скачать книгу бесплатно
Оленiада
Ирэн Витальевна Роздобудько
Ірен Роздобудько (нар. 1962 р.) – украiнська журналiстка, письменниця i поетеса. Закiнчила факультет журналiстики Киiвського нацiонального унiверситету. Працюе головним редакторЙом журналу «Караван iсторiй. Украiна». У видавництвi «Фолiо» вийшли друком багато ii повiстей та романiв: «гудзик», «Амулет Паскаля», «Все, що я хотiла сьогоднi», «Двi хвилини правди», «Пастка для жар-птицi», «Дрiбний бiсер» та iн.
Як зазначае сама авторка, «Оленiада» писалася «трьома заходами».
Першi пару роздiлiв написано ще в 2002-му, але книжку закiнчено не було, адже настав 2004 рiк. І вигадана краiна «Лапландiя», про яку в нiй йдеться, в один день перетворилася на велику краiну. З великим майбутнiм. З людьми, котрi за мить розпрямилися i пiшли вперед… Йшли, йшли, йшли… Озирнулися i здивувалися: тi, хто послав iх уперед, – з тими, хто тягнув назад. Довелося вийняти з шухляди недописане i дописати – в 2006 роцi. І назвати те все «комедiею абсурду».
Так закiнчилась перша частина «Оленiади».
До другоi Роздобудько приступила в сiчнi 2013 року i написала ii у вкрай короткий строк – останню крапку було поставлено в лютому того ж таки 2013-го. Авторка виходила з тiеi давньоi iстини, що коли закiнчуються гнiв i сльози – останньою зброею стае… смiх. І останнiм смiеться той, кому немае чого втрачати. І смiючись – перемагае.
Може здатися неймовiрним, але ще рiк тому Роздобудько передбачила подii, що вiдбуваються сьогоднi. Так що «Оленiада» виявилася книгою пророчою.
Ірэн Вiталiiвна Роздобудько
Оленiада
Вiд автора
Ця книжка писалася «трьома заходами».
Першi пару роздiлiв написано ще в 2002 роцi.
Зараз вже точно не пригадаю, що саме змусило вилаяти все, що тодi вiдбувалося в краiнi словом, яке несподiвано злетiло з язика: «Лапландiя!».
Звiсно, Лапландiя була тут нi до чого.
Там насправдi гарно.
Але зимно.
І бiгае багато-багато неляканих оленiв…
Почала писати – i закинула в шухляду, адже настав 2004 рiк! І «Лапландiя» в один день перетворилася на велику краiну. З великим майбутнiм. З людьми, котрi за мить розпрямилися i пiшли вперед…
Йшли, йшли, йшли.
Озирнулися i здивувалися: тi, хто послав iх уперед, – з тими, хто тягнув назад, вже столи зсунули i тихо-мирно разом чаi ганяють…
Довелося знову вилаятись тим же «незлим тихим словом», вийняти з шухляди недописане i дописати – в 2006 роцi.
І назвати те все «комедiею абсурду».
Так закiнчилась перша частина «Оленiади».
До другоi приступила в сiчнi 2013 року.
Виходячи з тiеi давньоi iстини, що коли закiнчуються гнiв i сльози – останньою зброею стае… смiх. І останнiм смiеться той, кому немае чого втрачати. І смiючись – перемагае.
Я нiчого не додавала в текст, написаний рiк тому, хоча, зiзнаюсь, дуже корить це зробити навiть тепер. Але то було б нечесно.
І вдячна видавцям, почувши, що цей текст варто надрукувати, адже «нинi життя йде попереду лiтератури».
Тому залишаю все, як е. І сподiваюсь, що фiнал вам сподобаеться.
Ваша І. Р.
Оленiум-2006
Цього лiта значно потеплiшало. За повiдомленнями синоптикiв, шар снiгу не перевищував сорока сантиметрiв, а подекуди зменшився до двадцяти.
Ночi, як завжди, були свiтлими, дороги i дерева виблискували тьмяним цукровим срiблом.
