скачать книгу бесплатно
На iншому каналi лагiдним голосом викладала своi новини Елочка Лазар:
– На тлi розколу суспiльства, котрий набувае все бiльших масштабiв, нарештi виокремилися партii-лiдери, котрi очолили два непримиренних рухи. Це партiя «Наше – Краще!», котра вже сьогоднi вночi склала антикастрацiйну програму, яка пiдтримуе розвиток вiтчизняного оленярства та вступ до мiжнародноi спiвдружностi «Європейський Олень – Суспiльство Без Загроз» – ЄОСБЗ, та партiю «Гегемонiв» – запеклу супротивницю об’еднання iз захiдними супердержавами. Ситуацiя в краiнi набувае загрозливих та небезпечних форм протистояння. Слiдкуйте за випуском новин на нашому каналi!
Вiдважна Грета Безпулик вела прямий репортаж вiд будiвлi Верховноi Ради, вкриваючись снiгом i долаючи завiрюху. Тут вiдбувалася, на перший погляд, подiя незначна, але цiкава. Як завжди, у перших лавах заколотникiв виступила iнтелiгенцiя, зокрема письменники. Санкцiонована «Нашою – Краще!» акцiя мала лiричну назву: «Остання грудка». Працiвники клавiш та монiтора, вiдшукавши у своiх шухлядах з рукописами грудку сухого спирту (дехто, скориставшись моментом безкоштовного пiару, замаскував пiд це дефiцитне паливо кубик звичайного рафiнованого цукру), вийшли до можновладцiв, аби спалити власнi опуси i таким чином продемонструвати протест проти кастрацii!
Велика група творцiв почала свою ходу вiд центрального майдану. Попереду на широких ношах четверо молодикiв несли велетенський стилiзований рiг, до якого була прикута чарiвна брюнетка з однiею оголеною груддю. За процесiею бiгла молодь iз Киево-Могилянськоi академii. Студенти голосно вiтали своiх кумирiв i, скориставшись зупинками, пiдписували у них книжки.
«Дивись-но, – благоговiйно перешiптувалися в юрмi, – це ж брати Парканови!» – «А то хто?» – «Який?» – «Та ось, в чорних окулярах?» – «Це ж сам Чук Бокал, темнота!» – «Йой! – скрикували дiвчата. – Я бачу Андрiя Ховича!!! Я зараз помру!!!» – «А кого вони ото несуть?» – цiкавилися всi.
«Здаеться, це – Роксана Завушко!» – «Ти здурiв? Вона ж стрижена» – «Тодi – Фрiда Гирич! Точно!» – «Пацан, ти що, обкурився? У Фрiди знаеш якi цицьки! Ого-го!!!» Натовп коливався i поволi приеднувався до мiтингуючих.
Побачивши наближення процесii, Грета Безпулик дала вiдмашку операторовi, той почав наводити камеру на збудженi обличчя митцiв, тим часом Грета вела репортаж:
– Як завжди, у часи народних зрушень, попереду виступають тi, хто е ототожненням сумлiння нацii. Ось вони – митцi!!! Ви можете побачити iхнi схвильованi обличчя. Особисто я впiзнаю багатьох дiячiв сучасного лiтературного процесу: це…
Грета скосила очi до списку, котрий приховувала в рукавi шиншиловоi шуби. (Ройтберг, сидячи по той бiк екрану, зловтiшно посмiхнувся, адже в нещодавньому iнтерв’ю «Вiтчизняному Оленяревi» панi Безпулик зiзналася, що не читае вiтчизняних письменникiв.)
– Це… – повторила Грета, намагаючись розiбрати прiзвища в списку iз прикладеними до нього фотографiями. – Це…
– Ганьба продажному телебаченню, яке не платить вчасно бабки найманим сценаристам! – несподiвано сунувши свою пику до камери, брутально вигукнув у мiкрофон один з демонстрантiв, i Грета, швиденько звiривши фото iз прiзвищем, радiсно продовжувала:
– Це – Ульян Олесенко! А ось я бачу кумира демократично налаштованоi молодi пана Бажана, поруч iз ним крокуе юний генiй, який не побоявся вийти сьогоднi на мороз, – Лель Дервiш. Звичайно ж, прихильники лiтератури впiзнали i панi Марту Ос, i пана Позалiзянського, i ветерана конкурсу «Шоколадне слово» Покатюху, i таких корифеiв, як Пенклубков, Кононаденко, Влодко Кляр та Федiр Дюк…
Вона продовжувала зачитувати список, поки ненажерливе вiчко камери впивалося в заснiжену грудь жiнки на ношах.
Аби припинити це неподобство, панi Безпулик звернулася iз запитанням до представницького вигляду жiнки з очима переляканоi сарни та з чорним чоловiчим портфелем у руцi, котра стояла поблизу:
– Представтеся, будь ласка!
– Ми видавництво «Нiрка»! – несподiвано дзвiнким голосом закричала жiнка, вчепившись в мiкрофон трохи вище того мiсця, де його тримала панi Безпулик. – Ми прийшли пiдтримати своiх авторiв i взагалi всiх письменникiв у благороднiй справi захисту свободи пересування!
