скачать книгу бесплатно
Ряди магазинiв, невеличкий продуктовий риночок, багатоповерхiвки, багатоповерхiвки, багатоповерхiвки… Легка провiнцiйнiсть додавала Хмельницькому шарму. Коли минали величезний парк, крiзь вуаль дерев Ляна бачила кольоровi плями сiмей, мамусь iз дiтками, що повiльно прогулювалися алеями.
– Щось у цьому е, – прошепотiла впiвголоса бiльше сама до себе, нiж до Івана.
– Мене теж завжди чiпляють такi от картини сiмейноi iдилii, – чоловiк не зводив погляду з дороги.
– Слухай, – Ляна пильно глянула на нього, – якось не випадало спитати: ти одружений?
Іван секунд тридцять помовчав i вiдрiзав:
– Нi.
– А чому?
– Дурне питання.
– Але все ж, – Ляна почувалася переможницею: розмова на таку незручну тему була помстою за Іванову поведiнку.
– Не хочу про це говорити. Сама чому незамiжня?
– А з чого ти взяв, що я незамiжня? – надула губи.
– Ну, обручки нема.
– Ти нiби з мiсяця впав. Обручки носять лише дуже красивi, щоб до них придурки не чiплялися. А я зi своею «мишачою» зовнiшнiстю могла б не носити, навiть якби була замiжня.
– Отже, таки не замiжня.
Ляна знову вiдвернулася до вiкна: пiдловив.
Іван зупинив автiвку.
– Ну, вибач, не ображайся, – вдавано розкаялася Ляна. – Не треба цих сцен. Поiхали.
– Не поiду.
– Такий ранимий?
– Виходь.
Ляна аж спалахнула вiд злостi: спочатку цей нахаба примушуе ii сiсти у свою автiвку, потiм везе, куди знае лиш сам, а тепер виганяе!
– Зовсiм придурок? Не вийду! – склала руки на грудях.
– Виходь. Ми приiхали.
Ляна не вiдразу збагнула, в яку дурну ситуацiю втрапила. А коли зрозумiла, залишалося зiбрати крихти власноi честi й спробувати перевести все на жарт:
– Та ок, я в курсi, – натягнула голлiвудську посмiшку, – вирiшила перевiрити твою реакцiю на неадекватну дiвчачу поведiнку.
Іван мовчки вийшов з автiвки, обiйшов ii з iншого боку, вiдчинив пасажирську дверку i подав Лянi руку. Дiвчина слухняно простягнула долоню. Треба ж було якось реабiлiтуватися, щоб не виглядати зовсiм дурною.
Ресторан був фантастичним. Ляна любила мiсця з iсторiею. А концепцiя цього була продумала так чiтко й красиво, що хотiлося крутити головою на всi боки i роздивитися кожну деталь. Навiть назва «Ресторацiя Шпiгеля» вже була родзинкою. У кiлькох залах грала приемна музика, а столи сервiрувалися паперовими пiдставками з iсторiею закладу.
Дiвчина розгорнула меню i ковзнула поглядом по стравах.
– Щось схоже на подiльську кухню, якщо вона така справдi iснуе, – пiдморгнув Іван.
– А Шпiгель був ресторатором?
– Нi, кажуть, був такий нотарiус. Просто колись на цьому мiсцi знаходився його особняк. Знаеш, е в нашому мiстi така мода – називати заклади харчування красивими прiзвищами – «Ресторацiя Шпiгеля», що був нотарiусом, «Кухмiстерська Хаселева», що був дантистом.
Власне, Ляну це цiкавило не так сильно, як меню. Зараз iй треба було вибрати з цього перелiку щось безлактозне i безглютенове. А в новому мiсцi це було непросто.
– Я вiдiйду на хвилинку, помию руки, – пiдморгнула своему кавалеру.
– Туалет там, – показав той рукою без церемонiй.
Вбиральня також була королiвською. Ляна навiть захотiла, всупереч своiм принципам, зробити зовсiм дiвчаче селфi у дзеркалi, але стрималася. На зворотному шляху непомiтно шепнула офiцiантцi, щоб та принесла iй обiд без лактози i глютену на свiй смак. Якби Ляна сказала щось подiбне при Івановi, то вiн точно сприйняв би це за дурний каприз.