Вночi Семен Петрович Василенко довго не мiг заснути. Вiн стояв бiля вiкна на кухнi й дивився на темнi вiкна будинку, що знаходився навпроти. За шафою, якою був вiдгороджений кут, на ортопедичному матрацi «Венетто» тихо сопла дружина Ілона Павлiвна.
«Чи вистачить ягелю до кiнця серпня? – стурбовано думав Семен Петрович, розглядаючи стайнi, щiльно розташованi на подвiр’i, мов ластiвчинi гнiзда. – Чи, може, скористатися нагодою – усе ж одно не спиться! – i насмикати хоч трохи корму з сусiдських ясел?…» Ця злочинна думка вiдвiдувала його не вперше, але Семен Петрович намагався усiляко вiдганяти ii. Стайнi на подвiр’i його одинадцятиповерхового будинку було добре облаштовано та, як подейкували, «озброено» сигналiзацiею чи електричним струмом.
Семен Петрович зiтхнув i вiдiрвався вiд споглядання. Лягати не хотiлося. Вiн наослiп рушив своiм «сонним царством». Прочинив дверi до «дитячоi» – там, випереджаючи одне одного за гучнiстю та тембром, хропли тесть iз тещею. Оксана та Павлик, немов зайченята, поховалися пiд ковдрами на розкладачках, що стояли навпроти «музичного» дивану, i теж мирно сопли. Семен Петрович зачинив дверi.
«Чи вистачить ягелю до кiнця серпня?» – знову подумав вiн, прямуючи до зали. Припав вухом до дверей, прислухався. Приклався оком до шпарини.
Пантелеймон лежав посеред кiмнати, мов цар. Його боки рiвномiрно здiймалися й опадали. Дихання було рiвним. Час вiд часу вiн дрiбно пряв вухами, – i цей приглушений звук нагадував трiпотiння крил нiчного метелика, що б’еться в стелю.
«Спи, синку, спи… – з лагiднiстю та щемом подумав Василенко. – А з ягелем щось вирiшимо, не бiйся!»
* * *
Ранок, починаючи з шостоi години, бринiв, як гроно порожнiх консервних банок, прив’язаних вар’ятами до хвоста бiдаки-кота. Але всi вже до цього звикли. Гучне вiдчайдушне «Цоб-цабе!» лунало подвiр’ями. Люди вiдчиняли стайнi, поралися з упряжками, розчiсували спини та боки своiх вихованцiв густими гребiнцями, весело перегукувалися помiж собою: «Михайле! Твiй сьогоднi такий гарнюсiй! От що значить – вiтамiни!» – «Так отож! Самою сiллю не пiдживити!» – «Де мiй батiг, бовдуре?» – «Сама така. Знову, мабуть, удома на трельяжi забула. Гукни-но Сашка – нехай з вiкна викине. Та гляди, щоб не в кучугуру, бо потiм до вечора шукатимеш!»
Гiрше було тим, хто не встиг або не спромiгся побудувати стайню. Вони ховали очi i тягли своiх вихованцiв сходами. Оленi вiдчайдушно мукали i намагалися лизати вапно зi стiн.
Родина Семена Петровича була саме з таких, незаможних. Щоправда, Пантелеймон був гарний та пишний, як пампушка (так казала теща), а от власного помешкання поки що не мав. І не вiдомо, чи матиме. Дозвiл з ЖЕКу коштував не дешево. До того ж треба було платити за проект, за будiвництво та дiставати будматерiали. Вiдверто кажучи, Василенко не дуже й хотiв вiдселяти Пантелеймона вниз, у двiр. Олень коштував йому безлiч зусиль та принижень. Щоб пан Ройтберг, його безпосереднiй начальник, а в минулому – товариш по унiверситетському гуртожитку, вiддав «задешево» молодого оленя, Василенку довелося iздити в огиднi вiдрядження, дарувати начальниковi запальнички та запрошувати в гостi на свята всю його родину. Але Пантелеймон був вартий усiх цих зусиль! Вiн швидко рiс i вже за чотири мiсяцi пiсля народження був готовий до поiздок не тiльки до центру мiста, але i до родичiв у село. Роги в нього були гiллястi, навiть шкрябали стелю.