– Що тут мае вiдбутися? – продовжувала Грета, смикаючи мiкрофон до себе i критично оглядаючи довге чорне пальто i капелюшок спiврозмовницi.
– Ми, видавництво «Нiрка», прийшли пiдтримати своiх… – жiнка з очима сарни помiтно хвилювалася: iй кортiло скористатися нагодою i сказати якомога бiльше, – …своiх авторiв – кращих авторiв у свiтi!!! До речi, ось там – вона з гордiстю тицьнула пальцем у прикуту до рогу жiнку, – саме наша авторка! Орися Шушиленко – модель В’ячеслава Зайцева, колишнiй радник мiнiстра юстицii, автор вiдомого роману «Ідiоти»! Книгу можна придбати у книгарнi за адресою…
Грета Безпулик зробила непомiтний знак оператору, але сарна в капелюсi встигла прокричати адресу крамницi та ще й пiдступним прийомчиком вихопити мiкрофон з рук розгубленоi журналiстки. Другою рукою вона вже витягала з натовпу якусь фарбовану блондинку зi словами: «А це теж – наша авторка!!! Вона написала роман „Зухвалi роги вiдрубають!”» Блондинка сором’язливо посмiхнулася i зненацька показала в камеру язика. Грета Безпулик, як учениця, котру викликали до дошки, гучно дмухнула на свiй чуб i спробувала вiдiбрати знаряддя своеi працi. Це iй вдалося лише пiсля того, як жiнка в чорному пальтi й капелюсi з крисами, зiбравши довкола себе однодумцiв, почала скандувати: «На-ше-кра-ще! На-ше-кра-ще!!!»
З деяких вiкон Ради вмить висунулися розпашiлi обличчя прихильникiв партii «Гегемонiв»: «Каст-ру-ва-ти!!!» Каст-ру-ва-ти!» – i в натовп полетiли гумки, скрiпки, ручки, паперовi кульки, яблучнi недогризки, недоiденi бутерброди з сьомгою та навiть настiльнi гiпсовi статуетки.
Далi камера знiмала з безпечноi вiдстанi. Глядачi могли спостеiгати, як прикуту жiнку зняли з нош, а натомiсть пiд рiг почали скидати грудки сухого спирту. Пiсля багатьох зусиль (адже рафiнованого цукру виявилося трохи бiльше, нiж спирту) вогнище зайнялося. Письменники почали жбурляти в нього теки з рукописами. Камера давала крупнi плани титульних сторiнок: «Солона Оленюся», «Снiговi дослiдження оленевого сексу», «Гiн демократичного оленя», «Поклонiння оленю», «Дванадцять оленiв», «Оленiада в Житомирi», «Оленiум»…
– Ну ось у такий спосiб нашi митцi намагаються довести… – завершувала сюжет панi Безпулик, – довести, що… що…
– …пити на морозi – шкодити здоров’ю! – знову нахабно вигулькнув перед камерою той самий брутальний тип, котрий зiпсував iй настрiй вiд самого початку.
Грета знервовано смикнулась, непомiтно штовхнула його ногою i повернулася до камери:
– Що… що криза в краiнi наростае! – радiсним голосом закiнчила вона. Пiд крики «Каст-ру-вати!» i «На-ше-кра-ще!» червоне вiчко камери згасло.
Грета полегшено зiтхнула i вжила звичайноi рiдноi ненормативноi лексики…
…Валентин Самсонович Ройтберг не мiг цього чути. Але сидячи на своему диванi, в унiсон вимовив те ж саме.
* * *
Наступного дня Зоя Павлiвна Пiкач почала збиратися на прийом до мерii. Уночi вона не стулила очей анi на хвилину, тричi виходила до ванноi кiмнати помацати обрубки. Уранцi вона старанно зрiзала нiгтi й почала напружено думати, чи е в ii гардеробi «бiлий верх – чорний низ». Бiла напiвпрозора водолазка з люрексом не пiдходила. Чорнi лосини часiв юностi, котрi вона часом носила в хатi, аби спокусити то одного, то другого коханця, – теж. Вона згадала про знайому шинкарку з мiсцевого генделика i почала набирати ii номер. На щастя, шинкарка мала сьогоднi другу змiну i була вдома.
– Виручай, подруго! – сказала Зоя. – Хочу позичити в тебе одяг…
– Ну, тих трусiв, що я тобi показувала вчора, звiсно, не дам! – вiдрiзала шинкарка Муся. – За тиждень принесуть такi самi – тодi й купиш! Я ж тобi казала: треба було брати одразу! Хоча на твою…
– Не про те мова, – увiрвала ii Зоя, – менi потрiбна бiла блузка i чорна спiдниця! Тi, що ти одягаеш на роботу!
– Та ти що?! – вигукнула здивована Муся. – Це ж кам’яний вiк! Кого збираешся спокушати?
– Господи, та нiкого. У мене дiлова зустрiч.
– Яка? З ким? Розповiдай!
– Нема часу на балачки, – поглянула на годинник Зоя. – Побачиш сьогоднi по телевiзору. В шiстнадцять нуль-нуль.
