скачать книгу бесплатно
Жiнкам на кораблi не мiсце
Сергiй Вiталiйович Кондратов
Марк змушений повернутися на ненависну роботу без можливостi втекти. По- серед океану вiн знаходить новий стимул у закоханостi. Але розбiжностi в менталi- тетi з дiвчиною з Буенос-Айресу стають для простого хлопця з украiнського села справжнiм викликом. Пристрастi мiж ними вирують, але ревнощi та непорозумiн- ня знищують iхнi вiдносини. Марк, не витримавши «корабельноi любовi», вирiшуе закiнчити все екстравагантним способом, закарбовуючи спогади у листах до ко- лишньоi подруги.
Сергiй Кондратов
Жiнкам на кораблi не мiсце
Усе передбачало бiду. Тринадцяте грудня
Привiт, Л.
Напевно, дивно отак отримати вiд мене iмейл. Розумiю, давно ми вже не листуемося. Стосунки вже геть не тi. Та все ж таки колись ти була моiм найлiпшим другом. Колись – навiть единим. І не уявляеш, як менi шкода, що масивний i непохитний мiст мiж нашими життями осипався, залишивши по собi лише заiржавiлу основу спiльних шкiльних спогадiв.
Хоча зв’язок уже не вiдновити, сподiваюся, цими повiдомленнями хоча б прикрашу залишки диким плющем односторонньоi вiдвертостi. Тим паче, як не соромно визнати, бiльше немае нiкого, з ким я мiг би чи хотiв би цим подiлитися.
Можливо, скажеш: треба виговоритися – до психолога краще сходи i дай спокiй людям! І матимеш цiлковиту рацiю.
Та грошей на це у мене все одно нiколи не було, хiба тобi цього не знати? А якби й були – не думаю, що вiдважився б. Не можу навiть уявити як вивалю душу перед кимось, для кого я всього лише ще одна робоча година, помiчена нерозбiрливим почерком у старому шкiряному блокнотi. Як подумаю, що напроти мого iменi психолог повiльно викреслюе тире, а пiсля нього маленькими нерозбiрливими лiтерами: «обсесивно-компульсивний синдром», «панiчнi атаки» чи ще якусь популярну фiгню, на яку зараз хворiе кожен четвертий меленiал, тiло одразу ж кидае в холодний пiт.
Не прошу багато. Просто роздiли зi мною останнi чотири мiсяцi. Можеш навiть не вiдповiдати.
Гаразд? Сподiваюся, тобi цiкавими будуть пiдлiтковi драми. Не впевнений, що правильно класифiкую жанрову належнiсть – все-таки фiзично ми рокiв десять не пiдлiтки. Та й iншi персонажi цiеi iсторii давно вже не дiти. З приводу вiку психологiчного сказати важче – все-таки набираю текст тремтячими пальцями i сльози потроху заливають екран. Заважае нормально втискувати малозрозумiлi емоцii у бiльш зрозумiлi слова, поки ховаюсь, сидячи на пiдлозi робочого коридору, i прислуховуюсь до лисячих крокiв нiчних працiвникiв. Сподiваюсь, нiхто не вiдчинить дверi.
Але вiдчуваеться все саме так: iсторiя незрiлих, iстеричних, надмiру або недостатньо (нiколи – скiльки треба) впевнених у собi людей, якi без коливань вiддають поводдя свого життя найбiльш базовим бажанням. Самi ж, спокiйно вмостившись поруч, видихають солодку отруту яблучних вейпiв i байдужо спостерiгають, куди iх занесе. В принципi, не так вже й погано.
Залишаеться пiвгодини, поки супервайзер помiтить мою вiдсутнiсть.
Благослови, Боже, нiчну змiну! Навiть не уявляеш, наскiльки це небачена щедрiсть для працiвника ресторану. Особливо ресторану на кораблi.
Завдяки роботi вночi маю час написати. І, якщо пощастить, можливо навiть розiбратись, чого мене трясе вiд некотрольованих пристрастей, наче зламаний котел, придбаний за спекулятивною цiною на безкiнечних рядах Сьомого Кiлометра в особи близькосхiдноi зовнiшностi. Тому що, боюсь, якщо не розiбратись, потiм як не заварюй, як не перекривай вентилi, рано чи пiзно рознесе все навкруги разом iз щасливою, але не дуже багатою сiм?ею з трьома дiтьми, бабусею по материнськiй лiнii, двома котами i одним золотистим ретривером… Вибач, знову мене несе не туди.
