скачать книгу бесплатно
Потворнi хронiки, або Лихо з iнших свiтiв
Олександр Пустовiт
Жанр: Незрозумiло шо, швидше за все – жахи, казка в сучасному стилi. Дата написання: з 2007 до 2010 р.
Дану оповiдку швидше можна назвати казкою, враховуючи недоросле вiдношення до життя та до його проблем головного героя твору. Кожна з 5ти частин описуе окремий рiк з життя наiвного, зухвалого, доставучого, наглого та невихованого але доброго чоловiка, що не був обережний зi своiми бажаннями. В результатi вiн отримав незначну дозу пригод та навчився цiнувати свое нудне, передбачуване, нiчим не особливе життя.
Олександр Пустовiт
Потворнi хронiки, або Лихо з iнших свiтiв
Вступне слово
Свiт сповнений загадок та див, все це свiдчить про те що людство ще не досягло пiку своiх знань та можливостей, хтось прагне пiзнання, а хтось – влади та ресурсiв. Кожен бачить свiт по своему i прагне досягнути кращого, та щоб зрозумiти що для нас краще, що важливiше, нам спершу потрiбно пiзнати себе. Ця розповiдь перенесе Вас в свiт простого невдахи, який шукав свое мiсце в цiм свiтi, торкнувся деяких свiтiв, що прихованi вiд нашого. Вiн би жив i далi простим сiрим життям якби не втрутилось в iсторiю його життя дещо жахливе i незвiдане, лихо з iнших свiтiв.
Частина І
Загублений в часi
Хоч ця iсторiя почалась ще задовго до появи на нашiй рiднiй планетi першого представника людського роду, але краще б було розпочати з кiнця, тобто з майбутнього, коли все закiнчилось вже. Не тому щоб зробити цю подальшу iсторiю нецiкавою, а тому що саме тодi почалися пригоди героя цiеi iсторii – оповiдки…
Нашi днi. Мiсцева друкарня непопулярноi газети, головний редактор сидить за своiм столом i переглядае газети своiх конкурентiв.
«Нам бракуе сенсацii », – подумавши таке вiн нюхнув аркуш паперу, потiм нюхнув сигарету, потiм ручку, олiвець та враз задумався. Вiн сперся на спинку свого крiсла та почав наспiвувати мотиви улюблених пiсень. Не встиг вiн доспiвати до кiнця приспiв двадцять п’ятоi пiснi як зайшла секретарша i сказала: «Степане Васильовичу, до вас якийсь пiдозрiлий чоловiк, каже, що детектив, який розслiдуе одну застарiлу справу, навiть показував посвiдчення». Вiн кивнув iй рукою та головою i через 32 секунди скрiзь дверi почала просуватися якась постать, коли наполовину просунулась – притихла, повернулась назад i через 5 секунд повернулась тiльки в капелюсi.
–
Можна? – спитав детектив, що зайшов та, знявши капелюх, кинув його з притаманною йому грацiею на вiшалку. Та капелюх вiдрекошетив вiд вiшалки i влучив в секретаршу.
–
Як ви могли? – обурено запитала секретарша, пiдняла капелюх i спробувала кинути його теж на вiшалку,думаючи, що в неi вийде краще. Капелюх вiдскочив вiд вiшалки i влучив у Степана Васильовича.
–
Годi гратись в моему кабiнетi! – сказав Степан Васильович i сам почав цiлитись капелюхом в вiшалку.
–
Ваша правда, – сказав детектив, поспiшно забираючи свiй капелюх у головного редактора.
–
Дякую, Машо, можеш бути вiльна, а я поговорю з нашим гостем, – сказав Степан Васильович секретаршi, вiддаючи капелюх сищику.
–
Ну тепер до дiла, мене зовуть Петрунько Павло Сергiйович, я розслiдую одну резонансну справу i менi потрiбно покористуватись вашим архiвом.
–
Гаразд, тiльки пообiцяйте, що якщо розкриете злочин то дасте нам першим написати про вас у газетi.
–
Ну я персона скромна i байдужа до слави, але якщо ви вже надрукуете про мене на першiй сторiнцi то не зможу вiдмовитись вiд вашоi пропозицii.
–
Згода.
Пiсля цього головний редактор через секретаршу покликав вiдповiдального архiвами. Вiн з’явився через хвилину з якоюсь книгою в правiй руцi.
–
Знайомтесь, це душа нашого архiву, до речi ваш тезка, Павло, вiн проведе вас в архiв.
–
Дуже вдячний, до побачення, – сказавши це детектив з архiвником пiшли туди куди iх послав редактор…. В архiв.
В архiвi було тiсно вдвом i тихо, тому архiвник Павло почав розмову.
– У вас, напевно, дуже цiкава робота.
– Так, бувае, ловлю цих злочинцiв, тiльки й думаю, щоб кулю в лоб не спiймати.
