скачать книгу бесплатно
Маленьке жовте таксi пiд’iхало до головного входу. Без зайвих роздумiв пiдбiг до автомобiля:
– Чи можна дiстатися до Порту Еверглейдс за годину?
– Теоретично чи практично? – питае таксист з сильним латиноамериканським акцентом.
– За грошi, – нервую я. – Так що?
Вiн викрутив радiо майже в нуль i уважно поглянув на мене. Якiсь адвокати по нещасних випадках так i не встигли пояснити, як вони врятують мое життя.
– Куди так поспiшаеш, амiго?
– За годину потрiбно бути на круiзному лайнерi.
– Де саме?
– Порт Еверглейдс.
Таксист хитро ошкiрився.
– Добре, амiго, але за годину в iнший кiнець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.
– Скiльки?
Вiн указав на невелику чорну коробочку на його панелi.
– Приблизно скiльки?
– Доларiв сто п’ятдесят.
Пауза. Я безпомiчно кинув погляд на таксометр, потiм у чеснi очi таксиста, у свiй гаманець i, нарештi, на годинник. 58 хвилин до запланованого вiдплиття. Все передбачало бiду.
– Поiхали, – вiдповiв я i скочив на передне сидiння.
Таксi влетiло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крiзь наповнений втраченими можливостями лабiринт мiста. Я споглядав у вiкно, занурений у своi думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вiкно, створюючи непереборне вiдчуття серiальних декорацiй. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив цi пожежнi сходи, натикався на цi червонi гiдранти, пiдставляв руку, аби вiдчути теплоту пару, що валить з люкiв i провулкiв, тисячi провулкiв, на яких вiдбуваеться все на свiтi: вiд початку любовних iсторiй до чийогось персонального фiльму жахiв.
Водiй час вiд часу косився на мене з легкою усмiшкою.
– Рушаеш у подорож? – через декiлька хвилин перервав вiн тишу. Ми як раз виiхали на центральнi вулицi Нью-Йорка. За вiкном показались склянi висотки, якi всi бачили вже мiльйони разiв, навiть якщо нiколи тут i не були. Я дiстав телефон i почав знiмати.
– На роботу. Працюю на лайнерi.
– Моряк?
– Та так, тiльки назва. Буфе стюарт.
Таксист тiльки задумливо кивнув.
– Щось типу офiцiанта, – пояснив я.
– І як, гарна робота?
– Є своi плюси. Аж два. Подорожую i платити нi за що не треба. Якщо не рахувати за оплату викинутi шiсть мiсяцiв життя, звичайно.
Вiн усмiхнувся.
– Ну, часом ми всi розплачуемось. На кораблi ми чи нi.
– Може й так, але на кораблi трохи це трохи по-iншому. Платимо ми по подвiйному тарифу, я би сказав.
– Це ж як?
– Важко пояснити. Наче днi тривають довше, нiж на сушi. Інодi навiть фiзично, адже постiйно змiнюемо часовi пояси. А як закiнчуеться контракт – наче й не було тих шести мiсяцiв. Постiйно питаю себе: куди я iх витратив? Страшно уявити, деякi так проводять усе життя.
– Думаеш, тут краще? – вiдповiв водiй. – Завжди так: люди постiйно скаржаться, що втрачають час, але штука в тому, що не можливо втратити те, що нiколи тобi не належало. Скорiше час витрачае нас. І не так важливо, де ми.
– А ви звiдки, дозвольте спитати?
– З Колумбii.
– І все ж таки ви обрали перебратися сюди, за тисячi кiлометрiв. Напевно, витратили немало грошей i часу, аби це стало можливим. І навiщо, якщо ж «не так важливо, де ми»? – з?ехидничав я. Зазвичай я такого собi не дозволяю з незнайомими людьми, але два днi перельоту i його порожне фiлософствування вивели мене з рiвноваги. Я став помiчати, що особливо нетерпимий до того, що менi не подобаеться у собi самому.
