Руденька

скачать книгу бесплатно

Руденька
Юля Пилипенко

Десять рокiв тому украiнськi лiкарi винесли Юлi вирок: до свого вiсiмнадцятого дня народження вона мае вмерти. Ця книга – своерiдний щоденник-сповiдь, де кожен рядок – не уява авторки, а подii з ii життя. Історiя Юлi приводить нас у тi днi, коли iй здавалося, що нiчого не можна змiнити, коли вона не впiзнавала свого обличчя й тiла, а руде волосся вiдбивалося в дзеркалi фiолетовим, впродовж однiеi ночi змiнивши колiр… З дивовижною вiдвертiстю та оптимiзмом, який за таких обставин здаеться неймовiрним, Юля розповiдае, як заново вчилася любити життя i насолоджуватися ним, що е найважливiшим, коли народжуешся вдруге. Ця книга – не просто iсторiя боротьби життя зi смертю, це ще й iсторiя кохання. До чоловiка, до життя, до себе.

Ви колись замислювались, що б зробили, якби це був останнiй день вашого життя?… Тодi ця книга для вас.

Юлiя Олександрiвна Пилипенко

Руденька

Dedicated to all the people

who saved and created my life.[1 - Присвячуеться всiм Людям, якi рятували i зробили можливим мое життя.]

Вiд автора

Вiтаю!

Мене звати Юля, менi 25 рокiв, i я хочу звернутися до вас iз таким ось питанням.

Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогоднi був перший i останнiй день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Нi – викиньте книжку геть. Зробiть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собi гарне, та насправдi воно не потребуе вiдповiдi. Воно потребуе вiд вас дiй i вчинкiв – крокiв, що грунтуються на любовi до життя. Можна щодня ставити собi це запитання, навiть вiдповiдати на нього, а що з того?

Протягом останнiх семи рокiв кожен мiй ранок починаеться однаково – я розплющую очi й запитую себе про це. А вже потiм роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разi, якби це був останнiй день мого життя. Водночас моi загостренi почуття змушують мене повiрити в те, що все для мене вперше… Ви, напевно, вже здогадалися, що мiй ранок починаеться не о 7.00 i не о 8.00… Вiн починаеться тодi, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моему ранковi. Інодi це 19.30, а iнодi – 21.00. Залежно вiд того, о котрiй годинi для мене почалася нiч. Інодi моя нiч починаеться о 9-й ранку…

Я лiтаю на побачення до рiзних краiн, в той самий час маючи любовнi стосунки. Легковажнiсть? Авжеж. Я можу спинити авто в центрi мiста, спричинивши затор, увiмкнути аварiйку, вийти i спостерiгати пiд колективне волання автомобiльних сигналiв, як у бездонному небi пролiтае лiтак. Просто тому, що я люблю лiтаки i iхнi бiлоснiжнi слiди, якi вони залишають не тiльки в небi, а й у моему життi. Я можу тижнями не вiдповiдати на телефоннi дзвiнки просто тому, що менi не хочеться нi з ким спiлкуватися. Егоiзм? Стовiдсотковий.

Я можу терпiти голод кiлька днiв, вiддавши своi останнi грошi безхатченку… не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня менi потелефонував той, дзвiнка вiд кого я чекала два тижнi, i менi хотiлося, щоб усi люди на свiтi були так само щасливi, як i я. І якщо iх сьогоднi ощасливлять моi грошi, чому нi? Дурiсть? Можливо.

Я святкую Новий рiк тодi, коли менi заманеться. При цьому я нiколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофiгiзм? Певна рiч.

Знаете, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це мiст. Вiн гарний. Я його дуже люблю. Коли менi погано чи добре, я скуповую всi повiтрянi кульки в мiстi, прив’язую до них паперового лiтачка, на якому пишу свое прохання або подяку. До кого я звертаюся i кому дякую? Про це я розповiм вам трохи згодом. Я приiжджаю на цей мiст, виходжу з машини i запускаю в небо десятки напомпованих гелiем куль, якi передають мое бажання в надiйнi руки. Дитинство? Романтика? Так. Але менi так подобаеться. І бажання здiйснюються.

Знаете, що я зробила, коли менi було двадцять один, i чоловiк, удвiчi старший за мене, зiзнався у зрадi, а потiм мiсяць убивав мене своiм негативом? Я подарувала йому бiлий «Hummer», щоправда, лише на один вечiр… i вечерю при свiчках. Не тому, що менi на той час аж так уже хотiлося зробити йому приемнiсть чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулася вранцi i поставила собi те ж таки питання. А потiм подумала: якби сьогоднi був перший i останнiй день мого життя, я б усе одно подарувала йому бiлого «Hummer’a» i вперше в життi зготувала б для нього вечерю, навiть усупереч тому, що вiн бiльше не був героем мого роману.

