скачать книгу бесплатно
– Та нi, якраз сьогоднi й ночував. Просто ось недавно з ранку по справах виходив, – голос у Дiми був втомленим i байдужим до всього, а на годиннику була всього дев'ята ранку.
– Гаразд, по справах, так по справах. Снiдати будеш? – незрозумiло було, повiрила йому мама чи нi, але в даний момент хлопцю було зовсiм не до цього.
– Нi, дякую, мам. Я спати, – не очiкуючи нiчого почути у вiдповiдь, Дмитро побрiв до себе в кiмнату, де, не роздягаючись, завалився на лiжко i майже тiеi ж митi заснув. Все-таки емоцiйна перевтома нiчим не слабша фiзичноi.
***
О-пiв на першу дня юнака розбудила мама:
– Дiм, прокидайся, вже майже година дня, – мама завжди любила округляти час до бiльшого. – Так i весь день проспати можна.
– Окей, добре, встаю уже, мам.
– Просто я бачила, що ти пiзно сьогоднi прийшов, i не хотiла будити зрання. Я пiду до магазину, а ти розiгрiй собi снiданок, вiн стоiть на плитi, – сказавши це, мама вийшла з кiмнати.
І тiльки через кiлька хвилин пiсля розмови Дмитро остаточно вiдкрив очi, встав iз лiжка i пiшов умиватися. Потiм, повернувшись до кiмнату за ранковою цигаркою, його погляд упав на лiжко, яке було постеленим. Це вкрай здивувало парубка, адже вiн точно пам'ятав, що коли прийшов вранцi, то в нього не було нi бажання, нi сил його розстеляти. І тiльки зараз Дiма усвiдомив до того ж, що прокинувся в нижнiй бiлизнi, тодi як лягав спати у верхньому одязi.
– Так, однiею цигаркою тут не звiльнишся, – сказав про себе юнак, взяв всю пачку i вийшов на подвiр’я.
На вулицi стояла сонячна погода. На небi лиш де-не-де пропливали хмарки. І тiльки бруд пiд ногами говорив про те, що ще вчора тут була страшна злива. Сонце, перебуваючи в зенiтi, вже починало по-лiтньому припiкати, хоч i про спеку говорити ще не доводилося.
– Гаразд. Гаразд, стоп. Всьому е логiчне пояснення. Повинно бути логiчне пояснення, – Дiма iнодi говорив сам iз собою, особливо при вирiшеннi якихось складних завдань, якi ставило перед ним життя або професор математики Олег Петрович – розумна людина, але моторошно вимогливий. Говорив хлопець iз собою напiвпошепки i тiльки тодi, коли був на сто вiдсоткiв упевнений, що нiкого поруч немае, i нiхто не вважатиме його божевiльним.
Але нiхто навiть i не думав вважати Дiму божевiльним, адже вiн був найзвичайнiсiньким хлопцем, розумним, майже зразковим студентом, люблячим iнодi похизуватися своiм розумом. Вiн був трохи сором'язливим, трохи вродливим, зросту трохи вище середнього i такоi ж звичайноi худорлявоi статури. Загалом, нiяких вiдхилень вiд норми виявлено в ньому не було.
– Так, лiжко останнiй раз я розстелив вчора вночi, коли прийшов вiд Лiзи. Сьогоднi вранцi, виходячи до неi, я його заправив. І тут лiжко знову розстелене. Але коли я вранцi лягав спати, все було нормально, – Дiма походжав назад-вперед по подвiр’ю, дотягуючи цигарку. – Як простирадло знову опинилася на лiжку? Яким магiчним чином? На сон все це було явно не схоже, аж надто все, що трапилося вранцi, було реалiстичним. Хоча, стоп, сон. А чом би й нi? Бувають же сни, якi добре запам'ятовуються. Тим бiльше що я останнiм часом дуже переживав за своi стосунки iз Лiзою, ось менi i наснилося, що вони зруйнувалися. Так, так воно i е, сподiваюся. Але як перевiрити це? Точно, зателефонувати… – парубок так i тримав у руцi не пiдпалену другу сигарету i зрозумiв, що якщо i спалить ii, то точно не зараз.
Дмитро швидко забiг до будинку i схопив телефон. Вiн люто перегортав телефонну книгу, але нiяких вранiшнiх дзвiнкiв Лiзi, а вiн добре пам'ятав, що сьогоднi вранцi телефонував iй, причому неодноразово, не було. І нiяких SMS вiн iй не писав. Бiльш того, останнiй дзвiнок в телефоннiй книзi значився на «Сьогоднi, 2:54», i це був дзвiнок вiд абонента «Кохана».
– Слава Богу! Слава Богу! Наснилося, – прошепотiв Дiма i щасливий впав на лiжко. Однак повний енергii вiн вже через декiлька секунд пiдхопився готувати снiданок i робити каву.
