скачать книгу бесплатно
Зоя поправила на грудях квiтчастий байковий халат, мiцнiше затягнула пасок, присiла на край трельяжу, виставивши вперед ногу в червоному капцi з синьою облямiвкою.
– Давай домовимося так, хлопче. Я тобi нiчого не обiцяю. А ти менi нiчого не пропонував. Добре? Я – жiнка. Ти – чоловiк. Маеш усе вирiшити сам. Набридло менi з вами нянькатись. Хочеш зробити приемне – не питай. От запам’ятай це золоте правило. А тепер – iди собi з богом! Іди, iди: я вже пiвсерii через тебе пропустила!
Вона випхала Бодю за дверi.
А за пару годин, коли вона вже дивилася «Секс i село» та куняла носом, у квартирi знову пролунав дзвоник. Захеканий Бодя витяг iз величезноi турецькоi сумки оленячий рiг i тицьнув його в руки розгубленоi Зоi…
…Згадавши цей нiчний випадок, Зоя як пiдстрелена скочила з лiжка. Побiгла до ванноi кiмнати. Там, старанно загорнутий у рушники, лежав рiг…
* * *
Справжнiй оленячий рiг вiд здоровоi тварини в повному розквiтi сил, у пору статевоi зрiлостi! Тобто кiло чи бiльше цiнного лiкарського препарату, тобто тисяча-двi або i три доларiв, тобто оленятко, яке можна придбати на «чорному ринку»! Мати Божа! Здiйснення мрiй. Оленятка можна прилаштувати в стайню Ройтберга. Нехай посмикуе ягель iз загальноi купи. Не збiднiе Ройтберг! Думай, Зою, думай!
І Зоя почала думати. Спочатку про свое лiмiтоване в цiй клятiй столицi життя – гуртожиток для робiтниць «камвольно-прядильного комбiнату», про те, яким чином (довелося пiти по головах своiх напарниць-прядильниць!) здобуто цю вбогу «готельку» в спальному районi, про вени, що здуваються на ще досить привабливих литках пiсля змiни в перукарнi. Тут Зоiнi очi сповнилися сльозами i вона почала думати в iншому напрямку, адже плакати не любила. Олень, думала далi Зоя, це вже статус! Навiть замiжжя – звук порожнiй у порiвняннi з цiею розкiшшю. Якщо ти пiд’iжджаеш у власнiй упряжцi до ресторану i замовляеш там усього-навсього одну маленьку фiлiжанку кави, до тебе ставляться як до людини.
І Зоя уявила цю величну картину. І зомлiла. І сiла, майже непритомна, прямо на пульт телевiзора, що завжди лежав на диванi.
– …тим, у кого оленi замерзають у квартирах, президент пропонуе щiльнiше заклеювати вiкна, а краще – замовляти склопакети у фiрмi «Смерх», – продовжував начитувати останнi новини телеведучий Ян Євський. – Ідея розвинути власну галузь оленярства накрилася мiдним тазом! Учора вночi пiдступно була укладена угода мiж оленярами Лапландii про пряме постачання цих тварин виключно до Росii. Отже, тепер доведеться платити неабиякi кошти за транзитне постачання цього транспортного засобу через кордони краiн ближнього зарубiжжя. Таким чином цiни можуть пiдскочити щонайменше втричi…
Ян Євський iще щось говорив про «мiдний таз», про втраченi iлюзii й завершив промову звичайним для нього гаслом: «Кохаймося!». Але Зоя вже не слухала. Виконувати цей заклик iй не було з ким, проте в ваннiй лежав рiг i, як вона зрозумiла з останнiх новин, його треба якнайшвидше реалiзувати!
Але яким чином? Надворi стояв бiлий день. Якщо вона понесе продавати рiг зараз, – сусiди помiтять i хтось обов’язково запитае: «А що це ви несете, Зое Павлiвно?». І Зоя напевно знала, що вона почервонiе. Зоя була сором’язлива.
Отже, дiяти слiд пiзно ввечерi. Добре, що сьогоднi у неi вихiдний! Можна спокiйно помiркувати. Зоя вже зiбралася знову залiзти пiд ковдру, аби надатися думкам, як у дверi подзвонили. «Мiлiцiя!» – майнула перша думка. Зоя припала оком до вiчка на дверях i з полегшенням зiтхнула: у вигнутому скельцi вiдобразилась спотворена склом гримаса Семена Василенка. Нiс у нього був довгий i червоний, очi – балухатi, нижня губа пiшла пiд пiдборiддя… Зоя зiтхнула, протерла вiчко пальцем i вiдчинила.
– Ну ти уявляеш, – з порогу завiвся Семен, – той козел хоче мене звiльнити!!! Я роблю йому тираж, бiгаю мiстом як смажений пiвень, першим приношу новини про найпрогресивнiшi технологii з вирощування ягелю… А йому, бач, не сподобався мiй нарис! Знiмае його з номера, падлюка. Пропав гонорар! А це – три кiло ягелю!!!
