скачать книгу бесплатно
Врештi-решт я вирiшив щось з цим зробити. Зiбрав усiх у великiй залi – там, де ми зазвичай i приймали трапезу. Тобто займались найважливiшою рiччю, разом зi сном та збиранням припасiв. Життя в цей час стало доволi примiтивним, що тут скажеш.
Я зiбрав усiх i пiдлаштував все так, аби моя подруга з?явилася на цю «iнтервенцiю». Вона ввiйшла в кiмнату i ввiмкнула свiтло.
– Блядь!– вiд несподiванки зойкнула вона, i перевiвши подих, додала: – Що тут, чорт забирай, вiдбуваеться?
– А ти не бачиш? Ми проводимо iнтервенцiю.
– Що проводиш?
– Не я, а ми. Чому ти iгноруеш iнших?
– Ігнорую? – повiльно повторила вона i обвела поглядом кожного присутнього в кiмнатi. – Може досить? Пiшли краще у вилазку вже.
– Почекай, з цим треба щось робити. Це питання нашого виживання як групи.
Дiвчина втупила свiй погляд в мене, наче знову побачила вперше. В уповiльненiй зйомцi я дивився, як розширились ii очi, як губи викривились в подобi усмiшки. Простiр величезноi зали до верхiв заповнився ii iстеричним хохотом.
– Ти серйозно? Як можна бути таким слiпим? Подивись ти вже на них! Заглянь в обличчя своiм дорогим друзям!
Вона схопила нiж i жбурнула його. Менш нiж за секунду вiн пролетiв через кiмнату i ввiйшов у очницю жiнки, що сидiла поруч мене. Пройшовши крiзь голову, вiн акуратно виглянув з ii потилицi.
Мiй подих перехопило. Не вистачало повiтря, аби навiть закричати.
– Подивись на неi! – продовжувала моя супутниця, пiдiйшовши ближче. Вона м?яко провела холодною долонею по щоцi i рiзко повернула мою голову в бiк нещасноi. Вона очевидно була мертва.
Чому ж iншi нiчого не роблять? Чому не стараються допомогти? Зупинити ii? Та хоча б просто втекти?
І тут я почав помiчати… Шкiра… сiрi шматки гнилоi шкiри нещасноi звисали з поблискуючого бiлизною черепа.
– Як?
– Тепер розумiеш? – вiдпустила мою голову супутниця, провiвши рукою по моему волоссю, наче пестячи домашню тваринку. – І вiн менi iнтервенцiю думае влаштовувати! Ух ти мiй дорогий псих!
– Як ти це зробила?
– Ти псих, а не iдiот, не прикидайся – все ти вже повинен зрозумiти.
– Давно вони… такi?
– Вони завжди такими були, мiй милий.
– То це не ти зробила?
– Про що ти, мiй милий? Не можна вбити те, чого не iснуе.
Не розумiючи, про що вона, я оглянувся на тiла позаду мене. Нi компаньйонiв, нi жiнки з пробитою головою – тiльки я i моя подруга у великiй бiлiй кiмнатi.
– Нас тут тiльки двое? – здивовано спитав я.
– Кого це – нас? Та й де – тут? Пора вже зазирнути в обличчя реальностi, мiй друже: нема тут нiкого. Нiчого тут немае. Окрiм, можливо, мене. А ти зараз вмираеш пiд завалами свого будинку, рознесеного ракетою. Або стiкаеш кров‘ю в траншеях пiд Бахмутом. А можливо, тобi взагалi повiдривало ноги i лiкарi зараз вирiшують, чи варто продовжувати ту агонiю, що тобi доведеться називати життям. Сморiд, що ти вiдчуваеш весь цей час. Це не сморiд бункеру. І не мерцi. Це гниття твого власного тiла.
І поки вона говорила це, я проживав кожен момент ii розповiдi i в кожен момент вiрив, що саме це, це моя реальнiсть i насправдi це i вiдбуваеться зi мною.
Нарештi я закричав – що е сили, так, як не кричав з тих пiр, коли крик був единим можливим способом вплинути на оточуючий мене свiт…
Прокинувся у власному лiжку, на другому поверсi кабiни Буфе-Стюарта. Хтось кричав. Я. То кричав я. І прокинувся вiд власного крику. У двi тисячi двадцять другому роцi.