Поснiдавши, i попиваючи за столом з чашки каву, Дiма крутив в iншiй руцi телефон. Вiн все-таки зважився зателефонувати Лiзi, щоб остаточно довести собi, що вся ця нiсенiтниця з розлукою йому наснилася. Але, як тiльки вiн про це подумав, то тiеi ж митi дiвчина сама подзвонила йому.
– Привiт, Льово. Чим займаешся? Виспався? – Дiма дiйсно був левом по зодiаку, але якось не вiрив у все це, хоча йому, звичайно, було приемно, коли його так називали. Лiза ж, в свою чергу, була козерогом, в зв'язку з чим, вiн свою дiвчину не мiг називати подiбним чином.
– Та ось, каву п'ю, думав саме тобi подзвонити.
– О, так ти виспався, здорово! Я теж, тiльки ось прокинулася. Ти ж мене завтра проведеш на iспит?
– Звiсно, я навiть з тобою з'iжджу.
– Але ж тебе не пустять до аудиторii.
– А куди вони подiнуться?
– Нi, я серйозно, проведеш i побажаеш удачi. Менi б вона не завадила. А iхати зi мною зовсiм не обов’язково, – грайливий голос Лiзи не мiг не пiдняти настрiй. Та вiн би й мертвого з могили пiдняв, не те, що якийсь настрiй.
– Я ж сказав, що з тобою поiду. Почекаю на вулицi. Менi все одно завтра робити нiчого, а так хоч тебе пiдбадьорю, – Дiма постiйно говорив своiй дiвчинi, що йому або нiчого робити, або вiн просто нiчим не зайнятий. Звичайно, це не завжди було правдою, але ж хiба е що в свiтi важливiше, нiж кохана людина?
– Спасибi, цiлую, кохаю тебе. Гаразд, пiду теж снiдати.
– І я тебе кохаю. Смачного, до речi.
Лiза поклала слухавку, а Дiма тим часом сидiв iз чашкою кави в руцi, немов зачарований i все думав про щастя. Вiн нiколи не змiг би вiдповiсти на запитання, що ж це взагалi таке, щастя. Та й зараз не змiг би, напевно. Просто, ось це i було щастя. Ось саме ця мить, цi хвилини. У них нiчого особливого не було. Були i бiльш яскравi моменти в життi, але таких миттевостей справжнього щастя було зовсiм небагато. Та й чи були вони взагалi? Яка рiзниця. Тепер вже точно були. Напевно, якби Дмитро був Фаустом, то вiн би прямо цiеi митi промовив рокове: «Зупинись, мить, ти прекрасна!» – i нi про що б не пошкодував. Адже i найвище щастя – воно у кожного свое, його не можна визначити якийсь сумою витрачених або придбаних грошей, якимись матерiальними речами, i навiть якимись певними подiями. Не можна сказати з певнiстю, що якщо ти виграеш в лотерею мiльйон доларiв або твоя улюблена команда виграе у заклятих суперникiв з рiзницею в п'ять м'ячiв, ти будеш абсолютно щасливим. Хтось, може, i буде, але, певна рiч, не всi. Бiологи, звичайно, скажуть, що все це нiсенiтниця, i щастя залежить лише вiд кiлькостi ендорфiнiв, якi видiлив гiпофiз, але, а вiд чого саме тодi залежить така кiлькiсть, – незрозумiло…
Всi цi високi роздуми несподiвано перервала мама, яка повернулася з магазину i попросила розiбрати пакети з продуктами.
***
Поговоривши з Лiзою iще раз перед сном, i побажавши iй доброi ночi, Дiма й сам направився лягати спати. Незважаючи на те, що за сьогоднi вiн нiчого фактично не зробив, нi з ким не бачився i пiвдня провiв за комп'ютерними iграми, якi непогано допомагали вiдволiктися вiд усiх проблем, лягав спати юнак задоволеним. Адже iхнi стосунки з Лiзою за цей день просто розцвiли – вони жодного разу не посварилися, не було нiяких навiть найдрiбнiших образ чи непорозумiнь. Правда, цей нiчний кошмар змусив добряче понервувати, але оскiльки це був всього лише кошмар, то вiн нiяк не в силах був зiпсувати минулий день. Так, це хороший був день. І як же не хотiлося самому iхати на навчання. А це належало зробити вже пiслязавтра.
Глава 3. Іспит
Прокинувшись рано вранцi, Дiма вирiшив поголитися. Не те щоб у нього вже була густа чоловiча щетина, але тi рiдкiснi волоски, якi можна було побачити на щоках, все ж доставляли певний дискомфорт. Завтра необхiдно було iхати до унiверситету здавати сесiю, а значить, пiсля сьогоднiшнього дня вiн навряд чи зможе побачити Лiзу в найближчi пiвтора тижнi, отож треба виглядати якнайкраще, щоб iй було за ким сумувати. Не можна сказати, щоб в цьому була певна логiка, але Дмитро просто робив, як вважав за потрiбне.
