Жінкам на кораблі не місце

скачать книгу бесплатно


«Це проблема?» – моi роздуми перервало наступне повiдомлення.

«Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо як отримаеш ламiнекс. Без нього нiяк». Усмiхнений смайлик з краплею поту для виразностi i дружелюбного тону. Кожен раз, як потрiбно використовувати iнтернет-пунктуацiю, вiдчуваю себе шестидесятирiчним дiдом, що вперше вiдкрив для себе магiчний свiт Фейсбуку. «Не хочеш поiсти?» – дописав.

«Хах, з роботи я так i не вийду. Зустрiнемось у крю-месi через пiвгодини».

Так, наскiльки же одночасно одноманiтним i рiзноманiтним може бути життя, подумав я. За дванадцять днiв круiзу я змiнюю сiм портiв i шiсть краiн. І все одно воно крутиться навколо одних i тих же трьох-чотирьох мiсць на кораблi. Невже щоб я не робив i де б я не жив – воно буде незмiнним набором одних i тих же ритуалiв, а змiнюватимуться лише декорацii?

Я думав про це i дивився у вiкно. З порту вiдкривався до нудоти кiнематографiчний вид на статую Свободи. Теж саме вiдчуття кожен раз: скiльки разiв я все це бачив, хоч нi разу тут не був.  Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто задаюсь цим питанням – це стало майже ритуалом.  Але у вiдповiдь – як завжди тиа.

– Не проти, якщо пiдсяду? – спитала вона i усмiхнулась мило, хоч i трохи награно. Здаеться, я зробив те саме.

– Завжди не проти. Пiдсiдай хоч кожен день. Так, насправдi, було навiть краще.

– Ну, почнемо сьогоднi, а далi видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.

– Значить, залишилось тiльки дочекатись наступного канадського порту.

– Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?

– В Нью-Йорку нiхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтiкаемо, як таргани в пiдсобках, коли свiтло вмикаеш.

– І ти би втiк?

– Я вже рiк як втiкаю, – вiдповiв я i показав на свiй бейджик з iм’ям, пiд яким красувалась назва моеi крани. І поки вона не почала менi спiвчувати або розпитувати про сiм’ю, я тут же продовжив: – А в iнших американських портах тобi окрiм ламiнексу потрiбен ще один папiрець – І-95. От тодi вже тебе будуть вважати за повноцiнну людину. На скiльки це можливо для крю корабля. Навiть американським повiтрям подихати дозволять.

– А для канадського повiтря воно не потрiбно?

– Для канадського – достатньо одного ламiнексу. Ну, е ще одна програма, ArriveCan, де потрiбно буде ввести своi данi. Тобi супервайзер нiчого про це не розповiдав?

– Нi, – вiдповiла вона i посунулась до мене поближче. Так, що я шкiрою вiдчув ii дихання. – Можеш менi допомогти?

Вона простягла менi свiй телефон. Я вiдкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав ii завантаження. Їi подих ставав усе ближче, поки я не вiдчув приемну важкiсть ii плеча. Наче на екранi вiдбувалося щось надзвичайно важливе, вона не вiдриваючись заглядала в нього, опираючись всiм тiлом на мою руку.

– Ти iй очевидно подобаешся. Ти б бачив, як вона тебе очима iсть, коли ти не помiчаеш,  – зауважив Анрi, доiдаючи снiданок.

Кайла саме проходила повз i, як завжди, заманливо усмiхнулась, але не пiдiйшла. Вона нiколи не пiдходила, коли поруч були iншi. Особливо Анрi.

– Можливо, – вiдповiв я, дивлячись, як вона своею дитячою пружною ходою зникла у коридорi до наступноi зали. –  Але закiнчиться це катастрофою. Я вiдчуваю. Занадто вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрiчатись точно не слiд.

У вiдповiдь почув лише його «хм» i звук виделки, що б?еться об тарiлку

картоплi з телятиною в часниковому соусi. Що не скажи, а жити з найбiльш можливою розкiшшю у вимушених обставинах так, як йому, не вдавалось нiкому. Я ж повернувся до своеi тарiлки з рисом i м?ясом невiдомого походження, намагаючись заглушити непотрiбнi думки. Виходило не дуже.

