скачать книгу бесплатно
Будинок на Аптекарськiй
Ольга Ігорiвна Салiпа
Ретророман
У Хмельницькому за дивних обставин помирае антиквар. Його донька, яка багато рокiв не бачила батька, мимоволi опиняеться у вирi кримiнальних подiй: викрадення людей, обшуки у батьковiй квартирi й магазинi, навiть вбивства.
Усi ниточки злочинiв ведуть до старого будинку аптекаря Деревоеда, що жив у мiстi понад столiття тому. Багато рокiв стiни цього будинку приховують таемницю, яка колись змiнила хiд iсторii. А той, хто ii розгадае, володiтиме свiтом.
Проскурiвський iстеблiшмент, масони, влади, що змiнювали одна одну, вбивства евреiв, полякiв-нацiоналiстiв, вiдомi iсторичнi постатi… І будинок, який знае про все…
Ольга Салiпа
Будинок на Аптекарськiй
© О. І. Салiпа, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Глава 1
Хмельницький, 2018 рiк
Ляна зачинила масивнi дверi, помила руки i безсило впала у крiсло. Пружини неприемно впилися у спину. Заплющила очi й спробувала подумки скласти хоч якийсь план дiй. Але сьогоднi завжди ясний i схильний до аналiзу мозок вiдмовлявся працювати. Хоч вона не була нiколи близька iз батьком, але похорон ii виснажив. Майже незнайоме мiсто, чужi люди, оцi всi стереотипи «так треба», «так всi роблять». Бррр… Плечi аж струсонулися вiд неприемних спогадiв.
Добре, що все минуло. Тепер залишилося головне питання – що робити далi?
Ляна оглянула кiмнату: стiл, завалений зошитами iз кросвордами, накресленими вiд руки (батько складав кросворди i продавав у газети та журнали), купа коробок по кутках, павутиння i пилюка, пилюка, пилюка… Треба буде прибрати. Хоча, кажуть, до дев’ятини не можна. Опустила очi на пiдлогу i вiдразу ж перевела погляд. На грубих вiд незлiченних шарiв фарби дошках виднiвся погано вимитий слiд вiд крейди, якою обводили мертве татове тiло. А поруч – криво накресленi «лянасики» – гра, яку вони колись придумали з татом. Тi ж класики, тiльки складнiшi – в iхнiй грi важливо було запам’ятати послiдовнiсть стрибкiв, бо клiтинки починалися з однiеi, а далi ставали не по двi, а потiм одна, як у традицiйнiй грi, а по три одразу. «Один, лiва – два-три вправо, права – три-чотири влiво», – заговорили спогади татовим голосом. Правду, отже, кажуть, що вiн втратив глузд перед смертю.
Батько помер несподiвано. Хтось iз сусiдiв повiдомив полiцiю про те, що Анатолiя Яковенка з дванадцятоi квартири вже кiлька днiв нiхто не бачив, а якогось вечора з його квартири чувся тривалий чи то регiт, чи крик. Полiцiя навiть спочатку запiдозрила вбивство чи самогубство, але пiсля експертиз «зняла» цю версiю. «Через десятi руки» полiцiя знайшла Лянину маму, колишню дружину померлого, бо iнших родичiв у нього не було.
Власне, Ляна пам’ятае батька живим погано. Мама пiшла вiд нього, коли доньцi було майже шiсть. Вийшла замiж за iншого, переiхала в столицю, у просторий будинок.
Ляна добре пам’ятае той день. Пiсля тiсноi квартири в будинку, якому на той час було вже 50 рокiв, нове помешкання здалося iй палацом. Вiтчим був хорошим чоловiком. Правда, постiйно зайнятим. Може, тому й хорошим, що нiколи не мав дiла до Ляни – не повчав, не виховував, не лiз у ii життя. Навiть татом називати не просив. Так i залишився досi дядьком Вiтею. Вже потiм, рокiв у чотирнадцять, перечитуючи листiвки, якi тато справно надсилав на всi свята, Ляна замислилася над моральним боком маминого вчинку i наважилася ii спитати, чому вона покинула батька.
