скачать книгу бесплатно
их названий я не знаю…
Я вообще тебя не знаю…
ты меня впервые видишь…
Я заранее прощаю…
ты, напротив, ненавидишь…[6 - Композицiя: «Австралия», виконавець: Zемфира, альбом: «Z-Sides» (2009).]
Вiн потелефонував менi зi свого украiнського номера… i вже був в iншому мiстi. Це був найбiльш дивний дiалог у моему життi. Незнайомий чоловiк ставив менi десятки запитань, на якi я не мала що вiдповiсти… i я шукала цi вiдповiдi в собi… просто тому, що я ранiше нiколи не замислювалася над такими речами, про якi вiн мене питав:
– А скажiть, Юлю, що об’еднуе чоловiкiв, яким ви подобаетеся?
– Не знаю… я подобаюся рiзним чоловiкам… вiд шiстнадцяти до шiстдесяти… вони рiзнi за характером… темпераментом… рiвнем розуму… я нiколи не замислювалася над цим… хоча… менi здаеться, я знаю… iм усiм на тому чи iншому етапi життя бракувало позитиву… i вони знаходили його в менi.
– А що об’еднуе чоловiкiв, якi подобаються вам? Ви коли-небудь кохали?
– З цим простiше… я кохала, так… i кохаю. Що об’еднуе чоловiкiв, якi менi подобалися? Всi вони були набагато старшими за мене, мали проникливий розум i були недоступнi. Завжди iснував стримувальний чинник. Менi мае бути цiкаво. Менi подобаеться закохуватися… шаленiти… чекати дзвiнкiв… зустрiчей… Я не можу, коли все стабiльно й буденно… Я починаю задихатися вiд нудьги… перестаю брати слухавку… Взагалi, хоч як егоiстично це звучить, але я дiю так, як почуваюся, i керуюся виключно своiми швидкоплинними бажаннями. Не хочу спiлкуватися – не спiлкуватимусь… я не люблю гаяти свiй час на чоловiкiв, до яких у мене немае нiяких почуттiв i якi не викликають у менi емоцiй. А якщо вони не викликають у менi емоцiй, менi не цiкавi iхнi залицяння й увага. Я потребую драйву i непередбачуваностi, пiдкрiплених високим рiвнем IQ… На жаль, таких чоловiкiв мало.
– Ви замiжня?
– Нi… п’ять рокiв цивiльного шлюбу… ми розiйшлися. З мене досить. Це трохи нудно.
– А ви вiдчували пристрасть?
– Так, – вiдповiла я не задумуючись.
– Ви зраджували?
– Практично нi. Якщо у мене зав’язуються серйознi, тривалi стосунки з чоловiком… то я, безумовно, шаную його… зраджувати чоловiка, якого я поважаю, зазвичай менi не властиво… доти, доки чоловiк ставиться до мене вiдповiдно. Якщо ж трапляеться навпаки, я припиняю обмежувати себе в усьому i починаю жити для себе. Це автоматично ставить крапку в наших стосунках. Хоча я, щиро кажучи, навiть маючи з кимось стосунки, живу лише для себе. Так склалися обставини. Але… якщо я КОХАЮ… я ладна на все заради чоловiка. Абсолютно на все. Хоча я чудово усвiдомлюю, що рано чи пiзно через те шкодуватиму. Але шкодувати за чимось – це не мое… Я часто шкодую за тим, що я зробила, але нiколи – за тим, чого не зробила, адже я роблю тiльки те, що хочу.
Запитання сипалися, як з мiшка… Вiн вивчав мене… i менi це подобалось. «Чи любите ви самоту?», «Наскiльки ви хтивi?», «Наскiльки ви пристойнi?», «Чи любите ви людей?»…
– А ви часто плачете, Юлю? – спитав мiй новий знайомий.
– Ранiше плакала часто. Тепер не плачу зовсiм. Можливо, розучилася. Але… менi б хотiлося заплакати знову.
– А яка зазвичай причина ваших слiз?
– Я плачу, коли менi сумно… плачу, коли менi завдають болю… болю не фiзичного, а морального. Фiзичний бiль мене не лякае. Я плачу вiд щастя…
– А що для вас щастя?
– Кожний день – це щастя.