Коротше, десь прочитав, що аби зрозумiти себе, треба перевернути свiй дах i подивитися, чи виллеться мiсткiсть на папiр. Так легше зрозумiти, де саме протiкае.
І на даний момент «протiкае» моя здатнiсть зосереджуватися: занадто вiддаюсь фантазiям, намагаючись втекти вiд неконтрольованого абсурду, який раз за разом накривае мене з головою. Пам?ятаю, як у старших класах хотiлось, аби голос за кадром говорив розмiрено i метафорично, наче наратор у книгах Муракамi. І нехай форма важливiша за змiст. І нехай зрозумiло, якщо наполовину. Та й те – можливо, зрозумiло неправильно. Зате як тепло, як приемно огортають метафори, i пiдлiткова самотнiсть здаеться усвiдомленим вибором, а не нещасливим збiгом обставин. Хотiлось, аби внутрiшнiй голос хитромудро шепотiв голосом Харукi Тадзакi. Зараз хочеться, аби вiн просто заткнувся. Коли я почав все ненавидiти? Для вiдповiдi на це питання непогано би знайти корiнь проблеми, а вони – цi коренi, якщо вiрити iнтернету та курсу психологii в улюбленiй шаразi, лежать у дитинствi. В моему випадку, в дитинствi та дровах.
Пам?ятаю: менi було рокiв п?ять i до першого дня в школi залишаеться щось близько тижня. Прекрасний час, аби влаштувати капiтальний ремонт. Справа вiдповiдальна i до неi треба пiдходити грунтовно, а тому батько роздiлив його на задачi поменше, об‘еднаних у короткий перiод у чотири роки.
Однiею з таких задач було розiбрати грубку i перенести запаси. На скiльки я пам?ятаю, то була перша робота в моему життi. Чому саме я повинен займатися чимось настiльки нудним замiсть того, аби малювати героiв та дивитись «Пригоди Джекi Чана» по «Новому каналу», я не розумiв, а от що розумiв дуже навiть добре – це татову нетерпимiсть до базових фiлософських питань «чому?» i «навiщо?». Думаю, нетерпимiсть ця бере свiй початок вже з його дитинства у кращих традицiях радянського виховання та загниваючого соцiалiзму.
Тому, стараючись не будити у загалом дружелюбного батька дрiмаючий привид жорстких звичаiв Перебудови, я мовчки перетаскував невеликi дрова з лiтньоi кухнi до сараю. Коли вже нiхто давати менi причин для такого безглуздого проведення часу не збирався, я починав вигадувати iх сам. І як тiльки щось придумував, то тут же безапеляцiйно брав на вiру розказану самому собi iсторiю.
Так i виявилось, що пiд вечоровим картонно-сiрим небом я не просто складав потемнiлi вiд часу дрова в невеличкий сарай позаду болотно-сiроi лiтньоi кухнi. Нi, я вже споруджував дерев?яне поселення, що формою нагадувало щось середне мiж мурашником та радянською багатоповерхiвкою для народу лiлiпутiв. Вони – цi лiлiпути – втратили своi будиночки пiсля вселенського потопу, що пронiсся Карпатами влiтку двi тисячi шостого року, i добрались аж сюди, на Пiвдень у пошуках кращого життя. Тепер, з висоти прожитих рокiв, розумiю, наскiльки безглузда ця iсторiя: хто б тiкав у пошуках кращого життя на Пiвдень, коли в якихось ста кiлометрах майорiв польський кордон i свiтле европейське майбутне? Але такi вади уяви можна списати на п’ятирiчний вiк i переважну бiльшiсть виборцiв «Партii Регiонiв» в Одеськiй областi.
Допомогти лiлiпутам мiг тiльки я, адже дорослi, вiчно заклопотанi власними проблемами, не здатнi поглянути вниз i побачити когось маленького i, вiдповiдно, незначного. Так уже чомусь повелося, що в наших краях щоб стати помiтним i значущим, треба хоча б бути здатним врiзати дорослому по головi. Для лiлiпутiв це неможливо, а тому доводилося покладатись на допомогу дитини. А тому житимуть вони в теплих, комфортних розщелинах мiж рядами рiвно розкладених дрiв. І чим бiльше таких рядiв – тим бiльше чоловiчкiв поселиться в зроблених мною «квартирках», тим бiльше iхнiх маленьких лiлiпульчат ходитиме в маленькi школи, а iхнi батьки – в маленькi супермаркети, офiси, суди чи вiддiлки полiцii. Інших мiсць я тодi не знав, тому в моему поселеннi проживали тiльки продавцi, юристи, полiцейськi та офiсний планктон – як не подивись, непогана вимальовувалась соцiальна ячейка.