– Бо вiн був трохи дивним. З такими довго не живуть, – знизала плечима мама. – Якби я залишилася, ми були б бiднi. Хоча як людина вiн хороший.
Цiкаво, але здаеться сам тато нiколи не ображався на маму за ii вибiр. Принаймнi у вiтальних листiвках завжди засипав ii найкращими побажаннями. Зрештою i сама Ляна зробила для себе висновок, що мама не вчинила погано, коли пiшла туди, де було бiльше грошей. Бо що ii б чекало у цiй тiснiй «однушцi» старезного будинку, хай i на центральнiй вулицi Хмельницького, Кам’янецькiй? Ляна дорослою телефонувала йому кiлька разiв, але розмови не клеiлися, тож вирiшила не мучити нi себе, нi його. Вже тепер, пiсля похорону тата, молода жiнка замислилася, чому сама не iнiцiювала тiснiше з ним спiлкування, чому так беззаперечно прийняла мамину позицiю – почати нове, цiлком iнше життя. Здавалося, батько буде завжди. Десь далеко – у спогадах i вiтальних листiвках.
Ляна примусила себе встати. Зайшла у крихiтну кухоньку, щоб випити води. Дверцята шафи для посуду трималися на однiй завiсi. Провела долонею по рiзьбленiй, полущенiй вiд часу ручцi – вона ii пам’ятае. Мама, не дуже вправна господиня, завжди залишала на ручках меблiв кухнi слiди тiста, якi засихали i з часом вiдвалювалися самi. Знайшла в шафi знайому з дитинства синю iз золотистим обiдком чашку i пiдставила пiд кран.
– Фу, – сказала сама до себе, коли пiднесла чашку до носа. Вода тхнула iржею, металом i тухлими яйцями.
– Труби старi. Цьому будинку купа рокiв, – почула голос за спиною i рiзко розвернулася. Чашка випала з рук i з дзенькотом розлетiлася.
В дверях кухнi стояв мужчина.
– Ви хто? – Ляна спробувала не видавати переляку, але голос зрадливо тремтiв.
– Вибач, якщо налякав. Не впiзнаеш? Ну, Уляно, я Іван, сусiд ваш. Ми гралися разом в дитинствi. Не часто, бо я трохи старший, але я тебе пам’ятаю.
– І чого ти прийшов? – Ляна силувалася знайти щось знайоме в рисах цього чоловiка, але не могла. Зрештою, хiба це дивно? Двадцять рокiв минуло. Чи згадаеш, з ким тут гралася…
– Свiтло побачив у вiкнi. Подумав, може, допомога потрiбна. Спiвчуваю, – опустив голову.
Ляна оглянула кiмнатку, шукаючи, куди сiсти.
– Вибач, тут лиш одна табуретка, – знизала плечима. – Давай вийдемо у кiмнату. Я це потiм приберу, – махнула рукою на уламки чашки. – Сил нема.
– Слухай, я маю кращу iдею. Через дорогу вiдкрилася непогана кав’ярня. Пiшли вип’емо кави. Тут ти навряд чи щось путне приготуеш.
– Не хочу. Не маю бажання виходити звiдси, – впала в старе крiсло i жестом запросила Івана сiсти поруч, на диван.
– Добре, тодi чекай тут.
Ляна не встигла нiчого вiдповiсти, коли за чоловiком зачинилися дверi. Хвилини за три у вiкнi побачила, як той переходить дорогу до кав’ярнi i зникае всерединi. Високий, широкоплечий. На вигляд рокiв двадцять вiсiм-тридцять. Яким вiн був у дитинствi? Навряд чи вони сильно дружили, Ляна такого б не забула. У такого вона могла б навiть закохатися. Перебрала в пам’ятi всi своi дитячi закоханостi. Нi, серед них цього хлопця не було. Може, перетиналися десь у дворових iграх, не бiльше. Але добре, що вона мае тут хоч якогось знайомого. Отже, не зовсiм сама.