Я практично не ношу годинникiв: усi вони в мене зупиняються – дорогi й дешевi. Я живу поза часом, живу виключно для себе, а ще – для людей, яких я шалено люблю.

Мiй спосiб життя завдае чимало клопоту i переживань людям, якi мною дорожать, та вони мене розумiють… Вони знають, чому я живу саме так, i я не маю потреби перед ними виправдовуватися, пояснювати мотиви своiх вчинкiв i поведiнки, яка не завжди вкладаеться в межi усталених поглядiв. Причина проста: я задихаюся вiд життя, люблю його до слiз та iнодi доводжу свою любов до цiлковитого свавiлля… Я розкладаю мелодii на тисячi звукiв, досi плачу, коли бачу сонце… я люблю цей свiт так, як люблять раз у життi. Вперше i востанне. Просто тому, що для мене не iснуе «завтра». Мене не хвилюе «завтра». Що це за день – «завтра»? Це мiф. Утопiя. Вигадка.

Я хочу розповiсти вам свою iсторiю, в якiй немае анi крихти вигадки. Лише щира правда, заснована на грi долi. Я навiть не змiнила iмен. Адже це реальна iсторiя мого життя, i я не хочу називати чужими iменами Людей, якi зробили його можливим. Що вам до моеi iсторii? Звiсно, нiчого. У кожного з вас повнiсiнько своiх власних iсторiй, клопотiв i переживань. У кожного з вас свое Життя. Але я вважатиму за честь, якщо ви все-таки прочитаете мою iсторiю до кiнця. У такому разi в мене буде до вас одне прохання. Спитайте себе: «А що б я зробив(-ла), якби сьогоднi був перший i останнiй день мого життя?» Не треба вiдповiдати, просто спитайте. І якщо хоча б одна людина зрозумiе мене i зробить те, про що я так прошу… це означатиме, що я недаремно подарувала вам свою душу разом з ii вадами i переживаннями… недаремно пустила вас у свое життя.

Моя iсторiя починаеться вiд сьогоднi. Я не хочу говорити «з кiнця». Вважайте, що ви зi мною щойно познайомились i я беру вас iз собою в подорож моiм життям. Смiйтеся разом зi мною, засуджуйте моi легковажнi вчинки, дорiкайте в чомусь, а iнодi… просто мiцно тримайте мене за руку. Ласкаво прошу до мого LIFE JOURNAL. І не забувайте: у ваших руках – моя душа i вся правда про мене.

Я дуже хочу, щоб ви полюбили життя так, як люблю Його я…

Yours, but not Forever,[2 - Ваша, але не назавжди (англ.).]

Руденька

7 сiчня 2011 року

Сomme а un rocher,

Comme а un peche,

Je suis accroche а toi…[3 - Мов до скелi, мов до грiха, я прикута до тебе… (Фр.)Композицiя: «Je suis malade», виконавець: Lara Fabian, альбом: «Carpe Diem» (1998).]

Париже… привiт, Коханий… Добридень, Мiсто з великоi лiтери… Я знаю, що про Тебе вже все сказано, все проспiвано, все написано… Про Тебе говорили i писали в усi часи, надсилали друзям, знайомим i заздрiсникам листiвки з Твоiм зображенням… але чи часто пишуть особисто Тобi? Париже, Ти коли-небудь одержував листи? Я не розумiю, як можна говорити про Тебе як про мiсто… Хiба мiста вмiють вiдчувати, як Ти i я? Хiба мiста здатнi так зрозумiти людину, як зрозумiв мене Ти, Париже? Я була в багатьох чудових куточках цього свiту, i це дiйсно були «просто мiста»… А Ти – живий, справжнiй, божевiльний, почуттевий, чарiвливий… Ти змушуеш мрiяти тих, хто не знав, що таке Мрiя… Ти викликаеш сльози на очах людей, якi в життi можуть заплакати тiльки одного разу – втративши своi статки… Ти проникаеш у душу i в пiдсвiдомiсть… Ти пiдкрадаешся майже непомiтно… тихо… тактовно… з притаманним лише одному Тобi шармом… а потiм завдаеш одного удару – влучного, чiткого, просто в десятку, що зветься Серце…

