Жінкам на кораблі не місце

Я видихнув.

Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два квитки у тому самому напрямку з декількагодинним інтервалом. Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені сумішшю цікавості і втоми, шукають мою суть на сторінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.

– Будь ласка, за мною, – каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту. За білими як і стіна дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих дерев’яних стільців, які наче мігрують разом зі мною прямо з класу російської мови. Клас я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела – а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли ти цього не просиш і до освітньої функції в твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не відʼємне. Хоча щось я таки дізнався: кількість прочитаних книг не обовʼязково зробить тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.

Але світлі деревʼяні стільці, столи та інше начиння  мені все ж таки подобалось, цього не відняти. Все ж краще масивних зелених виродків, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Леніна» і, можливо, будуть мучитись вивчаючи російсько-українську війну.

Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу американської мрії. Оглянувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінка, що тихо плакала, та два чоловіки. Кожен з них зайняв своє місце в кутках кімнати.

Людина по той бік скляного кордону поманила мене рукою.

– Ваша ціль прибуття?

– Робота на кораблі, сер, – відповів я,  –  на круїзному лайнері.

– Почекайте, – клацання  кнопок механічного телефону відбивалася від скляної перепони з подвійною силою. Голосніше з кожним натиском. Від підніс слухавку до вуха: – Good afternoon.… yes, it’s me … yes … hmm. І поклав трубку. – Ви можете йти.

Я забрав документи, подякував і оглянувся на сидячих в кімнаті людей. Ті так і сиділи, не рухаючись, наче воскові статуї. Тільки жінка перестала плакати.

Я видихнув. Нарешті. Все-таки досягнув Сполучених Штатів.

Шкода тільки багаж, як виявилось, мого подвигу не повторив. Пройшовши кілька нескінченних черг, спілкуючись з аеропортовими працівниками, які жили у своєму власному світі, я починав сумніватись у доцільності будь-яких перельотів. Краще вже сидіти не місці і не висовуватись, аби тільки не довелося розмовляти з цими людьми.

Заповнивши невеличкий бланк із сотнею пунктів, нарешті подав заяву на повернення втраченого. Втрачати мені не звикати. Шкода тільки, що повертати поки не доводилось. Пощастило хоч, що документи та гроші завжди при собі.

– На жаль, сьогодні ми не маємо автобуса, – недоречно радісним та надміру любʼязним тоном повідомляє голос по той бік дзвінка. Я стою біля виходу з аеропорта Кеннеді і зі всіх сил намагаюсь не познайомити співрозмовника з найкращими екземплярами нецензурного лексичного багатства словʼянських мов, перекладеними англійською. Хочеться розвернутись і зникнути в цьому безкінечному натовпі подорожуючих.  – Вам доведеться замовити таксі. Це не так вже й дорого: доларів сімдесят. Тільки поспішіть, будь-ласка, корабель відпливає через півтори години.

Розсудливо обмежившись лише одним «ок», я вимкнув телефон і сів на залізний стілець при вході до аеропорту. Він так само холодив спину, як і той, у Софії. Скільки ж часу вже минуло з того моменту? Два дні? Три? Здається, не менше тижня. Чим більше подій проживаю, тим довшим здається період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий от парадокс.

Перевірив залишки моїх пожитків, що вдалося зберегти після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися  все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання із власної країни було в тій валізі.

Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота – а такого, чиє існування намагаєшся ігнорувати, коли пощастить сісти поруч в метро.

Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу. Без зайвих роздумів підбіг до автомобіля:

– Чи можна дістатися до Порту Еверглейдс за годину?

– Теоретично чи практично? – питає таксист з сильним латиноамериканським акцентом.

– За гроші, – нервую я. – Так що?

Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.

– Куди так поспішаєш, аміго?

– За годину потрібно бути на круїзному лайнері.

– Де саме?

– Порт Еверглейдс.

Таксист хитро ошкірився.

– Добре, аміго, але за годину в інший кінець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.

– Скільки?

Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.

– Приблизно скільки?

– Доларів сто п’ятдесят.

Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник.  58 хвилин до  запланованого відплиття. Все передбачало біду.

– Поїхали, – відповів я і скочив на переднє сидіння.

Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт міста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці пожежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв руку, аби відчути теплоту пару, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального фільму жахів.

Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.

– Рушаєш у подорож? – через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці Нью-Йорка. За вікном показались скляні висотки, які всі бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були. Я дістав телефон і почав знімати.

– На роботу. Працюю на лайнері.

– Моряк?

– Та так, тільки назва. Буфе стюарт.

Таксист тільки задумливо кивнув.