Сьогоднi вночi хлопцю не снилися нiякi кошмари. Бiльш того, йому взагалi нiчого не снилося, а це можна було сприймати як хороший знак. Одягнувши свою улюблену сорочку i почистивши перед виходом туфлi – Дiма завжди робив це в останнiй момент, так що одного разу навiть ледь не спiзнився на автобус, але життя навряд чи чогось вчить в такi моменти, лiнь, як правило, завжди виявляеться сильнiшою, – i юнак вийшов на вулицю. Вже з самого ранку було по-лiтньому тепло, на небi не було видно нi хмаринки, так що день обiцяв бути спекотним. Дiма не поспiшаючи йшов по вулицi в бiк зупинки, де вони з Лiзою домовилися зустрiтися, в навушниках грав Боб Дiлан, в спину припiкало сонце – прекрасний день i гарний настрiй – навряд чи його щось зiпсуе. Але це щось трапилося вже набагато ранiше, нiж цього можна було очiкувати.
На зупинцi Єлизавета стояла не одна, поруч iз нею були ii батьки. «Напевно, вийшли доньку проводити», – про себе подумав Дiма i помахав рукою в знак вiтання. Але дiвчина, яка стояла до нього обличчям, i просто не могла цього не помiтити, чомусь просто вiдвела вiд нього погляд. Правда, вже наступноi митi вона сама пiшла назустрiч хлопцю.
– Привiт, Сонце, ну як готова до першого iспиту? – посмiхаючись запитав Дiма, коли Лiза була ще крокiв за десять вiд нього.
Ще здалеку юнак зазначив, що сьогоднi його кохана виглядала просто чудово. Їi розпущене свiтло-русяве волосся звивалося по плечах вiд подуву легенького вiтерця. Одягнена вона була в трохи сувору бiлу блузу i чорнi брюки, i, не дивлячись на весь цей дiловий зовнiшнiй вигляд, Дiма був захоплений. Так, напевно, саме в такому одязi найкраще вiдкривати дверi в доросле життя, щоб всi тi, хто стояли за цими дверима одразу зрозумiли, що до них зайшла не чергова наiвна школярка, а справжня ледi, левиця. І дiйсно, тiльки Лiза пiдiйшла ближче, як Дмитро почув вiд дiвчини такий строгий голос, якого ранiше йому чути не доводилося. Але що найбiльше лякало його в цьому голосi, так це добре вiдчутна ознака повноi байдужостi.
– Навiщо ти сюди прийшов? – Лiза була дуже рiзкою в словах, i цю фразу вона сказала, прямо на коренi вiдрубуючи весь гарний настрiй, який був у хлопця. – Ти що мене переслiдуеш?
– Це знову той сон, – тихо про себе сказав Дiма. Вiн швидко зрозумiв це по Лiзиному тембру, по ii нахмуреному обличчю, по всьому, що вiдбувалося навколо.
– Який iще сон? Ти про що? Та що ти взагалi тут забув?
– Я просто проходив повз, – незважаючи на розумiння того, що все навколо йому просто сниться, Дiма все ж змушений був бодай щось вiдповiдати.
– Повз? І куди ж ти, дозволь спитати, йшов?
– Я йшов… Я тут, ем-м… – поруч не було жодного мiсця, куди б мiг направлятися юнак, окрiм Лiзиного будинку, тому довелося iмпровiзувати на ходу, що, варто сказати, рiдко, коли нормально виходило у Дiми, i ще рiдше, добре. – Гуляв. Так, я вранцi вийшов прогулятися. Менi не спалося просто.
– Тобi не спалося о сьомiй ранку? Не розказуй казок хоча б не менi. Я-то знаю, що ти – любитель довго поспати. Тим бiльше, скажи менi на милiсть, хто виходить на вранiшню прогулянку в сорочцi та туфлях?
– Я… Просто, я… – Дiма запнувся на пiвсловi, не знаючи, що й вiдповiсти. – Я просто люблю гарно виглядiти. І я… ем-м… вчора просто лiг спати рано, ну, дуже рано. От i не спиться вже.
– Що, сказати нiчого? Забрехався, – засмiялась йому в обличчя Лiза. – Досить вже мене переслiдувати! Це тобi не допоможе.