Твое зухвале небо дивилося менi просто в очi, розумiючи мене без слiв, читало мене, як розгорнуту книгу… бачило всi моi думки, загострювало бажання, змушувало мiркувати над тим, що я всiма силами намагалася забути… Париже, Ти довiдався про всi моi таемницi i як найвiрнiший друг поховав iх у темних закутках Монмартру… Як дивно було спостерiгати тi сотнi людей, якi стояли поруч зi мною неподалiк вiд Сакре-Кер… i дивились на Тебе згори вниз… Вони дивилися то на мене, то на Тебе, але не розумiли, що ми з Тобою заодно… вони не чули нашоi розмови… вони не пiдозрювали, як багато ми сказали одне одному там… на Монмартрi… Вони дивились на Тебе зверхньо, але Ти, Париже, все одно линув над ними… Ти спостерiгав за цими людьми дещо iронiчно i знуджено… втiм, як i я…

Ми з Тобою такi схожi… ми з Тобою такi вiльнi… нам не потрiбнi цi обличчя, безглуздi слова, дурнi прагнення, iдiотськi вчинки, погляди, що в бiльшостi своiй е ознакою вульгарностi, пихи i порожнечi душi… У нас е спiльна таемниця, i це справдi об’еднало нас у пару… Я кохаю Тебе, а Ти – мене. Все просто i трохи чарiвливо. Скажу Тобi чесно: я в захватi вiд твоеi свободи. Твоi зорi нiколи не вмирають… Твое Сонце нiколи не калатае перед тим, як увiйти до чиеiсь спальнi чи навiть до чийогось життя… Твоi будинки i шато можуть чудово iснувати без людей, i при цьому вони не стануть пусткою, не втратять свого шарму, навпаки – ще бiльше збережуть свою атмосферу та унiкальнiсть… Навiть твiй мiсяць… не якийсь там, а французький…

Париже… рiдний… я полечу вiд тебе – ти не напишеш, не подзвониш, ти просто запам’ятаеш мене i чекатимеш… терпляче, безцеремонно, без трепету в серцi, але з iнтересом… ти чекатимеш просто тому, що Тобi цiкаво, яку таемницю я пiдготую до нашоi наступноi зустрiчi… Ти i Я – майже iдеальнi коханцi… Тебе можна шалено любити, розчинятися в Тобi, довiритися Тобi, вiддатися Тобi раз i назавжди, врештi-решт, до Тебе можна втекти… але при цьому знати i розумiти, що пiсля чергового розставання Ти не потурбуеш, не потривожиш, не докучатимеш дурними розмовами i банальними, нещирими фразами… Ти просто спокiйно чекатимеш… бо Тобi начхати, що буде далi… але в той же час, коли ми побачимося з Тобою наступного разу, Ти усмiхнешся своею найпривабливiшою усмiшкою i скажеш менi: «Bonjour, Jolie… менi тебе бракувало»… без зайвих слiв просто обiймеш мене… i ми знов зрозумiемо одне одного…

Ми разом зустрiли Новий рiк… я так про це мрiяла… ще з дитинства, пiсля нашоi першоi зустрiчi… коли я, маленька, вiдвернувшись до вiкна в автобусi, намагалася приховати своi сльози вiд моiх улюблених батькiв, якi познайомили мене з Тобою… i, напевно, я закохалася ще тодi… тому й плакала… І ось… через стiльки лiт… я зустрiчаю Новий рiк наодинцi з Тобою… В той час, як триста п’ятдесят тисяч людей прогулювалися Єлисейськими Полями, я блукала алеями твоеi безсмертноi душi… i захоплювалася Твоею байдужiстю… i менi так само було байдуже… якщо чесно, менi просто було начхати… я була з Тобою, а триста п’ятдесят тисяч людей i новорiчнi салюти – всього лиш анiмацiя… Ти пам’ятаеш, як Ти сховав мене, забрав iз цього натовпу? Ти нiжно взяв мене за руку i потягнув за собою на авеню Рузвельт… до ресторанчика, де ми не раз зустрiчалися… Ти, мабуть, шепнув щось офiцiантовi, бо вiн пiдготував для мене столик на терасi в заповненому по саму зав’язку ресторанi… Ти ж чудово знав, що менi потрiбен столик саме на терасi, адже завжди, зустрiчаючись iз Тобою, я курю… курю навiть тодi, коли кидаю курити назавжди… i в цьому ми з тобою теж схожi… нам подобаеться пускати дим… бо ми з Тобою дихаемо чистим повiтрям Свободи, Життя i Любовi… Ти пам’ятаеш, як офiцiант жартома пiдкурював менi крiзь прозору скляну огорожу… а я, так само жартуючи, прикурювала вiд веселого вогника вiддзеркаленого полум’я його запальнички? Ти пам’ятаеш Наше «Bonne Annee»? Всi по двiчi цiлували мене… а Ти, як завжди, холодним оком дивився на те, що вiдбуваеться…