Вiн увiйшов до кiмнати i пiдозрiло оглянув усi кутки. Зоiне лiжко стояло розстелене.
– Не три, – сказала Зоя, – а один!
– Це ж чому? – нашорошив вуха Василенко.
– Подорожчання. Новини чув? – І Зоя переказала йому промову Яна Євського.
Василенко схопив пульт, натис на кнопку. На екранi знову з’явилася задоволена посмiшка телеведучого:
– …масштабна полiтично-економiчна криза продовжуе розвиватися. На тлi вчорашньоi угоди розгорiвся новий скандал у парламентi. Вiн стосуеться прав власностi депутатiв та самого президента. Зокрема, в цю мить тривають запеклi дебати про те, чи може президент користуватися службовою упряжжю, що складаеться з восьми оленiв. Питання пiдняв блок Меланii Вiтермiняйло. За пару годин панi Меланiя буде гостем нашоi студii. Не перемикайте!
Спересердя Євський переплутав свiй «позивний» iз закликом московського колеги Андрiя Салатова, ведучого ток-шоу «Маленька праска», але пiсля вимкнення звуку в студii самими вустами проказав фiрмове: «Кохаймося!».
Цього разу спрацювало. Розгублений Семен Василенько згадав, чим лiкуеться будь-яка хвороба, особливо – на нервовому грунтi.
– Сонечко, я тiльки руки помию… – нiжно прошепотiв вiн i здригнувся вiд вiдчайдушного Зоiного крику: «Не треба!!!»
«Ось, де вона його сховала… – подумав Василенко. – Але ж як вiн мене випередив? Та й упряжi його на подвiр’i не видно… Може, хтось iнший?»
– От, значить, де ти його ховаеш?! – уголос повторив свою думку Семен.
Серце Зоi загупало i зателiпалося аж у горлi: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своiй уявi пiдступний чоловiчий ланцюжок: Бодя – Ройтберг – Василенко. Догралася, докрутилася!
– Так! – виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким е кращий спосiб захисту. – А ти хiба не ховав би?!
Василенко уявив, як вiн заштовхуе Ройтберга до ванноi, i знову розлютився:
– Я б його там i по шматках розiбрав! І вночi вивiз би по частинах. У рiзнi кiнцi мiста! Щоб i духу його не було!!!
«Ідея! – спало на думку Зоi. – Але якщо Семен знае про рiг, чи варто приховувати? Може, вiн би допомiг i розпиляти, i зреалiзувати? Дам йому п’ять вiдсоткiв за працю…»
– Добре, – сказала вона, – iди дивись!
Василенко розгубився. З одного боку, вiн хотiв виглядати смiливим коханцем, справжнiм мачо, котрий запросто витягне ненависного суперника в шкарпетках i трусах iз ванноi, з iншого, подумав вiн, навiщо це менi, якщо завтра знову треба йти на роботу. Хiба що шантаж? Яким чином? А ось яким! Василенко задоволено потер долонi i витягнув з сумки репортерський фотоапарат.
– Вiн роздягнутий? – пошепки запитав вiн Зою.
– Звичайно! В костюм не вбраний!
– Це добре… Робимо так: ти зненацька вiдчиняеш дверi – i, поки вiн не оговтався, я його фотографую!
– Та як вiн може оговтатись? – здивувалася Зоя. – Лежить собi…
– П’яний? – ще бiльше зрадiв Василенко, уявивши цей сенсацiйний для панi Ройтберг кадр.
– Ти здурiв? Як вiн може бути п’яним? Це ж нежива iстота…
У Василенка волосся стало дибки, навiть запiтнiло вiчко всюдисущого фотоапарата…
– Ти його лiквiдувала? – захриплим голосом прошепотiв вiн.
– Я? Це не я. Я хiба на таке здатна?!
Василенко нервово заходив по кiмнатi. «Так, так, – гарячково розмiрковував вiн, – звичайно ж був хтось третiй! Картина зрозумiла: вiн прийшов так само, як i я. Побачив суперника… І в нього вистачило мужностi i сил зробити те, про що я тiльки мрiю… Що тепер? – І знову пiдстрижене волосся Василенка дало про себе знати. – А тепер… все звалять на… мене. Де той третiй? А раптом Зоя все продумала i пiд дверима вже чекае судовий iнспектор iз „понятими”?»
– Хто? Кажи, хто це зробив?! – закричав вiн.
– Бодя… – перелякано прошепотiла Зоя.
«Шекспiр… „Гамлет”… Акт третiй…» – промайнуло в розпашiлiй Василенковiй головi. І вiн безсило опустився на диван.
