скачать книгу бесплатно
Переiзд дався Михайлинi легко – дорога з Кам’янця була не такою вже довгою, вiзник попався справний. Людвiг приiхав за нею сам i весь час мовчки сидiв поруч, ледве торкаючись долонею ii руки. А ii вiд того дотику проймало наскрiзь.
Михайлинi було соромно за це вiдчуття. Суворе гiмназiйне виховання давалося взнаки – змалку ii вчили, що тiло мае бути пiдвладне розуму. А тут – хоч плач. Михайлина крадькома косилася на пухкi губи Людвiга й уявляла, як вiн ii цiлуватиме. Вiд того ii кидало в жар.
– Це вулиця Олександрiвська, – шепнув iй на вухо чоловiк, коли повернули мiж красивих кам’яних будинкiв. – Серце мiста, – посмiхнувся втiшено.
Михайлина зловила у його поглядi нiжнiсть, з якою вiн дивився навколо. Помiтно, що вiн любить це мiсце.
– Тут у нас продають газованi води Барака, – показав на двоповерховий будинок поруч. – Далi – ресторан «Бель Вью» – думаю, буде нагода показати тобi його ближче. А там – наш дiм.
Вiзник зупинив коней. Михайлина глянула на ошатний одноповерховий будиночок, частину якого займала аптека:
– А там що? – показала рукою на вуличку, що вела лiворуч.
– Єврейськi будинки.
Михайлина швидко глянула у вулицю, куди показував Людвiг: невеличкi одноповерховi будиночки з вузькими вiкнами i дверима, що виходили просто на дорогу. Десь далеко кричали гуси, i iх голоси губилися мiж голосами людей. Уже вечорiло, i вiд того вуличка здалася надто темною.
Аптека, зважаючи на час, вже була замкненою. Людвiг обережно прочинив перед Михайлиною дверi будинку i запросив всередину.
– Анна, Марiя, Євдокiя, – погладив по головах трьох дiвчаток, що сполохано притулилися до стiни у просторiй житловiй кiмнатi з великим столом, – моi доньки.
Серце Михайлини вилiтало з грудей. Одна справа – бути дружиною чоловiка, який лякае i притягуе, а iнша – мамою його дiтей.
– Скiльки вам рокiв? – присiла перед дiвчатками i дивилася то на одну, то на iншу.
– Вiсiм, – наважилася сказати найстарша.
– Сiм.
– Шiсть.
Дiти обсмикували однаковi довгi коричневi сукеночки, обшитi чорним мереживом.
«Носять жалобу за матiр’ю», – подумалося Михайлинi. Вона не зовсiм уявляла, як поводитися, i схвильовано переминала в руках хустинку, якою витирала пiт в дорозi.
– Будемо знайомi, – погладила iх по спинках i посмiхнулася.
Анна, Марiя i Євдокiя запитально глянули на батька. Той ледь помiтно кивнув, i дiвчатка одна за одною вийшли з кiмнати.
– Нехай йдуть спати. Завтра розговоритесь, – пояснив Михайлинi. – Євко, де Стефан? – повернув голову в бiк худоi дiвчини, що виглядала з-за одвiрка.
– Слiха[1 - Перепрошую (iврит).]. Не знаю, – злякано глянула на Людвiга та, – я за дiвчатами ледве встигаю дивитися, а Стефана й поготiв не впильнуеш.
Євка, худа, аж прозора дiвчина-служка, опустила додолу погляд i раз-у-раз зиркала з-пiд свiтлих рiдких вiй на Людвiга: сваритиме чи нi.
– Добре, – глибоко видихнув чоловiк i зняв з плечей кафтан, – ми втомилися з дороги. Приготуй нам вмитися i поiсти.
– Юдейка на службi в поляка? – звела брову Михайлина, коли та сховалася у кухнi.
– То довга iсторiя. Їi родина жила тут недалеко при моему тестевi. Колись, 50 рокiв тому, вiн врятував ii батька – йому було ледь вiсiм, коли того спробували забрати у кантонiсти. Сама знаеш, що би там з ним було – якщо би вижив, то примусили би прийняти християнство. От його родина й заповзялася помагати тестевi по господарству. То вже потiм вiн вмовив, що хоча би платитиме iм за те грошi. Менi й самому довго було незручно вiд тiеi служби, але Юлiя, – осiкся, згадавши про померлу дружину, але, побачивши схвальний Михайлинин погляд, продовжив, – Юлiя любила i Євку, i ii маму. Добра була жiнка, м’яка, жалiслива. Може, аж занадто.