Перед тим як зважитись на купiвлю, Семен Петрович, на вiдмiну вiд iнших громадян, прочитав купу науковоi лiтератури та мiг сам консультувати iнших з приводу утримування оленiв. На роботi до нього щодня пiдходили власники упряжок iз питаннями: «Коли закiнчиться гiн?» (Василенко докладно розповiдав, що оленячий спарювальний концерт триватиме з серпня по жовтень, а в цей час треба пiдгодовувати самцiв сiллю й тричi на день виводити до калюж iз багном, аби вони могли там добре покачатися), «Коли можна давати злаковi замiсть моху та ягелю?» (Василенко виголошував цiлу промову про те, що злаковi мають бути в рацiонi тварин тiльки влiтку та восени), «Коли краще виводити дорослого самця на бiйку?» (Звичайно ж, пiд час статевого збудження в яснi погожi днi!) Консультуючи спiвгромадян, Василенко страшенно розлючувався, бо Пантелеймон був у нього один-единий, а в iнших – не менше трьох чи навiть чотирьох голiв. І майже всi спромоглися побудувати стайнi. І у всiх вистачало грошей на ягель.
От iз такими невеселими думками Семен Петрович тяг Пантелеймона з сьомого поверху на перший.
* * *
Валентин Самсонович Ройтберг приiхав на роботу – до редакцii глянсового журналу «Вiтчизняний оленяр» – роздратований. Чомусь гiн у ватажка упряжi почався занадто рано («Не треба було пхати йому iмпортнi вiтамiни!» – сварилася дружина), i поки вiн дiстався до роботи, падлюка Сем зупинявся на кожному розi або намагався наздогнати самиць iз iнших кортежiв. До того ж вiн волав таким страшним голосом, що не допомагав навiть батiг. Решта – чотири оленя-малолiтки – бiгли за ним як несамовитi, заплутуючи ретязi. На дорогах зчинялися велетенськi затори, працiвники дорожноi iнспекцii не встигали розплутувати, розштовхувати i спрямовувати упряжi. До того ж бентежило й те, що Валентин Самсонович вранцi недорахувався в Сема його розкiшного рогу, хоча стайню було оснащено за останнiм словом технiки – i струмом, i сигналiзацiею. Не iнакше як Бодя, единий та улюблений син, вирiшив пiдзаробити в такий злочинний спосiб! Шляк би трафив цю вчорашню передачку – ток-шоу Грети Безпулик «Про що ти думаеш?», – в якiй обговорювали проблему виготовлення цигапаму з рогiв дорослих оленiв. Ішлося в передачi про те, що один оленячий рiг довжиною вiд одного метра коштуе тисячу або двi доларiв. Пан Ройтберг згадав, що, почувши цю iнформацiю, Бодя картинно позiхнув i пiшов до лiжка пiдозрiло рано. «Треба ввечерi провести розслiдування», – подумав Ройтберг, сiдаючи в редакторське крiсло i беручи до рук верстку. Пробiг очима сторiнку зi змiстом. Нiби усе в порядку – не менш як тридцять вiдсоткiв матерiалiв, згiдно з постановою Кабiнету Мiнiстрiв, присвячено «братам нашим рогатим». Решта – невимушена балаканина про рiзнi чоловiчi прибамбаси: як замiнити полози в гринджолах, як вiдрiзнити самку вiд самця, як притлумити статевий потяг до молодоi оленихи, як приготувати тютюн iз ягелю et cetera… Валентин Самсонович навмання перегорнув кiлька сторiнок i втупився в есей пiд назвою «Оленева сопiлка»: «Нiч спустилася на землю i затулила хмарами ненависне Героевi мiсто…».
