Жінкам на кораблі не місце

Дзвінок будильника. 20:20. Через десять хвилин мені потрібно бути на роботі. Я розплющив очі і ще довго лежав, прислуховуючись до власних відчуттів. «Це тіло моє, я – справжній і все навкруги реально. Нікому і ніколи я контроль не віддам» – прошепотів у темряву. – Чуєш, я знаю, що це реальність».

І чим більше я шепотів, тим більше сумнівався у правдивості своїх слів. Невже я божеволію?

Я встав з ліжка, набрав у Лондоні води і вмив обличчя, зітерши з себе залишки кошмарів, і вирушив на роботу, де шум тарілок та кисло-солодкий запах переведеної їжі відродили в мені реальність. Починався мій перший робочий день.

Глава 4. Закоханість від безділля. Жовтень

І знову привіт, Л.!

 Не уявляєш, яким щасливим я був, побачивши твого листа!  Сто років сумував за нашими переписками і, особливо, лікувальними ментальними піздюлями, що часом ти мені виписувала і які так мені бувають потрібні.

 Шкода, що пишу тобі тільки тоді, коли мені вони так необхідні, але зараз якраз такий випадок. Сподіваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити мені, чому я ідіот.  На кораблі вже три тижні. Двадцять два дні, якщо бути точним. Люди тут  дні не рахують. Кажуть: так час йде повільніше. Але мені від цього простіше. Рахую, скільки тут пробув, скільки країн проїхав, зі скількома дівчатами був близький. Так, наче ці числа визначають хто я. Наче зберігають від втрати себе.

 За ці три тижні життя знову врослось в ці дев’ятнадцять поверхів кают, коридорів, ресторанів, фуд-кортів, буфетів, казино, дитячих центрів, бібліотек, кінотеатрів та всього, що тільки можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три тисячі людей і півтори тисячі працівників не сильно задумувались, нащо вони взагалі теліпаються в цій величезній чашці Петрі посеред Атлантичного океану. Поступово починаю забувати про існування світу за межами цих металевих стін. Розумію, що він є, але відчуваю його, як щось безкінечно далеке, ніяк не повʼязане з моїми днями і ночами. За останній тиждень я думав про дім не більше, ніж ти – про погоду на Венері. Світ корабля став єдиною даністю: я давно перестав задаватись питанням, чому тут не існує тринадцятого поверху або кабіни. Будь-якої кабіни: ні хоч сто тринадцять, ні хоч чотириста тринадцять – такого номера в кінці не стоїть взагалі. Навіть на корабельних телефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушує посеред ночі красти  ганчірки з комірчин рум-стюардів. Чому би просто не замовити нові? Це ж матеріал, необхідний для роботи, не продаємо ж ми його наліво. І чим більше ми їх крадемо, тим з більшою вигадкою стюарди їх ховають – поки в якийсь момент це не перетворилось у квест кімнату з пошуком захованих ключів, відволікання уваги інших працівників, стояння на стрьомі і обшуку, постійного обшуку темних комірок з ліхтариком в руках. Я досить швидко звик і до цього. Це навіть весело.

Єдине, що перші дні не йшло з голови, це фотографія на чотирнадцятому поверсі, напроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографіями у дорогих картинних рамках, зробленими постійними пасажирами. Щонайменше так говорять підписи під ними. Однак ця фотографія особлива: на ній – Одеський оперний театр. Якісь дві вулиці від квартири. І під фото підпис: «Види північної Європи».

Що? Яка ще, бляха, північна Європа? Це Одеса, чорт би вас забрав! Україна! Навіть сторону світу неправильно вказали!

Захотілось зірвати картину, забрати її до себе і виправити підпис. Хотілось розповісти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче іграшкова будівля в бароковому стилі знаходиться в моєму місті, а не в абстрактній «північній Європі»

Так до кого можна звернутися? До метро-ді? Чи краще до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?

Та я просто пройшов далі. Не зараз – треба спочатку доставити замовлення.

На кораблі ніколи не буває достатньо часу. І всі думки відкладаються на потім. Поки не розчиняються у киплячому бульйоні однакових днів.

Так минули перші три тижні. Настав четвертий для мене turn-around day – день, коли корабель повертається в початковий порт і набирає нових гостей. А також нову, дешеву за місцевими мірками робочу силу. Я щойно скінчив свої обов’язки і з відчуттям розслабленої безтурботності безпричинно вештався по головному коридору для персоналу. Вони тут називають його М1. В голові безконтрольно пропливали плани на наступні дванадцять годин, коли раптом мій погляд зачепився за маленький хвостик посеред коридору.