Михайлина спохмурнiла: цiкаво, як таку прислугу в Деревоедiв сприймають iншi католицькi родини?
Вхiднi дверi рипнули, i жiнка помiтила тiнь, що прошмигнула кудись далi.
– Стефане, зайди! – твердим голосом розрiзав тишу Людвiг.
У кiмнату, не знiмаючи кашкета, нехотя увiйшов пiдлiток рокiв чотирнадцяти.
– Ти де був?
– Та так, – дивився той батьковi просто у очi. Вiд хлопця рiзко пахло куривом.
– На тому тижнi тебе зловили за вимiнюванням у солдатiв тютюну. Чого чекати тепер?
– Я вже дорослий, – гмикнув той. – Та й там солдати не дуже старшi за мене.
– Якби тобi так хотiлося палити, то мiг би просто купити тютюн у найближчiй крамницi.
– Так нецiкаво, – посмiхнувся той на всi зуби.
Людвiг стиснув кулаки до бiлоi шкiри:
– Ти поводишся негiдно. Вiдкладемо цю розмову. Знайомся – це Михайлина. Вчора ми пошлюбилися.
Стефан не сказав нiчого, хiба окинув жiнку поглядом з голови до нiг.
– Вибач, – поклав iй руки на плечi Людвiг. – Трохи маю з ним клопоту. Такий складний вiк, розумiеш.
– Нiчого дивного, – ледве стримувала тремтiння, яке викликав його дотик. – Таке пережити… Дасть Бог – вiн звикне.
Євка прибiгла й повiдомила, що вже нагрiла води на вмивання, далi подадуть вечерю, а купатися господарi будуть вже по тому, бо приготувати стiльки теплоi води до iх приiзду не встигли.
Людвiг показав Михайлинi iхню спально – не дуже простору, але красиво обставлену меблями з грубого дерева. Посерединi кiмнати стояли ночви з теплою водою. Михайлина зняла дорожнiй костюм i полила з кухля на шию – вода змила не лише дорожню пилюку, але й втому. Дiстала зi скринi, яку вже встиг хтось перенести iз повозу, просту сiру сукенку й одягла ii. Переплела волосся i кинула погляд в дзеркало. Просто за нею стояв Людвiг. Аж пiдстрибнула з несподiванки.
– Ти мене налякав.
– Пробач. Не мiг вiдiрватися вiд того, що бачив. Ти красива.
Михайлина смакувала цими словами й намагалася розпробувати тi вiдчуття, якi вiд них виникли. Страх? Щастя? Радiсть? Щось дуже перемiшане. Щось нове.
– Йди, злию тобi на руки, – зiбралася з силами й розiгнала Людвiговi чари у своiх думках.
Той пiдставив долонi пiд струмiнь, але не переставав дивитися на неi. Так i вмивався, не вiдриваючи погляду вiд ii обличчя.
До столу сiли десь за годину. За вiкнами вже зовсiм стемнiло.
Євка подала порiзану шматками печену рибу, приправлену травами, тонко порiзаний вiдварений буряк, политий чимось солодким i перекладений шматками бiлого сиру.
Дiти, сяк-так поiвши страви, потягнулися за пахкою бабою з родзинками.
Голодна з дороги Михайлина мало виделку не проковтнула, коли спробувала м’ясистого коропа з розмарином та чебрецем, – тепер вона висмакувала, що то за трава. А жовта, як сонце, баба танула в ротi.
– Це справдi смачно! – Михайлина трималася з Євкою стримано, бо й досi не розумiла, як iз нею поводитися.
– Тода, – подякувала на iвритi. – Ой, що ви, – несмiливо зиркнула з-пiд рiденьких вiй та, коли зрозумiла, що мусить щось сказати, – це не я. Моя мама, Циля, готуе для пана Людвiга, а я так – пiдмайстер. Ну, ще хiба за дiтьми дивлюся, – здавалося, дiвчина зараз зомлiе вiд хвилювання.
