скачать книгу бесплатно
Гелена народилася над ранок. Тендiтна, як мале кошеня, на диво спокiйна i некриклива. Михайлина, слабка пiсля пологiв, обцiловувала кожен ii крихiтний пальчик:
– Подивися на цi нiжки, здаеться, тут шкiра зовсiм прозора, – ii очi дивилися на свiт крiзь поволоку материнськоi любовi.
Людвiг ловив себе на тому, що частiше залишаеться вдома, щоб побути з Мiсею i донечкою.
Весь будинок крутився навколо маленькоi людинки: старшi сестри перетворилися на завзятих няньок, i часом малу з iх рук доводилося майже видирати. Дiвчата, у вiльний вiд занять у гiмназii час, радо примiряли на себе мамську роль i з охотою бавили сестричку.
Людвiг прокидався вранцi вiд першого сонячного промiння й заплющував очi на кiлька хвилин: дитина поруч махала рученятами-ноженятами, дружина ще солодко спала, а старшi дiвчата щебетали десь за дверима, готуючись до нового навчального дня. З кухнi пахло тушкованою капустою з м’ясом. Через стiну, в аптецi, вже кипiла робота. Хiба Стефан, як завжди, випробовуе його терпiння своiми витiвками, але хiба сам Людвiг у дитинствi та юностi не був таким самим збитошним, як тепер його найстарший син? Справа за малим – збудувати новий дiм, такий, щоб йому заздрили навiть через роки. Не гiрший, нiж у сусiда Маранца. Та кращий, нiж у Маранца, – посмiхався сам до себе Людвiг. Його будинок буде особливим.
План дому був уже готовий, залишилося головне – взятися до роботи. І зробити все так, щоб нiхто не здогадався про його особливiсть, про таемницю, яку Людвiг з товаришами надумали там сховати. Для цього сам Давид Нiренберг, будинок якого був по сусiдству, виписав з чужого мiста доброго архiтектора, який трохи «пiдправив» уже готовий план будiвлi.
Людвiг з таким натхненням взявся до будiвництва, що це навiть лякало Михайлину. Дуже швидко до неi дiйшли чутки, що ii чоловiк платить будiвничим значно бiльше, нiж iншi господарi. Таке марнотратство було йому непритаманне.
– Тобi не здаеться, що ти надто переймаешся новим домом? – наважилася якось поговорити про це з чоловiком. Однiею рукою заколисувала малу Гелену в великiй дубовiй колисцi, iншою – гладила пишне ледь сиве волосся чоловiка, що лежав на ii колiнах i про щось думав.
– Наш будинок мае бути найкращим. Я хочу бути впевненим, що його збудують на совiсть.
Михайлина вдивлялася у чорнi, як i колись, очi коханого: про що вiн мрiе? Де пропадае останнiм часом iнколи до глибокоi ночi? Невже iнша жiнка? Може, спитати про це прямо?
Михайлина обсмикнула сама себе: дурна, чоловiк стараеться ради неi та дiтей, працюе, засiдае в думi, а вона вигадуе дурне. Обережно поцiлувала в чоло спочатку доньку, а потiм Людвiга – двi своiх найбiльших любовi.
– Знаеш, Мiсю, народивши Гелену, ти народила мене нового, – глянув у ii очi так, що запекло щось всерединi. – Заради вас я маю бути кращим.
Чи варто казати, в якiй любовi i розкошах купалася мала? З самого малку iй, як i старшим сестрам, справляли сукнi у найкращих модисток, а тканину для суконь купували не абиде, а в магазинi Епштейна на Кам’янецькiй.
Новий будинок рiс день за днем. Людвiг особисто контролював кожен крок. Навiть цеглу та черепицю сам вибирав у Шльоми Гальперiна, купця, що тiльки-но вiдкрив завод на Кам’янецькiй. Його цегла вже встигла прославитися доброю якiстю.
Лише за рiк Михайлина разом iз дiтьми перебралася до простороi оселi.
Чи то через те, що на нижнiх поверхах постiйно кишiли люди, чи з якоiсь iншоi причини, але Михайлина почувалася у власному домi незатишно. Хоча сказати про це чоловiковi не наважувалася.
На першому поверсi будинку була аптека, тому щоразу, коли Михайлина вiдчиняла вiкна, знадвору пiднiмався аромат трав i лiкiв. І це було чи не едине, за що вона любила цей дiм. Часом так сумувала за тiсними кiмнатками, у якi приiхала до коханого вперше, що доходило до слiз.