– Щось типу офіціанта, – пояснив я.

– І як, гарна робота?

– Є свої плюси. Аж два. Подорожую і платити ні за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинуті шість місяців життя, звичайно.

Він усміхнувся.

– Ну, часом ми всі розплачуємось. На кораблі ми чи ні.

– Може й так, але на кораблі трохи це трохи по-іншому. Платимо ми по подвійному тарифу, я би сказав.

– Це ж як?

– Важко пояснити. Наче дні тривають довше, ніж на суші. Іноді навіть фізично, адже постійно змінюємо часові пояси. А як закінчується контракт – наче й не було тих шести місяців. Постійно питаю себе: куди я їх витратив? Страшно уявити, деякі так проводять усе життя.

– Думаєш, тут краще?  – відповів водій. –  Завжди так: люди постійно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що ніколи тобі не належало. Скоріше час витрачає нас. І не так важливо, де ми.

– А ви звідки, дозвольте спитати?

– З Колумбії.

– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячі кілометрів. Напевно, витратили немало грошей і часу, аби це стало можливим. І навіщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – зʼєхидничав я. Зазвичай я такого собі не дозволяю з незнайомими людьми, але два дні перельоту і його порожнє філософствування вивели мене з рівноваги. Я став помічати, що особливо нетерпимий до того, що мені не подобається у собі самому.

– Хах, і правда, чому? Напевно, тому що хотів цього більше, ніж що-небудь на світі. Не так важливо, де ти – але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.

– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.

– А чому б ні. Треба з чогось починати. Маєш щось проти таксистів?

– У мене з ними особисті рахунки. Вони мені добряче життя попсували. На кожному континенті і майже в кожній країні, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водіння обовʼязковий екзамен на порядність проводив. Була б одна з найрідших професій у світі.

– Так що, ти усіх таксистів не любиш?

– Усіх. Як вид. Хоча в мене один із найкращих друзів таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнівний пункт його біографії.

Ми зробили ще один різкий поворот і силует корабля різко окреслився на горизонті. Водій зупинив таксі.

– 190 доларів, – сказав він з усмішкою.

– Ви ж казали 150.

– Я казав приблизно. Ось, я дам тобі чек, – з таксометра з характерним звуком виліз жовтуватий квадратик паперу. Він простягнув його мені.– Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблі!

З цими словами він зачинив двері таксі, залишивши мене з порожнім гаманцем та новим поглядом на деякі речі. І нащо я йому про таксистів наплів? Правильно батько  говорив: язик мій – ворог мій. Особливо, коли не вмієш ним правильно користуватись.

Глава 2. Початок корабельного буття і слухи, слухи, слухи…

Мексиканська дівчинка з крю-офісу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з України, що не явився в перший день. Ми вже думали ти втік» , –  заявила вона, варто мені було переступити трап корабля. Цікаво, а де ж ті десятки менеджерів, з якими я спілкувався, подумки задав питання.

– А де твій багаж?

– Знаєте, не можу не помітити вашу неймовірну спостережливість і тактичність. Не дивно, що ви в крю-офісі.

– Що, вибач?

– Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга видалась дорога.  Немає в мене багажу. Всі речі авіакомпанія загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на мені – єдине, що залишилося.

Трохи поспівчувавши, поки  вела по всіх необхідних офісах та медичному центру, де чекав перевірку документів та слухав її розмову з якомось медбратом-індусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тільки планує, вона передала мене до рук філіппінця – дайнінг-клерка, який привів мене на зустріч до помічника метро-ді, другої головної людини у всіх ресторанах на кораблі.

Сорокап’ятилітній румун в дорогому костюмі мав вигляд як директор приватного ліцею з поглибленим вивченням французької філології чи ще якоїсь малопотрібної для виживання в українських реаліях фігні діточкам прокурорів, суддів, кримінальних авторитетів, організаторів фінансових пірамід та інших вершків нашого інклюзивного суспільства. Тобто загалом вигляд його був як людини із місця, в яке б мене з моїми потертими джинсами і худі дворічної давності навіть на поріг не пустили.  Проте простягнув руку, привітався, посадив напроти і вислухав мене, висловивши співчуття та пообіцявши завтра видати всю необхідну форму. Невидане співчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так і погано. Головне —людям тут не плювати, хто і що ти і звідки будеш діставати, що тобі треба.

До роботи приступаєш завтра, під кінець розмови заявив він і відправив мене до своєї каюти. Знайти її виявилося легше, ніж я очікував. На першому кораблі я вбив не менше чотирьох днів, аби без пригод діставатися до свого ліжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих кутів у цьому крисиному лабіринті коридорів і кают, пронумерованих без усякої логіки і турботи про комфорт тих нещасних, що тільки починають своє ходіння круїзними муками. На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.