– І за хлопцями, – гмикнув Стефан з повним ротом iжi.
Євка зашарiлася, а Людвiг гостро глянув на сина з-пiд лоба.
– Чи маю тепер я називати вас «мамо»? – пафосно заговорив Стефан до Михайлини.
Жiнка жестом спинила чоловiка, котрий уже набрав повiтря в груди, щоб поставити сина на мiсце.
– Мама у людини лише одна – та, що народила. Нема iй замiни.
– Моя вам повага, – Стефан зробив жест, що мав би означати знiмання капелюха. Дiвчатка лише водили очима то на одного, то на iншого.
– Стефане, – Людвiг зберiгав самовладання, – чи ти би не хотiв перенести розмову на пiзнiше? За вечерею хочеться спокою.
– Тепер ми говоритимемо польською? – той нiби не чув батька.
– Ви – як схочете. А я – тiльки польською. Порозумiемося.
– Досить, – Людвiг рiзко встав, – повечеряли. – Пiшов кудись у будинок.
– Доiдайте, – Михайлина посмiхнулася до дiвчаток, котрi не знали, що iм робити. – Євка за вами прийде.
Стефан пiдкреслено повiльно доiв страву i вийшов теж.
Михайлина почувалася, нiби хтось шубовснув на неi холодною водою. От тобi й сiм’я…
Спочатку позбирала посуд зi столу i занесла на кухню, що виявилася невеличкою кiмнаткою в кiнцi довгого коридору, далi, вже на правах господинi, обговорила з Євкою страви на завтра. Нiби вiдтягувала ту мить, коли треба буде йти до Людвiга. Зрештою, зiбравшись на силi, вiдчинила дверi в спальню.
Чоловiк стояв спиною до неi у величезних ночвах i поливав себе водою з ковша. Мiсячне свiтло крiзь вiкно падало на його шкiру золотою хвилею. М’язисте тiло, сильне i здорове, незважаючи на вiк, притягувало погляд.
Михайлинi перехопило подих. Боялася поворухнутися, щоб не видати себе. Тим часом при кожному русi його рук ii груди вибухали вогнем: пекучим, але приемним: ii чоловiк. Їi Людвiг.
Чоловiк вилив кiвш води на голову i лiвою рукою провiв по обличчю, щоб стерти краплi. Далi повiльно ступив на дерев’яну пiдлогу. Вода тонкими цiвками стiкала по його шкiрi.
– Тепер ти, – промовив, не повертаючи голови.
Михайлина стрепенулася: невже чимось виказала себе? Щоки спалахнули рум’янцем.
Тiльки потiм зрозумiла, що вхiднi дверi повнiстю вiдбиваються у великому, у весь людський зрiст, дзеркалi.
Коли Михайлина зняла сукню i залiзла у ночви, Людвiг встав над нею голою i сам взявся поливати ii теплою, напареною на травах водою.
– Ромашка i чебрець, – посмiхнулася, вдихнувши приемний аромат.
– Молодець. Ти чутлива, – сказав чи то про нюх, чи про тiло, яке вiдгукнулося на його мимовiльний дотик трепетом. – Михайлино, Михайлино, – повторив, нiби пробував на смак ii iм’я. – Мiсю. Називатиму тебе Мiсею. – Обережно, нiби вичiкуючи ii реакцiю, поцiлував дружину в плече.
Михайлина-Мiся пiдвела очi у дзеркало i почервонiла вiд побаченого: вона сама гола сидить у рiзьблених ночвах, а Людвiг, чоловiк, котрий ще недавно лякав ii, схилився над нею i обцiловуе ii плечi.
Навiть зараз, через роки, стоячи позаду свого чоловiка перед тим самим дзеркалом, Михайлина бачила перед очима ту скромну дiвчину i досвiдченого чоловiка, що вiдкрив для неi не лише таемницi тiлесних любощiв, але й багато iншого: Людвiг, бачачи ii iнтерес до науки, не перечив, щоб дружина вивчала аптекарську справу, i часто радився з нею iз рiзних питань. Бо, крiм аптеки, треба було займатися i дiлами думськими, куди його вже кiлька рокiв як обрано гласним.
Але зараз Михайлина мала сказати йому дещо важливе. Щось таке, вiд чого все змiниться.