Єлизавета наостанок окинула Дiму повним презирства поглядом. Звичайно, вона розумiла, що вiн брехав. І це було зрозумiло не тiльки по його непевному тремтячому голосу, але i по тому факту, що юнак нiколи вранцi не виходив гуляти, крiм тих рiдкiсних випадкiв, коли у самоi Лiзи виходило витягнути його на ранкову пробiжку. Але одягнений вiн був явно не для пробiжки. Побачивши, що пiд'iжджае автобус, вона розвернулася i пiшла, не сказавши бiльше нi слова. Та слова тут i не потрiбнi були зовсiм. Зате, як тiльки вона сiла в автобус i той вiдправився, а Дiма весь цей час проводжав ii поглядом, не ступивши й кроку, Лiзин батько направився до нього.
– Можна тебе на два слова? – неголосно спитав вiн, пiдiйшовши до хлопця впритул.
– Так, звичайно. А що ви хотiли? – Дiма здивувався вже тому, що Олександр Петрович пiдiйшов до нього, адже навiть коли вiн зустрiчався з його дочкою, цей статний чоловiк рокiв сорока рiдко, коли розмовляв iз Дiмою.
– Слухай, я розумiю, що моя донька тобi подобаеться, але я попереджаю, не ходи за нею. Ще раз Лiза розповiсть менi або мамi, що ти ii переслiдуеш, i тобi прийдеться несолодко. Зрозумiв мене?
– Ще б пак, – Дiма стояв з опущеними вниз очима. Вiн i сам розумiв, що недобре вчинив, але хiба ж вiн знав, що все обернеться таким чином? Хiба ж вiн мiг знати, що знову опиниться в цьому несправжньому свiтi?
– Дивись менi, я тебе попередив, – сказав наостанок Лiзин батько i пiшов, а Дiма так i залишився стояти наодинцi зi своiми думками, i думати про все, що вiдбувалося з ним останнiм часом.
Вiн мав термiново знайти метод, як визначити, сон це чи реальнiсть, щоб потiм знову не потрапляти в схожi ситуацii, адже в обох випадках бiль була справжньою, як фiзична, так i емоцiйна. І з цими думками вiн повiльно побрiв додому. Як розрiзняти, де саме вiн знаходиться, Дiма зрозумiв досить швидко, не пройшло й декiлькох хвилин, – за телефонними дзвiнками. Увi снi, наприклад, Лiза вчора ввечерi йому не телефонувала, тодi, як в реальностi, вiн дуже добре пам'ятав цей дзвiнок. І пiсля перевiрки журналу викликiв на телефонi все швидко стало на своi мiсця.
Тепер iнше запитання з'явилося в головi у Дiми. Лякаюче питання: а що, якщо вiн помиляеться? Що, якщо все навпаки? Що, якщо зараз вiн знаходився в реальному свiтi, а йому просто снилися гарнi стосунки з Лiзою? Одне в цьому всьому було зрозумiлим, скоро йому iхати на навчання, а там Лiзи вже не буде поруч, i, може бути, все стане на своi мiсця. Принаймнi, Дiма дуже сподiвався на це. А поки вiн твердо вирiшив тiльки одне: прокидаючись, вiн вiдразу буде звiрятися з телефоном, щоб бiльше не робити дурниць нi в одному зi свiтiв. Так, саме так юнак вирiшив iх називати до того, як вiн зможе вирiшити цю головоломку i дiзнатися правду. Доки ж треба було визначитися, чим займатися днем. Бажання спати вже давно вiдпало, готуватися до сесii не було нi сенсу, нi настрою, тим бiльше, що вiн все одно вчився в унiверситетi на вiдмiнно, i за оцiнки, кому-кому, але йому переживати було точно нiчого. У пiдсумку його вибiр в черговий раз упав на комп'ютернi iгри. Дмитро чудово розумiв, що вони просто вбивають його час, але часу в нього було занадто багато…
Цього дня Дiма заснув пiзно ввечерi, спостерiгаючи за однiею з останнiх iгор Na’Vi (украiнська кiберспортивна органiзацiя). Вiн хотiв лише одного – щоб все стало на своi мiсця. Як-небудь, але головне, щоб в життi з'явилася хоча б якась визначенiсть, нехай навiть йому i назавжди доведеться розлучитися з Лiзою.
Уже лише при появi такоi думки парубку ставало якось не по собi. Вiн все лежав i думав про причини цих снiв, цих двох рiзних реальностей; про все те, що вiдбувалося навколо. При цьому всьому онлайн-трансляцiя гри Na’Vi лише грала десь далеко на фонi, адже Дiма не звертав жодноi уваги на те, що вiдбувалося на екранi ноутбука. Вiн протягом цiлого дня намагався пригасити своi почуття за допомогою вiдеоiгор. Інодi у нього це навiть майже виходило, але грав вiн сьогоднi з рук геть погано, так, що не раз доводилося вислуховувати гнiвнi i не зовсiм цензурнi тиради на свою адресу вiд товаришiв по командi. Так що до вечора вiн перейшов грати з китайцями, але користi вiд цього виявилося небагато, хоч i Дiму й перестали лаяти, точнiше, взагалi не зрозумiло було, що i кому там говорилося, але i самому виплеснути емоцii не було на кого. Загалом, лягав спати юнак в украй поганому настроi. Заспокоювало одне, що принаймнi завтра йому доведеться знову iхати на навчання. Хоча важко було точно сказати, радувало це його або засмучувало, адже, з одного боку, вiн iхав вiд всiеi цiеi плутанини, але в той же час вiн вiддалявся й вiд Лiзи, i його хвилювала думка про те, що якщо вони зовсiм не розлучилися, то що тодi? І в такому хаосi почуттiв i думок Дiма змiг заснути лише пiзно вночi. І засинав вiн вкрай виснаженим, через що в грудях теплiла надiя, що хоча б цiеi ночi йому нiчого не присниться.