Низенька дівчинка з великими чорними очима і волоссям, зібраним у смішний хвостик на макітрі, слухала вступну інструкцію разом з десятком інших новоприбулих. Проходячи повз них, відчув тихий шум і потім ніби хтось перемкнув канал в моїй голові, заглушивши всі інші сигнали думок, показуючи  лише її личко крупним планом.

Вона ж мене навіть не помітила. Секунда, я проходжу повз, і ось знову думаю, о котрій годині краще виходити в Маямі, чи варто брати таксі до центру і скільки годин серед цих неймовірних дванадцяти годин вільного часу залишити для сну.

Наче нічого й не трапилось. Не було ніякої перерви у мовленні, тобі лише здалося.

 Не думаю, що коли закохуєшся з першого погляду, серце прискорює серцебиття. Не правда, що починаєш думати про своє кохання безперервно. Скоріше, це схоже на вірус, що підчеплює і не помічаєш, поки не стає занадто пізно.

Наступні декілька днів я провів як зазвичай, вночі розносив їжу, робив заготовки, мив комірчини, поки думками літав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.

 Так продовжувалось, поки ми знову не прибули до Нью-Йорка.

Від нудьги я багато спостерігав за людьми на кораблі і помітив, що вони діляться на три основні категорії: ті, що справляються зі всім цим гімном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечір можеш знайти в крю-барі), ті, що займають свій вільний час постійними пошуками сексу (з цими можеш і не пересіктись, якщо сам не шукаєш – але почуєш про них обов’язково) і, останні: хто намагався втекти з корабля за кожної ліпшої нагоди. І хоча іноді хтось відносився одразу до декількох груп або ж переходив від однієї групи до іншої, принцип залишався незмінним.

 Я відносив себе до останніх і кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля.  Але сьогодні, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотів їсти, просто іноді, особливо тут, мене наче тягне в місця зовсім ірраціонально, без мети, аби просто відчути рух.

Наче таким чином втікаючи від темної тягучої нудьги моєї кабіни.  Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Візьму кави, круасанів, а опісля піду до кабіни, прийму душ, переодягнусь у звичні джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тільки проблему з IPM потрібно вирішити.

Думавши над вирішенням цієї проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже місяць мого перебування тут я ні разу не бачив його працюючим.

У відповідь я почув напрочуд милозвучне  «Hello!». Відчинилися дверцятка нижнього відсіку машини для морозива, і з середини показалось трохи почервоніле личко. Я її одразу впізнав. Та сама «дівчинка-хвостик».

– І де тепер тільки новачків не поселяють, – від несподіванки ляпнув я. – Сподіваюсь, не розбудив?

– Та ні, я від супервайзерів ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторніше і зручніше,  ніж у моїй каюті. І морозиво завжди під рукою. Не хочеш спробувати?

– Морозиво чи твою каюту?

– Обидва варіанти.

Ми перекидувались смішливими поглядами, з останніх сил стримуючи посмішки. Я вперше дивився їй в обличчя, хоча й трохи під незвичним кутом. Одне із тих облич, які таять особливий секрет і змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рідко мені доводилось бачити такі вдома.

– Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. – Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потім непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядає небо. Боюсь, занадто довго ти в машині для морозива просиділа. А потім вже, як джентльмен, можу і до твоєї комірки підселитись і морозива поїсти.

– Вау, чудовий план. А ти не обманюєш – ти точно джентльмен?

– Мама так каже.  Вона обманювати не буде.

– Віриш усьому, що каже твоя мама?

– Не моя – просто якась мама. Тут їх багато. Не даремно кажуть: чужих матерів не буває.

– Здається, так кажуть про дітей.

– Ні, діти мене поки не цікавлять.

– Твоя правда. Про дітей говорити ще зарано. Та й куди ми їх в цій комірці запхнемо?

Повисла кількасекундна пауза. У її очах мерехтів знайомий ще з одеських барів веселий вогник, коли невимушений діалог перетворюється у гру у пінг-понг напівіронічними фразами. Поки один із гравців не спасує або не пропустить свою подачу. Тоді переможений віддається на милість  переможцю. Або ж залишається на одинці з прикрою ніяковістю та кислуватим присмаком жалості до себе. Це якщо той, хто програє – хлопець або дівчина, в якій початково і не були зацікавлені. Я чомусь подумав, що це наш випадок.

– То коли виходимо? –  випалила вона  і здається, сама здивувалась від власних слів.