До четвертого корабля зможу знаходити свою кабіну із заплющеними очима, думав я, стоячи посеред своєї восьмиметрової площі.  Я не міг не відчувати суму.  Ні, все-таки набагато краще, якщо ніякого четвертого контракту взагалі не буде.

І куди мене занесло? Коли пропускаєш три літаки і губиш усі свої речі по дорозі, та ще й таксист облапошує майже на двісті доларів, набридливий голос в голові тихо шепоче: всесвіт явно тебе недолюблює. Та правда в тому, що всесвіту ніякого діла до тебе, а твій стан – результат власних або чужих помилок.

Мене поселили в кабіну з чотирма іншими працівниками, і кабіна ця, хоч за корабельними мірками простора, своєю чистотою явно залишала бажати кращого. Я не знав, з якою фауною доведеться зіткнутися, але розпочата пляшка Jack Daniels, декілька банок Dos Equis і Heineken на стільці посеред кімнати і склянка біля унітазу (навіщо взагалі комусь може знадобитись в туалеті склянка?) обіцяли веселе сусідство.

 Проте що мене хвилювало найбільше: майже нічого не залишилося з моїх особистих речей, навіть запасних шкарпеток чи білизни. Я ніколи не був людиною, що занадто чіпляється за речі – ба більше: тим, хто в принципі схильний до консьюмеризму –  найгірший жах маркетолога і продавців айфонів. Та вперше в житті відчуття бідності повисло тягарем .

Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому спасибі.

Ігноруючи розкидані по кімнаті речі, склянки в туалеті (чорт забирай, та що ж у туалеті можна робити зі склянкою?), стійкий запах алкоголю і невипраних шкарпеток, намагатимось мислити позитивно.

Щонайменше я сюди дістався. Живий. Усе інше можна виправити.  Іноді життя викидає тебе у відкритий океан без рятувального жилету і не залишається нічого, окрім хапатися хоч за щось, що може зійти за плот, і грести. Тут головне не прогадати, за що хапаєшся і куди гребеш.

Я ковтнув з пляшки віскі. Його бурштинова рідина зігріла горло і заспокоїла тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навіть пити не люблю, але зараз це здавалось єдиним і правильним. У цьому пливучому світі невизначеності іноді просто необхідно піддаватися внутрішнім імпульсам.

Переодягнувшись (точніше знявши з себе єдині речі, що в мене залишились), я виліз на ліжко і почав уявляти приховані в стінах цих кают історії: романи, що зароджувались і вмирали в робочих перервах,  освітлені люмінесцентними лампами залишки розбитих сердець, шлюбів і сліз у вузьких коридорах. Як багато жінок завагітніло і  скільки з них ридали від результатів свого вибору під цей мирний, такий далекий і такий близький шум корабельного мотора.

 Стіни каюти тихо тремтіли, постійно нарощуючи темп. Корабель відпливає,  подумав я і втомлено притулив голову до стіни, дозволяючи вібраціям плисти через все тіло. Я уявив, як хвилі по ту сторону стінки танцюють під місячним сяйвом. Як жаль, що в наших кабінах немає ілюмінаторів.

З цією думкою моя реальність розмилася і я заснув.

Так і закінчилася моя подорож до корабля. Так і почалася ця історія.

Глава 3. Жовтневі сни та втрата розуму. Двадцять перше вересня.

Привіт, Л.

Хоч я  і казав, що тобі необовʼязково відповідати, якщо чесно, все ж таки сподівався отримати хоч якусь звістку. Сумую за нашими багатогодинними розмовами про все на світі у тільки що прибраній (а до того не прибраній ніким з моменту її побудови) кухні у Прушкові.

Ми заварювали кастрюлю чаю, ти заливала майже до країв свою гігантську пивну кружку – я ж підготовлював дві-три кружки поменше, що знайшлись тут же і що хоча б на вигляд несли меншу небезпеку заразити герпесом, норовірусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та іншими радостями, що могли водитися в нашому  тимчасовому притулку. Я ніколи не знав, куди дійдемо в своїх словесних блуканнях по минулому, майбутньому, питаннях віри, пошуках Бога, смаків у дівчатах, пережитих романів, сексу, мрій, перспектив і взагалі всього, що відволікало від очікування наступної зміни на складі і кінця безкінечної польської зими, що поставила наші життя на паузу.

З тих розмов ти багато чого про мене дізналась. Напевно, більше, ніж будь-хто, з ким мені довелось ділити періоди свого життя. За одним тільки винятком хіба що.