Ти пам’ятаеш моi ранковi пробiжки Єлисейськими Полями… вiд величноi Трiумфальноi арки до вiчного Лувру? Ти пам’ятаеш, як жадiбно я ковтала Твое повiтря… i як вiд Твого холодного, але одночасно палкого зимового дихання на моi очi наверталися сльози? Ти пам’ятаеш назву пiснi, яку Ти пiдслуховував у моiх навушниках пiд час ранкових кросiв… «Babe, I’m gonna leave you…»… вiтер перекладав Тобi англiйськi слова французькою… а мiй прискорений пульс вибивав дивним ритмом напис майже посеред стежки, що вела вiд мого розуму до серця: «Дiвчинко, я збираюся покинути тебе»… а я все бiгла i вже не розумiла, звiдки взялися сльози: чи це Твое зимове дихання, чи це я… а Ти все пiдморгував менi фарами дорогих авто…

Париже, рiдненький, якби ми були подружжям, я погодилася б заприсягтися Тобi у вiчному коханнi, але ця моя присяга трiшки б вiдрiзнялася вiд тiеi, яку дають у кiно… Це прозвучало б приблизно так: «Я присягаюсь кохати Тебе тим нерозсудливим коханням, на яке здатна я i тiльки я… Я присягаюся вiдчувати Тебе так, як можу вiдчувати Тебе тiльки я… Я готова, але не присягаюся кохати Тебе завжди, та все ж я присягаюся шалено кохати Тебе сьогоднi… i хай наше “завжди” тривае тiльки сьогоднi… адже для нас iз Тобою не мае абсолютно нiякого значення, що буде завтра… а якщо раптом i наше “сьогоднi” триватиме завжди… тодi, Париже, друже мiй… Земля все-таки не така вже й кругла…»

Париже, ми з Тобою – майже iдеальна пара… ми переживемо розлуки i жарти долi… але Ти безсмертний, а я – не зовсiм… тому не зволiкай, друже мiй… не вiдбирай у мене дорогоцiннi секунди щастя… забери мене до себе якомога скорiше… давай разом попросимо про це Всесвiт… Ти ж знаеш, я волiю втiшатися Тобою, а не спогадами про Тебе… тому я кажу Тобi: «А Б’ЄНТО»…

P. S. І ще: Ти вiдгадав моi таемницi, але не будь таким ревнивим… Так, у цьому свiтi iснуе чоловiк, який дуже схожий на Тебе… але не конче було щодня дорiкати менi, повторюючи по-французьки «Il у а», з легким глузуванням пiдкладати менi в готель мило, запах якого не те що б зворушив мене… але цей запах торкнувся тiеi невидимоi хмарки, що вилiтае з тiла (21 грам), коли людину забирае у свiй таемничий свiт всемогутне небо… цей клятий запах дорогого французького мила… цей запах, який нагадуе запах чоловiка, якого менi бракуе… i я сподiваюся, що Вiн, так само як i Ти, коли-небудь просто мовчки обiйме мене… ще раз… i бiльше вже не вiдпустить.

16 грудня 2010 року

Ну как же ты

Понять не можешь,

Что мне порою так нужна

Просто тишина…[4 - Композицiя: «Слова, слова», виконавцi: Теона Дольникова та Гоша Куценко, рiк виходу: 2003.]

Моя барна стiйка була захаращена десятками книжок: я захоплювалася творчiстю Моне, я дiзналася все про життя Ван Гога, Тулуз-Лотрека, Гогена, Анрi Руссо й усiх iмпресiонiстiв… я запоем читала Стендаля, Мопассана, Гюго i Андре Моруа… Аполлiнер став моiм улюбленим поетом, Пiкассо й Далi – майже кумирами… Це була якась невтолима спрага до знань: менi подобалось i вiдчувати цю спрагу, i насичувати ii… Я була в захватi, коли дiзналася, що Далi розробив лого для карамельки «Чупа-чупс»…

Господи, ну як менi дати iм зрозумiти, що мiй жах не в сонному кошмарi… а в тому, що прокидаючись я розумiю: все це був тiльки сон… Усе перевернулося: у своiх снах я бачила iншу реальнiсть… сонячну, таку, якою був мiй Листопад. А в реальному життi не було нiчого, крiм туги й незмiренного смутку. Історiя повторювалась. Як менi пояснити iм, що треба просто дати менi спокiй? Усе. Мене немае: я вмерла, випарувалась, заховалася, полетiла геть, зачинилася в шафi, позичила у Гаррi Поттера мантiю-невидимку… обирайте будь-яку легенду, що не образить вашого самолюбства… лишень припинiть менi дзвонити i називати мене «моя дiвчинко». Досить читати менi по телефону казки на нiч i розповiдати, як багато ви всi готовi для мене зробити. Панове, я нiколи не була «вашою дiвчинкою» i нiколи нею не буду! Я бiльше не користуватимусь Інтернетом i не вiдповiдатиму на вашi дзвiнки. ЩЕЗНІТЬ! Мое серце належить тiльки Йому i бiльше нiкому. А ще один чоловiк нещодавно це серце збурив…