Так я i будував цей маленький рай з перехiдним типом економiки для придуманих мною мiгрантiв, що незаконно обiйшли всi пропускнi пункти дитячоi уяви i поселились у мене в головi.
«Спробуй Сабатiнi почитати», – на четвертий рiк ремонту порадила мама. Порадила досить вчасно, потрiбно сказати: треба було думати, чим тепер зайняти час, що вивiльнився. І думати швидко, поки заняття не придумали за мене. Все-таки ще дачу не добудовано. І гараж мае такий собi вигляд. Та й про город дбати треба.
Так iз завзятiстю дитини, що рятуеться вiд радощiв сiльського життя та вiд вiчноi пiдлiтковоi дилеми: «як зiйти за свого» серед таких же нещасних жертв пубертату i соцiального оточення, але при цьому залишитись «кимось особливим»? Та ще й при тому умудритись не стати жертвою булiнгу. Уявнi маленькi друзi в цьому явно не допомагали.
От я i обрав найбезпечнiший варiант – загубитись у фльорi романтизованого книжкового ескапiзму. Подалi вiд буденних ремонтiв, пропахлих вогкою осiнньою тривогою городiв, болотно-зелених стiн улюбленоi школи i таких же облич, що по вечорах п?ятницi чи ранках понедiлка зi стiнами зливаються.
У тих стiнах занадто багато пережито iсторiй: романтичних, комедiйних чи трагiкокомiчних – а в результатi живу в дешевому, затягнутому, погано прописаному серiалi вiд Нетфлiкс. Де вже двадцять четверта серiя, кiнець, судячи з усього, ще навiть не на горизонтi, а ти давно не бачиш нiякого сенсу продовжувати.
Пам’ятаеш нас у школi? Мене – дерев’яного хлопчика з планом на життя i категоричним поглядом на свiт? Що з тiею дитиною? Що з планом? Напевно, обидва зараз на вiйнi. Росiйська ракета розiрвала iх на тисячi маленьких кривавих шматочкiв, що розлетiлись по далеких кутках рапсового поля, де ранiше – в далекому двi тисячi шостому тягнулись до неба соняшники.
Ну годi. Не хочу думати про справжнi речi. Краще вже продовжити ховатись у любовних драмах, де я раз за разом просираю хеппi-енд i з того виростае квiтка моеi сучасностi.
Часом хочеться зупинитись, вилiзти з цього емоцiйного болота, в якому копирсаюсь з радiстю п?ятирiчного хлопчика, який втiк вiд домашнiх обов?язкiв. Та пiднявши очi, помiчаю, що болото це – на днi не зрозумiло ким викопаного колодязя. Маленькi чоловiчки дивляться на мене зверху i ехидно смiються. «Ну й дурень, – кричать вони, i iхнi писклявi голоси вiдлунюються вiд вузьких стiнок, – сам кинувся в цю прiрву, а тепер плаче, що навколо лише темрява!».
Саме закiнчувався четвертий мiсяць мого корабельного життя i так я тобi написав. І як у всьому, що моi думки залишали на паперi, правди в тому десь на половину.
Глава 1. «Полiт пiд три чорти». Вересень
Вибач, по-хорошому починати треба було б не з моменту, коли прийшло в голову перенести на папiр пережите на кораблi, а коли остаточно прийняв рiшення сюди повернутись – дев’ятнадцятого Вересня двi тисячi двадцять другого року. Не те щоб навiть вирiшив, холодна реальнiсть у виглядi сто двадцяти чотирьох доларiв, сорока чотирьох центiв на рахунку визначала мое майбутне на наступнi пiвроку.
Залiзна спинка стiльця в залi очiкування Софiйського аеропорту приемним холодком вiддаеться в спинi, вiдволiкаючи вiд наростаючих нападiв обсесивних думок про з останнього контракту грошi, що магiчним чином розтанули за два мiсяцi навколосвiтки . Невже я так i буду шiсть мiсяцiв повiльно гнити на кораблi, аби два мiсяцi жити як хочу? І це ще поталанило: дехто повiльно гние i без двох мiсяцiв свободи на рiк.