За кiлька хвилин iй принесли гарбузовий суп, теплий салат i натуральне желе на десерт. Іван замовив картоплю з грибами i iв, не звертаючи жодноi уваги на Ляну.
Рознiжена смачним обiдом, Ляна зловила себе на думцi, що не хоче повертатися додому, в порожню квартиру.
– Слухай, а давай прогуляемось, – обережно запропонувала Івану.
– Давай, – погодився той, витираючи залишки сметанного соусу на губах. – Хоча в таку спеку це iдея так собi. Може, вiзьмемо щось звiдси тобi на вечерю? Тут можна замовити з собою.
– Не треба. Я не вечеряю.
– Ясно, – посмiхнувся кутиком губ. – І хрiнових цукерок не iстимеш?
– Яких?
– Хрiнових, – розсмiявся iз власного жарту, – з хрону, а не те, що ти подумала. Це «Фiшка» цього ресторану. А ще – наливки. Але наливок, як я розумiю, ти теж нi?
– Нi.
Гуляти пiшли Проскурiвською – пiшохiдною вулицею в самому центрi. Колись вона називалася Олександрiвською, i, здаеться, така велична назва личила iй. Ляна пам’ятала ii з свого дитинства. Згадувала, як тато водив ii в кiнотеатр Чкалова на мультики. Тепер це кiнотеатр iменi Шевченка. В кiнцi вулицi колись у 90-тих був невеличкий базарчик iз кiлькома рядами смугастих i однотонних наметiв, де продавали все – вiд нижньоi бiлизни до золота.
Тепер Проскурiвська була iншою. По-перше, обидва боки вулицi зайняли цiлком пристойнi на вигляд кав’ярнi. Бiльшiсть з них розташовувалися у старих будинках ХІХ – ХХ столiття, i це додавало вулицi особливого шарму. Ляна глянула на будiвлю будинку культури i згадала, як батько в дитинствi шептав iй на вухо, що там колись був театр, а в залi, як казали, проводив засiдання Петлюра i Уряд УНР. Тодi, в дитинствi, вона не знала, хто це, i сприймала його слова, як iх спiльний з татом секрет. І це захоплювало.
– Стiй, – схопила Івана за руку.
– Тобi зле?
– Вдихни глибоко. Вiдчуваеш, липа починае цвiсти? – Ляна задерла голову вгору i побачила, як над ii головою майже зiмкнулися гiллям крислатi липи. Дерева росли в два ряди вздовж Проскурiвськоi i пахли, як мед.
– Дурна, я вже перелякався.
– А уявляеш, якби зiбрати весь цей цвiт, висушити, а восени зварити липового чаю i пригощати тим всiх людей!
– Ага. В нас якраз день мiста у вереснi. Цiкава була б атракцiя.
– Дивно, що нiхто до такого не додумався.
– А ти напиши нашому меру в фейсбук, вiн такi штуки любить.
Ляна не зрозумiла, пожартував Іван чи був серйозним, але заплющила очi i цiлком реально уявила, як вулицею плине аромат липового чаю i круасанiв.
– І «Львiвськi круасани» тут поруч, – смикнув ii за лiкоть Іван, – було би до чаю.
Ляна аж прокинулася вiд мрiй: цей чоловiк, схоже, якось вмiв читати ii думки.
– Як ти знав, що я згадала про круасани?
– Ти ковтнула слину. Я спостережливий.
– Може, я думала про ковбасу?
– Тут пахне круасанами до одурiння, ти не могла думати нi про що iнше.
Ляна знизала плечима.
Далi йшли мовчки. Кинули кiлька гривень хлопчикам рокiв десяти, що грали на саксофонах, ще кiлька – жебрачцi. Базарчика, який згадувала Ляна, на краю Проскурiвськоi не було. Натомiсть там був великий чи то готель, чи розважальний центр – Ляна вже бачила його вранцi. Впiзнала фонтан iз жабками поруч – бiля нього ii часом залишала мама i йшла щось купити в «Дитячий свiт» поруч. І тi хвилини були найдовшими i найсамотнiшими у Ляниному життi.
– Ти знаеш, що точнiсiнько такий же «Дитячий свiт», як у Хмельницькому, е ще в кiлькох мiстах? – схопила Івана за обидвi руки й опинилася перед його обличчям. – Колись ми з мамою поiхали у Тернопiль до лiкаря. Уяви мое здивування, коли я мала побачила такий самий будинок-близнюк. Я так перелякалася, що зайшлася плачем. А мама потiм ще й насварила тата, мовляв, моя нездорова уява – через його казки.