А я здивувався ще більше. Очікував трохи дурнуватого діалогу, про який забуду в цій верениці однакових днів, а після час від часу мило з нею вітатимусь, поки намагатимусь згадати, де ж ми встигли познайомитись. Замість того – фактично запросив її на побачення. Часом те, що під впливом моменту вилітає з мого рота, – для мене не менший сюрприз, ніж для навколишніх. Іноді навіть більший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!

– Я з радістю погуляю з тобою, –  повторила вже-не-така-й-незнайомка.

– Давай сьогодні чи завтра? О котрій годині в тебе брейк?

– Завтра, з дванадцяти до четвертої.

– Прекрасно, – відповів я і вперше на цьому кораблі щиро уосміхнувся. – Даси мені свій What’sApp?

– Я надаю перевагу совам.

– Вибач, сови – тільки після третього побачення.

– Тоді What’sApp.

Обмінявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засміялась – знову трохи сильніше, ніж він того вартував. І я побіг. Вперше я думав про щось інше, окрім як заробити гроші і дожити до кінця контракту.

Проте проблема залишалась: під час цього круїзу мене, на моє звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаєш, що це таке? Навіть якщо ні, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круїз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеїти Титанік, ми повинні не просто бігати і кричати в паніці. А бігати і кричати організовано. Все-таки ми професіонали.

Добре хоч що залишили лазейку: своє місце в цьому списку можна обміняти. Якщо тільки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тільки мені знайти таку людину, біжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зір і хвилясті візерунки синьої фарби на підлозі здавалися океанськими хвилями.

– Куди біжиш, Марк? – почув знайомий голос біля свого вуха. Трохи не збив з ніг перуанську дівчинку, з якою працював перших декілька днів у буфеті. Памʼятаю, ми постійно посміхались один одному при зустрічі. Ще одна фальшива звичка, якої я набрався на кораблі.

– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханні випалив стандартний «смол толк»  про важкість корабельного життя і гіркість рису в крю-месі і, навіть не дозволивши їй нормально відповісти, додав навздогін: – Слухай, ти плануєш вийти в Халіфаксі?

Куточки її губ припіднялись. На цей раз усмішка стала трохи теплішою.

– Я б хотіла, проте маю всього дві години брейку… довго гуляти не вийде та й…

– Тоді… могла би ти зі мною помінятися? Я в цьому списку, а мені правда потрібно вийти, – перебив я її і одразу зрозумів, що зробив. Стало трохи соромно.

Вона втомлено видихнула і спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.

– Нууу… добре. Зараз підемо?

– Навіть не уявляєш, як виручиш мене, – відповів я, поки ми піднімалися на шостий поверх, до офісу метроді. Пройшло всього декілька хвилин, а я вже був вільний виходити з цієї плавучої тюрми, в яку сам себе запроторив.

– Дякую тобі…sooo mmuuuch, – протягнув я так, що аж сам собі не повірив. – І за те, що витратила частину свого брейку на мене, – я і правда вклав усю можливу вдячність в те «thank you». Тільки людина, що працювала на лайнері, зрозуміє, наскільки дорогі бувають вільні три хвилини і що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всі необхідні для життя справи: сходити в душ, переодягнутись і навіть не скажу поспати, але полежати із заплющеними очима цілих чотири хвилини.

– You are welcome. Have a good time there, –  тихо відповіла вона. І, спускаючись вниз, кинула трохи сумний погляд, зрозуміти який я тоді не зміг.

Зрозуміти його я зумію тільки коли сам дивитимусь так на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж мені постійно треба відчути все на собі, аби щось усвідомити? Так, подруго, важко жити, коли ти ідіот. Ще важче, коли ти це розумієш.

То був останній раз, коли я її бачив. Пізніше дізнався, що того тижня вона закінчувала контракт і то був її останній шанс вийти в порт.   Вже списавшись з корабля, часто повертаюсь думками до того моменту і уявляю, що б було, якби я вийшов  гуляти саме з нею.

«Мене, до речі, Кайлою звати. На випадок, якщо ти планував спитати», – по дорозі до кабіни  догнало перше повідомлення в What’sApp. Я  вичекав хвилин двадцять, перш ніж відкрити і відповісти. «Планував. Просто накопичую теми для розмови у Халіфаксі. Але якщо вже починаємо цей захоплюючий діалог – мене, до речі, Марк».  Після – відправив декілька смайликів. Так же прийнято спілкуватись в інтернеті, щоб не видати себе за душнілу, яким я, безперечно, є? Але розкривати цього мені поки не хотілось.

«Я знаю.» І підмигуючий смайлик вдогонку.