– От iще… припинiть… все це х…ня, – сказав вiн рiзко.
– Ви запитали – я вiдповiла. Ви мене не знаете. – Мене розлютила його реплiка.
– Ну, якщо кожен день для вас – щастя, а ви плачете вiд щастя… тодi ви мусите плакати щодня.
– Так i було. У моему життi був час, коли я плакала… просто тому, що дивилася на сонце… бачила небо… вiдчувала запах трави… слухала улюблену пiсню… пiдкурювала сигарету… я плакала вiд щастя просто тому, що була жива… Я була готова заплакати тiльки через те, що бачила зграю птахiв, якi злiтали в небо… салют… океан… Так. Це Щастя. І я плакала. І ранiше нiколи не соромилася своiх слiз. Для мене не важило, що про мене подумають… Втiм, як i тепер. Але з певного часу я приховую своi сльози вiд людей. Просто тому, що для багатьох з них це справжня втiха – бачити чуже страждання. А я волiю давати втiху тiльки тим людям, яких люблю… чи яких не знаю… Ви вже вирiшили, що в мене не всi дома? – радiсно поцiкавилася я.
– Юлю, а ви приiдете до мене в гостi? Адже вас нiчого не тримае у Днiпропетровську. Ви цiкава панянка… я не помилився… приiжджайте… i нi про що не думайте… Я не буду вiд вас приховувати – ви цiкавите мене з двох причин: по-перше, ви – вродлива жiнка, по-друге, це стосуеться роботи.
– Я не знаю. – У мене були певнi сумнiви щодо цього.
– А що ви робитимете в Днiпропетровську? І якi у вас плани на найближче майбутне? – вiн був невгамовний.
– Менi нiчого тут робити… щодо вашого запрошення… я подумаю. Можливо, полечу до Парижа вчити французьку… Я вже пiду, добре? Я сьогоднi ще нiчого не iла. І… дякую вам.
– Ви менi вже за щось вдячнi?
– Так. Дякую за незвичайне спiлкування i за те, що ви – цiкава людина. Останнiм часом менi цього бракувало. А можна на «ти»?
– Як для вас зручнiше. Я звик звертатися до людей на «ви»…
– Я теж… просто я вiдчуваю, що в мене може вирватися «ти»… тому наперед перестраховуюсь, – я засмiялася.
– Останне запитання, Юлю… i не буду вас бiльше затримувати, обiцяю. А хто у вас там весь час так голосно гавкае? Його нiяк не можна зробити тихiше? – тихо спитав вiн.
– Це мiй пес Роджер Федерер, – я реготала.
– Вiн теж у тенiс грае?… Ви з ним живете? – чоловiк у чорному був дещо здивований. – Я б хотiв з ним познайомитися.
– Так… але це буде тiльки пiсля того, як я вас познайомлю з батьками, – я говорила дуже серйозно.
– Боюся, я поки що не зовсiм до цього готовий, – вiн смiявся.
– Я мала на увазi батькiв мого пса. Вiдпустите мене перекусити? – У мене був чудовий настрiй пiсля спiлкування з цим чоловiком, i я вiдчула, як добряче зголоднiла за день.
– Не смiю затримувати. Смачного. Я тобi подзвоню. Бувай. – Вiн перший перейшов на «ти» i закiнчив розмову.
…Ми проговорили з ним понад годину: мое мокре волосся вже майже висохло… Я повинна була заiхати за Елею ще сорок хвилин тому…
Назавтра я захворiла. Коли його дзвiнок пролунав наступного разу, вiн просто сказав: «Юлю, приiжджайте… а то наше спiлкування розвiеться, мов дим. Ви нездужаете? Я дам вам велику машину. Хворiтимемо разом… Ну скажiть менi, Юлю, як менi сп…ти вас iз вашого Днiпропетровська?» Я розгубилася i сказала: якщо вже на те пiшло, то я приiду тiльки своею машиною, бо дуже люблю дорогу, музику i обожнюю кермувати сама.
