скачать книгу бесплатно
Потоп. Том II
Генрик Сенкевич
«Потоп» – iсторичний роман-епопея польського письменника Генрика Сенкевича (1846—1905), лауреата Нобелiвськоi премii з лiтератури (1905). Це друга частина iсторичноi трилогii, куди також входять романи «Вогнем i мечем» та «Пан Володийовський». Сюжет «Потопу», заснований на iсторичних подiях, пов’язаний з так званим Шведським потопом, коли до Речi Посполитоi вторглися шведи (1655—1660).
Час дii роману тривае з 1654 по 1657 рiк. На тлi широкоi панорами життя Речi Посполитоi середини XVII столiття автор детально описуе хiд вiйни, на першому етапi якоi, в результатi численних зрад польських магнатiв, шведи практично без зусиль захоплюють краiну. Велику увагу в «Потопi» придiлено героiчнiй оборонi Ясногорського монастиря, де зберiгаеться особливо шанована в Польщi Ченстоховська iкона Божоi Матерi, i взагалi тiй ролi, яку ця оборона зiграла в пiдйомi нацiонального духу. Цей опiр привiв, зрештою, до вiдродження Речi Посполитоi i повного вигнання загарбникiв.
У цих драматичних iсторичних подiях бере безпосередню участь молодий полковник Анджей Кмiциц, який на початку Шведського потопу прилучився до прошведських сил, проте потiм перейшов на сторону патрiотiв i численними вiйськовими подвигами спокутував провину. Багато в чому цим вiн мiг завдячити своiй нареченiй Оленьцi Бiлевич.
Генрик Сенкевич
Потоп
Том 2
Роздiл I
Вiрний Сорока вiз свого полковника через глибокi лiси, сам не знаючи, куди iхати, що почати, куди обернутися.
Пан Кмiциц був не лише поранений, а й контужений пострiлом. Сорока час вiд часу вмочав ганчiрку в цебрi, що висiло при конi, й обмивав господарю обличчя. Часом зупинявся, щоб зачерпнути свiжоi води з потокiв i лiсових озерець, але нi вода, нi стоянки, нi рух коня не змогли вiдразу ж повернути пановi Анджею свiдомостi. Вiн лежав, як мертвий, аж жовнiри, що iхали разом iз ним, не такi досвiдченi в лiкуваннi ран, як Сорока, занепокоiлися, чи iхнiй ватажок виживе.
– Виживе, – заспокоював iх Сорока, – за три днi так само на конi сидiтиме, як кожен iз нас.
Коли годиною пiзнiше пан Кмiциц розплющив очi, з його вуст почулося лише одне слово:
– Пити!
Сорока притулив бляшанку з чистою водою до губ чоловiка, але здалося, що розтуленi вуста завдають пановi Анджею нестримного болю, бо вiн не мiг пити. Але й свiдомостi вже не втрачав. Нi про що не питав, немовби нiчого не пам’ятав, очi мав широко розплющенi, бездумно дивився на лiсовi хащi, на шматки блакитного неба, що свiтлiло над головами мiж гущавиною, i на своiх товаришiв. Дивився так, як людина, котра прокинулася зi сну або протверезiла вiд сп’янiння. Шляхтич дозволяв, не кажучи анi слова, перев’язувати себе Сороцi, не стогнав, коли розв’язували бандажi. Схоже, зимна вода, якою вахмiстр обмивав рану, спричиняла йому приемнiсть, бо чоловiк часом усмiхався очима.
Сорока втiшав свого командира:
– Завтра, пане полковнику, лихоманка минеться. Дяка Боговi, що вас зберiг.
Надвечiр дурман став помiтно вивiтрюватися, бо перед самим заходом сонця пан Кмiциц глянув цiлком притомно й ураз спитав:
– Звiдки тут такий шум?
– Який шум? Немае нiчого такого, – вiдказав Сорока.