Дивлюсь на мерехтливий мертвим електричним свiтлом напис «Sofia-London/LHR BA893» i вiдчуваю, як тривога холодними пальцями повiльно стискае горло.
Чомусь тривога пахне вологим кабiнетом математики, який зранку шкiльна прибиральниця за свою нещасну мiнiмалку ретельно натерла таемничою бiлою сумiшшю з несумсним iз життям вiдсотком хлорки. Так ось що це – запах хлорки i безнадiйно втраченого часу. За стiльки рокiв майже й забув про нього. Поки не потрапив на корабель. Пам?ятаю, у перiод безкiнечного поглинання книг я десь прочитав (здаеться, в «Солярисi» Станiслава Лема), що ми насправдi не шукаемо нiчого нового, а лише тягнемось до вiдображення того, з чого почали. І не так важливо, подобаеться це вiдображення чи нi.
Один iз пасажирiв пiдходить до фортепiано в центрi залу очiкування i починае перебирати по клавiшах. Щось доволi знайоме. Грае вiн не дуже вмiло, згадуючи потрiбну ноту за долю секунди до того, як натисне вiдповiдну клавiшу. Потрохи обривиста мелодiя набирае знайомих обрисiв, наче вишкрябана щiточкою археолога з полону пiску, глини i мiльйонiв рокiв iстота, що жила, любила i вмирала задовго до створення фортепiано, нот i хоч чогось, схожого на музику. Ноктюрн номер дев’ять Шопена. За десятки безсонних робочих ночей там, у попередньому життi, я прослухав ii незлiченну кiлькiсть разiв.
Ким я намагався стати? Офiсним планктоном в iнтернет-компанii? Адвокатом? Туристичним агентом? Залишились лише спогади про тi ночi i музику, що м?яким потоком омивае лобну частину мозку, заглушуючи пластинку однотипних думок. І я вiдчуваю себе майже щасливим.
Наступний аеропорт, Хiтроу, запам’ятався лабiринтом невдоволених голосiв та збентежених, невiдривно занурених у телефони облич подорожуючих. Їхнi екрани сяють тисячами мерехтливих вогникiв – рiзнокольоровi краплi вiртуальностi на палiтрi ночi. Згадалися вечори в Доброславi. Знаю, ти його не особливо любиш – та й було б за що. Мiсце настiльки незначне, що у трьохстах роках зафiксованого iснування я не знайшов навiть однiеi скiльки-небудь значноi подii. Якщо не вважати за таку крадiжку Антоново-Кондинською поштою грошей, що однiй з найвiдомiших балерин того часу, Марii Кузнецовiй, вiдправив батько-художник.
Почалась революцiя, дворянську садибу в Степановцi розграбували, повезло хоч, що сама вижити змогла. Час був не найкращий, аби бути дворянином в Росiйськiй iмперii. А молодою i беззахисною дворянкою й поготiв. Треба було якомога швидше брати тендiтнi нiжки на плечi й тiкати з Одеси. Так що завдяки добросовiснiй службi поштарiв нашого прекрасного поселеннядовелося балетнiй зiрцi Парижа вiдстригати довгi коси i, видавши себе за хлопця в пошуках пiдробiтку, найнятись матросом на найближчий корабель до Францii. Історiя, яку вона, б?юсь об заклад, переказувала до самоi деменцii. Я би точно переказував.
Ось таке мiсце з такими людьми несе для мене майже магiчну силу ностальгii. Все-таки в Доброславi набрався здатностi бачити цiннiсть у звичайних речах з незвичайною iсторiею. Якщо не для свiту, то для самого себе.
Іронiчно – в дитинствi найбiльше хотiв звiдти вибратися, а ось тепер… Пам?ятаеш балку, де ми катались на санчатах? У спогадах вона чомусь набагато бiльше, нiж коли я туди приiжджаю. І скiльки би в унiверситетськi роки я не повертався в тi мiсця, скiльки би не переконувався в зворотньому, все ще пам’ятаю, як дiти з тiеi сторони поселення каталися на нових ельфаторах на балцi, висотою трохи не з Говерлу.