– Принаймнi це цiкавiше, нiж сидiти серед цих паперiв.
– Зате знаеш, що завтра прокинешся цiлий, живий.
– Хiба це життя, я хочу пригод, подорожей, небезпеки трохи, iнтрижки. Напевно скоро помiняю роботу.
– Повiр, був би ти на моему мiсцi то давно б уже зламався, це я тобi кажу як професiонал i знавець своеi справи. Ну от, знайшов те що менi треба. Я перексерю цей матерiал з твого дозволу, вдома детально вивчити треба.
– Ну добре.
Пiсля цього наш архiватор був неначе вбитий, той детектив розбудив його уяву про пригоди, про якi вiн мрiяв ще в дитинствi, але дитинство вже пройшло, едина тепер цiль в його життi – це вижити в цьому свiтi, стати таким як всi: мати стабiльну роботу, одружитись, завести дiтей, собаку, кота i т. iн.. Так вiн ходив сумний цiлий день. Вся друкарня нiколи не задумувалась що душевна атмосфера в нiй завжди пiдтримувалась цим хлопцем. Сьогоднi був поганий день. Один лише головний редактор розумiв це. Вiн покликав Павла, щоб вiдпустити його додому чим ранiше – хай, мовляв, трохи розвiеться.
Хлопчина був непроти, маючи за спиною вже 25 рокiв свого життя вiн ще й досi горiв бажанням впiзнати цей свiт, немов немовля.
«Оскiльки сьогоднi мене ранiше вiдпустили пiду за мiсто, там я ще нi разу не був коло тих вiдлюдних мiсцин, побачу ставок, лiси, може узрiю якогось оленя чи лося, що малоiмовiрно, вiзьму, може, радiоприймач». – подумав Павло та вже з веселим настроем пiшов любуватись природою.
Дiйшовши до того мiсця вiн був розчарований: Пташки вже не спiвали, ставок був вкритий якоюсь цвiллю, попiд деревами лежали недопалки та розбитi пляшки з- пiд пива. Павло нахнюпившись взяв навушники, надягнув на вуха i почав шукати якусь веселу музичну хвилю. Та приймач нiчого не ловив. Це остаточно зiпсувало йому настрiй, але щось все – таки почало прослуховуватись, якiсь незрозумiлi голоси, дивнi звуки, яких вiн нiколи ранiше не чув. Павло почав прислухатися, налаштовувати приймач та з того радiо вискочила якась iскра зеленоголобуватого кольору i замiсть того щоб зникнути вона почала збiльшуватись поки не досягла розмiру з людськоi голови, саме тодi вона й вибухнула. Вибухова хвиля поглинула хлопця i вiн опинився на якiйсь чудернацькiй лабораторii. Перше, що вiн вiдчув – це страх, особливо коли побачив мертвi тiла двох iнопланетян та трьох людей в бiлих халатах.
Павло почав ретельно оглядати лабораторiю, шукаючи вихiд i звернув увагу на те, що технiка в нiй була набагато розвинутiша, нiж земна, навiть пiсля того як половину апаратури зруйнувало вибухом. Павло знов почав чути в головi дивнi голоси i згадав, що ще не зняв навушники з вух. Трохи вагаючись вiн все-таки зробив це i побачив збоку щось схоже на календар i датований список якихось досягнень. Хоч слова були неземного походження, але цифри були такi ж –«арабськi». Саме по цих числах вiн зрозумiв що потрапив у майбутне, а саме в 2500р. Ще один факт його змусив замислитись: вiн зрозумiв значення написаних слiв, хоча вперше iх бачив. Насправдi все дуже просто: як вiдомо Землю оточуе не тiльки геомагнiтне i радiоактивне поле, а й iнформацiйне. Це поле стае потужнiшим i бiльшим в залежностi вiд кiлькостi людей на планетi i давностi людськоi iсторii, бо кожна людина залишае свiй iнформацiйний слiд пiсля себе, а iнформацiя нiкуди не зникае, вона просто переходить з одноi форми iснування в iншу. Можливо людське життя – це таж сама по собi iнформацiя, та за 500 рокiв поле стало набагато сильнiшим, а люди, щоб пристосуватись до його впливу i обмежитись вiд нього пропорцiйно його збiльшенню народжувались все менш чутливими до нього. Та еволюцiя не всiх може торкатись i тому з кожними роками народжувалось все бiльше людей, що вiдчували вплив цього поля i називались екстрасенсами.