P. S. Так не може далi тривати… мене врятуе або Париж, або трохи сонця… а ще краще – паризьке сонце.

24 жовтня 2010 року, ближче до полудня…

Сколько в моей жизни было

этих самолетов…

Никогда не угадаешь,

где же он не приземлится…[5 - Композицiя: «Самолет», виконавець: Zемфiра, альбом: «Вендетта» (2005).]

Я сидiла в аеропорту «Шереметьево»… втомлена, розбита i спустошена… Я летiла «додому»… А що «вдома»? І де цей «дiм»? Ах, так… у Днiпропетровську… Принаймнi це пiдтвердив мiй посадочний. Хай живе Днiпропетровськ! Мiй Рiдний Дiм! Вiтаю тебе, чудове мiсто з уi…ю гармонiею… Добре, що в мене все ще е машина i собака… ну й квартира… хоча… цiкаво, чи в мене ще е квартира? Було б кумедно: я заходжу додому, а мене там чекае новоспечена сiмейна пара… Приемно очам: вона стоiть бiля моеi незайманицi-плити i готуе паровi котлетки… а вiн, той, хто був моiм, з усмiшкою, сповненою умиротворення, у якiй вiдбилася вся краса родинного вогнища, дивиться телевiзор… а ще краще – читае «Комсомольську правду»… І тут я: «Вiтаю, почувайтеся, як удома… у холодильнику е трохи Evian й курячого фiле для мого собаки…» Або отак… хоча краще нiяк. Ця позитивна хвиля моiх думок заносить мене до якогось росiйсько-iталiйського ресторану в аеропорту: я переглядаю зачароване меню… i мiй вибiр, що зараз цiлком став жертвою мого настрою, о дев’ятiй ранку зупиняеться на мартiнi, мартiнi… або мартiнi. Це беручи до уваги, що за п’ятнадцять хвилин перед тим я на останнi росiйськi рублi купила в Duty Free «Martini Gold by Dolce amp;Gabbana». Менi завжди подобалася Монiка Белуччi, то чи могла я не спробувати напiй, який рекламував ii чорно-бiлий образ? Можливо, я прилечу додому i вип’ю цей чудовий дизайнерський лимонад з моею новою родиною… дiдько… знову я про них думаю… Отже, пiсля п’ятдесяти грамiв огидного теплого мартiнi, випитого в товариствi спортсменiв-iнтелектуалiв i двох повiй, я рушила до свого гейту… На той час я не думала про те, що пiсля прильоту «додому» у мене можуть виникнути проблеми з украiнським паспортом, до якого не було вклеене нове фото. На росiйському кордонi мене дуже суворо попередили: «Я взяв вас на замiтку… наступного разу, якщо ви прилетите з цим самим паспортом, ви не зможете потрапити на територiю Росiйськоi Федерацii»… По-перше, я сподiвалася, що наступного разу не буде… По-друге, я завжди лiтаю iз закордонним паспортом, який у той час, як росiйський прикордонник проголошував свою урочисто-погрозливу промову, спокiйно лежав собi у нiмецькому посольствi мiста Киева, прикрашений шенгеном на три роки… а по-трете, менi тодi було однаковiсiнько: мене не хвилювала нi Росiйська Федерацiя… нi Украiна… нi все iнше… бо я нiчого не вiдчувала. Я ЗОВСІМ НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЛА. Олiгархiчна Москва украла всi моi певною мiрою дитячi мрii, i найстрашнiше – я навiть не знала, як вона з ними поведеться. У моiй душi була така сама пустка i холоднеча, як i в порожньому аеропорту «Шереметьево»: не було емоцiй… не було сил… бажань, почуттiв, турбот, смiху, злостi, слiз… У менi не було нiчого… Я сiла в автобус, який мав радiсно допровадити своiх пасажирiв до лiтака. Стояла бiля навстiж розчинених дверей… у геть розхристаному «Монклерi», в угах, тоненьких колготках… але навiть не вiдчувала холоду… мене нiщо не хвилювало, нiщо не чiпало, i ось тодi стало страшно… я подумала: «А що коли так буде завжди? Якщо раптом я бiльше нiколи не зможу вiдчути i покохати?… Якщо нiколи бiльше не зможу заплакати – вiд щастя чи з горя?… Якщо це кiнець… кiнець мого внутрiшнього свiту?» Я не знаю, що б сталося, якби я тодi так не подумала…