 Прокинувся я від наступного повідомлення: «Привіт, я майже закінчила». На годиннику була 12:30.  Я потер заспані очі і напружив зір, аби розібрати написане.

«Зустрічаємось о 13:00 біля крю-офісу? Тільки не забудь свій ламінекс», – позіхаючи, відписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кінці, аби не віяло пасивною агресією. Цікаво, а вона хоч зрозуміє значення тією дужки? Хіба латиноамериканці використовують той самий інтернет-синтаксис, що й ми?

«Що таке ламінекс? Та картка з нашими даними? Мені її поки не видали».

Ось ми і приїхали. Сектор приз на барабані.  Чому так завжди виходить, що варто мені хоч щось спробувати запланувати, так все летить під три чорти. Зате як нічого не плануєш – все йде не так і погано. Так і підмиває зробити неправильні висновки і життя пустити на самоплив. А може, я того не помічаючи, так і зробив, а сам тішу себе ілюзіями.

«Це проблема?» – мої роздуми перервало наступне повідомлення.

«Та не те щоб. Просто вийти вже зможемо як отримаєш ламінекс. Без нього ніяк». Усміхнений смайлик з краплею поту для виразності і дружелюбного тону. Кожен раз, як потрібно використовувати інтернет-пунктуацію, відчуваю себе шестидесятирічним дідом, що вперше відкрив для себе магічний світ Фейсбуку. «Не хочеш поїсти?» – дописав.

«Хах, з роботи я так і не вийду. Зустрінемось у крю-месі через півгодини».

Так, наскільки же одночасно одноманітним і різноманітним може бути життя, подумав я. За дванадцять днів круїзу я змінюю сім портів і шість країн. І все одно воно крутиться навколо одних і тих же трьох-чотирьох місць на кораблі. Невже щоб я не робив і де б я не жив – воно буде незмінним набором одних і тих же ритуалів, а змінюватимуться лише декорації?

Я думав про це і дивився у вікно. З порту відкривався до нудоти кінематографічний вид на статую Свободи. Теж саме відчуття кожен раз: скільки разів я все це бачив, хоч ні разу тут не був.  Чому я все ще тут? Чому роблю те, що роблю? Так часто задаюсь цим питанням – це стало майже ритуалом.  Але у відповідь – як завжди тиа.

– Не проти, якщо підсяду? – спитала вона і усміхнулась мило, хоч і трохи награно. Здається, я зробив те саме.

– Завжди не проти. Підсідай хоч кожен день. Так, насправді, було навіть краще.

– Ну, почнемо сьогодні, а далі видно буде. Дуже жаль, що вийти не вийшло.

– Значить, залишилось тільки дочекатись наступного канадського порту.

– Чому саме канадського? Чому не в Нью-Йорку?

– В Нью-Йорку ніхто вийти не може. Аж до третього контракту. Бояться, що повтікаємо, як таргани в підсобках, коли світло вмикаєш.

– І ти би втік?

– Я вже рік як втікаю, – відповів я і показав на свій бейджик з ім’ям, під яким красувалась назва моєї крани. І поки вона не почала мені співчувати або розпитувати про сім’ю, я тут же продовжив: – А в інших американських портах тобі окрім ламінексу потрібен ще один папірець – І-95. От тоді вже тебе будуть вважати за повноцінну людину. На скільки це можливо для крю корабля. Навіть американським повітрям подихати дозволять.

– А для канадського повітря воно не потрібно?

– Для канадського – достатньо одного ламінексу. Ну, є ще одна програма, ArriveCan, де потрібно буде ввести свої дані. Тобі супервайзер нічого про це не розповідав?

– Ні, – відповіла вона і посунулась до мене поближче. Так, що я шкірою відчув її дихання. – Можеш мені допомогти?

Вона простягла мені свій телефон. Я відкрив Гугл Плей, вбив у пошук назву програми та почав її завантаження. Її подих ставав усе ближче, поки я не відчув приємну важкість її плеча. Наче на екрані відбувалося щось надзвичайно важливе, вона не відриваючись заглядала в нього, опираючись всім тілом на мою руку.

– Ти їй очевидно подобаєшся. Ти б бачив, як вона тебе очима їсть, коли ти не помічаєш,  – зауважив Анрі, доїдаючи сніданок.

Кайла саме проходила повз і, як завжди, заманливо усміхнулась, але не підійшла. Вона ніколи не підходила, коли поруч були інші. Особливо Анрі.