***
Дмитро вирiшив поiхати першим автобусом, щоб якомога менше часу мучити себе знаходженням поруч iз Лiзою, розумiючи, що в той же час йому б довелося поiхати так далеко вiд неi. Тому, прокинувшись ще зоря, юнак швидко зiбрав сумку, i збирався було вийти на зупинку, але кинув свiй погляд на телефон, щоб перевiрити, скiльки часу ще залишилося до найближчого рейсу. У верхньому кутку екрану красувався напис «6:12, 3 червня 2013».
«Ага, до автобуса залишилося ще цiлих 13 хвилин, значить, можна не поспiшаючи допити каву i на зупинцi ще встигнути покурити», – подумав Дiма, знову сiдаючи на лiжко.
Однак, роблячи останнiй ковток кави, йому здалося, що щось тут не так, його не полишало незрозумiлий сумнiв, що вiн щось забув або пропустив. Подумки перевiривши стан сумки, i виявивши, що всi необхiднi речi лежали на мiсцi, Дiма ще раз перевiрив час, тепер на екранi телефону свiтилося «6:17, 3 червня 2013». «Нормально, всти…» – юнак не встиг навiть додумати свою думку, як раптом вiн зрозумiв, що так занепокоiло його – напис «3 червня».
– Що за чортiвня?! – неголосно вилаявся Дiма, пiсля чого ще раз дiстав телефон i подивився на дату, але нiчого не змiнилося. Вiн точно пам'ятав, що перший iспит у нього вранцi в середу, п'ятого. Саме тому, вiн сьогоднi, четвертого, збирався виiжджати. Але сьогоднi просто не могло бути трете число, адже третього, тобто вчора, у Лiзи був перший iспит, i вони стояли разом iз нею на зупинцi.
Кiлька секунд Дiма сидiв, як громом уражений, пiсля чого швидко дiстав iз сумки ноутбук, ввiмкнув його i нетерпляче чекав, доки той завантажиться.
«Це якась помилка. Напевно, дата в телефонi збилася. Таке iнодi бувае. Але в Інтернетi дата завжди правильна, це вже точно. Там е навiть спецiальнi сервери, функцiя яких – точне свiдчення поточноi дати i часу», – думав Дiма, чекаючи повного завантаження пристрою.
Нарештi, ноутбук завантажився. Пройшло насправдi лишень трохи менше хвилини, але очiкування в такi моменти бувае особливо тяжким. Вiн вiдразу вiдкрив браузер, ввiв запит i… «6:19:08, 3 червня 2013».
– Не може бути, – лише тихо про себе простогнав Дiма i сiв на свою сумку. Значить, весь вчорашнiй день йому приснився. Так, приснився, iншого пояснення й бути не могло.
Дмитро розумiв, що тепер вiн ще як мiнiмум годину може поспати, але спати йому не хотiлося. Повернувшись до своеi кiмнати, вiн одразу сiв перегортати телефонну книгу i зрозумiв, що це все виявилося правдою – i вчорашнього дня взагалi не було, вчора було друге червня, а сьогоднi вiн вже рiвно через двi години сяде разом зi своею коханою в автобус. Випивши ще чашку кави i поснiдавши з батьками, якi пiсля цього вирушили на роботу, юнак не поспiшаючи зiбрався: почистив зуби, поголився, надiв улюблену сорочку, сiрi джинси, як завжди почистив перед виходом туфлi, замкнув вхiднi дверi в будинок i вийшов на вулицю. Погода стояла чудова. На небi не було нi хмаринки i вже майже по-лiтньому припiкало сонце. Дiма дiстав навушники i включив музику. Пiсля кiлькох композицiй Scorpions заграв Боб Дiлан, i з першими нотами його пiснi «Blowing In The Wind», з ii першими словами хлопець зупинився. Вiн уже це пережив, вчора, тобто, сьогоднi увi снi, все було так само, аж до найменших дрiбниць. Вiн був так само одягнений, а в навушниках грала та сама пiсня.