– Господи… Що ж це робиться… Син убивае батька… Який жах…
* * *
Непритомний Василенко лежав на бiлих Зоiних подушках. Бiдна жiнка вже двiчi почергово пiдносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власнi шкарпетки. Журналiст не реагував. Зоя вже уявляла моторошнi заголовки в газетах: «Убивство знаного журналiста в квартирi невiдомоi перукарки». Думки ii пiшли в iншому напрямку. Питання про те, що робити з рогом, вiддалилося на заднiй план, тепер треба було подумати про одне: що робити з тiлом. Зоя десь вже читала подiбне запитання. Здаеться, там була й вiдповiдь. Але що то було? Зоя оглянула свою куцу книжкову полицю. Там стояло пару книжечок Данiели Стiл, жовто-чорний зашмульганий стосик «покет-букiв» улюбленоi Донцовоi, брошурка з жiночоi психологii «Сто засобiв вдало вийти замiж». Ага, ось воно! Вiтчизняний детективчик iз красномовною назвою «Мерцi». Пригадуеться, Зою зацiкавило те, що авторка була головним редактором ii улюбленого iлюстрованого журналу. Взагалi-то, Зоя вiтчизняних книжок не купувала.
Зоя розгорнула книжку на першiй сторiнцi й одразу ж натрапила на зловiсну пораду: «тiло треба розчленувати…» – писала жiнка, котра на фотографii, що була розмiщена на обкладинцi, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! – перелякалася Зоя. – Членувати рiг – то одне, а ось це…» Вона оглянула бездиханне тiло коханця. Зоя вiдкинула книжку i вирiшила використати останнiй шанс: залiзла рукою пiд шафу, до сховку, i викотила звiдти пляшку горiлки. Горiлку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Вiдкрутила корок, пiднесла до носа небiжчика.
Василенко замукав, на його обличчi смикнулися брови. Вiн був живий.
Зоя влила кiлька життедайних крапель йому до рота, – i Семен заплямкав губами, як немовля.
– Шляк би тебе трафив! – вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлiвна. – Що за мужик такий пiшов нервовий!
Василенко замукав гучнiше. Певно, виходячи з непритомного стану, вiн уявляв рiдного Пантелеймона.
– Цоб-цабе, любчику… – лагiдно промовила Зоя. – Пора прокидатися!
Поплямкавши губами i помукавши, Василенько нарештi вiдкрив очi. Над ним стояла Зоя з пляшкою… Василенько схопився як пiдстрелений.
«Понятих» не було, мiлiцii також.
– За що Бодя вбив батька? – прямо запитав Василенко.
– Ти що, здурiв, – здивувалася Зоя, – чи тобi наснилося? Чи пороблено?
– А хто ж тодi лежить у тебе в ваннiй? – наполягав Василенко.
– Рiг.
І Зоя розповiла коханцю все вiд початку до кiнця. Кiнець був оптимiстичний:
– П’ять вiдсоткiв – тобi. За допомогу. Я сама не впораюсь.
– Реалiзувати стратегiчний продукт не так просто, – замислився Василенко. – П’ять вiдсоткiв на стайню не вистачить… Двадцять.
– А безкоштовнi стрижки ти врахував? – обурилася Зоя Павлiвна. – І все iнше, – вона кивнула головою на лiжко. – А рибнi котлети? А компот?
– А унiтаз? А замiна кранiв? – парирував Василенко. – А небезпека? Двадцять – i крапка!
Довелося кивнути головою.
– Отже, спочатку оглянемо пацiента, – сказав Семен. – До речi, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо – тiльки «пацiент».
– Добре, пiшли оглянемо… пацiента.
Зоi було трохи прикро дiлитися, але нiчого не вдiеш. І вона, тяжко зiтхнувши, повела коханця до «святая святих».
– М-да-с… – промимрив той, оглядаючи рiг. – Великий, падла… (останне слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за iнструментами.
– А далi що? – поставила логiчне запитання Зоя.
– Далi? – замислився Василенко. – Далi треба пробиватися «догори»… Не будемо ж його продавати пересiчним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафiозi.
– Яким чином?
– Спершу пiдеш на громадськi збори до мерii. Ти ж бачила по телевiзору програму «Запитай у мера». Отже, пiдеш туди, придивишся до публiки: там бувають рiзнi…
– А може, «самому» запропонувати?
– Головне – не квапитись. Придивишся спочатку. Заведеш знайомства. Можна й «самому»: грошi в нього е.
– Звiсно, – погодилася Зоя, кинувши погляд на листiвку, причеплену до люстра: на нiй симпатичний мер посмiхався, тримаючи в руках пакетик з ягелем. Унизу – його рукою – пiдпис: «Ягель – у кожну родину!». Той пакетик отримала i Зоя, i всi мешканцi спального району, незважаючи на те, чи мали вони тварин, чи нi. Особливо радiли такому пакунковi пiдлiтки з незаможних родин, котрi примудрилися використовувати це зiлля для палiння.