Очi злипалися вiд втоми.
Цiкаво, як вiн потрапив у квартиру? Невже не зачинила дверi на ключ? Мабуть, вiн увiйшов саме тодi, коли увiмкнула воду в кранi, тому й не почула.
Десь близько дзвонив телефон. Ляна розплющила очi й роздивилася навколо. Знадобилося кiлька хвилин, щоб зрозумiти, де вона i що тут робить. Отже, вона у Хмельницькому, в квартирi тата. Тато помер, вчора його поховали. Сама Ляна лежить на диванi, вкрита пледом, а поруч, на столi, дзвонить ii мобiльний. Мама.
– Ти ще там? – почула у слухавцi.
– І тобi привiт.
– Чому не вiдповiдала? Я вже втрете тебе набираю.
– Бо я спала, – Ляна раптом пригадала, що вчора ввечерi заснула зовсiм не на диванi, а у крiслi.
– А додому коли?
– Побачимо. Треба тут зi всiм розiбратися, – Ляна глянула на стiл. Двi повнi паперiвки кави, що охолола, дали зрозумiти, що тут був Іван. Отже, це вiн переклав ii з крiсла на диван. Нiчого собi!
– А що там розбиратися? Ти дiзнавалася, батько заповiт на квартиру залишив? Навiть якщо нi, то ти едина спадкоемиця, просто треба буде пiв року зачекати…
Поки мама говорила про варiанти зi спадщиною i якi можуть бути потрiбнi для цього документи, Ляна вiдклала слухавку вбiк i потягнулася. Спина приемно захрускотiла: спати на старому диванi – задоволення ще те.
– Ти головне – документи на квартиру знайди, – не змовкала мама. – Знайшла?
– Та нi, навiть не починала шукати.
– То починай. Хто знае, скiльки часу це займе.
– Та що тут шукати, в цiй квартирi iх навiть сховати нiде, – Ляну починала дратувати розмова, але, пiддавшись на вмовляння, вона таки пiдiйшла до батькового письмового стола i висунула першу шуфляду. О, диво, тека з документами лежала iз самого верху, нiби чекала на Ляну. Дiвчина вихопила ii з шуфляди i кинула на стiл.
Раптом помiтила, що просто поверх батькових паперiв вiялом розсипанi однаковiсiнькi вiзитiвки. Пiдняла одну, перегорнула i прочитала: Анатолiй Яковенко, магазин «Антиквар». А далi – адреса i батькiв телефон. Брови полiзли вгору.
– Мам, я наберу пiзнiше, – поклала слухавку, навiть не дочекавшись вiдповiдi.
Отже, батько заробляв на життя не лише кросвордами, але й мав антикварний магазин! Нiчого собi новини! Треба буде обов’язково поiхати туди, глянути, що там i як. Отже, плюс одна проблема.
Ляна кинула вiзитiвку в кишеню i пiшла на кухню: треба спробувати хоча б зварити чаю.
Уламки чашки були старанно пiдметенi, розлита вода витерта, холодильник увiмкнений, всерединi – два великих еклери. Отже, Іван тут вчора ще й хазяйнував.
Ляна набрала води в чайник, понюхала i вiдставила вбiк – нi, цього вона не питиме. Єдиний варiант – йти в кав’ярню навпроти в надii, що там знайдеться щось, окрiм кави, без глютену i без лактози. Лянi з ii алергiею на все на свiтi в незнайомому мiстi було непросто. В Киевi вона добре знала, в яких закладах можна поiсти таким, як вона. Із самого дитинства алергiя отруювала iй життя – вона не могла iсти нi купленого морозива, нi тортiв за солодким столом в класi, нi гидоти з шкiльного кiоску типу чипсiв чи сухарикiв, нi от таких еклерiв, якi зараз лежать у холодильнику. Навiть у шкiльнiй iдальнi у Ляни було спецiальне харчування, через що ii садили за окремий стiл. Про Лянину хворобу, здавалося, тодi знав весь свiт. Продавцi в найближчих магазинах не продавали iй рогалики, а дiти у дворi, навпаки, навмисне iли перед нею те, чого iй не можна.