«Щось подiбне я десь уже читав…» – подумав Ройтберг i подивився на пiдпис – Марс Гей. Це був псевдонiм його давнього приятеля та пiдлеглого Семена Василенка. Ройтберг зiтхнув i продовжив читати. Виявилося, що «Герой» – iм’я гордого благородного оленя породи Cervus elaphus, який блукае мiстом, вiдшукуючи за запахом кохану олениху. Око Ройтберга зачепилося за рядок: «…вiн мужньо йшов, вiдчуваючи неймовiрний бiль у шлунку, рани його кровоточили. Але вiн нiс ягель, затиснувши його у спраглих губах…». «Казна-що! – розлютився Ройтберг. – Треба звiльняти…»
Настрiй у нього був сьогоднi зiпсований пригодою iз рогом свого улюбленця. І яка падлюка пiдняла руку, точнiше, пилку – на таку красу?! Бодя? А може, цей же пентюх Василенко, вiчний плаксiй та невдаха. Дарма що колись були кращими друзями! Вiн давно вже муляе око. А головне – i в цьому треба було зiзнатися вiдверто, – Ройтберг страждав вiд думки про те, що дiлить iз цим недоумком одну коханку. Це було несолiдно i неприемно.
Валентин Самсонович натиснув гудзик дзвiнка, викликав секретарку, наказав запросити до себе колишнього однокурсника.
Василенко увiйшов. Ройтберг знав, що мае бути далi, i тому одразу ж зробив вигляд, нiби дочитуе статтю.
– Привiт, старичок! – з порогу почав говорити Семен. – Уявляеш, щойно я про тебе подумав, а тут ти сам мене кличеш. Телепатiя! Дивився вчора новини? Я обурений до нестями. Я просто на стiни кидався. Вони збираються експортувати оленiв до Бiлорусi, коли ще в нас не у всiх вони е! Краще б зменшили цiни на ягель!
Василенко завжди говорив швидко i багато. Вiн боявся запитань…
– Послухай, Семене, – Ройтберг вiдiрвався вiд паперiв, – твоя остання стаття, ну, про Героя, дуже погана, надумана, читаеться важко. Я ii знiмаю.
– Це робота трьох тижнiв! – обурився Василенко. – Що там не так?
– Немае характерiв, фактажу, – пожував кiнчик олiвця Ройтберг. – І взагалi, Семене, про що ти зараз думаеш? Пишеш усе гiрше…
Василенко напружився. Вiн давно передчував наближення грози. Писати вiн i справдi почав гiрше: усi думки займав Пантелеймон. Чим годувати? На якi грошi побудувати стайню? Голова вiд цих думок iшла обертом. Вiн не мiг зосередитися на журналiстицi, хоча усвiдомлював, що працюе на «теплому мiсцi», в престижному журналi. Преса з «оленячим» ухилом – з розряду «вищого пiлотажу», завжди на вiстрi часу.
Василенко знiяковiло вiдкашлявся i почав розтлумачувати шефовi велике надзавдання свого опусу. Ройтберг стомлено слухав i дивився на розпашiле обличчя пiдлеглого. «Що знаходить у ньому Зоя?» – напружено мiркував вiн.
* * *
Тiеi ночi Зоi Павлiвнi Пiкач наснився дивний сон, через який вона прокинулася на годину пiзнiше. І голова ii була накрита подушкою. Власне, останнiм часом вона спала так, аби не чути дзеленчання упряжок та цокання копит сходами будинку. Якщо не маеш грошей, щоб придбати хоча б одного оленя, краще марити увi снi.
