скачать книгу бесплатно
Пiсля прийняття цього мудрого рiшення Ройтберг, не посвячуючи спiвробiтникiв у своi мiркування та плани, оголосив «короткий день» i вийшов на вулицю. Полоззя саней самi помчали його до будинку коханки. Час був, а настрiй… Настрiй пiднiметься…
* * *
Але вiн не пiднявся! Бiльше того, дурна баба, ледь прочинивши дверi, засмикнутi на ланцюжок, нi сiло нi впало вихлюпнула на його нову дублянку полумисок з чимось гарячим. Розгублений i мокрий, вiн сiв у санчата i попрямував додому.
– Де ти був? – суворо запитала дружина.
– Їздив! – невизначено буркнув Валентин Самсонович.
– А чого ти весь мокрий i смердиш? – пiдозрiло обнюхала дублянку дружина.
Справдi, дублянка Ройтберга смердiла вчорашнiм курячим бульйоном. «От клята баба!» – подумки вилаявся Ройтберг, маючи на увазi обох.
– В iдальнi облився, – сказав вiн i одразу ж увiмкнув два джерела iнформацii: радiо i телевiзор. – Щось таке робиться в свiтi… Нiчого не розумiю… Катастрофа якась.
По радiо, як завжди в цей час на каналi «Культура», тривав «прямий ефiр» Нiни Ворон. Журналiстка ледь встигала промовити двi-три фрази, як на неi сипався шквал дзвiнкiв. Тема була актуальна: «Оленi у трипiльськiй культурi». Гiсть студii, дослiдник прадавнiх вiрувань, наполягав на тому, що цi гордi тварини вперше зародилися саме тут, а вже потiм тисячолiттями мiгрували на Пiвнiч. Вiн наводив приклади наскельних зображень та малюнкiв на прадавньому кухонному начиннi – кам’яних ножах, кухлях та карафах. На них оленi зображувалися як свiйськi тварини, котрi не тiльки охороняли помешкання язичникiв, але й використовувалися для верховоi iзди, як поводирi для слiпих, як вихователi дiтей i навiть заплiднювачi жiнок. Як доказ вiн наводив давнi фрески, на яких було зображено любовнi сцени мiж людьми й тваринами.
– На деяких давнiх малюнках можна побачити людинооленя i зробити висновок, що мiфiчнi iстоти, яких у Грецii називали кентаврами, – насправдi виникли саме тут… – говорив гiсть студii.
– Вибачте – у нас новий дзвiнок! – час вiд часу перебивала його Нiна Ворон, – i тодi студiя наповнювалася iстеричними криками збитих з пантелику пенсiонерiв, котрi в цей час завжди слухали радiо:
– Шановна ведуча, – говорив приемний баритон, – я е величезним прихильником вашоi передачi! У вас чудовий голос, чи не могли б ми зустрiтися завтра о сьомiй в…
– Дорога радiопередача! Я телефоную з Яготина; i у мене питання до гостя студii: як вiн ставиться до того, що яйця в магазинi подорожчали на 22 копiйки, а цукор – на цiлу гривню?
– Митро Митрович, – вiдповiдав на попереднiй дзвiнок лагiдний жiночий голос, – я як членкиня гурту «Схiднi дримбарi» хочу категорично заперечити: в нашому магазинi цiна на яйця стабiльна.
– О, це ви, Марто Петрiвно! – радiв дозвонювач. – Марто Петрiвно, як ваша нога? Не болить? Допомогла уринотерапiя?…
– Шановнi радiослухачi, – укотре намагалася вгамувати активнiсть громадян Нiна Ворон, – наша сьогоднiшня розмова присвячена актуальнiй проблемi, яку я б окреслила так: чи варто каструвати нашi iсторичнi надбання?! Сподiваюсь, наступний дзвiнок…
Наступний дзвiнок удерся в ефiр обуреним ревом:
– Шановний пане президенте, що ж ми за народ такий…
– Цей дзвiнок, певно, не до нас, – перебила радiоведуча. – Нагадую: сьогоднi в студii дослiдник трипiльскоi культури, почесний член Академii наук… О! У нас ще один дзвiнок… Прошу, ви в ефiрi!
– Каструвати треба всiх… – заскрипiв на всю краiну незадоволений голос чергового слухача. – Каструвати, пекти на пательнях, зодягати в iспанський чобiток, заганяти голки пiд нiгтi, перiщити в хвiст i в…
– Любi слухачi, – увiрвала перелiк тортур Нiна, намагаючись зберiгати привiтну iнтонацiю, – я прошу вас бути толерантними! А мое питання до шановного гостя таке…
Але раптом зачувся досить гучний кашель Академiка, i Нiна Ворон, як справжнiй професiонал, одразу виправили ситуацiю:
– Поки наш гiсть готуеться приймати запитання, послухаемо музику!