Звiдки менi було знати, що саме тiеi митi Зрадлива Доля i Його Величнiсть Випадок одночасно пiдслухають моi думки, а далi трохи порадяться i вирiшать таке: «Нехай вони зустрiнуться. Зараз». А поки Доля i Випадок провадили свiй кумедний дiалог, я бездумним поглядом слiпо дивилася перед собою… доти, доки не спiймала себе на думцi, що вже хвилин п’ять мене так само, не вiдриваючись, пасе холодними хитрими очима iхнiй власник – одягнений у все чорне чоловiк: кепка, пальто… Вiн стояв на вулицi i говорив по телефону… i весь час дивився на мене… На ньому були бiсовi черевики «Catford», якi я завжди зневажала… на плечi висiв чорний рюкзак… Вiн дивився на мене… так дивно дивився на мене… вiн… Якби я навiть знала тодi, до чого призведе це «вiн так дивно дивився на мене», я б усе одно сiла i до цього автобуса, i до цього лiтака…

Я розплющую очi… як завжди, в лiтаку я спала. Днiпропетровськ. Ось вiн. О!.. сонечко свiтить… гадаю, вже й це заслуговуе на подяку. Можна вiдстебнути ремiнь, зробити вдих або видих, можна навiть кому-небудь потелефонувати. От тiльки кому менi хотiлося б зараз телефонувати? Нiкому. А навiть якби й було кому, то що я скажу? «Алло, привiт… так… Москва менi дуже сподобалась… вона мене вбила i зжерла… ну, аякже, все чудово…» Єдина людина, з якою хочеться зараз говорити, мене зустрiчае, а батьки – це святе… iм я, звiсно, подзвоню. Втiм, за два тижнi моеi вiдсутностi в цьому аеропорту нiчого не змiнилося: черговий автобус, який везе нас до термiналу… чужi погляди, стандартнi розмови, набридлi мелодii made by Nokia, Vertu i iPhone. Я виходжу з автобуса, не поспiшаю до термiналу i знов вiдчуваю на собi чийсь погляд… Ну, певно ж, це вiн… той чоловiк у чорному… вiд його погляду менi стае ще гiрше, нiж було до цього: чомусь виникло бажання дiстати окуляри-краплi вiд «Ray Ban» – сховати за ними вii, що давно вже забули про туш. Ось воно… паспортний контроль… мое втомлене «добрий день» i… «У вас проблеми». Те, що у мене проблеми, я знала i без цього пиндючного персонажа, що засiв у будцi на украiнському паспортному контролi для UA CITIZENS.

– А як ви здогадалися, що в мене проблеми? – поцiкавилась я з легкою iронiею.

– Проблеми з вашим паспортом, – вiдповiв усевладний прикордонник.

– Якраз це не проблема. Мене вже попередили в Росii, сказали, що потрiбно вклеiти нове фото, адже менi стукнуло двадцять п’ять. Саме це я й зроблю одразу, як потраплю додому.

– Нi, дiвчино, ви не розумiете… я не можу вас впустити до Украiни… i у вас дiйсно проблеми… тож вiдiйдiмо поговоримо… – І вiн усмiхнувся менi тiею знаменитою загадковою посмiшкою, на яку здатнi тiльки украiнськi прикордонники.

– Послухайте, я дуже втомилася… смертельно хочу спати… будь ласка, давайте зараз таки й закiнчимо цю iсторiю. Ви пропускаете мене «додому», я щиро вам дякую i мило всмiхаюся, ми не затримуемо чергу… i всi з того задоволенi.

– Юлiе Олександрiвно, я навiть не знаю, громадянкою якоi краiни ви е… Росii чи Украiни… я не розумiю, як вас могли випустити з Украiни з вашим недiйсним паспортом… Це неможливо.

– У мене залишився старий посадочний… i квиток… Ви можете самi переконатися, що я вилетiла з Украiни чотирнадцятого жовтня, а сьогоднi я повертаюся з Москви в Днiпр. А ще ви могли б легко перевiрити, що в мене е закордонний паспорт – вiн зараз у Киевi, в нiмецькому посольствi.

– Я прошу вас вiдiйти убiк i почекати. Менi потрiбно подумати, що з вами робити. Я мушу все перевiрити i порадитися з колегами.