«Зараз би це назвали булiнгом, – посмiхнулася сама до себе Ляна, – а тодi це було звичною справою». Коли переiхали з мамою в Киiв до вiтчима – стало простiше. Там було море спецiалiзованих магазинiв, тож вона потрапила у гастрономiчний рай. Так чи iнакше, Ляна, переживши в дитинствi дивне ставлення оточуючих до ii хвороби, у дорослому життi про неi мовчала. Нi друзi, нi колеги про алергiю не знали, i так було значно краще.
У кав’ярнi через дорогу порадили магазинчик товарiв здорового харчування, що недавно вiдкрився у найближчому великому торгiвельному центрi. Йти хвилин сiм, не бiльше. Ляна, попиваючи каву через соломинку, попрямувала Кам’янецькою в бiк «пiдземки», що негласно позначала центр мiста.
Червень тiльки починав припiкати сонцем, розквiтла липа. Мiсто прокидалося. Ляна йшла повiльно й роздивлялася навколо: таким вона Хмельницький не пам’ятае. Перше, що кинулося в очi, – багато сучасних магазинiв i кавових точок. Згадала, як тато колись розказував, що у ХІХ столiттi мiсто населяли здебiльшого евреi. Казали, що скiльки в Проскуровi дверей, стiльки й магазинiв. З того часу мало що змiнилося.
За Ляниноi пам’ятi, Хмельницький був великим базаром. Торгували тут усi. І iздили за покупками сюди навiть з-за кордону. Ляна добре пам’ятае виснажливi походи з мамою «на базар»: натовпи людей, великi сумки i страх загубитися. Та й саме мiсто тодi виглядало нiби великий вокзал – мiсце, де треба перебути тимчасово. Сiре, брудне, непривiтне.
Теперiшнiй Хмельницький був iнакшим. По-перше, а це важливо, тут було дуже чисто. Ляна звернула увагу, що вичищенi навiть узбiччя дороги. Новi тролейбуси поруч зi старими, сучасна зупинка транспорту бiля радянських «хрущiвок», квiти на стовпах. Ляна вдихала повiтря на повнi груди i дивувалася iз того, яким затишним видаеться iй мiсто. Зловила себе на думцi, що цiлком могла б тут жити. Якби мала сiм’ю i дiтей.
Сiм’я i дiти… У своi 26 Ляна ледь не щодня чула це словосполучення вiд мами. Стереотипи. Ну чому люди не можуть допустити, що щасливою можна бути й без того всього? Свое щастя Ляна бачила у власнiй свободi.
«Це тому, що ти не любила по-справжньому, – почула в головi голос своеi колеги по роботi, староi i мудроi Тонi Петрiвни. – Полюбиш – про все забудеш. І воля твоя тобi сто рокiв не здасться».
До торговельного центру «Квартал», в якому мав би бути потрiбний Лянi магазинчик здорового харчування, залишалося перейти дорогу через пiдземний перехiд, але дiвчина сiла на лавку й замилувалася двома малими на дитячому майданчику. Дiти так щиро реготали, що вона й сама посмiхнулася. Колись одна ii знайома, коли малi просто благали ii про собаку, придумала класну штуку i назвала ii «гостьова собака». Друзi якраз iхали вiдпочивати й не мали з ким залишити свого пса. Знайома вiдправила дiтей на дачу i привезла iм цього песика, щоб вони доглядали за ним пiвтора мiсяця i спробували, чи осилять таке назавжди. Ідея спрацювала. Через пiвтора мiсяця дiти радо вiддали песика господарям i навiть не згадують про купiвлю такого дива собi. Втомилися. От якби так само можна було взяти додому «гостьову дитину» – спробувати, чи тобi це пiдходить, чи впораешся. Бог дав ноги усiм людям, але однi просто ходять, а iншi – прекрасно танцюють. Так само i з дiтьми. Народити можуть всi, але чи всi можуть бути батьками?