В ефiрi залунала пiсня Степана Алаверди:
Над Сибiром сонце сходить
І заходить рано…
Проводжав на бiй кривавий
Олень отамана.
«О, отамане, мiй любий,
Таж вiзьми з собою! —
Повезу тебе, голубе,
До самого бою!»
«Ой, мiй вiрний рогоносець,
Я ж не маю права:
Раптом куля тебе скосить,
На тобi ж – держава!
Хто ж тодi ii засiе,
Ягель хто вiдрие?
Хто ж серденько оленяче
Китайкою вкрие?…»
Пiсня була задовга, та й передача добiгала кiнця. Ройтберг непомiтно для дружини перехилив двi чарки коньяку, ховаючись за оксамитовою портьерою, де в кутку на пiдвiконнi давно зберiгалася закуска у виглядi добряче обкусаного шматка сиру-брi, i перейшов до зали, де на повну гучнiсть працювало iнше джерело найправдивiшоi iнформацii. Поклацав пультом.
Ага… «Парламентськi новини»… Камера показувала сесiйну залу без жодного коментарю. До неi урочисто входила група жiнок-депутатiв, тримаючи за краi величезне вовняне полотно. Пройшовши повз iншi стiльцi, вони зупинилися поруч iз трикутною трибуною, котру нещодавно покинула фракцiя «Захист довкiлля», i… змахнули покривалом. З нього полетiла вовна. Депутати позатуляли носи. По залi залунали гучнi «апчхi». Жiнки пiд команду Меланii Вiтермiняйло «Раз-два… Разом!» накрили порожнi мiсця цiею ковдрою. На екранi виникла фiгура парламентського журналiста.
Бiля нього стояла притрушена вовною, але задоволена панi Вiтермiняйло.
Журналiст, безсоромно позираючи за вирiз ii декольте, попросив прокоментувати те, що вiдбулося.
– Ми, свiдомi люди Украiни, категорично закликаемо iнших бути такими ж свiдомими патрiотами рiдноi батькiвщини! Нiколи! Я повторюю: нiколи не гризти лапландськiй тварюцi украiнську калину!!! Тому сьогоднi всю нiч патрiоти антикорупцiйноi фракцii та iхнi вiрнi посестри плели цю символiчну ковдру з вовни власних оленiв, аби вкрити ганьбою порожнi мiсця тих, хто продовжуе хибну полiтику з насаджування цього неприродного засобу пересування на теренах нашоi рiдноi багатостраждальноi батькiвщини!!! Кас-тру-ва-ти! Кас-тру-ва-ти!!! – почала скандувати вона прямо в мiкрофон, i оператор поспiшив вимкнути камеру.
Наступне ввiмкнення. Бiля камери стояв президент, мiкрофон в руках телеведучого явно тремтiв.
– Пане президенте… – не встиг вимовити вiн, як постать гаранта конституцii вмить обросла мiкрофонами конкуруючих телеканалiв i питання потонуло в тисячi iнших питань.
– Шановнi друзi, – почав говорити вiн. – Любi моi. Моi маленькi вiрнi друзi. Славний народе Украiни… Дорогi спiввiтчизники! Брати i сестри… Колеги… Рiднi! Безцiннi…
Не встиг вiн висловити свою думку, як на екран, затуляючи приемне обличчя, знову випливла червона вiд гнiву панi Вiтермiняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» – i з почуттям виконаного обов’язку попливла далi, розсiкаючи натовп своiм потужним килем.
Ройтберг напружено вдивлявся в екран.
– Люльок, – гукнув вiн до дружини, – а каструвати – це дуже боляче?
Дружина працювала у ветеринарцi i зналася на цих делiкатних питаннях.
– Скоро дiзнаешся… – пробурмотiла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловiчiй дублянцi. – Це, до речi, бульйон… Прокислий бульйон. Вiдколи це ти почав харчуватися в дешевих забiгайлiвках?…
Але Валентин Самсонович не вiдповiдав. Вiн знову стояв за оксамитовою портьерою i сумно дивився на свою велику стайню. У нiй мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився i пiдiйшов до дружини з тилу – вона якраз починала мити пiдлогу:
– Льолю, – сказав вiн, – коли щось – каструеш сама… Своi руки – не чужi…
Дружина була жiнкою аполiтичною, дивилася лише серiали, увесь час поралася на кухнi, i тому ii несподiвано жорстока вiдповiдь змусила Ройтберга пустити ще одну довгу сльозу.