– Хах, i правда, чому? Напевно, тому що хотiв цього бiльше, нiж що-небудь на свiтi. Не так важливо, де ти – але надзвичайно важливо, чого ти хочеш.
– І ви хочете бути таксистом в Нью-Йорку? – здивувався я.
– А чому б нi. Треба з чогось починати. Маеш щось проти таксистiв?
– У мене з ними особистi рахунки. Вони менi добряче життя попсували. На кожному континентi i майже в кожнiй краiнi, де бував. Так що я би разом з екзаменом на водiння обов?язковий екзамен на поряднiсть проводив. Була б одна з найрiдших професiй у свiтi.
– Так що, ти усiх таксистiв не любиш?
– Усiх. Як вид. Хоча в мене один iз найкращих друзiв таксист. Але я стараюсь не звертати уваги на цей сумнiвний пункт його бiографii.
Ми зробили ще один рiзкий поворот i силует корабля рiзко окреслився на горизонтi. Водiй зупинив таксi.
– 190 доларiв, – сказав вiн з усмiшкою.
– Ви ж казали 150.
– Я казав приблизно. Ось, я дам тобi чек, – з таксометра з характерним звуком вилiз жовтуватий квадратик паперу. Вiн простягнув його менi.– Розглядай це як додаткову оплату за душевну розмову. І щасти на кораблi!
З цими словами вiн зачинив дверi таксi, залишивши мене з порожнiм гаманцем та новим поглядом на деякi речi. І нащо я йому про таксистiв наплiв? Правильно батько говорив: язик мiй – ворог мiй. Особливо, коли не вмiеш ним правильно користуватись.
Глава 2. Початок корабельного буття i слухи, слухи, слухи…
Мексиканська дiвчинка з крю-офiсу, Белен, очевидно дуже здивувалась тому, що я таки явився на корабель. «А ти той хлопець з Украiни, що не явився в перший день. Ми вже думали ти втiк» , – заявила вона, варто менi було переступити трап корабля. Цiкаво, а де ж тi десятки менеджерiв, з якими я спiлкувався, подумки задав питання.
– А де твiй багаж?
– Знаете, не можу не помiтити вашу неймовiрну спостережливiсть i тактичнiсть. Не дивно, що ви в крю-офiсi.
– Що, вибач?
– Sorry… не звертайте уваги. Дуже довга видалась дорога. Немае в мене багажу. Всi речi авiакомпанiя загубила. Рюкзак з документами та одяг, що зараз на менi – едине, що залишилося.
Трохи поспiвчувавши, поки вела по всiх необхiдних офiсах та медичному центру, де чекав перевiрку документiв та слухав ii розмову з якомось медбратом-iндусом про те, з ким вона зараз спить, з ким не спить, а з ким тiльки плануе, вона передала мене до рук фiлiппiнця – дайнiнг-клерка, який привiв мене на зустрiч до помiчника метро-дi, другоi головноi людини у всiх ресторанах на кораблi.
Сорокап’ятилiтнiй румун в дорогому костюмi мав вигляд як директор приватного лiцею з поглибленим вивченням французькоi фiлологii чи ще якоiсь малопотрiбноi для виживання в украiнських реалiях фiгнi дiточкам прокурорiв, суддiв, кримiнальних авторитетiв, органiзаторiв фiнансових пiрамiд та iнших вершкiв нашого iнклюзивного суспiльства. Тобто загалом вигляд його був як людини iз мiсця, в яке б мене з моiми потертими джинсами i худi дворiчноi давностi навiть на порiг не пустили. Проте простягнув руку, привiтався, посадив напроти i вислухав мене, висловивши спiвчуття та пообiцявши завтра видати всю необхiдну форму. Невидане спiвчуття для корабля, подумав я. Може, все тут не так i погано. Головне —людям тут не плювати, хто i що ти i звiдки будеш дiставати, що тобi треба.