– Не хвилюйся, – чийсь гарячий подих лоскоче вухо, поки блiдо-бiлi пальцi повiльно проводять по моiй щоцi. Щоб я не робив, не можна дивитись назад, думав я i навiть не ворушився. – Я допоможу притупити бiль, головне – вiддайся фантазii, не повертайся у реальнiсть. Вона значно страшнiша за все, що ти можеш побачити тут.
Дзвiнок будильника. 20:20. Через десять хвилин менi потрiбно бути на роботi. Я розплющив очi i ще довго лежав, прислуховуючись до власних вiдчуттiв. «Це тiло мое, я – справжнiй i все навкруги реально. Нiкому i нiколи я контроль не вiддам» – прошепотiв у темряву. – Чуеш, я знаю, що це реальнiсть».
І чим бiльше я шепотiв, тим бiльше сумнiвався у правдивостi своiх слiв. Невже я божеволiю?
Я встав з лiжка, набрав у Лондонi води i вмив обличчя, зiтерши з себе залишки кошмарiв, i вирушив на роботу, де шум тарiлок та кисло-солодкий запах переведеноi iжi вiдродили в менi реальнiсть. Починався мiй перший робочий день.
Глава 4. Закоханiсть вiд бездiлля. Жовтень
І знову привiт, Л.!
Не уявляеш, яким щасливим я був, побачивши твого листа! Сто рокiв сумував за нашими переписками i, особливо, лiкувальними ментальними пiздюлями, що часом ти менi виписувала i якi так менi бувають потрiбнi.
Шкода, що пишу тобi тiльки тодi, коли менi вони так необхiднi, але зараз якраз такий випадок. Сподiваюсь, ти не проти знову по-дружньому пояснити менi, чому я iдiот. На кораблi вже три тижнi. Двадцять два днi, якщо бути точним. Люди тут днi не рахують. Кажуть: так час йде повiльнiше. Але менi вiд цього простiше. Рахую, скiльки тут пробув, скiльки краiн проiхав, зi скiлькома дiвчатами був близький. Так, наче цi числа визначають хто я. Наче зберiгають вiд втрати себе.
За цi три тижнi життя знову врослось в цi дев’ятнадцять поверхiв кают, коридорiв, ресторанiв, фуд-кортiв, буфетiв, казино, дитячих центрiв, бiблiотек, кiнотеатрiв та всього, що тiльки можна було б запхнути на чотиристаметрову посудину, аби три тисячi людей i пiвтори тисячi працiвникiв не сильно задумувались, нащо вони взагалi телiпаються в цiй величезнiй чашцi Петрi посеред Атлантичного океану. Поступово починаю забувати про iснування свiту за межами цих металевих стiн. Розумiю, що вiн е, але вiдчуваю його, як щось безкiнечно далеке, нiяк не пов?язане з моiми днями i ночами. За останнiй тиждень я думав про дiм не бiльше, нiж ти – про погоду на Венерi. Свiт корабля став единою данiстю: я давно перестав задаватись питанням, чому тут не iснуе тринадцятого поверху або кабiни. Будь-якоi кабiни: нi хоч сто тринадцять, нi хоч чотириста тринадцять – такого номера в кiнцi не стоiть взагалi. Навiть на корабельних телефонах. Не питаюсь, чому наш супервайзер змушуе посеред ночi красти ганчiрки з комiрчин рум-стюардiв. Чому би просто не замовити новi? Це ж матерiал, необхiдний для роботи, не продаемо ж ми його налiво. І чим бiльше ми iх крадемо, тим з бiльшою вигадкою стюарди iх ховають – поки в якийсь момент це не перетворилось у квест кiмнату з пошуком захованих ключiв, вiдволiкання уваги iнших працiвникiв, стояння на стрьомi i обшуку, постiйного обшуку темних комiрок з лiхтариком в руках. Я досить швидко звик i до цього. Це навiть весело.
Єдине, що першi днi не йшло з голови, це фотографiя на чотирнадцятому поверсi, напроти каюти А417. Кожен поверх з каютами прикрашений фотографiями у дорогих картинних рамках, зробленими постiйними пасажирами. Щонайменше так говорять пiдписи пiд ними. Однак ця фотографiя особлива: на нiй – Одеський оперний театр. Якiсь двi вулицi вiд квартири. І пiд фото пiдпис: «Види пiвнiчноi Європи».
Що? Яка ще, бляха, пiвнiчна Європа? Це Одеса, чорт би вас забрав! Украiна! Навiть сторону свiту неправильно вказали!