З собливою насолодою дiвчина розглядала старовиннi будинки. Їх у мiстi було не так багато, але вони мали особливий стиль. Помiтила, що на стiнi деяких були прикрiпленi к’юар-коди. Навела камерою на один з них i у мобiльному вiдкрилася iнтернет-сторiнка з його iсторiею.
Коли повернулися до автiвки, вже повертало на вечiр.
– Ось, – Іван простягнув Лянi папiрець iз написаним вiд руки номером телефону. – Якщо буде щось потрiбно – набирай.
– Угу, – дiвчина сховала папiрець в кишеню i повернулася до вiкна.
Хмельницький запалював вогнi у вiкнах. Дорогою додому думала про те, як багато, виявляеться, вона мае спогадiв про батька. Варто було всього лиш пройтися знайомими мiсцями, щоби все «увiмкнулося».
Зачинила дверi квартири просто перед Івановим носом, хоч як той напрошувався увiйти. Безсило впала у крiсло. Ногу щось боляче закололо. Ляна запхала руку в кишеню i дiстала папiрець з Івановим телефоном i листiвку, яка випала iз теки з документами в магазинi. Листiвка була старезною, з пожовклими i потрiпаними краями. На нiй був зображений будинок. А на зворотi – надпис: «Таемниця не помре». Передсмертна записка, не iнакше.
* * *
Проскурiв, 1888 рiк
– Хлiбну площу переносять ближче до залiзничного вокзалу, – Людвiг стояв перед великим дзеркалом, що показувало його у повен зрiст, i защiпав гудзики на жилетцi.
– Це добре, – ледве посмiхнулася Михайлина, – через торговцiв, що приiздять зi всiеi губернii, тут часом бувае так гамiрно. Так добре, що наша Євка, – кивнула головою на пройму дверей у сусiдню кiмнату, де молоденька дiвчинка-служка накривала на стiл, – знае совiсних перекупок, в яких завжди можна купити найкраще.
– Облиш, – навiть не глянув у той бiк Людвiг, – ми достатньо заможнi, щоб купувати iжу в магазинi.
Михайлина пiдiйшла до чоловiка i взялася затягувати шнурiвку на його жилетцi:
– Заможнi, але не марнотратнi. Та й дати заробити людям – хiба то зле?
– Ото вже ця твоя м’якосерднiсть! Всiх би жалiла, всiм нужденним би помагала, – чоловiк розправив плечi, щоб перевiрити, чи не затiсно зашнурована жилетка. На вулицi вже було досить тепло, але сьогоднi – засiдання мiськоi думи, тож вимагалося одягтися по модi. Єдине, чого не мiг терпiти Людвiг i iгнорував всiма силами, – цi сучаснi короткi штанцi, якi перетворювали поважного чоловiка на пiвня на худих ногах. Тому до жилетки вдягнув вузькi довгi штани. Чорнi, щоб iншi гласнi не сприйняли його за фривольного чоловiка.
Михайлина подала Людвiговi сюртук iз по-модному пришпиленим на грудях ланцюжком.
– Я не хлопчик, щоб обвiшуватися цяцьками, – майже зiрвав з поли шпильку.
– Ти не хлопчик, – спокiйно повторила за ним Михайлина, взяла шпильку з його долонi й причепила туди, де та щойно була, – але всi в мiстi мають бачити, що можеш собi дозволити найкращу модистку.
– Або молодшу за себе дружину, – крикнув iз сусiдньоi кiмнати двадцятирiчний Стефан.
Хлопець – син Людвiга вiд першого шлюбу – вiдверто недолюблював мачуху, значно молодшу за батька. З Людвiговими трьома доньками було легше – дiвчатка горнулися до жiнки, як до рiдноi, а от Стефан не пропускав нагоди зробити iй якiсь збитки.
Михайлина пiдiйшла до чоловiка ззаду й обiйняла, поки той не встиг розiзлитися на сина:
– Пусте, – шепнула йому на вухо, – не зважай.
Поки Людвiг защiпав сюртук i зав’язував на шиi стрiчку метеликом, Михайлина сильнiше притислася до його спини й милувалася в дзеркалi тим, що бачила.