– Можливо, – відповів я, дивлячись, як вона своєю дитячою пружною ходою зникла у коридорі до наступної зали. –  Але закінчиться це катастрофою. Я відчуваю. Занадто вже схожа на мене. А з такими, як я, зустрічатись точно не слід.

У відповідь почув лише його «хм» і звук виделки, що бʼється об тарілку

картоплі з телятиною в часниковому соусі. Що не скажи, а жити з найбільш можливою розкішшю у вимушених обставинах так, як йому, не вдавалось нікому. Я ж повернувся до своєї тарілки з рисом і мʼясом невідомого походження, намагаючись заглушити непотрібні думки. Виходило не дуже.

Вона наздогнала нас у коридорі М1. Я саме повертався до своєї кабіни.

– Покажеш мені, де проводяться тренінги? – погладжуючи мене по руці, спитала Кайла,  наче за словами стояло щось зовсім інше. Вона зовсім не помічала Анрі, що стояв поруч, та іншу новеньку дівчину, з якою йшла. Я безпорадно поглянув на свого друга. – Ти знаєш?

– Йдіть за мною, –  сухо відповів він. Дивно, поруч з нею Анрі веде себе зовсім по-іншому.

– На восьмому поверсі.

– То це крю-бар?

– Звичайно, тут усі дороги ведуть у крю-бар. Або в офіс HR. Але ця дорогазазвичай остання.

Кайла і її подруга мовчали, наче й не чули цього діалогу. Теорія «культурного ігнорування» Петра Штомпки – ми приймаємо правила гри у потрібні моменти і вдаємо, наче не чуємо розмов, які нас не стосуються. Таке собі ввічливе ігнорування, подумалось мені. Чого тільки не вискоче із пам’яті після п’яти з половиною років навчання в університеті. Особливо, коли ці знання тобі ще жодного разу в житті не знадобились.

Ми вийшли з ліфта.

– Дякую, –  м’яко провівши рукою по моєму передпліччю, сказала Кайла. Ми трохи відстали від інших і вона тут же перетворилась на більш впевнену.

– Та я й нічого і не зробив. Це Анрі провів нас.

Вона лише відвела очі. Що такого він про тебе знає? Чи може бачить те, чого не бачу я?

– Хочеш зустрітися після тренінгу?

– Побачимось,  – лише відповіла вона і поспішила за іншими.

Через півгодини ми зустрілись на тому ж місці. Білі двері в кінці коридору вели до відкритої палуби для працівників. Вона знаходилась на самому носі корабля. Декілька тренажерів, не зрозуміло для чого там встановлених, басейн та лежаки недоречно розбавляли цю рафіновано романтичну сцену і один з найкращих видів, доступних на кораблі. Дивно, як це місце віддали для крю. Напевно, технічні обмеження або той факт, що вийти сюди можна тільки через підсобні приміщення і бар.

Я відчинив двері і, ледве торкаючись її спини, провів Кайлу до перегородки, що відділяла нас від польоту вниз, у безкінечну глубину океану.

– Ти була тут раніше?

– Ні, це мій перший раз. Я дуже погано знаю корабель. Навіть крапки для тайм контролю на деяких місцях наліпила, аби в коридорах не губитись. Для кожного коридору свій колір.

– Серйозно? Покажеш мені?

– Ще чого, ти ж їх всі попереліплюєш!

– Ми так мало шляху пройшли, а ти вже так добре мене знаєш, моя Гретель.

– Дивись тільки, аби нас в кінці не зʼїли, мій Гензель.

– Головне, аби ми не зʼїли одне одного.

Вона розсміялась. Мені так подобається її сміх, і все одно я в нього ні краплі не вірю. Наче слухати накладену звукову доріжку популярного ситкому. Розумієш, чому люди на записі сміються, можеш навіть сміятися з ними, але в справжності їхніх емоцій усе одно сумніваєшся. Щось заважало досягти того «suspension of disbelief»  у моїй власній з нею історії.

Ми говорили якісь нісенітниці про плани на майбутнє і життя (чи його дивну симуляцію) тут, на кораблі і поза його межами, а я думав про її губи і все впевненіше огортав її талію.

Настав час повертатись. Ми  зайшли в ліфт одні. Я став напроти зеркала, вона – напроти мене.  Повисла пауза. Я дивився в її такі виразні, такі чорні очі. Боковим зором помітив своє трохи розчервоніле обличчя, нависаюче над її хвостиком. Та на мені ж все буквально написано!  На обличчі Кайли  з’явився вираз, як у тигриці у тій дивній сцені з «Короля Лева». Ти знаєш, про яку сцену я кажу.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.