 І ти точно повинна знати, що я ніколи особливо не вірив в езотеричні матерії: Діда Мороза, магію, Бога, верховенство права, Пенсійний фонд України чи систему соціального забезпечення. І 24 роки життя в нашій державі показали, що в більшості випадків я мав таки рацію.

А от у що вірю, так це в людську схильність міфологізувати закономірності, які не розуміємо. А тому й хочу – навіть не так – тому мені потрібно поділитися тим сном. Знаю, про що ти подумаєш. «Які ще сни, дядя? Ти що, зі щогли на своєму кораблі впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрів, де побував, що цікавого робив». І знаєш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я і сам не дуже жалкую людей, що розпинаються про свої сни.  По-хорошому, якщо вже ти не моя мати, не мати моїх дітей або ми хоча б не спимо разом, розповіді «а що мені сьогодні приснилося і щоб це могло значити» краще залишити при собі. Але… мені страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше всього хотів би про це розповідати їм. Розповісти про це я можу тільки тобі.

Наш світ розвалився у ядерній війні. Не залишилось ні країн, ні урядів, ні армій – нічого. Ми живемо на останках цивілізацій, намагаючись добути те, що ще не було поховано під метрами і метрами радіактивного пилу і піску, вичищаючи залишки продуктових складів, магазинів та терміналів, яким повезло бути подалі від ядерних «грибів».

Коли закінчились і вони, нам пощастило натрапити на підземний бункер, що за щасливим збігом обставин був облаштований усім необхідним для виживання: резервуари з водою, теплиці, генератори,  запаси палива, їжі і води. Нашій маленькій групі цього б вистачило на роки. Нас було чотирнадцять, і не сказати, що ми дуже близькі – ми зустрілися волею нещастя і майже не розмовляли – люди ці були не дуже говіркі, якщо чесно, та й хто ж їх звинувачує, після апокаліпсису-то. Але спільне виживання дуже швидко зносить усі барʼєри. Тож я відчував, ми – будемо тут щасливі.

Життя на новому місці йшло своїм ходом, ми дуже швидко обживалися, досліджували все нові частини бункеру. Ну як досліджували – роблю це в основному я. На місці мені ніколи не сиділося.

І все було б добре, і життя йшло своєю чергою, якби не постійний сморід, що кожного дня ставав все нестерпнішим. Ігнорувати це було вже не можливо, і залишалось або знайти джерело і усунити його, або покинути так добре облаштоване місце. Останнє, звичайно, зв даних умовах зовсім не варіант. Я почав досліджувати кожен міліметр нашого пристанища і ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк у ще один підземний хід.  Хід настільки глибокий, що як туди не світи ліхтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.

Мої компаньйони, звичайно, йти туди навідріз відмовляються.

Вони взагалі люди доволі апатичні. Завжди доводиться ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система підземного каналу для води виводить мене в іншу, та ще в одну, і так до тих пір, поки я не збиваюсь з рахунку. Дідько!

Я точно заблукав. Так тут і помру в цих підземних коридорах. Ніхто навіть не піде за мною.

І тут один з коридорів підземного лабіринту виводить мене у велику білу залу. Освітлена десятком прожекторів, вона не зберігає в собі нічого, окрім компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблів сюрреалістично мало, і вони занадто маленькі для такого місця. Наче хтось пофарбував у білий і переніс меблі з моєї квартири на цілий поштовий склад.

Я не одразу її помітив – дівчину на дивані. Вона спить чи…? Перш ніж подумати, вона розплющила очі і кинулась на мене. Трохи лице мені все не розцарапала. Я  скинув її з себе і придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нічого тобі не зроблю! Тільки заспокойся!»

Халепа! Я навіть не впевнений, що вона мене розуміє.

– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тільки злізь з мене,

Я аж закляк.

– Злізь з мене, будь-ласка, – повторила вона.

– Ой, вибач, – нарешті відповів я і виконав її прохання. – Просто не очікував, що ти…

– Що я що? Не здичавіла?

– Ну, типу того. Ти тут одна?

– Ми всі тут одні, – невдоволено відповіла вона.

Вона вивела мене з підземних лабіринтів до нашого нового дому. Всі інші якраз знову посідали вечеряти. Насправді вечеряли вони чи снідали, ніхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радіоактивного пилу і ми просто умовно домовилися, що отакий прийом їжі буде вважатись сніданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третій, а значить, вечеря.  Я якраз зголоднів і дуже зрадів, що поспів вчасно. Жаль тільки, джерело смороду віднайти не вдалося.