– У нас буде маля, – шепнула йому на вухо й пiрнула обличчям у плечi чоловiка.
Здавалося, вона чула, як на якусь мить перестало битися його серце.
– Маля? – Людвiг у ту мить i сам нагадував розгублену дитину. – Але як? Менi майже шiстдесят. Ми ж вже не чекали.
– Люди планують, а Бог дае, – все, що змогла сказати Мiся.
– Маля… Чекай, – стиснув голову руками, – менi треба з тим звикнутися, – сiв просто на постiль.
Довгих п’ять рокiв Михайлина чекала, коли зможе повiдомити коханому цю звiстку. Вже й втратила надiю – тiшилася Людвiговими дiвчатами, що прийняли ii за рiдну i кожен вечiр, поки тато не прийшов додому, бiгали до неi в кiмнату зi своiми таемницями i розмовами. Коли вiдчула, що при надii – не повiрила сама собi. Вичiкувала, прислухалася, щоб упевнитись.
– Маля, – вже вкотре повторював Людвiг. – Знаеш, а це знак. Знак розпочинати нове. Я збудую iнший будинок. У кiлька поверхiв. Найкращий в мiстi! – Людвiг звiвся на ноги i заходився крокувати кiмнатою. – Я вiдкрию таку аптеку, якоi ще нема в губернii. Сьогоднi ж замовлю план нашого дому! Мiсця вистачить всiм! Подумати тiльки – в нас буде маля!
Глава 2
Хмельницький, 2018 рiк
Ранок наступного дня запульсував у Лянинiй головi тупим болем. За вiкном безжально грюкав смiттевоз. Глянула на годинник – шоста ранку. Ще б спати i спати. Обережно потягнулася i скривилася: крiм пульсування у скронях, болiло ще й все тiло. Із лiжком треба було термiново щось вирiшувати, iнакше вона тут не витримае довго.
«А тобi довго й не треба, – зловила себе на думцi, – продати магазин – та й по всьому. Можна повертатися додому».
Зробила зусилля й попленталася пiд душ. Вiд води трохи полегшало. Смiттевоз за вiкном зробив свою справу i залишив територiю голубам, що захланно пiдбирали розсипане смiття.
Ляна вiдкоркувала пляшку негазованоi «Моршинськоi», котру завбачливо вчора купила в магазинi, вилила трохи у рондель iз ручкою, що слугував тепер за турку, i поставила на вогонь каву. У мить, коли пiнка щойно пiднялася цiльною шапкою, Ляна кинула оком на стiл у вiтальнi: листiвка. Клята листiвка. Торкнулася цупкого картону, погладила рвучкi лiтери. Цiкаво, де тато ii писав? Тут, вдома, чи в магазинi? Ще раз прочитала: «Таемниця не помре».
Якась цiлковита дурниця. Навiть передсмертна записка в батька, м’яко кажучи, дивна, як i вiн сам.
Але, виходить, якщо вона е, то татова смерть – не випадковiсть? В сонячному сплетiннi неприемно засмоктало: що, як батько справдi наклав на себе руки, або ще гiрше – що, як його вбили?
«Стоп. Полiцiя проводила розслiдування, – заспокоювала себе подумки, – висновок – кримiналу в смертi Анатолiя Яковенка немае». Але що тодi означае це батькове послання? І як його розгадати?
В кiмнатi запахло кавою. Ляна похапцем запхала листiвку в першу ж книжку, що трапилася пiд руку, й побiгла рятувати залишки напою.
Перед кавуванням довелося вiдмити плиту вiд пригорiлого жмиху, а пiсля – пiдлогу вiд моторошного малюнку, що окреслював обриси людського тiла.
Ляна на колiнах терла широкi чiткi лiнii, закусивши губу. Спробувала уявити, як тато лежав тут, розкинувши руки, але не змогла – надто погано його пам’ятала. Хоронили його у закритiй трунi, бо пiсля смертi й численних експертиз минуло немало часу, тож вона не бачила його i мертвим.
Ляна посварила себе за черствiсть i цинiзм: це ж тато. Вона мала оплакувати його, вiдчувати жаль втрати. А вiдчувае лиш тягар, що несподiвано звалився на ii плечi.