Можна було уявити яким став екстрасенсом Павло, коли його мозок був позбавлений еволюцii обмеження аж на 500 рокiв, тому й не дивно чому вiн починав розумiти всi речi навколо, яких ранiше не бачив, навiть i не чув, тому мову того часу Павло теж починав розумiти. Одна проблема – його там нiхто не змiг би зрозумiть, бо говорив вiн мовою, якою вже давно нiхто не користуеться, майже нiхто…
Вiн вийшов з лабораторii, навколо збiглися люди , поз’iжалися автомобiлi, точнiше позлiталися. Одне радуе – фiзiологiя людини за 500 рокiв не змiнилась, проте змiнилось обличчя планети: Мiж будинками не було лiнiй електромереж, дороги- пiшоходам та велосипедистам, повiтря – водiям iншого транспорту. Мiсто нагадувало велику пiрамiду, де на вершечку знаходилась адмiнiстрацiя та полiцiя. Космiчнi кораблi досягали половини швидкостi свiтла за рахунок двигунiв, що на вiдмiну вiд реактивних, вiдштовхують щiльний потiк фотонiв, тобто променiв свiтла, в даному випадку з досить високою частотою, тому людське око не взмозi побачити це свiтло. Одяг у людей був одноманiтний, очевидно це було для того, щоб вiдрiзняти приiжджих гостей вiд господарiв мiста, бо в кожного мiста е свiй вiдтiнок одягу.
Так ось, його спiймали i вiдвезли в свiй вiддiлок, щоб представити спецiальнiй комiсii. До ii складу входили представники внутрiшньоi безпеки, зовнiшньоi безпеки, охорони, здоров’я, науки, освiти (точнiше iсторичнi науки), та того подiбне. Вони почали щось в нього розпитувати та, почувши що вiн сказав, послали одного з них за унiверсальним перекладачем. Сам перекладач був створений в 2115 роцi, а пiсля створювались його модифiкацii. Вiн був здатен перекладати речення з аудiо формату з будь-якоi мови галактики на якусь одну- запрограмовану в флешпам’ятi. Принцип був дуже простий: ще в 21 столiттi люди помiтили одну властивiсть води – вона чутлива до зовнiшньоi iнформацii, особливо до iнформацii, яку несе слово. Саме й на цiй властивостi води був i створений цей перекладач.
Рiч у тiм, що коли воду заморожують – iй говорять якесь слово, наприклад «Гiтлер», при замороженi утворються непривабливi кристали льоду. Тодi приводять тубiльця i просять його сказати це саме слово. Пiсля його слiв замороженi кристали були досить гарними, як пiзнiше виявилось так звали його жiнку, яку вiн любив, тому розкодувавши код води i вивчивши ii властивостi люди створили цей перекладач, для якого самi слова нiчого не означали, бо вiн сприймав лише енергетику тих слiв, головне щоб джерелом тих слiв була жива iстота а не робот, що не мае емоцiй. Але годi iсторii, краще повернемось до нашого головного героя. На його нещастя всi перекладачi були зiбранi на переробку i оновлення, пiсля якого вони ще й зможуть визначати брехню вiд iнших слiв i фраз.
Павло тихо сидiв навпроти комiсii. Вiн розумiв, що вони його все-одно не розумiють. Раптом у одного з них браслет засвiтився i заграв приемну музику розбудивши представника внутрiшньоi безпеки, що вже почав куняти. Це прийшло повiдомлення, в якому говорилось, що сам перекладач ще не вiдновлений i увiйде в експлуатацiю лише через 5 днiв. Комiсiя порадилась i вирiшили його закрити в слiдчому iзоляторi допоки не з’явиться можливiсть перекласти його слова.
Так i зробили. Його завели в камеру, яка була досить добре освiтлена, а комiсiя розiйшлась. Павло сидiв i думав, що це йому на роду так написано сидiти в запертi, але раптом до нього заводять якогось чоловiка, щось говорять йому i той, киваючи головою присiв навпроти Павла. Дверi камери зачинились i той таемничий чоловiк почав пристально дивитись на нього. Павлу це не сподобалось, навiть на нерви почало дiяти, тому вiн, думаючи, що його не розумiють, почав говорити: «Ну й високi у вас всi, здоровi бугаi по 2 метри, оце людство виросте в майбутньому, тут я бачу менi не радi, от би забратись пошвидше до дому, подалi вiд вас, а то цей погляд мене вбивае. Досить, бiльше не можу, послати б його, але все одно не зрозумiе. Що ж менi робити? ». Так вiн говорив з пiв години поки не вiдчув, що пересохло в горлi. Павло замовк. Чоловiк зрозумiв в чiм справа i покликав варту, якiй вiн звелiв потiм , щоб вони принесли води. Варта принесла двi склянки i чоловiк поклав iх навпроти Павла показуючи, щоб вiн обрав лише одну. Павло з осторогою взяв ту що була далi вiд нього, тодi чоловiк взяв iншу i залпом випив те що в нiй було, показуючи що вода там безпечна. Павло спорожнив i свою склянку, але говорити бажання вже не було, якось аж занадто розумно дивився на нього той чоловiк.