Отже, сон був дивний. Снилося Зоi величезне збiговисько популярних телеведучих (тут Зоя подумала, що це цiлком закономiрно, адже телевiзор працював iз ранку до вечора), на якому вона була почесним гостем. Зоя з цiкавiстю розглядала мiнiатюрних Елочку Лазар та Мiлочку Попридольску, що стояли в кутку iз фужерами шампанського i так само привiтно дивилися в ii бiк. «У них, – подумала увi снi Зоя, – мабуть, оленiв тих, як яець у холодильнику, та ще й службова упряжка вiд телеканалу…»
Грета Безпулик, на думку Зоi, занадто фемiнiстична особа, щось голосно втовкмачувала своему супутниковi, в якому сновидиця зi священним трепетом упiзнала продюсера Родiона Рiдного. Посерединi зали про щось жваво гомонiли брати Бабак-Торчинськi, автори «Шоу десятьох негренят». Зоя Павлiвна зашарiлася, поглядаючи на старшого: чоловiк вiн був дотепний i спокiйний, на вiдмiну вiд молодшого, якого Зоя не сприймала через надто зведенi до перенiсся круглi очi. Тут же купчилися iншi: товстун Сашко Несивий, красуня Олена Торба, юна Соня Пакалко. І нарештi – мрiя та кумир Зоi Павлiвни Юзя Марканов. Побачивши Юзю, Зоя вже не могла вiдвести вiд нього захопленого погляду. Трохи згодом Юзя почав роздавати усiм загорнутi у шматки газети призи з великоi картонноi коробки. Коли черга дiйшла до неi, Юзя у своему елегантному сiрому костюмi опустився на колiна i, задкуючи рачки, поповз до Зоi Павлiвни.
– Що ви робите, Юзiю Олександровичу! – вигукнула розчулена Зоя, роздивляючись рудi пiдошви його лакованих мешт.
– До вас – тiльки так! – промовив телеведучий i, доповзши до жiнки в такий дивний спосiб, простягнув iй приз – iриску.
«Оце якраз те, що потрiбно зараз моiм зубам!» – саркастично подумала Зоя, намацуючи язиком порожнi мiсця на яснах.
…На цьому мiсцi вона прокинулася, усе ще ворушачi язиком у ротi: зуби негайно треба було лiкувати. Але де взяти грошi?
Зоя працювала в чоловiчому залi перукарнi в своему «спальному» районi. Їй було трохи за тридцять. Яскрава блондинка з неосяжними й неприборканими грудьми, що, навiть перебуваючи в тугому полотняному бюстгальтерi, усе одно лiзли пiд пахви. Щоправда, талiя в неi була тонка, а нижче починалася та розкiш, вiд якоi затято звiльняються мiськi дiвчата, доводячи себе до сказу у тренажерних залах. Зоi вiд такоi краси звiльнятися зовсiм не хотiлося. Навпаки. Їi постiйнi клiенти – Валентин Ройтберг та Семен Василенко – шаленiли вiд одного ii вигляду i бiгали до перукарнi тричi на тиждень. Звичайно ж, у рiзнi днi. Валентин Самсонович – людина завантажена роботою – увечерi, Семен мiг примчати посеред дня: розклад у нього був вiльний, адже працював у тiй же редакцii, що й пан Ройтберг, тiльки мав змогу вiльно пересуватися мiстом у пошуках фактiв, новин та подiй. Стригти обом було майже нiчого. І коли «iжачок» Ройтберга та «напiвбокс» Василенка перетворилися на зачiску «клану бритоголових», Зоя просто запропонувала одному завiтати до неi на каву (а саме – вiчно заклопотаному Василенковi), а iз другим погодилася пiти до ресторану «Божевiльний П’еро».
Вiдтодi так i повелося: чiткий графiк та розподiл функцiй – Василенко лагодить сантехнiку та забивае цвяхи, Ройтберг завантажуе холодильник. Зоя особливо не приховувала, що приймае обох. Їй навiть подобалося дратувати одного подробицями побачення з iншим. Усе одно шанси ii мiзернi: обидва кавалери одруженi. Щоправда, за Василенка Зоя б не пiшла нiзащо, а от Ройтберг… Недолiкiв у нього було море, але ж i оленiв – пара та ще й чималий приплiд. Часом, коли Ройтбергова дружина була у вiдрядженнях, Валентин позичав Зоi упряжку. Тодi вона мчала нiчним мiстом, як Снiгова королева, невпинно шмагаючи бiдаку Сема по вгодованих сiро-бiлих боках. Бачили б ii тi телезiрки, той iмпозантний Юзя! Скiльки у неi, у Зоi, пристрастi, скiльки нештучного рум’янцю та здорового шаленства! Цоб-цабе!