– Так от значить, яке воно, це дежавю, – Дiма сплюнув на землю i перегорнув левову частку плейлiста, аж до росiйського року, якому було вiдведено небагато мiсця в самому кiнцi. Як не крути, а дежавю виявилося не дуже приемним вiдчуттям. І до того ж, всю дорогу хлопця не покидав страх, що з ним буде все як у тому фiльмi з Бiллом Мюрреем, де вiн вiчно проживав один день. І десь на закутку свiдомостi у Дiми промайнула думка, що вiн би вже навiть цьому не здивувався. Пiдiйшовши нарештi до зупинки, вiн зауважив, що там нiкого не було, i, дiставши з кишенi телефон, юнак швидко розгадав, чому навкруги було пусто – до вiдправлення автобуса залишалося ще не менше двадцяти хвилин.
«Значить, Лiза ще просто не вийшла з дому», – заспокоiв себе Дiма i поспiшив до неi назустрiч.
Такi прогулянки по п'ять-шiсть кiлометрiв за день стали для парубка вже нормою, так що навiть пiд час навчання вiн часто повертався до гуртожитку iз занять пiшки, хоч там i була вiдстань не менш п'яти кiлометрiв.
Зупинка знаходилась вiд Лiзи в п'яти хвилинах ходьби пiшки, так що не було нiчого дивного в тому, що Дiма побачив, як його кохана тiльки виходила з дому. За нею вiдразу стояв ii батько, який мабуть, збирався проводити свою доньку до зупинки.
– Олександре Петровичу, не треба, я сам ii проводжу, – вiдразу сказав Дiма.
– О! Коли це ти вже встиг сюди дiйти? – посмiхнувся у вiдповiдь чоловiк. – І говорив же я тобi, називай мене просто дядьком Сашком. Нiчого тут менi офiцiал влаштовувати.
Олександр Петрович, або просто дядько Сашко був невисоким чоловiком спортивноi статури. А його короткi чорнi вуса, на якi все ж мiсцями пробивалася сивина, робили його добру посмiшку ще добрiшою.
– Добре, дядьку, – Дiма й сам посмiхнувся, i його серце забило скажений ритм, ще б пак, адже весь вчорашнiй день i розлучення з коханою йому просто наснилися. – Та менi просто з ранку не спалося, от я i вирiшив прийти провести Лiзу – все-таки перший iспит, перший крок у доросле життя. Так, Лiз?
– Так, звичайно, – дiвчина пiдiйшла до Дiми i по-дружньому його обняла. – Привiт.
– Гаразд, удачi на iспитi i дивись, щоб без п'ятiрки менi не поверталася, – сказав, посмiхнувшись, дядько Сашко i зайшов назад до будинку.
Дiма з Лiзою зустрiчалися вже далеко не перший мiсяць, але при дорослих все ще робили вигляд, що у них були просто теплi дружнi стосунки. Їi батьки, звичайно, все бачили i все розумiли, але при цьому не говорили i слова докору, адже пам'ятали, що i самi колись були молодими. Тим не менш, лише вiдiйшовши вiд будинку на кiлька десяткiв метрiв, Дiма, нарештi, змiг притиснути до себе кохану дiвчину i пристрасно ii поцiлувати. Лiза сьогоднi виглядала просто чудово – злегка завитi локони розпущеного волосся, яке було набагато довше плечей, бiла блуза, що чудово пiдкреслювала ii фiгуру, чорнi строгi брюки i такого ж кольору туфлi.
– Прекрасно сьогоднi виглядаеш, – сказав Дiма, повернувшись обличчям до Лiзи. Тим часом вони вже не поспiшаючи пiдходили до зупинки. – Я навiть подумав, що саме в такому одязi, напевно, найкраще вiдкривати дверi в доросле життя, щоб всi тi, хто стоять за цими дверима вiдразу зрозумiли, що до них зайшла не чергова наiвна школярка, а справжня ледi, левиця.
У вiдповiдь Лiза посмiхнулася йому, а Дiма навпаки якось нiяково спiткнувся об асфальт i подумав:
«Знову це дежавю! Та що ж сьогоднi таке! Але нiчого, все буде добре, все повинно бути добре», – заспокоiв себе вiн i лише трохи мiцнiше стиснув Лiзинi пальцi в своiй руцi – вони, як це й годиться нормальним парам, йшли, тримаючись за руки. Дiма сказав фразу, про яку подумав увi снi, та ще й тими ж словами… В iншiй ситуацii це б сильно занепокоiло його, але тепер вiн був певен: нiщо не зiпсуе йому день, навiть вiдчуття такого сильного дежавю.
Незважаючи на те, що вони прийшли до зупинки трохи рано, у Дiми навiть в думках не з'явилося покурити – навiщо самому псувати собi, та ще й своiй коханiй, день?