– Капець! – захоплено прокоментувала Муся i печально додала: – Але блузку треба прати. Я ii вчора кетчупом замастила. Навмисно.
– Навiщо? – запитала Зоя, прикидаючи, чи встигне попрати, просушити й попрасувати унiформу.
– Ну, знаеш, отих, що нишпорять по хатах… Тих, з телевiзора, що перуть «Тайдом» i кажуть: «Ви ще не в бiлому – тодi ми йдемо до вас!». Не прийшли, гади! Ще там з ними Верка Сердючка ходить… А я ж ii так люблю…
Муся була проста i довiрлива.
– Добре, – сказала Зоя, – я сама поперу. Тiльки ти менi ii негайно принеси, бо в мене обмаль часу – треба зачiску зробити. Або малого свого пришли. І не забудь спiдницю!
Подруги побалакали ще з годинку про переваги «Тайду» над «Арiелем», одностайно вирiшили, що «Ванiш» – повна фiгня, а мило «Дуру» – вигадка мужикiв-iмпотентiв, бо самi дурнi. Не встигла Зоя покласти слухавку, як у дверi подзвонили. Невже Мусьчин малий iз важливим згортком?!
Але на порозi стояв Бодя… Бульйон Зоя використала ще вчора. Довелося вiдчинити дверi. Головне не пустити нахабу далi передпокою.
Як завжди, Бодя жував велику кулю з п’ятьох зелених гумок. Рот його був переповнений слиною. Зоя зморщилася.
– Ну?… – смiливо сказав Бодя тоном техаського рейнджера i густо почервонiв.
– Що – «ну»? – знервовано повторила Зоя i почала розчiсуватися перед люстром.
Бодя зомлiв i, як годиться, видув велику кульку.
– Ну… Як там рiг?
– Та ти що, хлопе, шантажувати мене прийшов? Який такий рiг?! Рiг – то мертвий вантаж, клопiт один. От будуть грошi… Тодi побачимо. А зараз нема про що говорити… Половина справи не рахуеться.
Бодя напружив чоло, втягнув кулю назад.
– Я згоден i на половину… справи, – пробурмотiв вiн.
– Себто?… – не зрозумiла Зоя Павлiвна.
– Ну, той… – сказав Бодя, i знову з його рота полiзла зелена куля.
– Ти ким хочеш бути? – спробувала перевести розмову Зоя, поглядаючи на годинник. – Мабуть, склодувом?
Бодя знову напружився.
– Не хочу… – промимрив вiн.
– А чого ж ти хочеш?!
Бодя голосно втягнув кульку.
– Ти можеш дихати нормально? – суворо запитала Зоя. – Кажи i йди геть: у мене обмаль часу!
Бодя витер рота, пару разiв жуйнув i наважився:
– Сек…усу…
– Чого? – не зрозумiла чи вдала, що не розумiе, Зоя Павлiвна.
– Ти обiцяла… – пробурмотiв Бодя.
– Кажу ж тобi, йолопе: рiг – то пiвсправи. Вiдпиляти рiг може кожний!
– Ну… Нехай буде пiвсправи… – сказав Бодя i ледь стримав бажання дмухнути в глевкий кавалок, котрий перекочував у ротi.
– Та як ти собi це уявляеш? – засмiялась Зоя. – Ногу показати тобi, чи що? Якого ще «секусу»?
– Не-тра-ди-цi-й-но-го… – по складах вимовив Бодя i видав «на-гора» таку кулю, що Зоя змушена була вiдступити на два кроки в тiсному передпокоi та випустила з рук гребiнець.
Скориставшись нагодою, Бодя швидко витяг з кишенi касету з яскравими красномовними малюнками:
– Ось тут усе показано…
Зоя прийшла до тями.
– Ах ти шмаркач! Негiдник! Крадiй! Таке пропонувати! Пiвсправи йому подавай! Це ж треба, що вигадав! Пiвсправи!!!
Зоя зареготала. І бiдолашний Бодя iнтенсивно запрацював щелепами.
– А ну кажи менi, що ти маеш на увазi? – наступала на нього Зоя Павлiвна, вiдтискаючи до дверей. – Кажи менi прямо! В очi дивись! Я сказала в очi!
Бодя розгублено замекав. Ситуацiю врятував дзвiнок у дверi. Розпашiла Зоя рвучко розчахнула iх. На порозi стояв шинкарчин малий iз пiдозрiлим згортком в руках.
Бодя закляк, поглядаючи то на нього, то на згорток – з рота самi по собi полiзли цiлi грона зелених куль. Недосяжна Зоя здалася йому ще недосяжнiшою. Ледь не збивши хлопця з нiг, вiн вискочив на сходовий майданчик, ляснувши малого по худенькому плечу:
– І тебе обдурить, братан… – прошепотiв вiн i хилитаючись пiшов вниз.
Зоя взяла пакет з одягом. І пiшла замочувати блузку.
Висновок iз вiзиту Бодi вона зробила один: треба якнайшвидше позбутися речових доказiв i перевести iх в надiйний грошовий еквiвалент.