Люди, котрi приходили за лiками, чекали у просторiй рецептурнiй кiмнатi – Людвiг особливо пишався, що такого обслуговування нема у жоднiй з двох iнших великих аптек Проскурова. Їхня ж мала обладнану за сучасними потребами кокторiю, де настоювали та вiдварювали трави та корiння. В окремiй кiмнатi працювала лабораторiя. Також тут був сухий пiдвал, льодовник для тих препаратiв, що потребували холоду, i трав’яна кiмната – туди Михайлина любила заглядати особливо.
– Мамусю, тут пахне лiтом! – щебетала мала Гелена, яку жiнка майже всюди брала з собою.
Гелена могла годинами просидiти за довгим дерев’яним столом помiж рослин, що сушилися, перебираючи стеблинку до стеблинки й розпитуючи батька, яка з них вiд чого лiкуе.
Людвiг неабияк тiшився, що донька така уважна до родинноi справи:
– Хто знае, – милувався малою iз захопленням, – можливо, iй я колись передам все, що маю.
– А Стефан? – Михайлина нiколи не потурала Людвiгу його суворе ставлення до найстаршого сина, – вiн уже дорослий, та й помагае тобi з торгiвлею.
– Боюся, щоб вiн не пустив усе за вiтром, – мiж бровами Людвiга з’явилася глибока складка. – Але час покаже.
Мала Гелена тулилася до батька, i на його очах виступали сльози. Якраз у ту мить у дверi постукали.
– Там, – хапала повiтря ротом Євка, – там… – переминалася з ноги на ногу й вiдiйшла вбiк, щоби тi змогли побачити чоловiка в формi, що ледь наважився переступити порiг. – Там щодо вашого сина прийшли.
Людвiг показав жестом, щоб той зайшов.
– Ваша милiсть, – здавалося, служивому аж язик в ротi прилипав до пiднебiння. – Ваша милiсть, ми… такi справи…
– Я зачекаю, поки ви зберетеся з думками i скажете, у чому справа, – хозяiн суворо глянув на нього.
– Така справа… Син ваш, ваша милiсть, чи захворiв, чи втомився, – аж видихнув вiд полегшення, що цi слова вдалося сказати.
– І? – звiв брову Деревоед.
– Ми його… Тее… Сопроводили сюди. Щоби часом чого не сталося дорогою.
– Заводьте, – Людвiг показав жестом Михайлинi, щоб та йшла в iншу кiмнату. Жiнка послухалася, але навiть звiдти бачила, як Людвiг подякував коротким кивком голови i, не сказавши нi слова, вiдтягнув сина у льодовню.
Служивий ще довго вибачався i кланявся. Михайлинi аж оскома щелепу звела, так неприемно було вiд того пiдлабузництва.
Михайлина помiтила, як опустилися вiд невидимого вантажу його плечi.
У Гречанах, селi бiля Проскурова, хазяйнував такий собi помiщик Нахiмов. Вiн був затятим противником вживання алкоголю i виставив на дорозi до села спецiальних вартових, якi мали не пускати туди людей напiдпитку. Чому i як Стефана занесло на той шлях – годi й гадати.
– Може, у вiйсько його? – до трав’яноi кiмнати долинали звуки муштри солдат пiхотного полку, що тепер був розташований зовсiм поруч, на сусiднiй хлiбнiй площi. Людвiг прислухався до офiцерських команд, якi губилися у звуках чобiт, що ляскали по болотi.
– Краще тримай його бiля себе, – пiдняла очi на чоловiка Михайлина. – Може, навчиться чого мудрого.
Людвiг задумався:
– Твоя правда. Здаеться, я знаю, що з ним робити.
Вже за кiлька днiв обидвое чоловiкiв, пiзно ввечерi, одягшись у найкраще, що було вдома, вийшли з будинку. Повернулися над ранок. Куди ходили й навiщо – годi було й питати: Людвiг або вiджартовувався, або сердився.
– Краще займайся домом, – сказав якось зопалу, коли походеньки повторилися й Мiся наважилася про них спитати.
«Невже таки iнша жiнка?» – неприемно стиснулося серце у Михайлини.
З того часу Стефан змiнився – його бiльше не бачили в гуртах, що були завсiдниками сусiднiх ресторанiв чи простiших пивничок, хлопець з головою поринув у фiнансовi справи батьковоi аптеки та нерухомостi, яку той встиг надбати за життя i тепер ii винаймали у нього за грошi.
А Михайлина, затамувавши в серцi образу за слова про те, що мае займатися домом, взялася вчитися. Хiба даремно вона була кращою ученицею гiмназii, втiхою батькiв? Хiба не вона ночами сидить iз трьома старшими дiвчатами i допомагае iм зрозумiти науку? А тепер – дивитися за домом?