До батьковоi квартири Ляна поверталася в хорошому настроi i з повними паперовими пакунками смаколикiв. Ранковий Хмельницький потiшив. Вже бiля будинку, коли, за дитячою звичкою, пiдняла погляд вгору i знайшла очима рiдне колись вiкно, вiдчула, нiби на плечах навис важкий ранець. Згадала, чому вона тут.
Двi старенькi бабцi, що сидiли на лавцi бiля пiд’iзду, провели Ляну поглядом до дверей.
– А ти не Толiка з дванадцятоi квартири донька? – спитала котрась з них, коли дiвчина вже вхопилася за ручку. Довелося вiдступити на крок i повернутися.
– Так, його.
– Царство небесне! То ми помiтили, що його давно не видно, i викликали полiцiю.
– Угу, дякую, – Ляна не знала, що треба казати в такiй ситуацii, i зiбралася якнайшвидше втекти у пiд’iзд, але бабусi не вiдпустили:
– Ляна? Так, здаеться, тебе звуть? – одна з двох жiночок примружила очi, нiби силувалася щось пригадати. – Ти хворiла, як була малою. Тобi нiчого iсти не можна було.
– Угу.
Приемно було, що бабця згадала ii навiть через кiлька рокiв. Навiть двiр пiсля цього став нiби якийсь затишнiший. Рiднiший.
– Ну, тепер ти як – здорова?
– Здорова. А ви як? – вирiшила бути ввiчливою.
– Та як-як. Доживаемо. Пам’ятаеш Ляночку? Толiка малу! – крикнула в саме вухо своiй компаньйонцi. – Ось, тата хоронити приiхала.
Стара спiвчутливо захитала головою.
– А в нас тут iз тодiшнiх мешканцiв майже нiкого не лишилося. Центр мiста. Квартири люди спродали. Де офiси, а де квартиранти наймають, – завелася розказувати стара. – А тато твiй хорошим чоловiком був. Шкода, що так недобре закiнчив. Я через стiну чула, як вiн реготав у той вечiр. Смiявся, як дурний. Нiби перед смертю втратив глузд зовсiм. А що лiкарi кажуть? Яка причина?
Дiвчина знизала плечима:
– Розтин показав, що серце зупинилося.
– Ну, хiба так бувае, щоб у такого ще молодого чоловiка просто так зупинилося серце? – зиркнула на неi стара. – Щось тут нечисто.
Ляна переминалася з ноги на ногу: бабусi, схоже, передивилися серiалiв i кримiнальних новин. Зрештою, розповiвши в двох словах, хто був на похоронi та де могила, дiвчина попрощалася i прошмигнула у пiд’iзд.
Треба було зателефонувати на роботу й попередити, що вона затримаеться мiнiмум на тиждень. Де-де, а там без неi точно чудово обiйдуться.
Ляна згадала, як колись тато жартував, що вона, коли виросте, стане iсториком. Зрештою, дещо в тому справдилося. Вона й справдi закiнчила iстфак. Особливо налягала на правознавство – планувала пiсля випуску переквалiфiкуватися i вивчитися ще й на юриста. Юридичний факультет був платним, навiть для таких вiдмiнникiв, як Ляна. Вiтчим без заперечень перерахував вiдповiдну суму. Власних дiтей у нього не було, тому дбав про названу доньку, як вмiв. По закiнченнi навчання Ляна раптом виявила, що юристiв багато i роботи на всiх не вистачить. Мрii про кар’еру в цiй галузi розбилися надрузки. Котрась з маминих подруг запропонувала тимчасово попрацювати у мiському архiвi. Ляна навiть спочатку зрадiла: це ж необмежений доступ до iнформацii i документiв. На практицi ж виявилося, що ii завданням було вишукувати старi довiдки, рiшення i накази та хронологiчно упорядковувати фотоальбом всього, що зараз вiдбувалося в одному з мiкрорайонiв Киева. Нудьга страшенна. «Якось перебуду», – думала Ляна. Але правду кажуть, що немае нiчого бiльш постiйного, нiж тимчасове. Вже п’ятий рiк дiвчина працювала у тому ж таки архiвi, змiнюючи навколо себе хiба зошити на чистi й ручки-олiвцi на новi. Навiть мишка до комп’ютера залишалася та сама. «Ще рiк, i шукатиму iншу роботу», – повторювала сама собi, але добре розумiла, що не наважиться на змiни.