Либонь, шумiло тiльки в головi пана Анджея, бо вечiр був погожий. Сонце, що заходило, проникало косими променями в гущавину, насичувало золотими вiдблисками лiсовi сутiнки й облямовувало червонi пнi сoсeн. Вiтру не було, i лише де-не-де з лiщини, берiз i грабiв спадало листя на землю або полохливий звiр спричиняв легке шелестiння, утiкаючи в глибини бору вiд подорожнiх.
Вечiр був холодний, проте гарячка, схоже, знову обняла пана Анджея, бо вiн кiлька разiв повторив:
– Ваша свiтлосте! Мiж нами не на життя, а на смерть!
Стемнiло нарештi вже повнiстю i Сорока подумав було про нiчлiг, але мандрiвники увiйшли в мокрий дрiмучий лiс i грязюка захлюпала пiд копитами. Тому iхали далi, щоб дiстатися до високих i сухих галявин.
Їхали годину i двi, не маючи змоги пробратися крiзь багно. Тим часом значно розвиднилося, бо зiйшов повний мiсяць. Ураз Сорока, котрий iхав попереду, зiстрибнув зi сiдла й узявся пильно розглядати лiсовий грунт.
– Конi тут пройшли, – зауважив вiн, – видно слiди на багнюцi.
– Хто б мiг тут проiздити, якщо жодноi дороги немае? – здивувався один iз жовнiрiв, котрi пiдтримували пана Кмiцицa.
– Але слiди е, i цiла купа! Он там, мiж соснами, виднiються, як на долонi.
– Може, худоба ходила.
– Нi, неможливо. Не час на лiсовi пасовища, виразно видно копита, якiсь люди точно тут проiздили. Добре було б хоч би будку лiсника знайти.
– Ну, то iдьмо слiдом.
– Поiхали!
Сорока знову стрибнув на коня, i загiн рушив. Слiди копит на торф’янистому грунтi були дуже чiткi, а деякi, наскiльки при свiтлi мiсяця можна було зробити висновок, були цiлком свiжими. Проте конi западалися до колiн i навiть вище. Жовнiри побоювалися, чи виберуться, чи глибшi болота не постануть перед ними, але через пiвгодини бабрання до iхнiх нiздрiв дiйшов запах диму та живицi.
– Тут мусить бути смолокурня! – припустив Сорока.
– Ген там! Он iскри видно! – вигукнув жовнiр.
І справдi, вдалинi з’явилася смуга червонавого, пересиченого полум’ям диму, навколо якого кружляли iскри тлiючого пiд землею вогнища.
Наблизившись, побачили жовнiри хату, криницю та велику шопу, складену зi соснових колод. Конi, потомленi дорогою, стали iржати – таке ж iржання вiдповiло iм з-пiд шопи, водночас перед подорожнiми з’явилася якась постать, одягнена в кожух, вивернутий вовною назовнi.
– Скiльки ж коней? – спитав чоловiк у кожусi.
– Хлопе! Чия це смолокурня? – поцiкавився Сорока.
– А ви хто такi? Звiдки тут взялися? – спитав, своею чергою, смолокур, у голосi якого вiдчувалися переляк i здивування.
– Не бiйся! – вiдповiв Сорока. – Не розбiйники!
– Їдьте своею дорогою, нiчого тут для вас немае!
– Стули пельку i до хати веди, поки просимо. Не бачиш, хаме, що пораненого веземо!
– Хто ж ви?
– Обережно, щоб я тобi з мушкета не вiдповiв. Кращi за тебе, парубче! Веди до хати, iнакше тебе у твоiй власнiй смолi зваримо.
– Один я вiд вас не захищуся, але нас буде бiльше. Голови тут покладете!
– Буде i нас бiльше, провадь!
– То ходiть, не моя справа.
– Що маеш iсти дати, то дай, i горiлки. Пана веземо, вiн заплатить.
– Тiльки б звiдси живим поiхав.