Я вiдiйшла. Всi пасажири дивилися на мене: чоловiки – певною мiрою спiвчуваючи, жiнки – з ледь помiтною зловтiхою. Чоловiк у чорному заповнював якiсь папiрцi, i його чомусь радо привiтав прикордонник – той самий, що вирiшив позбавити мене душещемноi зустрiчi з Батькiвщиною. Я кинула на пiдлогу свiй «Луi Вiттон» з ноутбуком, притулилася до стiни i чекала, сподiваючись на диво. Раптом, як гриби пiсля дощу, один по одному почали з’являтися «iншi» прикордонники. Мусила кожному переповiдати одне й те саме. Хтось цiкавився, де я працюю, хтось канючив у мене знижку до нiчного клубу «Opera», хтось посмiхався – вони прилипли до мене, мов мокре листя восени. А я не люблю мокре осiнне листя: воно завдае менi жалю. Терпець менi урвався пiсля того, як один з них вирвав з моiх рук паспорт i сказав: «Ось… вважай, що ти прилетiла… без паспорта… читай!» При цьому розгорнув мiй паспорт на якiйсь сторiнцi, тицьнувши своiм по-украiнськи пухким пальцем у дрiбний текст. Я, навiть не глянувши на нього, сказала: «Ну, прочитала, i що далi?» «А далi… дзвони тим, хто тебе зустрiчае, i кажи, щоб не поспiшали». Це було все. Крапка.

– Гаразд! Отже, панове, шоу закiнчено. Менi потрiбен ваш начальник i всi вашi спiвробiтники. Я вдивлятимуся в обличчя кожного, аж поки не згадаю, хто саме з вас десять днiв тому випустив мене з моiм «недiйсним» паспортом за межi Украiни. Це що виходить? Що достатньо мати обличчя i довгi ноги, щоб незаконно покинути територiю Украiни? А як же безпека? Ви мусите нести вiдповiдальнiсть за такi проступки. Ви стверджуете, що не знаете, хто я, а мiй паспорт не е пiдтвердженням моеi особи. Моi посвiдчення водiя, техпаспорт i кредитки викликають лише загадковий блиск у ваших очах. Але я прилетiла з Москви, i в моiх кишенях так само свище вiтер, як i в цьому примiщеннi, де я уже тридцять хвилин через вас стовбичу без дiла, тодi як решта пасажирiв мого рейсу давно вже вдихають пахощi Днiпропетровська. Я говоритиму тiльки з вашим шефом! – Я ладна була знищити iх усiх, дарма що насправдi поспiшати менi не було куди.

Все скiнчилося за десять хвилин. Мене пропустили i сказали, що сьогоднi «ваш день i вважайте, що вам дуже пощастило». Це справдi був мiй день, я й без них знала, що менi пощастило… причому давно.

Моя валiза самотньо кружляла на безкоштовному атракцiонi пiд назвою «багажна стрiчка». Дуже зворушлива картина: я, моя валiза i нiкогiсiнько навкруги… Вiдчинилися дверi… Днiпропетровський аеропорт… Мiжнародний термiнал… Я виходжу: всiх, кого зустрiчали, вже давно зустрiли… тi, кого не зустрiчали, хтозна-коли поiхали самi… Авжеж… сiм рокiв тому все було iнакше… по шкiрi бiгли мурашки… а нинi так порожньо й тихо… мене нiхто не чекае, нiхто… крiм чоловiка в чорному, який напевно чекае не мене. Я не знаю, чому в мене всерединi все затерпло, коли я його побачила. Я мовчки проминула його i почула: «Я вас чекав…» Уггi спинилися, валiза завмерла… i в головi, мов блискавка, промайнула едина думка: «Скiльки можна?»

– Навiщо ви мене чекали? – спитала я стомленим голосом.

– Я ще не знаю. Можливо, у мене до вас буде незвичайна пропозицiя, – вiн говорив з приемним акцентом.

– Яка незвичайна пропозицiя? – Менi не вдавалося далi приховувати усмiшку.

– Чим ви займаетеся? Ви живете в Москвi чи в Днiпропетровську?

– Що… за питання… я нiде не живу… у Днiпропетровську.

– Як вас звуть? У вас е зараз час? – Вiн говорив зi мною так, нiби я була його колишньою дружиною.

Це було схоже на якийсь допит… а я, мов те нерозумне дитя, чесно вiдповiдала на його запитання, сама не розумiючи, навiщо я це роблю… чому взагалi з ним розмовляю… А все через його нестандартну зовнiшнiсть, iнтонацii його голосу… манеру говорити… І його обличчя чомусь здавалося менi знайомим…

– Мене звуть Юля. І менi й справдi вже час iти. Я могла вас бачити в Москвi? Менi здаеться знайомим ваше обличчя.