Директорка архiву висловила спiвчуття вiд всього колективу i запевнила, що Ляна може залишатися у Хмельницькому, скiльки буде треба, «але не довше двох тижнiв». Дiвчина посмiхнулася.
Добра iталiйська кава, пачку якоi Ляна купила у знайомiй iй зi столицi «Аромакавi», що, виявляеться, працюе i в цьому мiстi, зробила специфiчний смак тутешньоi води майже непомiтним. Колись в iнтернетi вона зустрiчала iнформацiю про те, що вода, яка тече з хмельницьких кранiв, – одна з найякiснiших в Украiнi, бо добуваеться з якихось там аж надглибин i очищуеться особливим чином. Але проти старезних будинкових труб все це було безсиле. Бiльше того – Ляна пiдозрювала, що у квартирi батько взагалi мало користувався водою, а застоi в трубах до добра не ведуть. Було б добре або встановити фiльтр, або замiнити труби хоча б у кухнi, бо майбутнi покупцi квартири можуть на цьому збити цiну.
Ляна роздратувалася сама на себе: ось вже й вона стае схожою на маму. Батька тiльки вчора поховали, а вона вже подумки продае квартиру.
Дiвчина сiла у м’яке крiсло i глянула на батькiв робочий стiл: в першу чергу доведеться щось вирiшити iз його речами. І з магазином, якщо вiн взагалi iснуе.
Дiстала з кишенi вiзитiвку i забила в гуглкарти адресу магазину. Гугл знайшов потрiбну вулицю в Гречанах – одному з прилеглих до центру мiкрорайонiв мiста. Мiсцина ця була вiдома тим, що тут жили колись переважно поляки, а також однойменною залiзничною станцiею. А десь пiсля вiйни село приеднали до тодiшнього Проскурова. Ляна сама дивувалася, як спливають у пам’ятi дитячi спогади. Тато вечорами любив iй розповiдати про мiсто. Часом навiть кликав допомагати йому складати кросворди.
Дiвчина встала i пiдiйшла до столу, провела долонею по розгорнутому зошиту, що лежав поверх решти. Листки розкресленi на рiвнi клiтинки i дрiбно списанi татовою рукою. Невже комусь досi потрiбнi всi оцi кросворди й головоломки? Хоча, знаючи тата, вiн мiг iх складати просто для свого задоволення.
Допила одним великим ковтком каву, взяла наплiчник, що вiд учора лежав у кутку, кинула туди документи, грошi. Хтозна, що iще може знадобитися. Про всяк випадок дiстала з шуфляди в’язку заiржавiлих ключiв, що могли вiдчиняти будь-що, не обов’язково магазин. Кинула оком на пiдлогу зi слiдами вiд крейди.
– Треба буде тут помити, – сказала сама собi.
– Ти завжди говориш iз собою? – почула за плечима голос Івана й аж пополотнiла.
– А ти завжди всiх лякаеш?
– Пробач, я ненавмисне.
Чоловiк стояв у дверях iз двома паперовими стаканчиками кави i прозорою коробкою iз чимось солодким. Ляна мовчки взяла з його рук тiстечка i жбурнула в холодильник.
– Ну, Уляно, не ображайся.
– Мене нiхто й нiколи так не називав! – кинула спересердя.
– Як так?
– Уляною.
– А як називали?