Дiвчинка рокiв десяти, з прокуреним голосом тридцятип’ятирiчноi, залазить усередину i закривае кришку.
– Ви точно триматимете бак? – смiючись, питае. Їi голос лунае глухо i загадково, наче перекручений сигнал з верхнiх шарiв ноосфери.
– Точно, – в один голос вiдповiдаемо ми i запускаемо альфатор з космонавткою всерединi у далекий полiт. Звичайно, нiхто його не тримае. Альфатор крутить, трясе, один раз навiть перевернуло.
«Ну як завжди ви брешете, уроди!» – вилазячи з пом’ятого бака, кричить дiвчинка i знову штовхае його на гору. І все починаеться з початку. А я дивлюсь на це, задихаюсь вiд смiху i думаю, як ми взагалi доживемо до дорослих рокiв з таким дитинством?
Гарний спогад. Багато речей у спогадах гарнi, особливо коли не можеш до них повернутись.
Отямившись, я подався вперед, протискуючись помiж пасажирiв, як ковзаюча по вiкну крапля дощу. З кожним кроком усе бiльше дивуюсь, наскiльки звичним для мене стало подiбне життя. З кожним кроком, з кожною новою краiною, з кожним термiналом i новим штампом у паспортi спогади про дiм блякнуть, як сiмейнi фотографii, зробленi на татовому робочому фотоапаратi, обережно розфасованi по радянських альбомах-книжечках, що зберiгаються в трюмо над телевiзором. Я давно перестав впiзнавати хлопця на тих фотографiях, що хворим лазив кучугурами з тобою по ту сторону Доброславськоi балки.
Ця iсторiя вже не про нього – такi як вiн нiколи i не потрапляють до подiбних iсторiй.
Чи ти знала, що за сiм-десять рокiв люди повнiстю змiнюють набiр клiтин у своему тiлi? Виходить, ми зараз зовсiм iншi люди? І окрiм залишкiв пам’ятi на вицвiлому фотопаперi та набору нулiв i одиниць на телефонi нас вже нiчого не об’еднуе з тими дiтьми? Тiльки уривки зими, балка, що роздiляе нашi будинки, та колюче, майже iдке зимне повiтря в подиху. Ти покликала мене i не прийшла. Зникла, без пояснень i вибачень. Я так нiколи i не спитав, чому. Не знаю, через гордiсть чи через страх почути вiдповiдь. Але в той вечiр я вперше пообiцяв собi: будь що покинути Украiну. Це i е справжнiм початком iсторii.
– Вибачте, сер, – по-кiношному британським акцентом звертаеться до мене дiвчинка в темно-синьому костюмi, що сидить на нiй так, наче вона щойно матерiалiзувалась на бiлий свiт прямо в холi цього аеропорту. – Вам потрiбно пройти до тiеi черги. Чек-iн на рейс до Нью-Йорка вже закрито.
На нейтрально-холодному, до асбсурду симетричному обличчi, на якому не уявити дитячу безпосереднiсть, пiдлiткову грубiсть чи студентську зрiлiсть майже повноцiнного члена суспiльства – нi, таке обличчя не могло б належати нiкому iншому, окрiм iдеального робота-працiвника. І зараз воно зображае найбiльш штучну посмiшку, що тiльки доводилося бачити аеропорту Хiтроу за всi десятилiття свого iснування. Вираз, до якого повинен прагнути та який повинен освоiти кожен поважаючий себе працiвник сфери обслуговування.
Я натягнуто усмiхнувся у вiдповiдь i оглянувся. Аеропорт усе ще огортав нас гучним галасом та безкiнечною чергою в обидва кiнцi. Пiд свiтлом ламп проступала втома людей. Зморшки на iхнiх обличчях говорили про особистi свiти, в яких нервують, страждають, бiсяться та не пiдозрюють про iснування один одного, поки життя знову не зiштовхне лобами з безкомпромiсною впорядкованiстю аеропортного мiкрокосму. Зi свiтом, де кожна деталь мае свое мiсце i функцiю, але iнструкцiю, на жаль, нiхто не прикладае, тому доводиться просуватись напролом.
Зараз, у цьому незнайомому мiсцi, з дiвчинкою у темно-синьому костюмi, вiдчуваю себе дещо загубленим. Знаеш, у цьому е своя особлива привабливiсть.