Минуло ще кiлька днiв… вiн не телефонував… Я чекала його дзвiнка так, як чекають на поiзд або лiтак, який мае доправити тебе до невiдомоi чарiвноi краiни. Менi хотiлося набрати номер його телефону… та руки чомусь тремтiли. Я не розумiла, що зi мною вiдбуваеться… доти, аж поки вiн не подзвонив знову… Виявилося, що вiн теж хворiв, але тепер вiн чомусь не запрошував мене в гостi… Це здалося менi дещо дивним, хоча в цьому чоловiковi мене дивувало геть усе… Якось вiн спитав мене: «А що в тебе виходить робити найкраще?»… Я замислилася i сказала: «Я не знаю… у мене все непогано виходить… я добре граю в тенiс… легко засвоюю мови… я чудово розмовляю англiйською, непогано iталiйською… у мене виходило займатися PR i ресторанним бiзнесом… менi здаеться, я змогла б вiдкрити ресторан… у мене навiть е готовий концепт… dining-club моеi мрii… щось подiбне до паризького «Buddha-Bar», але…» Вiн довго слухав мене, зрештою сказав: «Загалом, я зрозумiв, Юлю. Нi х… ти не вмiеш». Я подумала, усмiхнулась йому в слухавку i сказала: «Ну, власне, так… Твоя правда». Було близько дванадцятоi ночi… я вiдклала телефон убiк… i вже збиралася спати… але чомусь менi схотiлося написати йому sms-ку, хоча я не е аж таким шанувальником цього способу спiлкування. Я взяла телефон i мимоволi написала: «Найлiпше я вмiю почувати. Buona notte». Вiн вiдповiв: «Dobranich». Ця нiч не була доброю, адже я втратила спокiй – я закохалася.
Якось вiн назвав мене «Two B». На мое запитання, що це означае, вiн вiдповiв: «Напiв-богиня, напiв-бандитка».
Я видужала… а вiн усе ще хворiв… я не розумiла, на що можна хворiти так довго i так серйозно… щоб вiдкласти всi своi справи. Вiдповiдь мене вбила: «Кiр». У дорослому вiцi це дуже важке захворювання. Це означало, що я… не зможу його побачити. Мiй знижений iмунiтет не залишив менi шансу… Вiкiпедiя так само не вселяла надiю… Та бажання зустрiтися з ним було понад усе. А надто пiсля того, як вiн переконав мене, що небезпека зараження вiрусом минула… i якщо я хочу з ним поспiлкуватися, то едина можливiсть зробити це – скористатися моментом, поки вiн хворiе i «не на зв’язку з навколишнiм свiтом». Бо потiм на нього знову навалиться робота, i вiн перестане iснувати для всiх i всього.
Щодо моеi поiздки питання розв’язалося само собою. Я iхала за кермом i раптом написала йому sms-ку: «Приiду завтра». Вiдповiдь надiйшла миттево: «Chudovo». Увечерi вiн подзвонив менi й запитав: «Юлю, ти усвiдомлюеш, що iдеш у гостi до хвороi людини? Уяви, що ти навiдуеш стареньку… бабусю…» Я смiючись вiдповiла: «У такому разi ми поволеньки походжатимемо пiшки… я обожнюю пiшi походеньки… iнакше я не приiду». У вiдповiдь я почула: «А… тобто ти приiдеш диктувати, що ми мусимо робити? Авжеж… менi страшенно бракуе тут начальника…» Я згадала, з ким маю справу, зрозумiла, що бовкнула дурницю, i, спохопившись, виправилася:
– Е нi! Це ти казатимеш, що ми будемо робити. Я не хочу нiчого придумувати, тим паче командувати. Я вiд цього втомилася, – я намагалася говорити якомога серйознiше.
– Орiентуешся грубо, але швидко. – У слухавцi пролунав його приемний смiх.
Ми ще трохи повеселилися в телефонному режимi, насамкiнець я спитала його:
– А коли я приiду, ти й далi атакуватимеш мене запитаннями? Що ти хочеш про мене знати? Що, власне, тебе цiкавить?
– Все, що пов’язане з емоцiями, iнтригами, зрадами, важким дитинством, переживаннями…
– Тодi я саме та, хто тобi треба. Щоправда, коли я почну все розповiдати, менi здаеться, я можу заплакати…
– Ну… для мене звично бачити чужi сльози. Це частина моеi роботи… А чому ти вважаеш, що можеш заплакати?
– Може, й не заплачу… Важко сказати… просто в моему життi було багато всього – хорошого i поганого… я не завжди знаю, як поведуся наступноi митi… я взагалi себе не знаю… i щоденно вивчаю себе.