– Не знаю. А де ви були в Москвi? – поцiкавився вiн i посмiхнувся.

– На Росiйському тижнi моди, на Московському тижнi моди… загалом оце й усе… ще я бiгала кроси навкруг Патрiарших ставкiв, перед тим попоiвши круасанiв у «Волконському», але там я точно не могла вас бачити…

– На такi заходи я не ходжу. А що ви робили на Московському i Росiйському тижнях моди? Вас зустрiчають?

– Так, мене зустрiчають. І менi час iти. Мене й так затримали на сорок хвилин. Я теж зазвичай не ходжу на такi заходи, але була там iз друзями.

– А хто вас зустрiчае?

– Подруга.

– Чим ви займаетеся?

– Можна сказати, пiаром. – Мене веселив цей дiалог. Це чимось нагадувало iнтелектуальну гру «брейн-ринг».

– У вас жорсткий графiк роботи? – вiн не вгавав.

Вигляд у мене був отетерiлий. Ми вже вийшли на вулицю, а вiн все ще мучив мене своiм «дiзнанням». На нього чекала машина з водiем. Мене тим часом нiхто не чекав.

– Ви ж казали, вас зустрiчають. – Вiн вдивлявся в якiсь машини чи людей, якi ймовiрно могли мене очiкувати.

– Так, моя подруга затримуеться.

– Може, вас пiдвезти?

– Нi, дякую.

– Ви впевненi?

– Цiлком.

– Будь ласка, вiзьмiть мою вiзитку. І зателефонуйте менi. – І вiн простяг менi вiзитну картку, а я засунула ii до кишенi, навiть не прочитавши його iм’я.

– Неодмiнно подзвонiть менi, Юлю. На все добре. – Вiн попрямував до машини.

– Гаразд, я вам подзвоню. Вам теж на все добре, – розвiтавшись з випадковим попутником, я нарештi вiдчула полегкiсть.

Я побачила, як повiльно вiд’iжджае його авто… Чомусь у цю хвилину почувалася особливо самотньою. Але здалеку вже показався Анiн чорний X5, що летiв менi назустрiч зi швидкiстю кулi…

Я зайшла додому… все як звичайно… мене нiхто не чекав: вiн не лежав на моему диванi, а вона не готувала бiля моеi плити, якою я все ж таки користувалася двiчi в життi. Нiчого нового, нiчого цiкавого… Що далi? Я намотувала кола по квартирi, крок за кроком настрiй псувався… ставало нудно… Валiза мирно спочивала в кутку пiсля важкоi дороги, i менi не хотiлося турбувати нi ii саму, нi ii вмiсту… Ненавиджу розпаковувати речi… Щоправда, й складати iх я так само не надто полюбляю, але роблю це з великим ентузiазмом: принаймнi, коли кудись летиш, тебе чекае невiдомiсть… а коли повертаешся – ти вже все знаеш… Години через три я, геть занудьгувавши, вирiшила з ким-небудь зустрiтися… Я надягла спортивний костюм, вiчний Moncler… менi навiть не хотiлося брати з собою сумку… Ключi вiд машини, де ж ви, агов?! Помацавши в кишенi, замiсть ключiв я дiстала звiдти вiзитку… Чоловiк у чорному i його незвичайна пропозицiя… чи потрiбно менi знати твое iм’я?… Хто ти? Звiдки ти? Вже взувшись, я стояла коло порога… Побачивши iм’я на вiзитнiй картцi, заусмiхалася… а коли прочитала назву «компанii», то просто розсмiялася… Доля, кохана, це що? Черговий жарт? Чи це все Петина карма?… А може, це взагалi справа рук Петi?… Через п’ять хвилин, я, взута, сидiла за барною стiйкою i гуглила. Але що його занесло до забутого богом Днiпропетровська? Може… вiн божевiльний… чи любитель пригод?… Google задовольнив усi моi запити. Я надiслала йому sms-ку зi своiм украiнським номером i пiдписалася «Юля (лiтак)». Нi вiдповiдi, нi дзвiнка не було. Я перевiрила номер телефону на вiзитнiй картцi. З’ясувалося, що я помилково надiслала sms-ку на тел./факс. Це мене зупинило на якусь мить… «А може, не треба цього робити?» Запитавши себе для годиться, я скинула sms-ку на його росiйський мобiльний номер.

Трохи згодом…

Поболтаем об иронии…

Мне безумно интересно…

это глупо или честно?

Я рискну и стану ближе…

Твои запахи смущают…