скачать книгу бесплатно
Отже, – сказав Малеш,– цей переполох через якусь потвору, про яку iшлось в легендах.
–
Так, – вiдповiв Павло,– коли вони вiдпускали мене я мигом помiтив фотографiю тiеi потвори, вони казали що на неi можна дивитись лише пiсля спецiального медогляду, щоб переконатись що серце не розiрветься вiд страху, тому я помiтив лише страшнi роги.
–
Розумiеш, того дня коли ти появився сейсмологи засiкли землетрус в оцих районах,– сказав Малеш,показуючи пальцем на картi, що з’явилась у виглядi свiтлових спецефектiв з його браслету, пiвнiчну територiю колишньоi Росii.
–
Це мабуть збiг, що зовсiм не пов'язаний зi мною, до того ж там тайга, холодно, а я теплолюбивий.
–
Можливо, але по тамтешнiх звiтах там вже зникло п’ятеро людей з тiеi митi до тепер та почали масово тiкати ведмедi з оленями, по напрямку
iх руху ми знайшли центр нещасть i послали туди важку артилерiю та лiтаки – розвiдники,
–
Але ж нiяка зброя не бере ту потвору.
–
Зачекай, прийшло повiдомлення, ти мав рацiю, зарз ведеться обстрiл тiеi потвори з усiх найновiших типiв зброi, i використовуеться, навiть,зброя масового знищення.
–
Ого, поки не забув. Як ти вивчив украiнську i що це за балакучi собаки ходять мiстом.
–
А, це дуже просто, менi вживили знання цiеi мови, а собакам вже вживляють свiдомiсть близьку до людськоi плюс бонус – якусь мову iз людських.
–
Мiкрочiпи?
–
Що це? Про них нiхто не чув. Рiч у пiгулках, що мiстять тисячi нанороботiв, якi пiсля потрапляння в органiзм запрограмованi знаходити мозковi центри, що вiповiдають за сприйняття свiту чи за мову i вводять туди всю iнформацiю, яка вже вiдформатована для мозку живоi iстоти, пiсля цього вони самознищуються розпадаючись на поживнi сполуки.
–
До чого наука дiйшла. Можливо цi пiгулки зможуть допомогти в боротьбi з iстотою, але я спробую зрозумiти як в давнину люди перемагали цих потвор.
–
Ну добре, думай, а я подивлюсь пока звiти i пораджусь з «вченою екстримальною радою».
Павло присiв i глибоко задумався. Напевно, так глибоко вiн ще не задумувався окрiм того дня коли здавав екзамен з iсторii Украiни. Є можливiсть довiдатись про що вiн думав: «Отже, iстота рогата, нечисть, жахлива, пошук iнформацii, чорти в релiгii, мiнотавр в давнiй Грецii, Немейський Лев, якого задушив Геракл, бо зброею не можна було його згубити, але ж шкiру лева вiн якось обробляв. Мiнотавр –напiв бик, напiв людина, був вбитий Тесеем, мабуть, з iменами важко. Але то було без освiтлення, тому Тесей бився з ним майже наослiп, оскiльки в Мiнотавра такий повинен бути несвiжий подих, що навiть смолоскипи гасли. Постае питання, як же вiн убив ту тварюку. Згадуй. Ага, у нього була золота нитка, яку йому дала подруга мiсцева, напевне багата, раз такими нитками розкидаеться. Отже знаряддя вбивства – це… нитка. Вiн задушив iстоту. Так спробую уявити себе на його мiсцi. Темно. Ще темнiше. Бачу свiтло в кiцi тунелю, а це його очi свiтяться, от гад, махлюе, зате в руках я тримаю нитку. Зараз заховаюсь за поворотом, пiдставлю ножку, вiн зашпохнеться, впаде,я зверху i обхвативши ниткою задушу гада. О, пiдходе, так ножка на поготовi. А!!! вiн став менi на ногу, дивись куди йдеш, скотина рогата! Ой, невдача. Ще раз, тепер просто ззаду накинутись. Вiн проходить,не бачить, принюхався, ага, шкарпетки забув зняти, цi греки в сандалях стародавнiх. А.а.а!.. Нi, не пiдходить, як ще можна, як же вiн його здолав. Залiзу на стiну i як буде наближатись –спригну згори, нитку за шию i все. О , вiн iде, правильно пiдiбрати момент, прижок, о це його роги, ну чому вони такi гострi. Нi, знову не так. Ще раз, пiдходить, я присiв, як нагнеться – нитку за шию i готов – на шашлики. Нахиляеться, реве, рiзко пiднiмаюсь, ой, задаеться я вдарився головою об його щелепу, вiн каже що я йому заплачу за це. Я вiдповiдаю, що з собою лише гривнi, а вiзу вiн не приймае, тодi вiн закричав це слово «натурою». Тепер кричить «прокинься», як ще прокинься, якщо я не заснув, дивно, чому мене не дивуе що бик розмовляе i як тут опинився…». Павло поворушив головою, вiдкрив очi, побачив перед собою обличчя iнопланетян, заплющив очi i запитав: «А де роги?». Тi мовчки переглянулись а вiн ще раз розплющив очi i зiврався з мiсця: «я знаю як вбити iстоту!». Всi злякались його реакцii. Всi , тобто двое прибульцiв та Малеш.
–
Ми забрали тебе через п’ять годин, вибач трохи вiдстали вiд графiку, жiнка просто позвонила, говорили довго по роумiнгу,– сказав Сфiнкс.
–
А Малеша чому теж взяли? – спитав Павло
–
Та вiн бiльше всiх кричав «Чо без попередження, ну наглiсть више кришi», ми поки йому пояснювали що тебе попереджали, поки тебе
сонного забирали, то не помiтили як вiн з нами опинився на палубi, не викидати ж чоловiка.
–
Я з вами хочу вбити потвору, це iсторична мить, – добавив свое слово Малеш, – iстота справдi могутня, вже три види бомб на спину iй кидали i хоть би що.
–
Ну гаразд, iдемо в бiй, тiльки дайте менi золоту нитку.
–
А симпатичнi окуляри?– запитав Шкрябодир,– ато менi все одно, з тобою iде Сфiнкс, поки я на кораблi.
–
Нi, не треба, iмiдж зiпсую, в них я як дурник.
–
Ой, у нас немае золотоi нитки, лише платинова.
–
Ну добре, ризкну, давай.
І вийшли трое на поталу невiдомому. З рiзних свiтiв вони мали спiльного ворога, який наносив жах на всю галактику.
Один смiливець – прибулець Сфiнкс: в симпатичних рожевих окулярах, здоровило, яке тримало в руках надпотужну нейтронну рушницю, якою в дитинствi пiдривав величезнi астероiди.
Другий безстрашний агент, який теж на всяк випадок одягнув симпатичнi окуляри, щоб не перелякатись iстоти. В його арсеналi був мисливський ножик, свiтловi гранати та лазерний автомат, який вiн тримав в руках.
І нарештi третiй – вiн тримав клубок платиновоi нитки. Побачив потвору, пiдiбрав з пiд нiг залiзного прута, потiм ще раз подивився на потвору, подивився на прутик, викинув його i вiдколупав з уламкiв здорову ломаку.
Ну от, нашi героi готовi, а чудовисько дарма часу не гаяло. Поки в iстоту стрiляли з гармат i танкiв, воно пiдбiгало до цiеi технiки вiдгризало шматки залiза, пережовувало i плювало ним у вiддаленi танки, пробиваючи iхню броню, та в лiтаючi апарати. Уламки лежали навкруги i продовжували розлiтатись. Один iз них долетiв до лiтаючоi тарiлки i та вiдлетiла на безпечну вiдстань- на 40 км, хоча на думку пiлота тарiлки безпечна вiдстань в той момент це iнша планета, якщо не вдасться знищити потвору. А поки потвора нищила дорогу технiку нашi героi з меншим запалом вирiшили помолитись перед боем – кожен своему божеству. Раптом потвора помiтила хопцiв, особливо Павла, ii очi запалали i воно стрiмко почало бiгти в напрямку своiх нових жертв.
–
Ну чому ж так рано, я ж навiть не встиг покаятись за своi грiхи пожиттевi,– сказав Павло.
–
А,а.а.а, стреляем, а.а.а тiкаем, а.а.а уламки, ледь ногу не зламав, – крикнув Малеш.
–
Здохни, потворне чудовисько! – скрикнув Павло i був готовий бiгти назустрiч своiй смертi.
–
Так не можна говорити, цензура забороняе, говори так: «дезактивiзуй своi життевi функцii, iстота, зовнiшнiсть якоi не вiдповiдае госту № 4200 за 2450р.» зрозумiв,– крикнув Малеш.
–
А, заберiть мене назад в минуле, я тут нiзащо тепер не лишусь, добре? Де… а
Не встиг Павло договорити як на нього наскочила потвора, перевернулась через спину, але його звалила з нiг. Інерцiя завжди буде в нагодi, очевидно, потвора ii не врахувала, коли розганялась. Потвора влетiла в купу уламкiв а хлопцi почали обстрiлювати ii в них. Воно висунуло голову i Павло кинув ломакою по нiй. Влучив, але це не допомогло, потвора вискочила з розжарених уламкiв i почала вже розбiгатись в сторону Павла. Той розвернувся, зачепився за залiзяччя i впав. В руцi вiн тримав вже розмотаний клубок платиновоi нитки i коли зрозумiв що шансiв вижити вже нема кинув те прямо в потвору. Нитка впала прямо пiд ноги чудовиську, воно запуталось i на великiй швидкостi упало на уламки, ну i на свою голову, звiсно почувся хрускiт в областi шиi i потвора намертво докотилась до Павла. Той в цей момент переглядав останнi митi свого життя… ну на мобiлку записав як в потвору ломакою влучив от i переглядав. Дуже погано вийшло, взагалi не розбереш нiчого, стерти доведеться замiсть того щоб дивитись як потвора на нього зараз плигне. Потвора вочевидь плигнула, але в останне в життi своему i докотилась якраз до нiг Павла i бiльше не подавала жодних ознак життя. Павло вже заждався, подивився на час на молiльнику, подумав що щось пiдозрiливо тихо i вдивився в простiр позаду екрану своеi мобiли.
Перша його реакцiя – це був крик.
Друга його реакцiя – почав штурхати ногою.
Третя реакцiя – залiз на потвору i обкрутив ii шию ниткою.
Четверта реакцiя – зайняти переможну позу та чекати своiх помiчникiв, але тi чим дужч тiкали i прискорились як почули його переляканий крик.
П’ята реакцiя – покликати тих же хлопцiв поки не вiдбiгли далеко.
Шоста реакцiя – повторюе четверту реакцiю.
На цей раз вiн став героем на весь свiт. Позлiтались репортери i всякi бажаючi побачити свого героя. Його почали фотографувати в рiзних позах i навiть зi своiми новими друзями.
–
Ну що ж, – сказав Сфiнкс, – тепер ти знаеш те над чим ламали голови всi нашi вченi вiками, тому тобi слiд повернутись в свiй час, там тобi ще не раз доведеться зустрiтись iз цiею iстотою, але знай , той хто вб’е бiльше однiеi iстоти офiцiйно отримуе звання винищувача i честь та славу по всiй галактицi. Ти подарував нам надiю, ну i вiру в перемогу. Дякую тобi вiд iменi всiеi моеi планети.
–
А я ще коли – небудь побачу…, – сказав задумавшись Павло,– .. собаку, що розмовляе.
–
Нi, – вiдповiв Малеш, – проте для тебе можна дiстати пару пiгулок i ти сам в себе вдома створиш собi такого друга.
–
Ура, я згоден!
–
Ми поеднаем технологii двох рас, щоб побудувати машину часу заради тебе, – сказав Сфiнкс.
…………………………..
Нашi часи. В теплiй оселi на крiслi сидить молодий хлопчина, перегортаючи свiй фотоальбом. Знайшовши вiльне мiсце вiн усмiхаеться, дiстае з кишенi фотокартку, що просвiтлювалась в темрявi i охайно вклав в те мiсце. На фотокартцi були трое, тi самi мешканцi з рiзних свiтiв, що кинули виклик самiй сутностi всесвiтнього жаху. Вiн закрив альбом i поклав його на полицю, але на цьому його пригоди ще не закiнчуються…
Частина IІ
Продовження, чи початок
Чи врятуе краса свiт? Це питання заслуговуе на iснування, але спробуемо виразити це з iншоi точки зору: вiд кого, чи вiд чого врятуе краса свiт, та коли? Вiдповiдь на це питання знайде головний герой моеi розповiдi, що зовсiм недавно побував у недалекому майбутньому, а тепер його мучить безсоння, адже вiн мав багато запитань, якi його лякали i до яких вiн шукав вiдповiдi, намагаючись зрозумiти чому та iстота так була зациклена на ньому i яким чином iнопланетяни дiзнались про час i мiсце виходу тiеi iстоти на свiт. Заснути вiн не мiг не тiльки через це. Минулого дня вiн отримав нову професiю i перша його робота – це вiдрядження на пiвнiч – в Росiю, на мiсце, де впав Тунгуський метеорит. Саме там знайшли дивнi уламки, якi бiльше нагадували елементи якогось конструктора, а не уламки, адже iх нiщо не змогло перепиляти чи просвердлити. Дуже дивний матерiал.
Ось i четверта година. Ще дуже рано. Павло не збирався чекати ще кiлька годин. Вiн встав з лiжка, прибрався, вдягнувся, все прибрав, перевiрив наявнiсть всiх потрiбних речей i пристроiв у своiй сумцi та у рюкзаку, послухав радiо, почитав науковий журнал. Нарештi настав той час – сьома година ранку. Вiн вийшов з квартири зi своiми сумками i подався в аеропорт…
Нарештi вiн там, де хотiв опинитись. В Росii вже були його колеги другий день. Вони отримали повiдомлення про його прибуття в аеропорт Петропавловськ-Камчатський, i вже збираеться направитись морем до Магадану, де вони його зустрiнуть. На бухтi Магадану його зустрiли i вiдрекомендувались. Це були п’ять чоловiк, вiком вiд тридцяти до п’ятдесяти, один iз них був науковець iз Канади – Макс. Вiн мае корнi з Украiни, тож добре знав, як це не дивно, росiйську. Другий був iз США – Ендрю, хоча хлопцi називали його Андрюхою. Ендрю теж належав до Украiнськоi дiаспори, i добре знав Украiнську. Третiй був з Росii. Його iм'я – Степан. Щодо четвертого i п’ятого – то це хлопцi з Украiни – Василь та Іван. Загалом всi своi.
Був вже вечiр, тож вони переночували у готелi, а на ранок всi вiдправились мiкроавтобусом за сотнi кiлометрiв до мiсця призначення, взявши з собою кiлькох провiдникiв, якi iх доведуть до певного мiсця. Було б усе добре, але iм трапились забобоннi провiдники, адже коли вони почули, що ця група хоче дiстатись каньйону Тунгуського метеориту, то попросили, щоб iх висадили бiля найближчого мiстечка.
–
Чому ви не хочете нас туди провести? – запитав у них Павло росiйською мовою.
–
Тому, що там iснуе якесь чудовисько. Менi батько розповiдав, що не раз чув у тих мiсцях якiсь страшнi крики та ще й там не раз зникали люди, а тварини обминають тi мiсця десятою дорогою. Існуе легенда, що це метеорит розбудив те чудовисько i з тих пiр кожен, хто ступае на територiю тiеi iстоти – вiдчувае страх.
–
Можливо, там якась аномальна зона? – сказав Павло з дивним питальним виразом.
–
Нi, там справдi щось блукае у пошуках жертв, проте немало мисливцiв приiжджало туди, щоб впiймати ту iстоту, але ще жоден не повернувся живим.
–
А мертвим? – знову запитав Павло.
–
Павло, не треба корчити з себе дурня! – зробив йому зауваження Василь.
–