Переживши незлiченну кiлькiсть вiдмiнених рейсiв у Европi, втративши масу грошей через хитрющих таксистiв Стамбула, втiкаючи вiд пограбування на пост-апокалiптичних вуличках Каiра та губившись у гарячих африканських сутiнках пiд градом арабських проклять охоронцiв Хургадiйського аеропорту, починаеш ловити певну насолоду, серфуючи на хвилях нервовоi розгубленостi та страху, що можуть накрити щосекунди. Але ти все одно тримаешся. Все буде так, як i треба. Головне – не сильно чiплятись за речi i якомога сильнiше чiплятись за життя. Легше борсатися, коли на тобi менше барахла. І менше шансiв бути утягнутим униз.
– Але в мене немае вiзи для перебування в краiнi! – вiдповiв перше, що прийшло в голову.
– Вам до iншоi черги, сер, – як папуга повторюе iдеальна працiвниця, i посмiшка на смаглявому обличчi стае на декiлька мiлiметрiв розтягнутiшою. Інше, але з тим самим виразом, обличчя у вiконцi паспортного контролю тими самими фразами завiряе, що все буде гаразд: багаж i квиток на наступний рейс я отримаю вранцi, i сонце буде свiтити яскравiше, i теплi променi розсiють наростаюче бажання скоротити населення Хiтроу вдвiчi. Останню частину цей працiвник не казав, але щось приблизно таке прочитав у його очах i максимально приглушено-спокiйних iнтонацiях.
Отож у моему паспортi з’явився штамп на перебування в Британii. Непогано. Виявляеться, i пропущенi лiтаки можуть приносити можливостi.
Якась дiвчина з тiеi ж черги очiкування спитала, чи е менi де переночувати. Трохи навiть знiяковiв. Давно такого не було.
– Так, так, дякую, авiакомпанiя мене забезпечила готелем, – пролепетав я, i вона розчинилася в морi незнайомцiв.
Нiч я провiв, гуляючи по центру Лондона, ловлячи на камеру кожен куток, кожну вуличку i кожну будiвлю, що й до мене вже сотнi разiв завантажувалось на всi можливi сервiси. Фото Бiг Бену, мое обличчя на фонi Бiг Бену i фото мене в повний зрiст. Фото Лондонського колеса огляду, фото мого обличчя на фонi, фото в повний зрiст. Фото Букiнгемського палацу, фото фiзiономii на фонi палацу, фото в повний зрiст… Однi й тi ж поступальнi рухи без будь-яких емоцiй. Наче займатись сексом лише для того, аби пiзнiше похвастатись, що цим займався.
Не життя, а демонстрацiя, де переживання та вiдчуття боязливо задкують перед необхiднiстю хоч якогось пiдтвердження свого iснування. Дивiться, я дiйсно тут був! Дивiться, наскiльки класно я живу! Наскiльки краще за вас. Поки ця вистава не заходить занадто далеко i ось ти вже змушений вiдiгравати свою партiю навiть тодi, коли нiкому до тебе дiла немае. Вiдчувала подiбне?
У Лондонi це почуття стало моiм головним супутником.
Парадоксально набридливе дзеленчання телефону змусило вiдiрвати голову вiд подушки, на яку я цю голову поклав щойно, адже ось тут, можливо, я вперше i востанне, а Лондон сам фотографii для мого Інстаграму не зробить. А як iнакше довести кожному зацiкавленому, що я там був i що мое життя цiкавiше за його.
– Ви вже в аеропорту…? – бiльше стверджував, нiж запитував малознайомий голос з iталiйським акцентом.
– Що?
– У вас лiтак на восьму тридцять, ви вже реестрацiю пройшли?
Я намагаюсь зосередити затуманений залишками чотирьохгодинного сну погляд на екранi, вже передбачаючи, що побачу. Сьома п’ятдесят ранку. І я в повному…
– …в готелi. Менi навiть квитки не надiслали.
Нескiнченно довгi секунди i тягуча темна мовчанка витiкае з динамiка мого телефону. Навiть мурашки, що струнким маршем пройшлися по моему хребту, вже повмирали вiд психологiчноi перенапруги.
– Очевидно, менi ще тiльки доведеться насолодитися видами Лондона, – видавши натягнутий смiшок, хоч якось заповнюю тишу.
– Збирайтесь i якомога швидше до аеропорту. Я надiшлю новий квиток.