Ось нарештi пiд’iхав автобус i вони, заплативши за проiзд, зайняли вiльнi мiсця. Як, напевно, i годиться перед iспитами, розмова в автобусi здебiльшого йшла про навчання. Перший iспит був з украiнськоi мови та лiтератури, i Дiма, який свого часу закiнчив школу на вiдмiнно, перевiряв Лiзинi знання лiтературних творiв, оскiльки мову було перевiряти, сидячи в автобусi, не так зручно. І все ж говорив вiн iз невеликим побоюванням – боявся навiть словом обмовитися про всi цi його дивнi сни. Нiчого було Лiзi знати про них, та й тим бiльше перед таким важливим iспитом. Дiминих переживань вона, звичайно, не помiтила, оскiльки i сама нервувала не на жарт.
Провiвши Лiзу до потрiбноi аудиторii, нiжно поцiлувавши ii i побажавши удачi, юнак ще кiлька хвилин стояв у коридорi, дивлячись на вже зачиненi дверi. Навiть якщо це був i сон, то нехай цей сон тривае вiчно. Такого пiднесеного настрою у парубка, напевно, не було нiколи. Але все ж десь у якомусь куточку розуму зачаiвся страх, що все це було не насправдi. Дiма стояв у коридорi, спершись на пiдвiконня, i всi його думки були спрямованi на те, щоб усвiдомити всю реальнiсть того, що вiдбувалося, щоб загнати цей страх якомога глибше, в найтемнiшi закутки душi, але в пам'ятi раз у раз спливали ще недавнi епiзоди: Лiза, яка дивилася на нього з презирством i вiдверталася вiд нього, ii батько, що погрожував йому. Так, це був просто сон. Але вiн був настiльки реальний, нiбито все це дiйсно сталося вчора.
Дiма дивився на дверi, i йому здавалося, що вiн бачив, як вона, Лiза, сидить, читае отриманий бiлет та думае над якимось питанням, злегка схиливши голову. Одне пасмо ii волосся трохи торкаеться парти. Вона трохи посмiхнулася, побачивши легке запитання. Але нi, нiчого з цього Дiма фiзично не мiг бачити. Перед ним були просто зачиненi дверi. І одноi митi йому навiть так захотiлося пiдiйти i вiдкрити цi чортову дверi, щоб перевiрити, чи там ще його кохана, чи не зникла, як мана. І це бажання з кожною миттю лише наростало. І тодi, коли ця iдея майже перетворилася на рiшучiсть, коли невпевненiсть майже досягла свого апогею, дверi аудиторii несподiвано вiдкрилися самi – з них вийшов один з викладачiв, якi контролювали хiд iспиту. І на якусь частку секунди Дiма все ж змiг побачити свою кохану. Вона сидiла за другий партою трохи не в тiй позi, в якiй ii уявляв парубок, але вона сидiла там, справжня. А значить, все нормально, а значить, вiн не сходив з розуму, i значить, йому вона не наснилася.
– Молодий чоловiче, ви щось забули? – це той викладач пiдiйшов до Дiми. – Тут взагалi-то iспит вже розпочався.
– Так, звiсно, вибачте. Я вже йду, – пробурмотiв парубок i повiльно рушив по коридору в бiк виходу.
– Нiчого. Іспит буде йти ще не менше трьох годин, а поки вам, дiйсно, краще почекати на вулицi, – промовив йому вслiд викладач.
Та Дiма навiть не обернувся на цi слова – вiн просто не поспiшаючи йшов до виходу, не зовсiм усвiдомлюючи, чи в правильному напрямку вiн iде. Всi його думки до сих пiр залишилися там, бiля вiкна навпроти тих дверей. Але раптом, несподiвано навiть для себе хлопець зрозумiв, що для того, щоб не втратити Лiзу, як це вже сталося увi снi, йому необхiдно щось робити. Вiн i ранiше це знав, але тепер якось по-iншому, набагато переконливiше цi слова прозвучали в його головi. Тепер Дiма зрозумiв свою помилку. Чи надовго вистачить цього його розумiння – питання iнше. Вiн боявся ii втратити, а повинен був цiнувати ii. Одна ця думка, здавалося, змiнить все – вона просто повинна була все змiнити. Парубок зупинився посеред холу на кiлька секунд iз лише одним бажанням – записати цю фразу десь всерединi черепноi коробки, запам'ятати ii назавжди. І тут же вiн зрозумiв, якою мае бути його наступна дiя – вiн вiдразу ж побiжить i купить букет, величезний букет троянд, щоб привiтати Лiзу з першим вдалим iспитом.
Недовго розмiрковуючи, юнак майнув у сторону найближчих квiткових кiоскiв.