Так розмовляючи, зайшли до хати, в якiй у грубцi догоряв вогонь, а з горщикiв, поставлених на черенi, долинав запах тушкованоi м’ясноi страви. Свiтлиця була доволi простора. Сорока вже на входi зауважив, що пiд стiнами стояло шiсть тапчанiв, вкритих густо баранячими шкурами.
– Та тут якась компанiя оселилася, – буркнув вахмiстр товаришам. – Пiдсипати мушкети i бути насторожi! За цим хамом стежити, щоб не втiк. Нехай цiеi ночi компанiя спить надворi, бо ми з кiмнати не вступимося.
– Пани сьогоднi не приiдуть, – гмикнув смолокур.
– Це й на краще, бо не будемо про квартиру сперечатися, а завтра собi поiдемо, – вiдбрив Сорока, – тим часом викладай м’ясиво на миску, бо ми голоднi, i коням вiвса не жалiй.
– А звiдки ж вiвсу взятися при смолокурнi, вельможний пане жовнiре?
– Ми чули коней пiд шопою, то мусить бути й овес. Смолою ж iх не годуеш.
– Це не моi конi.
– Твоi, чи не твоi, а iсти мусять, як i нашi. Хутко, хлопе! Ворушись, якщо тобi мила твоя шкура.
Смолокур нiчого не сказав. А тим часом жовнiри поклали сплячого пана Анджея на тапчан. Пiсля цього самi сiли до вечерi й уминали жадiбно тушковане м’ясо разом iз бiгосом, чималий казан якого надибали в грубцi. Було також i пшоно, а в коморi, поруч покою, Сорока знайшов чималу бутлю горiлки.
Проте сам лише скуштував i жовнiрам пити не дав, бо вирiшив бути вночi насторожi. Ця порожня хата з тапчанами на шiстьох чоловiкiв i зi шопою, в якiй iржало стадо коней, здалася йому дивною та пiдозрiлою. Вахмiстр вирiшив, що це розбiйницьке кубло, тим бiльше, що в самiй коморi, з якоi винiс бутлю, виявив купу зброi, порозвiшуваноi на стiнах, i дiжку пороху, а також розмаiтий непотрiб, вочевидь, у шляхетських садибах награбований. Тож, якби вiдсутнi мешканцi цiеi хати повернулися, не можна було сподiватися вiд них не лише гостинностi, а й навiть милосердя. Тому Сорока вирiшив влаштувати збройну оборону хати i триматися в нiй силою або шляхом перемов.
Це було необхiдно i з огляду на стан здоров’я пана Кмiцицa, для котрого ця подорож могла стати смертельною, i з огляду на спiльну безпеку для всiх. Сорока був досвiдчений жовнiр i тертий калач, котрому лише одне вiдчуття було чужим, це вiдчуття страху. Все ж тепер, згадуючи князя Богуслава, ляк його таки брав. Залишаючись вiддавна на службi в пана Анджея, вiн слiпо вiрив не лише в мужнiсть, а й у щасливу зорю молодого пана. Неодноразово бачив його вчинки, що переходили своею зухвалiстю будь-яку мiру i майже межували з безумством. Однак усе вдавалося, i виходили сухими з води. Вахмiстр був iз паном Кмiцицем в усiх «пiдходах» до Хованськогo, брав участь у всiх бiйках, нападах, набiгах, викраденнях i дiйшов висновку, що його молодий пан усе може, все вмiе, з кожноi халепи вирятуеться i кожного, кого захоче, утопить. Пан Кмiциц був для нього уособленням найбiльшоi мiцi та щастя, але тепер натрапив свiй на свого! Хоча нi – пан Кмiциц натрапив на кращого за себе. Бо як же iнакше? Адже знайшовся чоловiк, котрий потрапив у руки пана Анджея, захоплений, беззахисний, котрий не лише змiг вибратися з його рук, а й здолати самого пана Кмiцицa, повбивати його жовнiрiв i налякати iх так, що розбiглися, остерiгаючись його повернення? Було це диво з див, i Сорока голову сушив, мiркуючи про це, адже всього на цьому свiтi сподiвався, тiльки не такого, щоб з’явився хтось такий, хто б по пановi Анджею проiхався.