Лондонський автобус прорiзае квартали однакових у своiй педантичнiй упорядкованостi вуличок, коли мене наздогнав е-мейл. Благослови, Господи, безоплатний роумiнг. «Твiй квиток. Лондон/Хiтроу – Нью-Йорк/JFK. 09:50». Дивлюсь на годинник. Бляяяя! Звичайно ж, мiй автобус прямуе не до того термiналу. Доводиться виходити бiля чергового «Hilton» i шукати таксi.
…Термiнал. Бiжу по бiлому мармуровому покриттю, що вiддзеркалюе промiння ранкового сонця. Рiчки людей уже звично течуть навколо, iх тиснява i шум створюють своерiдну симфонiю. Вдихаю запах кави та парфумерii, що змiшуеться з ароматом чорного лаку на полiрованих поверхнях. І все це лише для того, щоб о 08:50 ранку по гринвiчському меридiану, коли чергове приемне обличчя з найфальшивiшою посмiшкою у свiтi й найстереотипнiшим британським акцентом познущаеться надi мною своiм «I am sooo sorry, but your gate is already closed» i вiдправило мене знову у Лондон на одному Богу вiдомий термiн.
Хоча… щодо Бога я не можу бути впевнений. Не думаю, що вiн мае якесь вiдношення до британських авiалiнiй або круiзних кампанiй. Враховуючи власний досвiд, я бiльше схильний вiрити, що пiдпорядковуються вони зовсiм iншому хлопцю.
Так чи iнакше, вже другий день стовбичу в Лондонi i не те щоб менi е на що скаржитися, все-таки далеко не найгiрше мiсце, аби провести декiлька зайвих днiв. Проте сьогоднi корабель вiдпливае вiд Нью-Йорка i якщо на нього не потраплю, то що робити далi – не маю нi найменшоi здогадки. Благо, заворушились щупальця гiгантського адмiнiстративного монстра пiд назвою CREW TRAVEL DEPARTMENT. У кращих традицiях лавкрафтiвських жахiв менi доводиться лише спостерiгати наслiдки його iснування: десятки повiдомлень, незнайомих iмен та складних граматичних конструкцiй, якi, в пiдсумку, сухою офiцiозною англiйською промовляли одне й те саме: «We are working on it. Please, wait for further instructions».
Ну а я що? Я пiдкорююсь i чекаю. А поки чекаю, починаю замислюватись, наскiльки сильно хочу потрапити на той корабель. Та i взагалi, куди я хочу потрапити…
– У мене питання: чи повинен я буду щось платити за пропущений рейс? – питаю у нового знайомого з iталiйським акцентом по iншу сторону континенту.
Драматична пауза. Нутром вiдчуваеться напруження, що випромiнюють його працюючi транзистори. Часом дуже важко вiриться, шо цi емейли i телефоннi розмови я справдi веду iз живими людьми, а не з високорозвиненим штучним iнтелектом, на розробку якого кампанiя кинула черговим iндусам черговi декiлька мiльйонiв, а зараз не тестуе на дешевiй робочiй силi.
Поки чекав вiдповiдi, кiнетоскоп у моiй головi на пiдвищенiй швидкостi програвав моi пригоди в якостi нелегала в Лондонi. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого пiдозрiлого помiчае полiцiя, пiсля чого йде сцена погонi в кращих традицiях Скубi-Ду, швидкий перехiд, у якому перед моiм здивованим обличчям прокочуючись зачиняються гратчастi дверi тюремноi камери. І ось менi вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене i дах над головою, i безкоштовна iжа тричi на день. Так собi картина. В топ-100 IMDB точно не проб?еться.
Звичайно, все було б не так. І я це розумiю. Але коли фантазiя вже розiгралась, зупинити кiномарафон надзвичайно важко.
– Нi-i-i… нiчого платити не потрiбно.
Я видихнув.
Квитки на наступнi рейси прийшли за пiвгодини. Два квитки у тому самому напрямку з декiлькагодинним iнтервалом. Щоб уже без варiантiв залишитись. І ось дванадцять годин опiсля сiрi очi американського прикордонника, наповненi сумiшшю цiкавостi i втоми, шукають мою суть на сторiнках найважливiшого аркуша паперу в моему життi.