Із завзяттям гiмназистки жiнка взялася за фармацевтику i травництво. Читала книги, спостерiгала, записувала. Мала Гелена з великою охотою ходила з мамою до кiмнат, де виготовляли лiки, а особливо – до лабораторii, де вiдбувалися справжнi дива: рiдини у пляшках вiд змiшування пiнилися, змiнювали колiр, парували хмарами. Як живильну воду Михайлина ковтала «Лекцii з фармакологii» Дибковського i навiть вмовила чоловiка дозволити iй використовувати лабораторiю для синтезу деяких речовин з лiкарських рослин. Людвiг ставився до забаганки дружини поблажливо. Хiба вiн мiг iй вiдмовити? Тим бiльше, що мала Гелена спостерiгала за всiм, що робила мама, з вiдкритим ротом.
А одного дня для Михайлини сталося справжне диво: до iхньоi аптеки, як до кращоi у губернii, заiхав киiвський фармацевт, учень того ж Дибковського.
– Цiкавитесь? – звiв брову, коли побачив у рецептурнiй кiмнатi аптеки жiнку з книгою свого наставника в руках.
– Це аптека мого чоловiка, – знiтилася Михайлина, – хочу розумiти, iз чим вiн мае справу.
– Тодi ви обрали добру лiтературу. Дибковський – спецiалiст по хворобах серця, але на студiях ми здебiльшого вивчали фармакодинамiку атропiну, апоморфiну й органiчних сполук. Цiкава, скажу вам, рiч, – пiдморгнув до жiнки, що забула навiть клiпати очима – так була захоплена новим знайомим.
Чоловiка звали Йосифом. Вiн виявився давнiм товаришем Людвiга i залишився погостювати на цiлий мiсяць. Кожен вечiр Людвiг i Михайлина спускалися з ним до лабораторii i з вiдкритими ротами слухали про новини у хiмii i фармакологii – все ж у Киевi з тим було куди легше, нiж у провiнцiйному Проскуровi.
– Бiльшiсть наших аптек вже мало лiкiв виробляють самi, – з неприхованою гордiстю дiлився Йосиф. – Привозимо лiки з-за кордону, виробленi в промислових масштабах. Снодiйнi, жарознижуючi, дезiнфiкуючi.
– Якщо так i далi пiде, – замислився Людвiг, – то зовсiм скоро лiками торгуватимуть не в аптеках, а в магазинах разом з iжею чи галентереею.
Йосиф знизав плечима. На догоду щедрому господарю вiн радо дiлився новими знаннями, i вже за мiсяць перед Людвiгом i Михайлиною вiдкрився цiлком новий свiт експериментальноi фармакологii, де треба було мати знання i з бiологii, i з хiмii. Вiдтодi Людвiг затявся винайти новий, особливий препарат, який його прославить.
Через цю забаганку чоловiк весь вiльний час проводив у лабораторii. Вiдволiкався хiба на засiдання думи, справи торговi i дивнi нiчнi вилазки разом зi Стефаном. Повертався з них у пiднесеному настроi, i у Михайлини щоразу частiше з’являвся сумнiв, чи не розважаються вони iз пропащими дiвками у салонi мадам Беттi чи, ще гiрше, з дiвками, що пропонують себе, вульгарно походжаючи Олександрiвською до залiзничного вокзалу.
І в один з таких вечорiв Михайлина вирiшила дiяти. Вклала спати Гелену, попросивши Євку за нею придивитися, вдягла стару дорожню сукню, позичила у тiеi ж Євки непримiтний плащ i високi черевики, якi та тримала спецiально для виходу на ярмарок, i вийшла слiдом за Людвiгом i Стефаном.
З боку Аптекарськоi чулося звичне для цiеi мiсцевостi гелготання гусей – тут, бiля торгових рядiв, мiсцевi звозили до одного з купцiв з цiлого мiста яйця i живих птахiв, i тi надривали горло, чекаючи своеi участi. У ресторанi «Слон», як завжди у цю пору, грав живий оркестр, i його мелодiя, змiшавшись iз гелготанням гусей i iржанням коней чийогось вiзника, створювала справжню вечiрню какофонiю Проскурова.
Люди прогулювалися Олександрiвською здебiльшого парами. Самотнiх перехожих зустрiти можна було рiдко. Хiба чийсь служка бiг до магазину Журавльова за шматком шинки на вечерю чи до Шейнбарга за гасом. Інших нагальних справ у Проскуровi в такий час не було.