– Готовий очолити наукову групу. Я чекаю на тебе. До завтра. Зателефонуй, як виiжджатимеш.
Я доiхала дуже швидко i подзвонила йому вже тодi, коли роз’iжджала центром незнайомого мiста. Мене зустрiв водiй, який провiв мене до мiсця його тимчасового житла, призначеного спецiально для «кору». Дверi вiдчинила якась миловида молодичка – вона виявилася хатньою робiтницею, а не дружиною, тож я зiтхнула з полегкiстю. І я побачила його… Вiн подивився на мене усмiхнено, торкнувся мого волосся i не вiтаючись сказав:
– Справжня рудоволоса дiвчинка. Я тебе дуже чекав. – А далi обережно обiйняв мене i поцiлував – так, нiби ми були з ним знайомi вже кiлька рокiв. – Вибач за квартиру. Мене привезли сюди з готелю з температурою сорок, коли я захворiв на кiр. Потрiбне було мiсце, де за мною могли б доглядати. Сьогоднi я звiдси переiду.
– Чудова квартира, особливо килим… – Я не змогла приховати усмiшку.
– Так… килим е пiдтвердженням витонченого смаку украiнських власникiв квартири i свiдком iх надзвичайно насиченого життя. – Вiн смiявся. – Ти голодна?
– Та нi, не надто… – Я чомусь почувалася трохи скуто.
– Я обiцяв тобi гуляти, еге ж? Я дуже давно не був на вулицi i… я взагалi рiдко ходжу пiшки. – Вiн ледве стримував смiх. – Але ми зараз пiдемо гуляти цим чудовим мiстом, якщо ти не проти.
– Ти справдi гулятимеш зi мною пiшки? А тобi лiкарi вже дозволяють?
– Я весь час на зв’язку зi своiм московським професором. Я вчора попередив його, що до мене в гостi iде дiвчинка зi зниженим iмунiтетом, яка страшенно полюбляе прогульки. Вiн сказав, що тобi вже нiщо не загрожуе через мене, а свiже повiтря пiде на користь нам обом. – Вiн обмотував шию величезним чорним шарфом. – Тому, мiй чудовий руденький друже, ми йдемо гуляти. А менi тим часом знайдуть пiдхоже житло.
Автомобiль з його водiем повiльно котив дорогою… Ми гуляли мiстом… На нього з цiкавiстю дивилися люди: хтось звертав увагу на оригiнальну зовнiшнiсть, а бiльшiсть просто його впiзнавали, проводжали поглядом чи усмiхаючись вiталися. Вiн розповiдав менi про iсторiю мiста, з яким був пов’язаний у цей перiод життя. Менi було цiкаве кожне його слово. Вiн показував менi старовиннi будинки, пам’ятники, iсторичнi мiсця… Здаеться, вiн знав геть усе. У мене не виникало бажання говорити, зараз це було зайве. Таке взагалi траплялося нечасто: менi хотiлося уважно слухати чоловiка i робити все можливе, аби вiн не уривав своеi розповiдi. Аж ось вiн рiзко спинився i сказав:
– Знаеш… це дуже дивно.
– Що саме? – запитала я здивовано.
– Я добре почуваюся. І… погода… незвичайна. Останнi два тижнi щодня дощило. Зараз теж дощ iде, але вiн слiпий, бо сяе яскраве сонце. Ти ж любиш сонце, Юлю?
– Так. Дуже.
– І сонце тебе любить. Менi здаеться, що ти чарiвна дiвчинка. І я вельми радий, що ти змогла до мене приiхати. Я надто рiдко спiлкуюся з людьми не по роботi. Сподiваюся, ти надовго?
Ми зайшли до iталiйського ресторану, в якому, на його думку, можна було доволi смачно поiсти в «цьому мiстi». Вiн говорив з кимось по телефону англiйською i допомагав менi зняти куртку. Потiм вибачився й вiдiйшов убiк. Я сiла за перший-лiпший столик подалi вiд входу.
– Ти вподобала цей стiлець через те, що тобi все складне здаеться простим, чи тому, що полюбляеш складнощi? – пролунав знайомий голос мого нового друга – вiн умостився на стiльцi праворуч вiд мене.