– Будь ласка, за мною, – каже вiн, виходячи з-за стiйки. Ми йдемо в дальнiй, майже непомiтний куток аеропорту. За бiлими як i стiна дверима заховалась невелика кiмнатка, обставлена рядами свiтлих дерев’яних стiльцiв, якi наче мiгрують разом зi мною прямо з класу росiйськоi мови. Клас я особливо нiколи не любив, як i персону, що його вела – а як любити людину, з чийого рота постiйно лунае прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав i вiрив. Особливо, коли ти цього не просиш i до освiтньоi функцii в твоему життi вiдношення мае суто нульове, якщо не вiд?емне. Хоча щось я таки дiзнався: кiлькiсть прочитаних книг не обов?язково зробить тебе людиною розумною. Навiть адекватною не зробить.
Але свiтлi дерев?янi стiльцi, столи та iнше начиння менi все ж таки подобалось, цього не вiдняти. Все ж краще масивних зелених виродкiв, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Ленiна» i, можливо, будуть мучитись вивчаючи росiйсько-украiнську вiйну.
Чотири рiвнi ряди стiльцiв, скляна стiнка i трое офiцерiв, що сидять за високою стiйкою, вiддiляли нас вiд свiту американськоi мрii. Оглянувшись, я помiтив ще трьох нещасних: жiнка, що тихо плакала, та два чоловiки. Кожен з них зайняв свое мiсце в кутках кiмнати.
Людина по той бiк скляного кордону поманила мене рукою.
– Ваша цiль прибуття?
– Робота на кораблi, сер, – вiдповiв я, – на круiзному лайнерi.
– Почекайте, – клацання кнопок механiчного телефону вiдбивалася вiд скляноi перепони з подвiйною силою. Голоснiше з кожним натиском. Вiд пiднiс слухавку до вуха: – Good afternoon.… yes, it’s me … yes … hmm. І поклав трубку. – Ви можете йти.
Я забрав документи, подякував i оглянувся на сидячих в кiмнатi людей. Тi так i сидiли, не рухаючись, наче восковi статуi. Тiльки жiнка перестала плакати.
Я видихнув. Нарештi. Все-таки досягнув Сполучених Штатiв.
Шкода тiльки багаж, як виявилось, мого подвигу не повторив. Пройшовши кiлька нескiнченних черг, спiлкуючись з аеропортовими працiвниками, якi жили у своему власному свiтi, я починав сумнiватись у доцiльностi будь-яких перельотiв. Краще вже сидiти не мiсцi i не висовуватись, аби тiльки не довелося розмовляти з цими людьми.
Заповнивши невеличкий бланк iз сотнею пунктiв, нарештi подав заяву на повернення втраченого. Втрачати менi не звикати. Шкода тiльки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та грошi завжди при собi.
– На жаль, сьогоднi ми не маемо автобуса, – недоречно радiсним та надмiру люб?язним тоном повiдомляе голос по той бiк дзвiнка. Я стою бiля виходу з аеропорта Кеннедi i зi всiх сил намагаюсь не познайомити спiврозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства слов?янських мов, перекладеними англiйською. Хочеться розвернутись i зникнути в цьому безкiнечному натовпi подорожуючих. – Вам доведеться замовити таксi. Це не так вже й дорого: доларiв сiмдесят. Тiльки поспiшiть, будь-ласка, корабель вiдпливае через пiвтори години.
Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон i сiв на залiзний стiлець при входi до аеропорту. Вiн так само холодив спину, як i той, у Софii. Скiльки ж часу вже минуло з того моменту? Два днi? Три? Здаеться, не менше тижня. Чим бiльше подiй проживаю, тим довшим здаеться перiод. Незалежно вiд того, як швидко все пролiтае. Такий от парадокс.
Перевiрив залишки моiх пожиткiв, що вдалося зберегти пiсля нерiвноi боротьби з британськими авiалiнiями. Пара шкарпеток, шорти i документи. Зненацька майнула думка, що це взагалi ВСІ моi речi. Повертатися все одно немае куди, а все, що купив за перiод вимушеного вигнання iз власноi краiни було в тiй валiзi.
Я потер втомленi очi, намагаючись вiдiгнати вiдчуття, що дивлюся на невмiлий ремейк серiалу про мiстера Бiна, де талановитого актора замiнили на справжнього iдiота. І навiть не смiшного iдiота – а такого, чие iснування намагаешся iгнорувати, коли пощастить сiсти поруч в метро.