Василенко пiшов додому за пилкою.
Зоя зняла бiгудi.
З цього моменту в неi починалося нове життя. Зустрiчати його в бiгудi Зоя не хотiла.
* * *
Криза! Криза… Гостре слово, схоже на нiж або переднi зуби пацюка, що точать стiну. Криза набувала загрозливих розмiрiв, пацюк вишкiрявся i ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-пiд настовбурчених вусiв.
Суспiльство рiзко подiлилося на «верхи» та «низи». А якщо це так, то, за визначенням застарiлого, але актуального в цiй ситуацii вчення, – назрiла революцiйна ситуацiя.
Ройтберг нервово гортав газети, напружено думаючи, яким чином врятувати свое видання, до кого примкнути. «Верхи» висунули програму негайноi тотальноi кастрацii усього поголiв’я оленiв. Це було зрозумiло: вищий та середнiй клас мав у своiх стайнях не по однiй, а по двi й бiльше упряжок. І старанно приховував цей факт вiд податковоi iнспекцii. «Низи» з великими труднощами вигодовували не бiльше двох вихованцiв i нiзащо не згоджувалися на iхню стерилiзацiю. «Верхи» бажали нагрiти руки на iмпортуваннi оленiв, «низи» мрiяли мати приплiд.
Лiкарi, об’еднавшись у громаду «Цигапам», не могли визначитись, що краще: зробити з препарату дефiцит (пiдтримати полiтику кастрацii) чи усе ж таки дотримуватися клятви Гiппократа. Але Гiппократ – то далеке минуле, а «цигапам» по триста доларiв за упаковку – речi приемнi й реальнi.
Вагалися i власники таксо-оленiв: такса пiдвищуеться, але кiлькiсть транспорту зменшиться, що означае безробiття i перехiд водiiв-цоцобешникiв до категорii «низiв».
Громадськi жiночi органiзацii – «Жiнки-матерi за свободу розмноження», «Оленева мати», «Природне заплiднення» – виступали категорично проти знущання над тваринами.
Фемiнiстичнi органiзацii – «Незалежна членкиня», «Стать i потяг!» та «Роги вгору!» – дiяли радикально, закликаючи приеднати до тотальноi кастрацii i деякi верстви населення. Список до програми докладався. У ньому, крiм полiтикiв на наркоторговцiв, чомусь фiгурували слюсарi, гiнекологи та зубнi технiки.
Генетики беззастережно пiдтримували можновладцiв, хитро i пiдступно посмiхаючись у марлевi маски.
Молодь намертво стояла в опозицii.
Ройтберг витер пiт iз чола. Вимив руки пiсля гортання преси i втупився в свою глянсову верстку. Вона явно вже не вiдповiдала вимогам останнiх подiй. Пробiг очима заголовки: «Приплiд рахують восени», «Олениха шоу-зiрки Патрiсii Поваляй народила оленятко. Фоторепортаж iз мiсця подii», «Олень, олень, де ти був?» – i все в такому ж лiричному дусi.
Поки що дебати не виходили поза межi друкованих органiв, але Ройтберг шкiрою вiдчував, що конфлiкт назрiвае. До того ж вiн нiяк не мiг забути халепу з любим Семом. Вiн був уже кастрованим на один розкiшний рiг, i голова улюбленця весь час хилилася вбiк. Сьогоднi Ройтберг залишив його в стайнi, а ввечерi збирався виправити ситуацiю вiдпилюванням другого рогу, адже бiдаха Сем мiг задихнутися пiд тягарем одного величезного рогу. До речi, треба позичити iнструменти в рукастого Василенка. І поки вiн про це не забув, швидко набрав номер мобiлки пiдлеглого.
– Слухай-но, – гукнув у слухавку без усякого привiтання, – увечерi закинеш менi пилку. Зможеш? Годинi о дев’ятiй! О’кей?
На тому кiнцi бездротового зв’язку запанувала тиша.
– Гей, ти там? – гукнув Ройтберг.
– Пилку? Тобi? Навiщо?
– Буду лiквiдувати рiг у свого красеня, бо задихнеться, перетисне горлянку пiд вагою власноi голови. Якась наволоч спаскудила тварину. Знав би хто – вбив би на мiсцi. А ти чого перелякався? – пiсля паузи пiдозрiло промовив Ройтберг.
– Я? Нi! Я – нiчого… Принесу.
– О’кей! – кинув слухавку Ройтберг. І знову схилився над версткою. Що робити? Кого пiдтримати? Про що писати?
Треба ретельно вiдстежити всi новини, а вихiд чергового номера пригальмувати хоча б на тиждень…