Мої компаньйони навіть не здивувалися новій особі. Тільки глянули на неї, і продовжили шкрябати вилками по дну своїх банок з консервами хто зна якої давності.

– Вони завжди були такими? – здивовано питається моя нова знайома.

– Та скільки їх знаю. Апатія – далеко не найгірше, що з людьми можуть зробити такі умови життя.

– І тобі нормально?

– Краще вже так, ніж одному.

Дівчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зі мною на поверхню. І єдина, хто готова була ризикувати своїм життям заради мого. Дні швидко переливались у тижні, а ті, у свою чергу, у місяці.

Ми проводили майже весь час разом і, логічно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне ігнорування нею будь-кого іншого з нашої маленької комуни. Вона навіть за одним столом з нами не їла.

Врешті-решт я вирішив щось з цим зробити. Зібрав усіх у великій залі – там, де ми зазвичай і приймали трапезу. Тобто займались найважливішою річчю, разом зі сном та збиранням припасів. Життя в цей час стало доволі примітивним, що тут скажеш.

Я зібрав усіх і підлаштував все так, аби моя подруга зʼявилася на цю «інтервенцію». Вона ввійшла в кімнату і ввімкнула світло.

– Блядь!– від несподіванки зойкнула вона, і перевівши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, відбувається?

– А ти не бачиш? Ми проводимо інтервенцію.

– Що проводиш?

– Не я, а ми. Чому ти ігноруєш інших?

– Ігнорую? – повільно повторила вона і обвела поглядом кожного присутнього в кімнаті. – Може досить? Пішли краще у вилазку вже.

– Почекай,  з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.

Дівчина втупила свій погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповільненій зйомці я дивився, як розширились її очі, як губи викривились в подобі усмішки. Простір величезної зали до верхів заповнився її істеричним хохотом.

– Ти серйозно? Як можна бути таким сліпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своїм дорогим друзям!

Вона схопила ніж і жбурнула його. Менш ніж за секунду він пролетів через кімнату і ввійшов у очницю жінки, що сиділа поруч мене. Пройшовши крізь голову, він акуратно виглянув з її потилиці.

Мій подих перехопило. Не вистачало повітря, аби навіть закричати.

– Подивись на неї! – продовжувала моя супутниця, підійшовши ближче. Вона мʼяко провела холодною долонею по щоці і різко повернула мою голову в бік нещасної. Вона очевидно була мертва.

Чому ж інші нічого не роблять? Чому не стараються допомогти? Зупинити її? Та хоча б просто втекти?

І тут я почав помічати… Шкіра… сірі шматки гнилої шкіри нещасної звисали з поблискуючого білизною черепа.

– Як?

– Тепер розумієш? – відпустила мою голову супутниця, провівши рукою по моєму волоссю, наче пестячи домашню тваринку. – І він мені інтервенцію думає влаштовувати! Ух ти мій дорогий псих!

– Як ти це зробила?

– Ти псих, а не ідіот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозуміти.

– Давно вони… такі?

– Вони завжди такими були, мій милий.

– То це не ти зробила?

– Про що ти, мій милий? Не можна вбити те, чого не існує.

Не розуміючи, про що вона, я оглянувся на тіла позаду мене. Ні компаньйонів, ні жінки з пробитою головою – тільки я і моя подруга у великій білій кімнаті.

– Нас тут тільки двоє? – здивовано спитав я.

– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальності, мій друже: нема тут нікого. Нічого тут немає. Окрім, можливо, мене. А ти зараз вмираєш під завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стікаєш кров‘ю в траншеях під Бахмутом. А можливо, тобі взагалі повідривало ноги і лікарі зараз вирішують, чи варто продовжувати ту агонію, що тобі доведеться називати життям. Сморід, що ти відчуваєш весь цей час. Це не сморід бункеру. І не мерці.  Це гниття твого власного тіла.

І поки вона говорила це, я проживав кожен момент її розповіді і в кожен момент вірив, що саме це, це моя реальність і насправді це і відбувається зі мною.

Нарешті я закричав – що є сили, так, як не кричав з тих пір, коли крик був єдиним можливим способом вплинути на оточуючий мене світ…

Прокинувся у власному ліжку, на другому поверсі кабіни Буфе-Стюарта. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся від власного крику. У дві тисячі двадцять другому році.

– Не хвилюйся, – чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блідо-білі пальці повільно проводять по моїй щоці. Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я і навіть не ворушився. – Я допоможу притупити біль, головне – віддайся фантазії, не  повертайся у реальність. Вона значно страшніша за все, що ти можеш побачити тут.