До роботи приступаеш завтра, пiд кiнець розмови заявив вiн i вiдправив мене до своеi каюти. Знайти ii виявилося легше, нiж я очiкував. На першому кораблi я вбив не менше чотирьох днiв, аби без пригод дiставатися до свого лiжка. Перед цим бився лобом у десяток глухих кутiв у цьому крисиному лабiринтi коридорiв i кают, пронумерованих без усякоi логiки i турботи про комфорт тих нещасних, що тiльки починають свое ходiння круiзними муками. На другий контракт я витратив на це менше двадцяти хвилин.
До четвертого корабля зможу знаходити свою кабiну iз заплющеними очима, думав я, стоячи посеред своеi восьмиметровоi площi. Я не мiг не вiдчувати суму. Нi, все-таки набагато краще, якщо нiякого четвертого контракту взагалi не буде.
І куди мене занесло? Коли пропускаеш три лiтаки i губиш усi своi речi по дорозi, та ще й таксист облапошуе майже на двiстi доларiв, набридливий голос в головi тихо шепоче: всесвiт явно тебе недолюблюе. Та правда в тому, що всесвiту нiякого дiла до тебе, а твiй стан – результат власних або чужих помилок.
Мене поселили в кабiну з чотирма iншими працiвниками, i кабiна ця, хоч за корабельними мiрками простора, своею чистотою явно залишала бажати кращого. Я не знав, з якою фауною доведеться зiткнутися, але розпочата пляшка Jack Daniels, декiлька банок Dos Equis i Heineken на стiльцi посеред кiмнати i склянка бiля унiтазу (навiщо взагалi комусь може знадобитись в туалетi склянка?) обiцяли веселе сусiдство.
Проте що мене хвилювало найбiльше: майже нiчого не залишилося з моiх особистих речей, навiть запасних шкарпеток чи бiлизни. Я нiколи не був людиною, що занадто чiпляеться за речi – ба бiльше: тим, хто в принципi схильний до консьюмеризму – найгiрший жах маркетолога i продавцiв айфонiв. Та вперше в життi вiдчуття бiдностi повисло тягарем .
Хоча б маю спогади про прогулянки вулицями Лондона. І на тому спасибi.
Ігноруючи розкиданi по кiмнатi речi, склянки в туалетi (чорт забирай, та що ж у туалетi можна робити зi склянкою?), стiйкий запах алкоголю i невипраних шкарпеток, намагатимось мислити позитивно.
Щонайменше я сюди дiстався. Живий. Усе iнше можна виправити. Інодi життя викидае тебе у вiдкритий океан без рятувального жилету i не залишаеться нiчого, окрiм хапатися хоч за щось, що може зiйти за плот, i грести. Тут головне не прогадати, за що хапаешся i куди гребеш.
Я ковтнув з пляшки вiскi. Його бурштинова рiдина зiгрiла горло i заспокоiла тривогу. Не знаю, чому зробив це, я ж навiть пити не люблю, але зараз це здавалось единим i правильним. У цьому пливучому свiтi невизначеностi iнодi просто необхiдно пiддаватися внутрiшнiм iмпульсам.
Переодягнувшись (точнiше знявши з себе единi речi, що в мене залишились), я вилiз на лiжко i почав уявляти прихованi в стiнах цих кают iсторii: романи, що зароджувались i вмирали в робочих перервах, освiтленi люмiнесцентними лампами залишки розбитих сердець, шлюбiв i слiз у вузьких коридорах. Як багато жiнок завагiтнiло i скiльки з них ридали вiд результатiв свого вибору пiд цей мирний, такий далекий i такий близький шум корабельного мотора.
Стiни каюти тихо тремтiли, постiйно нарощуючи темп. Корабель вiдпливае, подумав я i втомлено притулив голову до стiни, дозволяючи вiбрацiям плисти через все тiло. Я уявив, як хвилi по ту сторону стiнки танцюють пiд мiсячним сяйвом. Як жаль, що в наших кабiнах немае iлюмiнаторiв.