–
Ну то ж, – заговорив тепер той самий чоловiк,– тепер моя черга говорити.
–
О…о, ви говорите украiнською;
–
Так, я належу до таемного ордену, оскiльки наш орден таемний, то i мова повинна бути таемною. Ми й вирiшили що ця мова iдеально нам пiдходить, оскiльки цiею мовою спiлкувались давнi поселення, що заселяли цi територii, до того ж окрiм тебе про неi нiхто нiчого не чув з тутешнiх.
–
Та я з Украiни.
–
Тепер цей свiт не такий, забудь це слово, бо краiни об’еднанi в одну конфедерацiю, мова одна, закон один, правила однi, вороги спiльнi.
–
А вороги ж хто?
–
Виявляеться вони е. Якась раса iнопланетян почали останнiм часом пролiтати дуже часто нашими мiстами, викрадати людей, лякати, напевно, iх, а потiм стерати iхню пам’ять. Ми знаходимо зараз десятки людей попiд будiвлями, якi не пам’ятають, що з ними було останнi 8 годин i якi не взмозi до купи три слова скласти. Їх чимось обробляли на своiх лiтаючих тарiлках, бо вiд них iшов дивний специфiчний запах, особливо з рота, а очi у них були такi наляканi… Ну взагалi цi iнопланетяни вже нарвались.
–
Отже, це вони так шалiли в тому селi,– подумавши тихо сказав Павло.
–
Так, з iсторii ми знаем, що вони вам не дають спокою вже давно, навiть на фресках давнини ми знаходимо згадки про них.О, забув вiдрекомендуватись, мене звуть Малеш, я представник вiддiлу внутрiшньоi безпеки.
–
А я – Павло Сергiйович – вiдповiв вiн.
–
Тепер ти розумiеш, що в нас тепер вiйськовий стан, особливо пiсля вибуху в лабораторii. Тi iнопланетяни нарвались, вони щось шукали там, видно, зрозумiли що нашi вченi близькi до створення машини часу.
–
От тi вченi, це через них мене кинуло до вас, як же ж менi назад добратись.
–
Не переймайся, лише розповiси деякi факти з iсторii твоiх часiв, ми вiдновимо машину часу по збереженим записам i вiдправимо тебе назад.
–
Ну добре я хоч зараз вам все розповiм.
–
Зачекай, нiхто не повинен знати що я теж розмовляю твоею мовою, я сказав всiм що поспiлкуюсь з тобою мовою жестiв.
–
Та я ж не знаю мову жестiв.
–
Вони теж ii не знають.
–
Ну гаразд, я iм жестами покажу, що тобi нiчого не сказав.
–
А я вдам, що перекладаю твоi жести.
–
Хороша iдея.
Раптом пролунав вибух, всi закричали, примiщеннями пройшлась звукова хвиля i кого вона торкалась той падав паралiзований на землю. Побачивши це Малеш схопив матрац з лiжка ув’язненого i кинув собi пiд ноги, щоб упасти на м’яке, але коли хвиля i його торкнулась, то вiн промахнувся i все одно впав на тверду пiдлогу зi словами: «Облом, о….». Павлу бiльше пощастило – вiн взагалi не ставав i тому йому не прийшлось падати сильно…
Очуняв Павло сидячи на незручному крiслi посеред темноi кiмнати. Стiни були голi, окрiм одного навпроти нього: одна дiлянка стiни добре просвiчувалась, а на нiй висiв знак: «Не курити!» iз зображенням перекреслених сигарети, люльки, кальяну i ще якихось дивних речей. Перше про що подумав Павло: «Я вдома!!!». Проте придивившись уважно вiн зрозумiв, що ця кiмната –це нiщо iнше як частина лiтаючого об’екту, який, мiж iншим, вже рухався.
«Ага, – подумав Павло, i почав думати мовчки далi,– це пiдлий трюк, обов’язково запитаю нащо вони це повiшали, iхне щастя що не курю, а то на зло взяв би та й закурив. Дурнi вони, думають що зможуть зламати мiй дух козацький, та не на того нарвались, хай тiльки побачу якогось – одразу голову вiдiрву i нехай не просять про пощаду, хай знають… І чого це мене то з одного примiщення – в iнше тiльки й перетягують, думають менi це до вподоби, та я, та я iм всiм покажу. Я злий, мене вiдiрвали вiд домiвки, менi нiчого вже втрачати…
Заспокойся, вони все одно нiчого не чують, краще проспiваю якийсь мотив, мiй шеф так завжди робить, особливо коли думае що його нiхто не чуе, а нiкому в голову не спаде йому сказати що кнопка виклику секретаршi у нього iнколи заклинюе…
… Ла- ла- ла… му- му-му… зи- зи- зи »
Пройшло пiв години:
