скачать книгу бесплатно
Тiеi лiтньоi ночi Дiма спав вкрай погано, кiлька разiв за нiч вiн прокидався. Але в пiдсумку, прокинувшись вже, напевно, в четвертий або п'ятий раз, коли на вулицi вже зiйшло сонце, а настiннi годинники, що висiли навпроти, показували без десяти шiсть, парубок вирiшив остаточно вставати з лiжка. Ще було надто рано, щоб когось будити, хоча батько мав прокинутися вже в найближчi пiвгодини, але навiщо тривожити його сон? Думаючи так, Дiма одягнувся i вийшов на кухню, щоб зробити каву, пiсля чого без зайвоi метушнi вийти на зупинку. Однак всi його думки все ще залишалися у вчорашньому днi, коли вiн зрозумiв, що значить фраза «на сьомому небi вiд щастя». Допивши каву, хлопець неохоче пiшов, нарештi, в сторону зупинки. Вiн так не хотiв iхати, що благав небеса, щоб автобус не вийшов на маршрут, або вiн на нього запiзнився. Щоб автобуси взагалi не iхали в тому напрямку. Таке вже було, i не раз, але всi такi випадки вiдбувалися взимку, коли дороги замiтало метровим, а бувало, i бiльше, шаром снiгу. Тiльки ось де в червнi, скажiть на милiсть, взятися снiговi?
Снiгу й не було. Стан дорiг того ранку був оптимальним. Його, звичайно, не можна назвати iдеальним, адже якiсть асфальтного покриття, насправдi, не пiддавалася жоднiй критицi. Але асфальт був нiчим не гiрше, нiж учора, а значить, автобус по ньому довезе куди треба. І бiльш того, як не старався Дiма пiдсвiдомо уповiльнити свiй крок, на автобус вiн все одно не запiзнився. Зайшовши в нього i знайшовши вiльне мiсце в серединi салону, юнак сiл бiля вiкна, дiстав навушники i включив музику. Напевно, не минуло й десяти хвилин, як вiн задрiмав, опустивши голову на скло.
Автобус зупинився в одному з мiст на двадцятихвилинну зупинку, i Дiма, як завжди, вийшов з нього взяти собi стаканчик кави i покурити. Разом з тим, вiн дiстав iз кишенi телефон i набрав в ньому повiдомлення своему найкращому друговi й за сумiсництвом однокурснику Василю. У вiдправленому повiдомленнi було вказано час прибуття на автовокзал мiста Донецьк, де й навчався Дмитро. Василь завжди просив, щоб той повiдомляв йому про час свого приiзду – вiн i сумку допоможе донести, вони i поговорять про все, що сталося на минулих вихiдних, i, може, по дорозi ще заскочать до якогось магазину i вiзьмуть собi по пляшцi пива, щоб розмова йшла краще. Юнак знав, що приiде ще до полудня, але, незважаючи на це, вiн розумiв також, що до свого гуртожитку, який знаходився всього в парi кiлометрiв, вiн навряд чи добереться ранiше п'ятоi або шостоi години вечора – стiльки цiкавого потрiбно було розповiсти, стiльки обговорити. Та й не настiльки, в кiнцевому рахунку, iспит був важливою справою, щоб через нього цiлий день витратити на нудну пiдготовку.
Лiзi ж, як i обiцяв, хлопець вирiшив зателефонувати тiльки по приiзду в мiсто, щоб не будити ii завчасно.
Решту кiлька годин Дiма провiв в напiвдрiмотi, як би досипляючи свiй поганий нiчний сон.
– Хлопче! Хлопче! Прокидайся, приiхали, – над Дiмою стояв водiй автобуса, намагаючись його розбудити.
– Так-так-так, дякую. Задрiмав я щось, – промимрив Дiма, ще не прокинувшись, i рушив до виходу. Потiм забрав свою сумку з багажного вiддiлення, зупинився закурити i зателефонувати своiй коханiй. Але телефону його рука в кишенi не знайшла.
Поклавши цигарку назад до пачки, парубок швидко перевiрив iншi кишенi, а й там його не було. Хлопець нервував, бо ж сьогоднi телефон був для нього всiм.
– Зачекайте, стривайте! – кричав Дiма слiдом вiд'iжджаючому автобусу. Той через кiлька секунд зупинився, i його пасажирська дверi вiдчинилися.
– Забув що, хлопче? – спокiйним голосом запитав водiй.
– Так, телефон. Вiн випав, напевно, – юнак мрiяв, щоб його телефон насправдi випав, тодi як логiка говорила йому про iнше – його мобiльний найiмовiрнiше перебував уже в чужiй кишенi.
– Ну, що, гляньмо, може, вiн ще й тут.
І Дiма з водiем, який також зайшов до салону, почали нишпорити, шукаючи телефон на пiдлозi, адже якби вiн дiйсно впав, то зараз мiг би закотитись куди завгодно.
– Ти хоч номер свiй пам'ятаеш-то? – запитав водiй. Вiн уже, напевно, не раз зiштовхувався з подiбними ситуацiями i точно знав, як швидше вирiшити проблему, що склалася.
– Так, звичайно, – сказав Дiма i продиктував водiевi свiй номер, який той вiдразу ж набрав. Пiшли гудки i вже через секунду хлопець змiг з полегшенням зiтхнути – зазвучала знайома мелодiя. Йдучи на звук, вiн за лiченi секунди змiг дiстати свiй мобiльний, що забився в кут пiд заднiм сидiнням та лежав екраном угору.
– Дякую, дуже дякую. Ви просто врятували менi життя, – вiдразу подякував Дiма водiевi за допомогу.
– Та нема за що. Я тобi взагалi що скажу: тобi дуже пощастило, що вiн отак забився, i що тобi нiхто не подзвонив за весь цей час, а то навряд чи ми б його тепер знайшли, – спокiйно вiдповiв водiй i направився до виходу.
– Ще раз дякую! – не переставав говорити слова ввiчливостi Дiма.
– Та, добре-добре тобi, не треба подяк, – вiдразу вiдмахнувся вiд нього водiй. – Просто на майбутне будь акуратнiшим та слiдкуй за речами, бо сьогоднi пощастило, а завтра – хтозна.
Вiдiйшовши вiд автобусу, Дiма вирiшив в першу чергу зателефонувати Лiзi, але гудкiв не було. Набрав ще раз – знову тиша. Набираючи виклик втрете, хлопець вже дивився на екран телефону, де було написано коротке системне повiдомлення «Call rejected».
«Гаразд, прийду до гуртожитку ввечерi та розберуся, хоча, певно, це просто черговий збiй в мережi», – подумав Дiма й вирiшив тепер зателефонувати своему друговi, з яким повинен був зустрiтися. Але не встиг юнак набрати номер Василя, або точнiше Васi, як його звали всi друзi, як той сам зателефонував йому.
– Привiт, Дiмон, як ти, уже доiхав? – залунав iз слухавки бадьорий голос друга.
– Так, ось тiльки на вокзалi з автобусу вийшов.
– Добре, тодi почекай мене там, а я через пару хвилин буду.
– Окей, чекаю.
– Стiй, де стоiш, зрозумiв?
– Так, стою, – вiдповiв Дiма i посмiхнувся. Все-таки, початок дня не можна було назвати поганим.
Вiн мало не втратив телефон, але свiт не без добрих людей – допомогли знайти. Колись Донецьк називали бандитським мiстом, але за два роки навчання i життя тут його так нiхто i не обiкрав. Пiсля минулорiчного Євро-12, Донецьк ще бiльше змiнився на краще, так що, тепер вiн був пристойним европейським мiстом. Йому, коли Дiму не обманювала пам’ять, було менше ста п'ятдесяти рокiв, тому нiяких старих районiв тут i бути не могло, зате транспортна розв'язка в мiстi була вiдмiнною – майже не було нiяких пробок. Молоде европейське мiсто в молодiй европейськiй краiни. Чистi величезнi парки, сквери, акуратнi вулицi. А чого тiльки вартий унiкальний парк Кованих фiгур, основними елементами якого було бiльше сотнi скульптурних композицiй, викуваних ковалями iз залiза. А Донбас-Арена! Справдi перлина Донецька! Дiма полюбив це мiсто вiдразу, i до сих пiр любив його, незважаючи нi на що. Звичайно, вiн не хотiв в нього повертатися, адже кохання до однiеi людини завжди сильнiше вiд симпатii мiльйонному мiсту. Але це було не на довго. Юнак дуже сподiвався, що у нього все ж вийде об'еднати цi своi двi палкi любовi в одну – i вже через декiлька мiсяцiв вони з Лiзою будуть жити разом тут, в такому улюбленому i рiдному Донецьку.
І все було б вiдмiнно, якби не тополиний пух, який з радiстю зустрiв Дiму i вже поспiшив укласти його в своi обiйми, раз у раз намагаючись потрапити до нього в очi або нiс. І начебто, лише чотири днi не був тут хлопець, але цi чотири днi тяглися настiльки довго, що вiн радiв всьому в мiстi, навiть пуху тополь. А особливо радiв зустрiчi з Васею – його кращим другом, який, може, хоч i навчався гiрше, але в допомозi нiколи не вiдмовляв, i життевих порад завжди давав в надлишку. Причому, це були майже завжди, дiйсно гарнi поради. А значить, була надiя, що i тут вiн чимось допоможе, щось пiдкаже. Тим бiльше що Дiма, як зазвичай, не розмовляв iз ним по телефону протягом вихiдних – вiн був, напевно, одним iз небагатьох не любителiв стiльникового або електронного зв'язку. По можливостi, вважав хлопець, необхiдно завжди розмовляти друг iз другом живцем. І це стосувалося всiх, навiть батькiв. За винятком, напевне, Лiзи, з якою доводилося довго розмовляти по телефону – а як iнакше було пiдтримувати зв'язок на вiдстанi. Але його це анiтрохи не засмучувало, адже почути улюблений голос завжди хотiлося, хоч i оцифрований.
І на хвилi всiх цих роздумiв Дiма нарештi побачив радiсне обличчя друга.
– Привiт, Дiмон! Сто рокiв тебе не бачив! – кричав Василь, поспiшаючи назустрiч друговi.
При зустрiчi вони, як зазвичай це годиться, обнялися, пiсля чого Вася попросився допомогти нести сумку i разом вони рушили з вокзалу.
– Що там, розказуй, як пройшли вихiднi? – без особливого iнтересу запитав Дiма. Йому бiльше хотiлося розповiсти про те, що вiдбулося з ним протягом останнiх декiлькох днiв.
– Та, так, нормально. Сестра ось приiжджала в гостi, вiдпочили, погомонiли…
– До iспитiв готовий? – глузливо запитав Дiма, адже вiн знав, що його друг нiколи не готувався до iспитiв в унiверситетi.
– Ще б пак! Я вже придумав, як списувати буду. Послухай, це просто генiально! Через навушники. Адже я саме для цього вже пiвроку не стригся, – заспiшив з вiдповiддю Василь. І дiйсно, його волосся повнiстю приховувало вуха. Хоча, сказати чесно, у Дiми воно було ще на порядок довшим. – А ти як, будеш списувати, доки я не запатентував свою iдею?
– П-ф-ф. Нащо менi списувати? Я й так напишу, ти ж знаеш, – засмiявся Дiма.
– А то! Куди ти дiнешся? Ти ж у професора улюбленець. Ви, напевно, ще й випиваете разом. Та то мало грiху, ви ж, жуки, п’ете без мене! – звичайно, Дiма з викладачем нiколи не випивав, проте хлопцi дружно посмiялися з цього жарту. – Ти краще розкажи, як там у тебе з Лiзою. І це, ти пиво будеш, щоб розмова краще йшла? А то я вже прикупив по дорозi кiлька пляшечок.
– А, от чого, виходить, я тебе тут вже стiльки чекаю! – в жарт вигукнув Дiма.
– Винен, каюсь, – засмiявся Василь. – Так тобi доставати пиво?
– Ще питаеш?
І Вася дiстав зi свого рюкзака двi пляшки пива i вiдкрив iх по черзi за допомогою запальнички. Хлопцi випили по ковтку, закурили, i лише потiм Дiма почав розповiдати про своi вихiднi. Його iсторiя була дещо довшою, нiж у друга, тому вiн спершу не знав з чого почати, але розповiдь пiшла сама собою. Розповiдаючи, Дiмi не хотiлося упускати нiяких подробиць, через що iсторiя цих кiлькох днiв зайняла майже добрих двадцять хвилин. Вася ж лише зрiдка перебивав, уважно слухаючи i дивуючись, почувши про цi незрозумiлi сни або не сни, що ще треба було вирiшити. Закiнчив свою розповiдь Дiма лише за другою пляшкою пива, не забувши додати в кiнцi iсторiю i про майже втрачений телефон, i про те, що нiяк не може чомусь додзвонитися до Лiзи. Вислухавши все i зробивши кiлька ковткiв пива, щоб переконатися, що розповiдь вже закiнчено, Вася, таке вiдчуття, вже був готовий винести свiй вердикт. Тим часом хлопцi вже пiдiйшли до Дiминого гуртожитку i вирiшили сiсти за столиками недалеко вiд нього.
– Все? А ти комусь ще дзвонити пробував? Може, у тебе просто мобiльний упав, там щось зламалося, i з якоiсь причини з нього взагалi не можна нiкому подзвонити. Набери мене.
Дiма слухняно набрав номер друга, однак виклик пiшов i незабаром телефон у кишенi того задзвонив.
– А тепер iще раз набери Лiзу, може вже все налагодилося, – таке враження, що iз усього розказаного останне зацiкавило Васю найбiльше.
Дiма вже в черговий раз зателефонував коханiй, але виклик все одно не йшов.
– Ось бачиш, нiчого, щоб йому пусто було! Та й чому, зрештою, з усього, що я розповiв, тебе зацiкавило тiльки останне, найменш цiкаве?
– Тому що, Дiмон, це останне ми якраз i можемо зараз вирiшити. А над iншим будемо потiм вже думати. Ти ж не забув, що я тобi постiйно говорю? Проблеми треба вирiшувати в мiру iх надходження. Так що, спробуй тепер ii набрати з мого телефону. Якщо й цього разу не вийде, значить це щось у неi з телефоном сталося, – запевнив його Василь.
– Та не думаю, адже тодi б сказали, що абонент знаходиться поза зоною покриття, а там мовчали, навiть гудкiв не було, – спробував заперечити Дiма, але його друг як завше був непереконливим.
– Це ж МТС, ти що, хотiв вiд них нормального зв'язку? На, телефонуй, i нiчого вiдмовлятися, – з цими словами Вася простягнув Дiмi свiй телефон. Той переписав Лiзин номер i натиснув кнопку «викликати».
– О, з твого пiшли гудки! – вже через декiлька секунд радiсно вигукнув Дiма.
Але не встиг Василь нiчого вiдповiсти, як Лiза вже взяла слухавку.
– Алло? – зазвучав iз динамiку телефону ii голос. – Хто це?
– Привiт, Лiз. Це я, Дiма, просто… – i не встиг хлопець закiнчити свою фразу, як Лiза перебила його.
– Що, приiхав до Донецька i тепер будеш менi дзвонити з телефонiв всiх своiх друзiв? Я ж тебе просила нормально – залиш мене, i думала, що, може, ще ми коли-небудь i будемо зустрiчатися. Але навiщо ти мене переслiдуеш? Все, не дзвони бiльше! А я i цей номер до чорного списку тепер додам, чий би вiн не був! – гнiвно сказала дiвчина i скинула виклик.
Дiма опустив стиснутий в руцi телефон, закрив очi i притулився до одного зi столикiв. Вiн був спустошений. І слова, якi йому зараз говорив Вася, звучали звiдкись здалеку, так що йому не вiдразу вдалося iх розчути. Земля, яка все ще вiдчувалася пiд ногами, таке враження, ось-ось розколеться на частини, i весь свiт здавався у цю мить таким крихким, що плюнь не в ту сторону, i вiн запросто розвалиться на атоми. Все, що вiдбувалося, здавалося Дiмi нереальним, несправжнiм. І вчорашнiй день, коли вони з Лiзою гуляли, коли iздили разом на ii iспит, коли вiн подарував iй букет троянд… Тепер все це здавалося таким далеким дитячим сном. Свiт просто перевернувся, або вiн сам просто збожеволiв.
– Агов! Ти чого? Що там таке вже встигло трапитися? – це Вася повернув свого друга в реальний свiт сильним ударом в плече. – Давай розповiдай, нiчого опускати голову. Що вона тобi сказала?
– Ну… – Дiма прикладав усiх зусиль, щоб не заплакати на очах у друга, тому перш нiж продовжувати, одним ковтком допив пиво, що залишилося. – Не хочеш горiлки взяти? – несподiвано навiть для себе випалив вiн.
– А що, невже все настiльки погано? – швидко все зрозумiв Вася.
– Так, а може, i ще гiрше.
– А як же iспити?
– Та й чорт з ними. Якось напишемо, – Дiма навiть посмiхнувся – настiльки дрiб'язковоi проблемою йому тепер здавалися iспити.
– Тодi що, поiхали до мене? А батькам, як зазвичай, скажiмо, що до навчання готуемося. І нормально все буде, що ти розкис, вище носа!
– Та просто, вона сказала, що… Ну, щоб я бiльше не дзвонив, розумiеш, i все таке. І ще й в чорний список додала була мене. І тебе, до речi, вже теж.
– А мене за що це? Я-то тут причому? – Василь усiма засобами намагався розвеселити свого кращого друга. І у нього це навiть майже виходило. – Допомагаеш такий людям, допомагаеш, робиш iм добро, а вони тебе в чорний список. Я пiд таким не пiдписувався, коли мене народжували.
– Та, типу, щоб я у тебе телефон не брав iй дзвонити, – посмiхнувся йому у вiдповiдь Дiма.
– Треба ж, як. Гаразд, йдемо до магазину. А з усiм iншим потiм розберемося.
До кiнця вечора хлопцi сидiли у Василя в будинку, випиваючи алкоголь, та придумуючи найрiзноманiтнiшi пояснення того, що вiдбувалося останнi кiлька днiв iз Дiмою. Паралельно вони коротали час, граючи в онлайн-iгри. Про завтрашнiй iспит, як втiм, i про iншi, до ранку з них нiхто навiть i не згадував.
Хлопцi лягли спати, коли стрiлка на годиннику вже давно перевалила за пiвнiч. Вдосталь наговорившись, награвшись i ще раз сходивши до цiлодобового магазину, вони засинали, розумiючи, що на сон залишалося трохи бiльше чотирьох годин. Нi до якого консенсусу щодо дивних Дiминих снiв вони так i не прийшли, не знайшли також нiякого пояснення i в iнтернетi. І нiхто з них не мiг пригадати, щоб з кимось iз iхнiх знайомих вiдбувалося щось схоже. До того ж у юнакiв з'явилася ще одна тривога – завтра iм доведеться писати iспит, борючись з похмiллям. Головне було тепер не проспати його.
***
Вранцi Дiму розбудив уже знайомий йому голос.
– Прокидайся, давай. Вже приiхали.
– Так-так. Уже запiзнюемося? – не вiдкриваючи очей, запитав хлопець.
– Куди запiзнюемося? – вiдповiв йому голос. – Ми вже на вокзалi. Вставай, давай, приiхали вже.
Голова у Дiми розривалася вiд похмiлля. У ротi було настiльки сухо, що навiть найсухiша пустеля Атакама здалася б дощовим мiсцем в порiвняннi з ним. Але незважаючи на все, хлопець все ж вiдкрив очi. І на свiй подив побачив перед собою не стiни Василевоi кiмнати, а порожнiй автобус, в якому вiн приiхав учора. Намагаючись прийти в себе, Дiма дiстав телефон з кишенi, щоб подивитися на час. На подив мобiльний був на мiсцi. На екранi значилося «11:46, 4 червня 2013». Юнака це анiтрохи не здивувало – вiн був не в тому фiзичному i душевному станi, щоб чомусь дивуватися. Забравши з багажного вiддiлення свою сумку i подякувавши водiя за комфортну поiздку, вiн вийшов до вокзальних платформ i зупинився, що усвiдомити все, що вiдбувалося з ним. Але те, що вiдбувалося зовсiм не хотiло усвiдомлюватися, i всi думки в головi змiшалися, перетворившись на густий туман.
– Гаразд, давай по черзi, – сказав собi Дiма i спробував якомога лаконiчнiше сформулювати все, що було з ним, в думки. – «Це все повторюеться, як i тодi з Лiзою. Тобто позавчора, нi, вчора. Це було все вчора. Сьогоднi все так само. Але ж увечерi я не пив. І в дорозi не пив. Звiдки ж тодi у мене похмiлля? Звiдки це похмiлля, чорт його дери?!» – потiк Дiминих думок скоро перервав телефон – це йому телефонувала Лiза.
«Боже, що iй говорити? Що iй говорити? Так, я приiхав, i у мене все добре. Гаразд. І в разi чого, ввечерi я iй сам передзвоню, а доки заспокоiтися треба. Так, а поки скажу, що зайнятий зараз. А якщо спитае чим? Дiйсно, чим я можу бути зайнятий, стоячи посеред вокзалу?» – Дiму охоплювала легка панiка. – «Скажу, що зустрiв на вокзалi тiльки що викладача i розмовляю з ним щодо iспиту. Думаю, нормально буде, вона повiрить», – вирiшивши за кiлька секунд цю маленьку проблему, хлопець взяв слухавку.
– Привiт, Сонце! – Дiма намагався говорити якомога спокiйнiше, але тiльки шум автобусiв мiг насправдi гарантувати, що вона не помiтить зовсiм недоречного хвилювання.
– Привiт. Ти вже доiхав? Чому не дзвониш?
– Та тiльки з автобуса ось вийшов. А доiхав я нормально, майже всю дорогу спав.
– Це як зазвичай, нiчого дивного, коли в таке рання виiжджати.
– Та й… А у тебе там як, все нормально? До наступного iспиту готуешся? – Дiма крiзь бiль в головi вiдчував, як його мiзки поступово вимикаються, i тому необхiдно було якомога швидше закiнчити розмову. Але i здатися грубим при цьому вiн не хотiв.
– Та ти ж сам знаеш… Я вчора розмовляла ще з Вiкою, з моею подругою. І вона знаеш, що?..
– Кохана, вибач, але до мене зараз викладач пiдiйшов, щодо iспиту поговорити, i давай я пiзнiше тебе наберу, добре?
– Викладач? Ти ж нiби на вокзалi зараз, – по голосу було чути, що дiвчина йому не повiрила, але зворотного шляху вже не було.
– Так, звiсно, на вокзалi. Я i сам здивувався, але ти ж знаеш, як воно бувае. Гаразд, як звiльнюся, я тебе вiдразу ж наберу. Цiлую.
– Ну, добре, цiлую.
Поклавши слухавку, Дiма пiшов до найближчоi вiльноi лавки, але не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв, як телефон знову подзвонив. – Це ще хто? – неголосно вимовим парубок. Це був Василь.
– Привiт, Дiмон! Ти вже добрався?
– Так, тiльки нащо так кричати, як ненормальний? – голова у Дiми все ще болiла, а тут ще й друг загорлав в мiкрофон свого мобiльного. «І це хто iще з нас ненормальний?» – промайнула в головi думка.
– А ти хiба не радий мене чути?
– Та нi, не подумай, радий. Просто голова болить дуже. Давай, ти пiдходь, а я тебе тут, на платформi, почекаю.
– Окей. Стiй, де стоiш. Зараз буду, – сказав Вася i скинув виклик.
Дмитро тим часом дiйшов до лавки i сiв на неi. У його головi в тi хвилини крутилася лише одна думка: «Тiльки б Вася прихопив iз собою пиво, як i того разу». І вже трохи пiзнiше хлопець почав розумiти, що нiякого того разу не було. Але звiдки ж тодi, питаеться, у нього взялося похмiлля? Ця задача залишалася без вiдповiдi, як би не старався вирiшити ii юнак, очiкуючи друга.
А ось вже й веселе обличчя Василя, що пливло до нього назустрiч в натовпi перехожих. Обнявшись при зустрiчi, Вася сказав те, чого Дiма найменше очiкував:
– Ну, от тебе i запах. Коли ти вже встиг випити? Або це ще залишки вчорашнього?
– Повiр, це довга iсторiя. А ти пива, випадково, з собою не брав? А то голова так болить, що зараз, певно, вибухне.
– Звичайно, взяв.
– Давай тодi спершу темне.
– А звiдки ти знаеш, що я купував темне пиво? – здивувався Василь.