– Не знаю… я сiла на нього автоматично. – Мене бiльше не дивували його запитання.
– Це найбiльш незручне мiсце за столом… Принаймнi так стверджують психологи. Ти сидиш спиною до входу, спиною до людей, тому не бачиш, що вiдбуваеться навколо тебе. – Вiн уважно розглядав мене.
– Але ж ти теж сидиш спиною до всiх, – вiдповiла я.
– Я просто сiв з правого боку вiд тебе, щоб ти почувалася комфортнiше.
– Я можу пересiсти…
– Навiщо? Головне, щоб тобi було зручно. Все iнше сьогоднi не важливе.
– Гаразд. – Мене не надто хвилювало мое мiсце за столом.
– Звiдки в тебе шрам пiд носом? – Вiн знову «завiв своеi».
– Впала, – тихо сказала я знiяковiвши.
– Скiльки тобi було рокiв? – Вiн вдивлявся у мiй маленький шрам.
– Вiсiм… нi, дев’ять. Я просто йшла i впала… на рiвному мiсцi. Мене привели додому, все обличчя заюшене, менi все здавалося червоним… Бiдолашна моя мама! Я мiсяць сидiла вдома, не могла ходити до школи, не грала в тенiс. А що, шрам дуже помiтний? На нього нiхто нiколи не звертав уваги. Чому тебе це цiкавить?
– Нi… не дуже. – Вiн жодного разу навiть не глянув у меню. – Мене цiкавить усе, що пов’язане з тобою.
– Це не единий шрам на моему тiлi. У мене iх багато. Один з них – у формi значка «мерседес». Вiн величезний, але я його не прибираю. Це нагадування про те, чого варте мое життя i скiльки людей за нього боролися.
– Я хочу знати про тебе все. Зможеш розповiсти менi, що з тобою сталося? Чому ти не мружишся, коли дивишся на сонце? Що ти любиш? Що ненавидиш?
– Не знаю… я спробую… я нiколи не розповiдала цю iсторiю вiд початку до кiнця… не знаю, з чого почати… Я ненавиджу бiлi стелi й завивання сирени. Коли я ходжу до тренажерного залу… я не можу робити вправи, лежачи на спинi… тому що практично у всiх спортзалах бiлi навiснi стелi… i лампи… Щоразу, коли я лягаю на лавку i бачу цю стелю, менi хочеться покликати на помiч… як тодi… Бiлi стелi асоцiюються у мене зi смертю… Я пам’ятаю приватний лiтак i чоловiка, який забрав у мене соковите зелене яблуко… i зловiсний звук… хрускiт яскраво-зеленого яблука – цей чоловiк жадiбно зжирав його на моiх очах, а я нiчого не могла з цим удiяти… я не могла повернути собi свое яблуко, а менi так хотiлося… Я пам’ятаю, як розревiлася, коли вперше побачила сонце… Всi пасажири цього рейсу хотiли до мене доторкнутися i бажали менi успiху… пам’ятаю гаряче повiтря Єрусалима… Париж зводив мене з розуму… Моя остання нiч… я згадувала запах лондонського дощу i шукала клаптик паперу… пам’ятаю, як вiн обiймав мене востанне в аеропорту… моi останнi слова «I have your word»[7 - Ви дали менi слово (англ.).]… щодня я бiгаю по шiсть-сiм кiлометрiв… я бачу кольори життя iнакше… i живу кожним днем, як востанне… я пам’ятаю дитяче фруктове молоко… я не можу забути, як мiй брат вiв мене за руку пiщаним пляжем, але я зрадила його надii й поховала жовтого пластикового чоловiчка… я не забуду, як кричала вiд болю… як щогодини мене будили, вмикали свiтло i примушували писати по-англiйськи iм’я, прiзвище i мiсце проживання… я пам’ятаю, як благала iх дати менi поспати i не знала, що зробити… мiй перший крок у вiсiмнадцять рокiв… пам’ятаю день, коли у мене втрете вiдiбрали мое власне життя… ми з татом гуляли трасою, i я боялася вiдпустити його руку, боялася, що тримаю ту руку востанне… моя перша страшна самотнiсть… не можна було нi з ким говорити… не було мобiльного, Інтернету… нiхто не знав, що зi мною i де я… була