Людвiг i Стефан iз гасовими лiхтарями у руках, не взявши коней, пiшки пiшли вгору Аптекарською. На вулицi смеркало. Михайлина накинула на голову капюшон вiд плаща i пiшла вздовж плацу, на якому вдень проводив муштру пiхотний полк. Людвiг зi Стефаном попiднiмали комiрцi сюртукiв i натягнули кептарi на очi так, що iх обличчя годi було й побачити. У вечiрнiх сутiнках вони скидалися на таких, що шукають пивну чи мебльованi кiмнати для ночiвлi. Трохи далi обое погасили лiхтарi i рухалися в цiлковитiй темрявi.
Бiля будинку Нiренберга, одного iз знаних у мiстi купцiв, чувся якийсь рух. Михайлина зупинилася i вдивилася в темiнь. Здавалося, чорна стiна поглинула Людвiга i Стефана й тепер рухалася, як дриглi, вiд легенького вiтру.
На якусь мить в одному з вiкон будинку Нiренберга засвiтили лампу, i слабкий вiдблиск впав перед домом. Михайлина зрозумiла, що то була нiяка не чорна хвиля, а невелика купка людей. Здалося, що розглянула там обличчя ювелiра Грiнберга, купця Громштейна, але чи справдi це були вони?
– Стiй! – почула чоловiчий голос за спиною, i майже в ту мить хтось рiзко схопив ii за руку. Михайлина стерпла. Вона стояла не надто близько бiля Людвiга зi Стефаном, але й навряд чи вони впiзнали б ii у такому вбраннi, але бути викритою не хотiлося.
– Пiшли, – солдат, що ледь стояв на ногах вiд якогось хмiльного напою, витер рукавом губи. – З яких ти гостьових кiмнат?
Михайлина не раз чула, як чоловiки пережартовувалися щодо справжнього призначення гостьових кiмнат над рестораном «Слон» та iм подiбних. Солдат, що сплутав ii з повiею, нахилився вперед i простягнув руку, щоб скинути з неi капюшон. Жiнка скористалася моментом i щосили штовхнула його в груди. Вiд несподiванки той похитнувся i впав, а Михайлина кинулася тiкати.
Коли добiгла додому – впала на постiль i притисла подушку до грудей: де зараз Людвiг? Що за збори у тому будинку? Чи й справдi вiн iй вiрний?
Михайлина не раз чула, що деякi чоловiки збираються, щоб порозважатися iз розпусними дiвками, але щоб ii Людвiг, та ще й з сином?
Коли той повернувся додому – не чула. Вранцi уважно оглянула його одяг, обнюхала сорочку, вистежуючи аромат чужоi жiнки. Нiчого.
Питати про справи вечiрнi сенсу не було, тож Михайлина вирiшила спостерiгати.
Людвiг, поснiдавши печеною качкою i давши кiлька розпоряджень працiвникам, спустився до лабораторii. Михайлина схопила за руку Гелену i пiшла за ним:
– Ану, доню, – шепнула малiй на вухо, – попроси у тата дозволу, щоби ми сьогоднi дивилися, як вiн працюе. Цiкаво ж.
Вiдмовити Геленi Людвiг не мiг. Поки дитина обмацувала пляшечки iз товстого скла, викладенi спецiально для неi на лаву, Михайлина уважно спостерiгала за чоловiком, а потiм, повернувшись у кiмнату, навiть записувала, що вiн робить.
– Це буде особливий препарат, – пiднiмав очi до неба Людвiг. – Вiн може змiнити свiт.
Але до успiху, схоже, було далеко. Мишi, яких спецiально ловили для Деревоеда, щоб той дослiджував на них препарати, помирали одна за одною. Людвiг дратувався, а одного разу навiть заслаб пiсля черговоi невдачi.
На той час Михайлина вже сама могла виготовити деякi мiкстури, i чоловiк щиро тiшився ii успiхам.
– Якщо я вмру – буде на кого залишити справу, – дивився у стелю, лежачи в постелi. – Щоправда, тобi доведеться скласти спецiальний iспит на дозвiл, але за тим справа не стане.
– Дурний, – цiлувала його в чоло Михайлина, – чого б тобi вмирати? Звичайне нездужання. Тиждень – i будеш здоровим. Ось зараз принесу лiки, якi зробила сама за твоiми настановами, – i тобi полегшае.
Михайлина спустилася в лабораторiю за мiкстурою вiд шлункових хвороб, яку настоювала й очищала вже кiлька днiв. Людвiговi мишi, почувши, що у кiмнату хтось зайшов, забилися у найдальший куток спецiально замовленоi з Киева клiтки.