– Не переживай: вiдкручу власними руками – без наркозу!
* * *
Пiзно ввечерi, не дочекавшись дзвiнка пiдлеглого, Ройтберг вийшов у двiр. Вдома не сидiлося. Муки сердешного Сема ятрили душу. Вiн зазирнув до стайнi. Сем стояв бiля стiни, впираючись своiм единим рогом у стiну, аби зберегти рiвновагу.
– Потерпи ще трохи… – прошепотiв Ройтберг i нервово оглянув двiр: – «Ну якщо ця падлюка не прийде, звiльню завтра ж!»
Аж ось в арцi замаячила знайома постать – Василенко. Пiд пахвою вiн нiс щось загорнуте в цупкий папiр. Вигляд у нього був зацькований, на щоках i на носi набрякли червонi судини. «П’яний!» – промайнула думка. Але Василенко наблизився, i гострий нюх Ройтберга вловив лише запах розпашiлого чоловiчого тiла. «Якщо вiн з таким амбре ходить на iнтерв’ю, – подумав Ройтберг, – зрозумiло, чого в нього нiчого путнього не виходить!»
– Принiс? – запитав вiн.
– Авжеж! – І Василенко розгорнув папiр.
– Ого! – обпiкся Ройтберг ще гарячим лезом. – Ти що, дрова пиляв?…
Василенко автоматично сховав руки до кишень:
– Та той… Як його… Дiти просили ялинку…
– Так лiто ж надворi!
– Та… Ну, так… Лiто… А що?…
Ройтберг тiльки рукою махнув i знову подумав: «І що в ньому знаходить клята бабьонка?»
– Пiшли, – наказав вiн, – допоможеш рога спиляти. А то зовсiм змучилася тварина…
Василенко якось дивно вiдводив очi. Ройтберг пiдозрiло зиркнув на нього. А раптом це вiн? Вiн скоiв цей злочин?! Наступна думка була ще жорстокiшою: а раптом вiн, цей недоносок, i е «оленевий манiяк»? Треба перевiрити: Сем одразу впiзнае свого кривдника.
– Пiшли до стайнi! – знову наполегливо наказав Ройтберг. – Я триматиму. А ти пиляй! Самому не впоратись…
Вiн вимкнув сигналiзацiю, задзеленчав ключима, обережно скрутив колючiй дрiт i вiдсунув загорожу. В стайнi було тихо i тепло. Ройтберг пiдштовхнув колегу до оленя i уважно стежив за реакцiею останнього. Але Сем довiрливо потягнувся до гостя. Вiд того приемно пахло оленем.
– Я його потримаю, а ти давай… – І Ройтберг охопив мiцну шию тварини.
Якби вiн знав, яку важку роботу проробив Василенко годину тому! Цей рiг був точнiсiнько такий, як i той, що тепер лежав у ваннiй Зоi Павлiвни Пiкач у виглядi трьох неоковирних обрубкiв. Семен поплював на своi мозолi i взявся до роботи.
– Знав би, яка падла це зробила – примовляв Ройтберг, погладжуючи тремтячi боки Сема, – закопав би в землю живцем! Кишки б повипускав!
Нарештi рiг вiдвалився, i переляканий, але звiльнений олень застрибав стайнею.
Чоловiки з полегшенням зiтхнули, вийшли зi стайнi. Ройтбер увiмкнув сигналiзацiю. Трохи постояли бiля паркану, запалили. Морозна нiч спускала на землю прозорi зiрки, вони висiли над свiтом, немов золотi павучки на тонкiй павутинцi. Свiт був сповнений гармонii.
– А пам’ятаеш, брате… – почав Ройтберг, на якого природа завжди дiяла як пурген, – як ото ми з тобою…
Вiн хотiв зануритись у сентиментальнi спогади, пригадавши, як у зовсiм юнi роки, ще на першому курсi, вони вчилися цiлуватися «по-справжньому» на помiдорах… Але, поглянувши на похмуру постать колишнього друга, кинув цигарку в снiг i продовжив так:
– Назрiвае така криза, мало не покажеццца… Буду скорочувати штат.
Вiн узяв величезний рiг пiд пахву i попрямував до свого пiд’iзду. Самотня штатна одиниця тоскно дивилася йому вслiд. Зiрки мерехтiли.
Зi стайнi долинали солодкоспокусливi звуки: звiльнений вiд тягаря Сем узявся до дiла.