Захотiлось зiрвати картину, забрати ii до себе i виправити пiдпис. Хотiлось розповiсти про це комусь. Хоч щось, аби люди знали, що це наче iграшкова будiвля в бароковому стилi знаходиться в моему мiстi, а не в абстрактнiй «пiвнiчнiй Європi»
Так до кого можна звернутися? До метро-дi? Чи краще до фото-департаменту? Може, спитати у власного супервайзера спочатку? Що ж робити?
Та я просто пройшов далi. Не зараз – треба спочатку доставити замовлення.
На кораблi нiколи не бувае достатньо часу. І всi думки вiдкладаються на потiм. Поки не розчиняються у киплячому бульйонi однакових днiв.
Так минули першi три тижнi. Настав четвертий для мене turn-around day – день, коли корабель повертаеться в початковий порт i набирае нових гостей. А також нову, дешеву за мiсцевими мiрками робочу силу. Я щойно скiнчив своi обов’язки i з вiдчуттям розслабленоi безтурботностi безпричинно вештався по головному коридору для персоналу. Вони тут називають його М1. В головi безконтрольно пропливали плани на наступнi дванадцять годин, коли раптом мiй погляд зачепився за маленький хвостик посеред коридору.
Низенька дiвчинка з великими чорними очима i волоссям, зiбраним у смiшний хвостик на макiтрi, слухала вступну iнструкцiю разом з десятком iнших новоприбулих. Проходячи повз них, вiдчув тихий шум i потiм нiби хтось перемкнув канал в моiй головi, заглушивши всi iншi сигнали думок, показуючи лише ii личко крупним планом.
Вона ж мене навiть не помiтила. Секунда, я проходжу повз, i ось знову думаю, о котрiй годинi краще виходити в Маямi, чи варто брати таксi до центру i скiльки годин серед цих неймовiрних дванадцяти годин вiльного часу залишити для сну.
Наче нiчого й не трапилось. Не було нiякоi перерви у мовленнi, тобi лише здалося.
Не думаю, що коли закохуешся з першого погляду, серце прискорюе серцебиття. Не правда, що починаеш думати про свое кохання безперервно. Скорiше, це схоже на вiрус, що пiдчеплюе i не помiчаеш, поки не стае занадто пiзно.
Наступнi декiлька днiв я провiв як зазвичай, вночi розносив iжу, робив заготовки, мив комiрчини, поки думками лiтав десь у можливому майбутньому, а днем вештався кораблем та читав.
Так продовжувалось, поки ми знову не прибули до Нью-Йорка.
Вiд нудьги я багато спостерiгав за людьми на кораблi i помiтив, що вони дiляться на три основнi категорii: тi, що справляються зi всiм цим гiмном за допомогою алкоголю (цих ти кожен вечiр можеш знайти в крю-барi), тi, що займають свiй вiльний час постiйними пошуками сексу (з цими можеш i не пересiктись, якщо сам не шукаеш – але почуеш про них обов’язково) i, останнi: хто намагався втекти з корабля за кожноi лiпшоi нагоди. І хоча iнодi хтось вiдносився одразу до декiлькох груп або ж переходив вiд однiеi групи до iншоi, принцип залишався незмiнним.
Я вiдносив себе до останнiх i кожну можливу секунду намагався провести за межами корабля. Але сьогоднi, перед тим, як кудись йти, мене потягнуло до крю-мес. Не те щоб я хотiв iсти, просто iнодi, особливо тут, мене наче тягне в мiсця зовсiм iррацiонально, без мети, аби просто вiдчути рух.
Наче таким чином втiкаючи вiд темноi тягучоi нудьги моеi кабiни. Я не мав якогось конкретного плану. Що я мав робити? Вiзьму кави, круасанiв, а опiсля пiду до кабiни, прийму душ, переодягнусь у звичнi джинси та теплу сорочку з кедами, захвачу трохи грошей та вийду в порт. Ось тiльки проблему з IPM потрiбно вирiшити.
Думавши над вирiшенням цiеi проблеми, я зачепився ногою за дверцята величезного автомату для морозива. За майже мiсяць мого перебування тут я нi разу не бачив його працюючим.
У вiдповiдь я почув напрочуд милозвучне «Hello!». Вiдчинилися дверцятка нижнього вiдсiку машини для морозива, i з середини показалось трохи почервонiле личко. Я ii одразу впiзнав. Та сама «дiвчинка-хвостик».
– І де тепер тiльки новачкiв не поселяють, – вiд несподiванки ляпнув я. – Сподiваюсь, не розбудив?