Людвiгу вже було майже шiстдесят, але сивина лиш ледь-ледь посрiблила скронi. Невисокий, проте досi стрункий чоловiк дивився перед себе гострим поглядом чорних, як нiч, очей. Пригадала, як злякалася його, коли побачила вперше.
Людвiг, що знався з одним зi старших братiв Михайлини, теж провiзором, приiздив у Кам’янець у справах i залишався ночувати у iхньому домi, але до молодоi дiвчини, здавалося, не мав дiла. А вона сама вже закiнчила гiмназiю i нiжилася в татовiй любовi, далека вiд всього, що вiдбувалося навколо. Не помiчала, як на очах старiють батьки, знаючи, що iх старший син Еразм, котрий подавав величезнi надii, бо закiнчив духовну семiнарiю i отримав ступiнь магiстра в Санкт-Петербурзi, за участь у повстаннi 1863 року вiдсидiв у в’язницi й вимушено катуеться на копальнях десь бiля Чити. Не розумiла нiчого, коли батько покликав ii до столу i вперше познайомив iз знаним проскурiвським аптекарем Людвiгом Деревоедом.
– Людвiг цього року овдовiв, – говорив батько, не пiдводячи очей, поки мама викладала страви перед гостем, – i приiхав, щоб засватати тебе за дружину.
Михайлина говорила спокiйно, як i належало добре вихованiй польськiй дiвчинi, але слова ii, здавалося, вiдбивалися вiд стiн:
– Хiба для того ви мене вiддавали вчитися, щоб тепер не спитати, чи хочу я йти за цього чоловiка? – розвела руками i метнула поглядом у Людвiга. Якраз у ту мить вiн звiв на неi своi чорнi очi, нiби пронизав ними наскрiзь. Михайлина онiмiла. Шкiра вкрилася сиротами, а дивний трепет залоскотав у сонячному сплетiннi – то це тепер йому вона належатиме?
– Я бачив, що ви – дiвчина з характером, – але щоб аж так? – розсмiявся з ii витiвки Людвiг, i всi за столом полегшено зiтхнули. – Силувати вас нiхто не буде. Я пропоную – ви думаете. Приiду за тиждень, щоб почути вiдповiдь.
Людвiг пiдвiвся, не дочекавшись завершення вечерi, витер м’ясистi губи бiлою хусткою, що за закордонною модою тепер подавалася до столу, i потис руку розгубленому батьковi, котрий нiяк не мiг второпати, розiзлився гiсть на його доньку чи нi.
Що пережила Михайлина за той тиждень – годi було й згадувати. Першi два днi навiть не розмовляла з батьками – ображалася. А далi зловила себе на тому, що раз за разом згадуе Людвiговi чорнi очi i той незвичний чи то страх, чи трепет, який вiдчула, зчепившись iз ним поглядом. Деревоед випромiнював силу. Ця сила ii водночас i лякала, i захоплювала.
Михайлина пригадала несмiливi залицяння однолiткiв у часи навчання у гiмназii – щiпання за руки, хапання за плечi й поцiлунки, коли нiхто не бачить. Пiсля тих поцiлункiв на щоках лишалися вологi слiди, Михайлина витиралася спiдницею i ще день-два вiдчувала на собi запах тих заборонених любощiв.
«Цiкаво, як цiлують губи Деревоеда?» – ловила себе на думцi й сама ж ii лякалася.
Рiвно за тиждень вона вийшла до гостей з вечерею в руках i твердим переконанням вiдповiсти «нi» на несподiванi женихання у думках. Те, що сталося далi, не пiддавалося жодному поясненню. Михайлина не раз намагалася згадати, як все було, але марно. Вона стояла перед Людвiгом i дивилася йому в очi. Чорнi, в’язкi. Здавалося, вони засмоктують ii, як болото. Михайлина примушувала себе глибоко дихати, бо боялася впасти непритомна просто посеред кiмнати. Дивний трепет, такий, як вiдчувала при першiй розмовi, прошивав усе ii тiло дрiбненькими стiжками. Вона казала: «Так, я вийду за вас» i не впiзнавала власного голосу.
Батьки аж сплеснули в долонi вiд втiхи, а Людвiг стримано посмiхнувся.
Що то було? Мара? Любов з першого погляду? Годi й зрозумiти.
Уже наступного дня пiсля пошлюблення Людвiг найняв вiзника i перевiз молоду дружину до Проскурова.