– Такi наляканi, – Гелена, що, як i зазвичай, пленталася за мамою, скривила губки i вчепилася пальцями у прути клiтки.
І поки Михайлина переливала лiки у меншу пляшку, мала запхала руку в маленькi дверцята i спробувала торкнутися мишей. А коли тваринки кинулися врозтiч, вiдсмикнула руку i перекинула клiтку.
– Я хотiла iх погладити, а вони… – пiдняла на маму заплаканi очi Гелена.
Михайлина, гучно зiтхнувши, пiдiбрала поли сукнi й взялася роздивлятися маштаби трагедii. Клiтка впала дверцятами донизу, i втекти вдалося лише однiй мишi. Залишати втiкачку на волi не годилося, бо навiть одна вона могла наробити багато збиткiв у примiщеннi, де зберiгалися трави, корiння, насiння i навiть вже синтезованi з них речовини.
– Ти ж не скажеш татовi? – поклала iй долоню на плече Гелена.
– Якщо ми зловимо цю мишку – не скажу.
Поки Михайлина роздумувала, чим i куди приманити тваринку, та чкурнула пiд стiну у крихiтну дiрку за величезною дубовою шафою, в якiй Людвiг зберiгав пляшки для лiкiв.
Михайлина вперлася обома руками у шафу i, зiбравшись на силi, трохи ii вiдсунула.
Те, що побачила далi, здавалося витвором ii уяви: за шафою ховалися невеличкi дверi. Такi маленькi, що пройти крiзь них можна було, хiба сильно зiгнувшись. Михайлина попросила Гелену перейти в iншу кiмнату, щоб не лякати мишу, а сама вiдчинила дверi й ступила кiлька крокiв у темiнь. Хоч всерединi не було нiчого видно, але то гарантовано був вузький мурований каменем пiдземний хiд. Серце закалатало сильнiше. Жiнка повернулася в лабораторiю за лiхтарем i навiть пройшлася пiдземеллям. А коли зрозумiла, що тягнеться воно далеко, а що на тому кiнцi – незрозумiло, повернулася додому.
Михайлина разом з донькою пiднялися у кiмнати. Людвiг терпляче чекав на лiки. Жiнка принесла йому мiкстуру i крихiтну скляночку до неi. Поки той, скривившись, зробив ковток, вдивлялася у його обличчя: вiдколи це Людвiг мае вiд неi стiльки таемниць? Може, вiн вже давно став чужою людиною, а вона й не помiтила?
– Дякую, Мiсю, – потягнувся до неi, щоб поцiлувати, – без тебе я б не вижив.
Михайлина запустила п’ятiрню в його волосся. Людвiг, чоловiк, який i через десять рокiв пiсля шлюбу дивиться на неi очима, повними любовi. Людвiг, який знае кожен сантиметр ii тiла. Ця доросла маленька дитина. Що за таемницi вiн приховуе, i чи варто iй, Михайлинi, про них знати?
У повсякденнiй сукнi лягла на постiль бiля чоловiка i притулилася обличчям до його шиi. Так i задрiмали разом.
Євка, що заглянула в кiмнату спитати про вечерю, на таку картину поблажливо всмiхнулася i забрала малу Гелену допомагати на кухнi.
Глава 3
Хмельницький, 2018 рiк
День за днем кожен ранок Ляни починався однаково: дiвчина прокидалася, пила каву, iхала в батькiв магазин i читала. Старенький ноутбук з потертими вiд часу кнопками i номером на кришцi – також, виходить, куплений у когось «антикварiат», – чудово конектився iз сучасним «вайфаем», хоч i не працював без живлення вiд розетки. Нiколай обходився з клiентами сам, Ляна здебiльшого спостерiгала за ним i слухала. Лише час вiд часу ситуацiя потребувала ii втручання, та й то бiльше не так ii власне, як авторитету господинi магазину.
– Нi, навiть не просiть, – хмурив брови, водночас посмiхаючись, як завжди, коли якийсь чоловiк принiс продати старий мобiльний, – ви ж читали вивiску. Хiба там написано «Ломбард»?
– Поклич когось… старшого, – не сприймав його серйозно клiент.
Нiколай закопилював губу i показував пальцем у бiк Ляни:
– Ось вона – господиня магазину.
Ляна повiльно встала i поклала руку на плече Нiколаю:
– Мiй консультант мае рацiю. Ми не приймаемо сучасну технiку, хай i застарiлу.