– Чи, може, скiнчилося вже наше щастя? – бурчав собi вояк, озираючись здивовано навколо.
Хоч ранiше, бувало, йшов вiн наослiп за паном Кмiцицем на мiсця постою Хованськогo, оточенi вiсiмдесятитисячною армiею. Тепер же при згадцi того довговолосого князя з очима панночки i рожевим обличчям охоплював його забобонний переляк. І сам не знав, що робити. Жахала чоловiка думка, що завтра або пiслязавтра доведеться виiхати на битий шлях, на якому iх може зустрiти сам жахливий князь або його погоня. Тому й заiхав вахмiстр iз дороги в глибокi лiси, а тепер прагнув залишитися в цiй лiсовiй хатi, поки б не заблудилася i не стомилася погоня.
Але позаяк цей схрон iз певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотiв знати, чого триматися, i тому наказав жовнiрам чатувати при дверях i вiкнах хати, а сам звелiв смолокуровi:
– Бери, хлопе, лiхтар i ходи зi мною.
– Хiба скiпкою вельможному пановi присвiчу, бо лiхтаря не маю.
– То свiти скiпкою, якщо спалиш шопу та коней, менi байдуже!
За такоi dictum[1 - Dictum (лат.) – заява.], лiхтар усе ж у коморi знайшовся, вахмiстр наказав чоловiковi йти вперед, а сам iшов за ним iз пiстолем у руцi.
– Хто живе в цiй хатi? – спитав дорогою.
– Пани мешкають.
– Як iх називають?
– Цього менi не можна сказати.
– Щось менi здаеться, хлопе, що ти таки отримаеш в чоло! – Шановний пане, – вiдповiв смолокур, – якби я збрехав якесь прiзвисько, чи ви б це виявили?
– Це правда! А багато цих панiв?
– Є старий пан i двiйко паничiв, а ще двое челядникiв.
– То це шляхта?
– Звiсно ж, шляхта.
– І тут мешкають?
– Часом тут, а часом Бог зна де!
– А цi конi звiдки?
– Пани приводять, а звiдки, лише Бог знае!
– Кажи правду: не розбишакують твоi пани на дорозi?
– Чи я, чоловiче, знаю? Бачу, що конi беруть, а в кого, це не моя справа.
– А що з кiньми роблять?
– Часом вiзьмуть iз десяток, або дюжину, скiльки е, i вiються, а куди, цього я також не знаю.
Так розмовляючи, чоловiки дiйшли до шопи, з якоi чулося фиркання коней, i ввiйшли всередину.
– Свiти! – наказав Сорока.
Чолов’яга пiдняв лiхтар угору й освiтив коней, що стояли рядком бiля стiни. Сорока оцiнив одного за одним оком знавця, i головою крутив, язиком цмокав i бурчав:
– Небiжчик пан Зенд був би радий. Польськi, московськi… А цей валах – нiмець, i кобила також. Хорошi конi. А що ви iм даете?
– Щоб не збрехати, чоловiче, я тут двi галявини вiвсом засiяв ще з весни.
– То твоi пани з весни коней приводять?
– Нi, але до мене помiчника з наказом прислали.
– To ти iхнiй?
– Був iхнiй, перш нiж вони на вiйну пiшли.
– На яку вiйну?
– Чи я знаю, чоловiче. Пiшли далеко, ще торiк, а повернулися влiтку.
– А чий ти тепер?
– Це королiвськi лiси.
– Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?
– Королiвський лiсничий, панiв родич, котрий iз ними цих коней приводив, але вiн як iз ними поiхав, так бiльше й не повертався.
– А гостi якiсь тут у панiв бували?