З цiею думкою моя реальнiсть розмилася i я заснув.
Так i закiнчилася моя подорож до корабля. Так i почалася ця iсторiя.
Глава 3. Жовтневi сни та втрата розуму. Двадцять перше вересня.
Привiт, Л.
Хоч я i казав, що тобi необов?язково вiдповiдати, якщо чесно, все ж таки сподiвався отримати хоч якусь звiстку. Сумую за нашими багатогодинними розмовами про все на свiтi у тiльки що прибранiй (а до того не прибранiй нiким з моменту ii побудови) кухнi у Прушковi.
Ми заварювали кастрюлю чаю, ти заливала майже до краiв свою гiгантську пивну кружку – я ж пiдготовлював двi-три кружки поменше, що знайшлись тут же i що хоча б на вигляд несли меншу небезпеку заразити герпесом, норовiрусом, кишковою паличкою, свинячим грипом, еболою та iншими радостями, що могли водитися в нашому тимчасовому притулку. Я нiколи не знав, куди дiйдемо в своiх словесних блуканнях по минулому, майбутньому, питаннях вiри, пошуках Бога, смакiв у дiвчатах, пережитих романiв, сексу, мрiй, перспектив i взагалi всього, що вiдволiкало вiд очiкування наступноi змiни на складi i кiнця безкiнечноi польськоi зими, що поставила нашi життя на паузу.
З тих розмов ти багато чого про мене дiзналась. Напевно, бiльше, нiж будь-хто, з ким менi довелось дiлити перiоди свого життя. За одним тiльки винятком хiба що.
І ти точно повинна знати, що я нiколи особливо не вiрив в езотеричнi матерii: Дiда Мороза, магiю, Бога, верховенство права, Пенсiйний фонд Украiни чи систему соцiального забезпечення. І 24 роки життя в нашiй державi показали, що в бiльшостi випадкiв я мав таки рацiю.
А от у що вiрю, так це в людську схильнiсть мiфологiзувати закономiрностi, якi не розумiемо. А тому й хочу – навiть не так – тому менi потрiбно подiлитися тим сном. Знаю, про що ти подумаеш. «Якi ще сни, дядя? Ти що, зi щогли на своему кораблi впав? Краще би про життя розказав: яку подругу зустрiв, де побував, що цiкавого робив». І знаеш, я з тобою абсолютно погоджусь. Я i сам не дуже жалкую людей, що розпинаються про своi сни. По-хорошому, якщо вже ти не моя мати, не мати моiх дiтей або ми хоча б не спимо разом, розповiдi «а що менi сьогоднi приснилося i щоб це могло значити» краще залишити при собi. Але… менi страшно. Страшно, що я втрачаю розум. І менше всього хотiв би про це розповiдати iм. Розповiсти про це я можу тiльки тобi.
Наш свiт розвалився у ядернiй вiйнi. Не залишилось нi краiн, нi урядiв, нi армiй – нiчого. Ми живемо на останках цивiлiзацiй, намагаючись добути те, що ще не було поховано пiд метрами i метрами радiактивного пилу i пiску, вичищаючи залишки продуктових складiв, магазинiв та термiналiв, яким повезло бути подалi вiд ядерних «грибiв».
Коли закiнчились i вони, нам пощастило натрапити на пiдземний бункер, що за щасливим збiгом обставин був облаштований усiм необхiдним для виживання: резервуари з водою, теплицi, генератори, запаси палива, iжi i води. Нашiй маленькiй групi цього б вистачило на роки. Нас було чотирнадцять, i не сказати, що ми дуже близькi – ми зустрiлися волею нещастя i майже не розмовляли – люди цi були не дуже говiркi, якщо чесно, та й хто ж iх звинувачуе, пiсля апокалiпсису-то. Але спiльне виживання дуже швидко зносить усi бар?ери. Тож я вiдчував, ми – будемо тут щасливi.