– Та нi, я вiд супервайзерiв ховаюсь, не хвилюйся. Тут це робити просторнiше i зручнiше, нiж у моiй каютi. І морозиво завжди пiд рукою. Не хочеш спробувати?
– Морозиво чи твою каюту?
– Обидва варiанти.
Ми перекидувались смiшливими поглядами, з останнiх сил стримуючи посмiшки. Я вперше дивився iй в обличчя, хоча й трохи пiд незвичним кутом. Одне iз тих облич, якi таять особливий секрет i змушують раз за разом оглядатися, коли пощастить пройти повз. Рiдко менi доводилось бачити такi вдома.
– Ну, я так не можу, – награно похитав я головою. – Треба спочатку познайомитись з тобою ближче. Потiм непогано було б вийти разом в порт – нагадати, як виглядае небо. Боюсь, занадто довго ти в машинi для морозива просидiла. А потiм вже, як джентльмен, можу i до твоеi комiрки пiдселитись i морозива поiсти.
– Вау, чудовий план. А ти не обманюеш – ти точно джентльмен?
– Мама так каже. Вона обманювати не буде.
– Вiриш усьому, що каже твоя мама?
– Не моя – просто якась мама. Тут iх багато. Не даремно кажуть: чужих матерiв не бувае.
– Здаеться, так кажуть про дiтей.
– Нi, дiти мене поки не цiкавлять.
– Твоя правда. Про дiтей говорити ще зарано. Та й куди ми iх в цiй комiрцi запхнемо?
Повисла кiлькасекундна пауза. У ii очах мерехтiв знайомий ще з одеських барiв веселий вогник, коли невимушений дiалог перетворюеться у гру у пiнг-понг напiвiронiчними фразами. Поки один iз гравцiв не спасуе або не пропустить свою подачу. Тодi переможений вiддаеться на милiсть переможцю. Або ж залишаеться на одинцi з прикрою нiяковiстю та кислуватим присмаком жалостi до себе. Це якщо той, хто програе – хлопець або дiвчина, в якiй початково i не були зацiкавленi. Я чомусь подумав, що це наш випадок.
– То коли виходимо? – випалила вона i здаеться, сама здивувалась вiд власних слiв.
А я здивувався ще бiльше. Очiкував трохи дурнуватого дiалогу, про який забуду в цiй вереницi однакових днiв, а пiсля час вiд часу мило з нею вiтатимусь, поки намагатимусь згадати, де ж ми встигли познайомитись. Замiсть того – фактично запросив ii на побачення. Часом те, що пiд впливом моменту вилiтае з мого рота, – для мене не менший сюрприз, нiж для навколишнiх. Інодi навiть бiльший. Виявилось, я не один такий. Яке щастя!
– Я з радiстю погуляю з тобою, – повторила вже-не-така-й-незнайомка.
– Давай сьогоднi чи завтра? О котрiй годинi в тебе брейк?
– Завтра, з дванадцяти до четвертоi.
– Прекрасно, – вiдповiв я i вперше на цьому кораблi щиро уосмiхнувся. – Даси менi свiй What’sApp?
– Я надаю перевагу совам.
– Вибач, сови – тiльки пiсля третього побачення.
– Тодi What’sApp.
Обмiнявшись номером, я кинув ще якийсь дурнуватий жарт на прощання, а вона засмiялась – знову трохи сильнiше, нiж вiн того вартував. І я побiг. Вперше я думав про щось iнше, окрiм як заробити грошi i дожити до кiнця контракту.
Проте проблема залишалась: пiд час цього круiзу мене, на мое звичне нещастя, було занесено до IPM. Спитаеш, що це таке? Навiть якщо нi, все одно ж напишу. Мене внесли до списку тих, хто в цей круiз виходити не може. Або якщо корабель почне косплеiти Титанiк, ми повиннi не просто бiгати i кричати в панiцi. А бiгати i кричати органiзовано. Все-таки ми професiонали.
Добре хоч що залишили лазейку: свое мiсце в цьому списку можна обмiняти. Якщо тiльки знайдеш того, хто погодиться. Та де ж тiльки менi знайти таку людину, бiжучи металевими сходами, думав я. В роздумах розфокусував зiр i хвилястi вiзерунки синьоi фарби на пiдлозi здавалися океанськими хвилями.