Купивши квiти i повернувшись до будiвлi, де проходив iспит, Дiма сiв на лавку якраз навпроти вхiдних дверей i став чекати, доки його кохана допише iспит. Хвилини здавалися вiчнiстю, але вже дуже скоро хлопець зрозумiв, що його очiкування було того варте. Лiза, яка трохи завчасно закiнчила писати, спускалася по парадних сходах, тримаючи в руках папку для документiв, в якiй крiм iншого, напевно, лежав екзаменацiйний бiлет. На обличчi у дiвчини сяяла усмiшка, яка свiдчила про те, що цей iспит не став для неi нескореною вершиною. І ця посмiшка засяяла ще яскравiше пiсля того, як вона побачила Дiму з букетом троянд. Напевно, цiлий Всесвiт не вартий був би цiеi ii посмiшки, i юнак вiдчув себе несказанно щасливим вiд однiеi думки про те, що саме вiн вартий Лiзиного усмiхненого обличчя. Дiвчина пiдбiгла i кинулася хлопцевi на шию. А Дiма, який в однiй руцi тримав букет, пiдхопив Лiзу iншою i, вiдiрвавши ii вiд землi, якомога сильнiше притиснув до себе.
– І що, вже можна тебе привiтати? Як написала? – запитав Дiма, опустивши Лiзу на землю i вручивши iй квiти. – Це, мiж iншим, тобi, з першим успiшним iспитом.
Дiвчина взяла до рук букет i в виглядi подяки нiжно поцiлувала Дiму, якому здалося, що в цей момент у нього на спинi виросли маленькi крильця. Лiза ж, яка була тоi митi теж шалено щасливою, поцiлувала парубка вiд самого чистого серця, вiд усiеi душi, яка в цi хвилини була просто кришталево чистою. І лише поцiлувавшись i, насолодившись, таким чином, один одним, вони продовжили свою розмову.
– Так, дякую, вони такi гарнi, – насамперед сказала Лiза, все ще дивлячись на букет.
– Та буде тобi, ти все рiвно стократ красивiша, – не збрехав Дiма, адже що може бути прекраснiше щасливоi дiвчини. – Так, як iспит пройшов? Розповiдай.
– Та вiн взагалi простiшим нiкуди виявився. Уяви, цiлих два питання попалися саме тих, що ми в автобусi повторювали, – про «І мертвим, i живим…» Шевченко i ще про сучасних письменникiв. І тема твору. Менi здаеться, я написала його просто iдеально. Там було про патрiотизм i любов до свого корiння. І я знаеш, що написала?..
Дiма з Лiзою повiльно йшли в сторону зупинки. Вона несла в руках букет квiтiв, а вiн – ii теку iз документами. Вони трималися за руки, i виглядали, напевно, найщасливiшою парою на свiтi. Лiза все розповiдала про iспит, а Дiма просто йшов поряд, посмiхаючись i вiдчуваючи щастя уперемiш з гордiстю – i за неi, i за себе, i, головне, за них.
Вийшовши з автобусу, вони попрямували до Лiзи додому – вона попросила, щоб хлопець зайшов до неi, i вони пообiдали разом.
Пообiдавши, вдосталь поговоривши з Лiзиними батьками i, в черговий раз, привiтавши ii з успiшним першим iспитом, Дiма повiльно пiшов додому. Вiн знав, що пiд час ii двох наступних iспитiв вже не зможе бути поруч – у нього своя сесiя, на яку треба було виiжджати вже наступного ранку. З кожним кроком, який Дмитро робив у напрямку до дому, величезна куля щастя в його грудях потроху здувалася. І сонце вже не грiло душу, а пекло в спину. Юнак знав, що iде максимум на два тижнi, як вiн i ранiше не раз вiд’iжджав, але йому здавалося, що цього разу йому доведеться пробути цiлу вiчнiсть вдалинi звiдси. Йому навiть здалося це необхiднiстю вiдправитися на канiкули в пекло. Хоча, не можна сказати, що унiверситет був для нього пеклом – вiн був вiдмiнником, i нiяких проблем зi здачею сесii i бути не могло. Проте сам факт черговоi розлуки, хоч i не назавжди, а лише на два тижнi, не мiг не засмучувати його, а цього разу й поготiв, набагато бiльше, нiж зазвичай.
Повернувшись додому, Дiма спершу подумав було зiбрати сумку, однак помiтив, що вона стояла вже повнiстю зiбраною. Цей факт змусив його посмiхнутися – ще б пак, вiн же сам ii сьогоднi зранку збирав. Час, що залишився до сну хлопець проводив як зазвичай – листувався iз Лiзою в соцiальнiй мережi «Вконтактi», грав в улюбленi комп'ютернi iгри. Готуватися до першого свого iспиту, до фiлософii, сенсу особливого не було, адже фiлософiя й так була одним з його улюблених предметiв, а значить, майже напевно можна було сказати, що вiн i без необхiдноi пiдготовки отримае з неi максимальний бал.
Глава 4. Донецьк