Тiльки як повiдомити свiтовi, що ти е? Що достойна, аби до тебе навколiшки задкували не тiльки Марканов чи який-небудь Торчинський, але i сам вiце-спiкер – не тiльки рiдного, але й англiйського парламенту?!
Зоя солодко потягнулася та спустила ноги з лiжка.
І раптом згадала.
І раптом здригнулася.
Господи! Невже те, що вiдбулося вчора, – правда?! І ця правда була крутiша за недавнiй сон.
* * *
А вiдбулося ось що. Пiзно увечерi Зоя вже накрутила волосся на бiгудi, надягла халат i збиралася дивитися «Багату Тасю» – чотириста другу серiю про красиве життя давнiх московитiв, – коли у дверi подзвонили. Був вiвторок – ii вiльний день, який саркастичний Ройтберг охрестив «рибним».
Отже, гiсть був незапланований. Стягувати бiгудi не хотiлося, – i Зоя накрила голову грайливою шовковою хусткою, вiд чого верхня частина тiла за об’емом майже зрiвнялася з нижньою. Вiдчинила. На порозi стояв сiмнадцятирiчний Бодя Ройтберг. Вiд нього тхнуло нефiльтрованим пивом «Гармата».
Останнiм часом Бодя також часто заходив до перукарнi, i його зачiска почала наближатися до батькового «iжачка».
– Можна увiйти? – нахабно промовив Бодя.
– Я вже лягаю спати, – суворо попередила Зоя. – Ось зараз потелефоную твоiм батькам…
– Навряд. – Бодя вiдсторонив ii вiд дверей i увiйшов.
– Добре. Чого тобi?
Запал Бодi зiйшов нанiвець. Вiн укинув до рота жуйку, пожував ii i видув велику кулю зеленого кольору.
– Це – усе? – посмiхнулася Зоя. – Гарнi в тебе кулi виходять!
– Зоя! – нарештi наважився Ройтберг-молодший. – Зоя…
– Ну?!
– Ти хочеш мати власного оленя?
Очi Зоi зблиснули.
– Так от, я довго думав, – продовжував Бодя, – i знаю, як тобi допомогти. Батько ж не допоможе, не сподiвайся…
Тут довелося знiяковiти Зоi. Вона розумiла, що Бодя вже дорослий хлопчик i здогадуеться про ii стосунки iз батьком.
– Що ти маеш на увазi? – тримаючи марку, сексуальна перукарка пiдперла руками об’емнi стегна.
– Та нiчо… Ти знаеш, що один оленячий рiг коштуе стiльки ж, скiльки молодий олень, а може, i бiльше?
– Правда?
– Правда.
– Ну то й що з того?
– Я… я можу дiстати тобi рiг. І ти купиш оленя.
– Ой, який добрий хлопчик-кiркорiвець! – засмiялася Зоя. – А ти знаеш, що в’язницi переповненi отакими-от мисливцями за чужими рогами?
– Сподiваюсь, батько мене не посадить… – похмуро пробурмотiв Бодя, i Зоя одразу ж припинила смiх.
– То що ти пропонуеш? Украсти рiг батькiвського оленя?
– Саме так, – упевнено пiдтвердив Бодя i, опустивши очi, додав скоромовкою: – Я для тебе усе зроблю, Зою! Навiть сьогоднi вночi – тiльки скажи.
Зоя бачила, що хлопець не жартуе. З одного боку, пропозицiя була привабливою. Дiйсно, якби продати рiг, то питання власного транспорту вiдпало б. З другого – це було небезпечно. А з третього – не обiднiе Ройтберг, якщо подiлиться рогом. А з четвертого – вона тут нi до чого. Нехай потiм розбираеться зi своiм синочком сам.
– Ну… Я навiть не знаю… – промовила вона, поправляючи на головi хустку. – Ти ж потiм не вiдлипнеш. Знаю я вас… – А сама раптом подумала, що й ця iдея не така вже погана: помiняти старого Ройтберга на малого. Все одно достойних кавалерiв поки що на ii горизонтi не спостерiгаеться.