– Куди бiжиш, Марк? – почув знайомий голос бiля свого вуха. Трохи не збив з нiг перуанську дiвчинку, з якою працював перших декiлька днiв у буфетi. Пам?ятаю, ми постiйно посмiхались один одному при зустрiчi. Ще одна фальшива звичка, якоi я набрався на кораблi.
– О, sorry-sorry! Hello! How are you? – на одному диханнi випалив стандартний «смол толк» про важкiсть корабельного життя i гiркiсть рису в крю-месi i, навiть не дозволивши iй нормально вiдповiсти, додав навздогiн: – Слухай, ти плануеш вийти в Халiфаксi?
Куточки ii губ припiднялись. На цей раз усмiшка стала трохи теплiшою.
– Я б хотiла, проте маю всього двi години брейку… довго гуляти не вийде та й…
– Тодi… могла би ти зi мною помiнятися? Я в цьому списку, а менi правда потрiбно вийти, – перебив я ii i одразу зрозумiв, що зробив. Стало трохи соромно.
Вона втомлено видихнула i спантеличено подивилась навколо, наче шукаючи когось.
– Нууу… добре. Зараз пiдемо?
– Навiть не уявляеш, як виручиш мене, – вiдповiв я, поки ми пiднiмалися на шостий поверх, до офiсу метродi. Пройшло всього декiлька хвилин, а я вже був вiльний виходити з цiеi плавучоi тюрми, в яку сам себе запроторив.
– Дякую тобi…sooo mmuuuch, – протягнув я так, що аж сам собi не повiрив. – І за те, що витратила частину свого брейку на мене, – я i правда вклав усю можливу вдячнiсть в те «thank you». Тiльки людина, що працювала на лайнерi, зрозумiе, наскiльки дорогi бувають вiльнi три хвилини i що за п’ятнадцять хвилин можна завершити майже всi необхiднi для життя справи: сходити в душ, переодягнутись i навiть не скажу поспати, але полежати iз заплющеними очима цiлих чотири хвилини.
– You are welcome. Have a good time there, – тихо вiдповiла вона. І, спускаючись вниз, кинула трохи сумний погляд, зрозумiти який я тодi не змiг.
Зрозумiти його я зумiю тiльки коли сам дивитимусь так на ту, хто буде нехтувати мною. Чому ж менi постiйно треба вiдчути все на собi, аби щось усвiдомити? Так, подруго, важко жити, коли ти iдiот. Ще важче, коли ти це розумiеш.
То був останнiй раз, коли я ii бачив. Пiзнiше дiзнався, що того тижня вона закiнчувала контракт i то був ii останнiй шанс вийти в порт. Вже списавшись з корабля, часто повертаюсь думками до того моменту i уявляю, що б було, якби я вийшов гуляти саме з нею.
«Мене, до речi, Кайлою звати. На випадок, якщо ти планував спитати», – по дорозi до кабiни догнало перше повiдомлення в What’sApp. Я вичекав хвилин двадцять, перш нiж вiдкрити i вiдповiсти. «Планував. Просто накопичую теми для розмови у Халiфаксi. Але якщо вже починаемо цей захоплюючий дiалог – мене, до речi, Марк». Пiсля – вiдправив декiлька смайликiв. Так же прийнято спiлкуватись в iнтернетi, щоб не видати себе за душнiлу, яким я, безперечно, е? Але розкривати цього менi поки не хотiлось.
«Я знаю.» І пiдмигуючий смайлик вдогонку.
Прокинувся я вiд наступного повiдомлення: «Привiт, я майже закiнчила». На годиннику була 12:30. Я потер заспанi очi i напружив зiр, аби розiбрати написане.
«Зустрiчаемось о 13:00 бiля крю-офiсу? Тiльки не забудь свiй ламiнекс», – позiхаючи, вiдписав я. Трохи подумавши, додав дужку в кiнцi, аби не вiяло пасивною агресiею. Цiкаво, а вона хоч зрозумiе значення тiею дужки? Хiба латиноамериканцi використовують той самий iнтернет-синтаксис, що й ми?
«Що таке ламiнекс? Та картка з нашими даними? Менi ii поки не видали».
Ось ми i приiхали. Сектор приз на барабанi. Чому так завжди виходить, що варто менi хоч щось спробувати запланувати, так все летить пiд три чорти. Зате як нiчого не плануеш – все йде не так i погано. Так i пiдмивае зробити неправильнi висновки i життя пустити на самоплив. А може, я того не помiчаючи, так i зробив, а сам тiшу себе iлюзiями.