тiльки кiмната, порожня шафа й лiжко… i знову бiла стеля… я пам’ятаю дикий жах, коли я знову побачила себе в дзеркало… вiн подарував менi собаку… пам’ятаю, як вiд найменшого дотику на моему тiлi на очах розпливалися кривавi синцi… я благала Господа, щоб вiн подарував менi ще хоча б один день… пам’ятаю, про що я думала, коли помирала вперше… я неймовiрно тiшилася з того, що можу безболiсно надягти на себе джинси… менi весь час снилися бiлi халати i вода… за тиждень менi бiльше не був потрiбен морфiй… я пам’ятаю, з якою силою ударила по тенiсному м’ячу… ii хлопець вiдрiзав шматок пармськоi шинки i почав годувати мене з виделки, а я була просто як ганчiр’яна лялька… на мене не дiяло снодiйне… я не слухаю радiо, тому що вiд мене не залежить пiсня, яка пролунае далi… я знаю, що випадковостi не випадковi… – Я безладно розповiдала йому iсторiю свого життя, показувала йому свiт своiми очима… i вiн жодного разу мене не перебив… вiн просто слухав, уважно слiдкував поглядом за кожним моiм жестом, рухом моiх губ, очей… а далi сказав:
– Коли я побачив тебе в аеропорту, я щось вiдчув. Щось побачив у тобi. Мова навiть не про твою зовнiшнiсть. Я не мiг собi це пояснити. Це було не «звичайне бажання». Просто ти викликала почуття якоiсь обраностi, розумiеш? По телефону ти здавалася менi… простiшою… втiм, як усi люди. Але ти мiчена дiвчинка, Юлю. Обрана. Поки що я не розумiю, для чого, але це справдi так.
– За мить до того, як я побачила тебе, у мене в головi була тiльки одна думка: «Я хочу бодай щось вiдчути. Я знову хочу заплакати». Цiкаво, навiщо ми зустрiлися? І що б сталося, якби мене протримали на кордонi не сорок хвилин, а зо двi години? – менi справдi було цiкаво.
– По-перше, я б неодмiнно тебе дочекався. Чи подзвонив, i тобi передали б мою вiзитку. І пропустили б. – Вiн усмiхався своею дивною усмiшкою. – А з приводу того, «навiщо ми зустрiлися»? Ми з тобою не можемо цього знати. Можливо, ми бiльше нiколи не побачимося, а може, у нас iз тобою коли-небудь буде спiльна бiографiя.
– Так… ти маеш рацiю… i взагалi, чи не все одно? – Я смiялася.
– А ти часто мрiеш? – вiн i далi ставив менi запитання.
– Завжди. Весь час. Кожноi секунди. І знаеш, менi iнодi навiть страшно…
– Чому тобi страшно? Ти що, мрiеш про щось погане? – Вiн iз зацiкавленням дивився на мене.
– Нi… просто все якось дуже дивно: всi моi мрii збуваються… завжди. Я часто уявляю собi якiсь речi, думаю про щось… i вони втiлюються в життя до найменших подробиць, так що менi стае моторошно… Це якесь вiчне дежавю. Я малюю свое життя у своiх думках, уявляю якiсь ситуацii, цiкавих людей, з якими менi б хотiлося познайомитися… а потiм усе це вiдбуваеться в реальному життi… точнiсiнько… i я iнодi не розумiю причини: все вiдбуваеться, бо я це малювала в своiй головi… чи тому, що я знала наперед, що так буде, i просто бачила свое майбутне… Це цiкаво, але трохи страшно.
Ми вийшли з ресторану i вирiшили ще трохи погуляти пiд дощем. Вiн був закоханий у дощ не менше, нiж я. Водiй i далi так само безшумно iхав уздовж заплаканого тротуару, яким ми поволi ступали. Кожен з нас думав про щось свое, i раптом вiн запитав:
– А що ти думаеш про смерть?
– Ну… я не думаю про неi взагалi. – Його запитання мене зовсiм не здивувало.
– Взагалi про неi не думаеш?… Але про неi iнодi слiд думати, хоча б тому, що вона iснуе. Мусимо дивитися правдi в вiчi. – Вiн подивився на мене своiм дивним поглядом.