Вона наздогнала нас у коридорi М1. Я саме повертався до своеi кабiни.

– Покажеш менi, де проводяться тренiнги? – погладжуючи мене по руцi, спитала Кайла,  наче за словами стояло щось зовсiм iнше. Вона зовсiм не помiчала Анрi, що стояв поруч, та iншу новеньку дiвчину, з якою йшла. Я безпорадно поглянув на свого друга. – Ти знаеш?

– Йдiть за мною, –  сухо вiдповiв вiн. Дивно, поруч з нею Анрi веде себе зовсiм по-iншому.

– На восьмому поверсi.

– То це крю-бар?

– Звичайно, тут усi дороги ведуть у крю-бар. Або в офiс HR. Але ця дорогазазвичай остання.

Кайла i ii подруга мовчали, наче й не чули цього дiалогу. Теорiя «культурного iгнорування» Петра Штомпки – ми приймаемо правила гри у потрiбнi моменти i вдаемо, наче не чуемо розмов, якi нас не стосуються. Таке собi ввiчливе iгнорування, подумалось менi. Чого тiльки не вискоче iз пам’ятi пiсля п’яти з половиною рокiв навчання в унiверситетi. Особливо, коли цi знання тобi ще жодного разу в життi не знадобились.

Ми вийшли з лiфта.

– Дякую, –  м’яко провiвши рукою по моему передплiччю, сказала Кайла. Ми трохи вiдстали вiд iнших i вона тут же перетворилась на бiльш впевнену.

– Та я й нiчого i не зробив. Це Анрi провiв нас.

Вона лише вiдвела очi. Що такого вiн про тебе знае? Чи може бачить те, чого не бачу я?

– Хочеш зустрiтися пiсля тренiнгу?

– Побачимось,  – лише вiдповiла вона i поспiшила за iншими.

Через пiвгодини ми зустрiлись на тому ж мiсцi. Бiлi дверi в кiнцi коридору вели до вiдкритоi палуби для працiвникiв. Вона знаходилась на самому носi корабля. Декiлька тренажерiв, не зрозумiло для чого там встановлених, басейн та лежаки недоречно розбавляли цю рафiновано романтичну сцену i один з найкращих видiв, доступних на кораблi. Дивно, як це мiсце вiддали для крю. Напевно, технiчнi обмеження або той факт, що вийти сюди можна тiльки через пiдсобнi примiщення i бар.

Я вiдчинив дверi i, ледве торкаючись ii спини, провiв Кайлу до перегородки, що вiддiляла нас вiд польоту вниз, у безкiнечну глубину океану.

– Ти була тут ранiше?

– Нi, це мiй перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навiть крапки для тайм контролю на деяких мiсцях налiпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свiй колiр.

– Серйозно? Покажеш менi?

– Ще чого, ти ж iх всi поперелiплюеш!

– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаеш, моя Гретель.

– Дивись тiльки, аби нас в кiнцi не з?iли, мiй Гензель.

– Головне, аби ми не з?iли одне одного.

Вона розсмiялась. Менi так подобаеться ii смiх, i все одно я в нього нi краплi не вiрю. Наче слухати накладену звукову дорiжку популярного ситкому. Розумiеш, чому люди на записi смiються, можеш навiть смiятися з ними, але в справжностi iхнiх емоцiй усе одно сумнiваешся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief»  у моiй власнiй з нею iсторii.

Ми говорили якiсь нiсенiтницi про плани на майбутне i життя (чи його дивну симуляцiю) тут, на кораблi i поза його межами, а я думав про ii губи i все впевненiше огортав ii талiю.

Настав час повертатись. Ми  зайшли в лiфт однi. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене.  Повисла пауза. Я дивився в ii такi виразнi, такi чорнi очi. Боковим зором помiтив свое трохи розчервонiле обличчя, нависаюче над ii хвостиком. Та на менi ж все буквально написано!  На обличчi Кайли  з’явився вираз, як у тигрицi у тiй дивнiй сценi з «Короля Лева». Ти знаеш, про яку сцену я кажу.