«Нiчо, нiчо… – подумав Василенко. – Погуляй наостанку!»
Вiн остаточно визначився: «низи» вже категорично не могли жити по-старому!
* * *
Зранку Зоя засiла за телефон. Розгорнула папiрець, що дав iй Василенко, з номером автовiдповiдача приймальнi мера й текстом, котрий треба сказати в слухавку, i почала накручувати диск.
– Алло, алло?! Приймальня? Я б хотiла записатися на громадський телевiзiйний прийом до пана мера.
На автовiдповiдач вона надиктувала свое iм’я, прiзвище, сiмейний стан, професiю, адресу та контактний телефон. Пiсля довгого гудка почула живий i навiть, як iй здалося, сексуальний баритон:
– Перукарка – це добре. Ви проста перукарка?
– Тобто? – не зрозумiла Зоя.
– Ну, маеться на увазi, ви ж не чиясь особиста перукарка – якого-небудь вiдомого полiтика чи шоу-зiрки? Ви ж не маете мiжнародного диплому чи власного салону в центрi мiста? Нам потрiбнi тiльки пересiчнi громадяни… Не викладаете в iнститутi iменi Потопельского перукарське мистецтво?
– А це можливо? – з надiею пискнула Зоя.
– Це – ваше запитання до мера?! – розсердилася слухавка i вже збиралася залунати короткими гудками.
– Нi! Нi! Хай Бог милуе, – швидко сказала Зоя i зазирнула в папiрець, написаний Василенком. – Я проста перукарка зi спальноi околицi. Одиначка…
– Мати-одиначка? – задоволено наголосив баритон.
– Хай Бог милуе, – знову повторила Зоя. – Просто самотня беззахисна жiнка. Вже другий рiк живу без гарячоi води. У всiх вода е, а в мене – нема-а-а-а.
– М-угу… Хороша проблема, – сказав баритон. – Якраз наступного четверга тема зустрiчi пана мера присвячена сантехнiцi. Можете приходити. Я вас записав. На входi вам дадуть перепустку, iм’я вже буде занесено до комп’ютера. Зауваження для учасникiв шоу… тобто, вибачте, зустрiчi таке: в примiщення мерii забороняеться проносити гострi предмети, великi валiзи, вогнепальну зброю, отруту. Забороняеться приходити в коротких спiдницях, перуках, iз нiгтями, довшими за два мiлiметри, iз декольте нижче п’ятьох сантиметрiв вiд рiвня ключиць. Бiлий верх – чорний низ. Усе зрозумiло, жiночко? І – нiяких провокацiй. З’явитися треба за пiвгодини до початку трансляцii, щоб провести репетицiю.
Зоя подякувала i поклала слухавку. Їi взяли сумнiви щодо проникнення в мафiознi структури в такий спосiб. Щось у планi Василенка було не так.
Як вона перед камерою буде пропонувати рiг? Кому? Таким самим, як вона?
Але нiчого вже не поробиш, треба робити хоч якiсь кроки.
Зоя навалила на розпилянi роги рiзного ганчiр’я i почала збиратися на роботу. Навiть телевiзор, як це робила завжди, не увiмкнула…
* * *
…І це була помилка. Адже подii стрiмко розгорталися. Це було видно по червоних очах Яна Євського, Грети Безпулик, Елочки Лазар та iнших працiвникiв рiзних iнформацiйних програм. Тiльки встигай клацати пультом!
Що й робив розгублений Валентин Самсонович Ройтберг та iншi свiдомi громадяни, стурбованi кастрацiйною кризою в парламентi.
– Партiя «Кошлатий друг» у повному складi сьогоднi прийшла до мiсця працi ПІШКИ! – повiдомляв Ян Євський; i на екранi виник сюжет: голова партii – високий молодик з довгим волоссям, стягнутим на потилицi, – гордо, наче Мойсей, вiв крiзь снiговi замети купу людей у дублянках та валянках. За ним дрiботiв репортер.
– Ми категорично проти знущання над тваринами! – важко дихаючи говорив голова партii «Кошлатих», долаючи нерозчищенi гори снiгу. – На знак протесту вiднинi ми ходитимемо пiшки! Якщо наша позицiя буде зiгнорована, кожен з нас – головним чином, здоровi чоловiки i дiвчата вiком до 35 рокiв – зобов’язалися носити молодого оленя вагою до 65 кiлограмiв на власних плечах! Ми за екологiю i рiвнi права мiж людьми i тваринами! Закликаемо всiх свiдомих громадян приеднатися до безпрецедентноi акцii «Любиш кататись – люби i оленя носить!».