Життя на новому мiсцi йшло своiм ходом, ми дуже швидко обживалися, дослiджували все новi частини бункеру. Ну як дослiджували – роблю це в основному я. На мiсцi менi нiколи не сидiлося.
І все було б добре, i життя йшло своею чергою, якби не постiйний сморiд, що кожного дня ставав все нестерпнiшим. Ігнорувати це було вже не можливо, i залишалось або знайти джерело i усунити його, або покинути так добре облаштоване мiсце. Останне, звичайно, зв даних умовах зовсiм не варiант. Я почав дослiджувати кожен мiлiметр нашого пристанища i ось, на четвертий день пошуку, знаходжу люк у ще один пiдземний хiд. Хiд настiльки глибокий, що як туди не свiти лiхтарем, роздивитись що-небудь майже неможливо.
Моi компаньйони, звичайно, йти туди навiдрiз вiдмовляються.
Вони взагалi люди доволi апатичнi. Завжди доводиться ходити у вилазки самому. Я спускаюсь униз. Система пiдземного каналу для води виводить мене в iншу, та ще в одну, i так до тих пiр, поки я не збиваюсь з рахунку. Дiдько!
Я точно заблукав. Так тут i помру в цих пiдземних коридорах. Нiхто навiть не пiде за мною.
І тут один з коридорiв пiдземного лабiринту виводить мене у велику бiлу залу. Освiтлена десятком прожекторiв, вона не зберiгае в собi нiчого, окрiм компактно розставлених шафи з книгами та дивану. Меблiв сюрреалiстично мало, i вони занадто маленькi для такого мiсця. Наче хтось пофарбував у бiлий i перенiс меблi з моеi квартири на цiлий поштовий склад.
Я не одразу ii помiтив – дiвчину на диванi. Вона спить чи…? Перш нiж подумати, вона розплющила очi i кинулась на мене. Трохи лице менi все не розцарапала. Я скинув ii з себе i придавивши зверху, закричав «Заспокойся! Я нiчого тобi не зроблю! Тiльки заспокойся!»
Халепа! Я навiть не впевнений, що вона мене розумiе.
– Добре-добре, – раптом заговорила вона. – Тiльки злiзь з мене,
Я аж закляк.
– Злiзь з мене, будь-ласка, – повторила вона.
– Ой, вибач, – нарештi вiдповiв я i виконав ii прохання. – Просто не очiкував, що ти…
– Що я що? Не здичавiла?
– Ну, типу того. Ти тут одна?
– Ми всi тут однi, – невдоволено вiдповiла вона.
Вона вивела мене з пiдземних лабiринтiв до нашого нового дому. Всi iншi якраз знову посiдали вечеряти. Насправдi вечеряли вони чи снiдали, нiхто не знав, адже сонце давно було закрито непроглядною хмарою радiоактивного пилу i ми просто умовно домовилися, що отакий прийом iжi буде вважатись снiданком, другий – я пропустив, а ось цей – вже третiй, а значить, вечеря. Я якраз зголоднiв i дуже зрадiв, що поспiв вчасно. Жаль тiльки, джерело смороду вiднайти не вдалося.
Моi компаньйони навiть не здивувалися новiй особi. Тiльки глянули на неi, i продовжили шкрябати вилками по дну своiх банок з консервами хто зна якоi давностi.
– Вони завжди були такими? – здивовано питаеться моя нова знайома.
– Та скiльки iх знаю. Апатiя – далеко не найгiрше, що з людьми можуть зробити такi умови життя.
– І тобi нормально?
– Краще вже так, нiж одному.
Дiвчина почала жити з нашою групою. Перша, хто почала виходити зi мною на поверхню. І едина, хто готова була ризикувати своiм життям заради мого. Днi швидко переливались у тижнi, а тi, у свою чергу, у мiсяцi.
Ми проводили майже весь час разом i, логiчно, ставали все ближче. Єдине, що мене хвилювало, це повне iгнорування нею будь-кого iншого з нашоi маленькоi комуни. Вона навiть за одним столом з нами не iла.
