скачать книгу бесплатно
– Я знаю одне: вмирати не страшно, просто прикро. Якщо я помру завтра, буде справдi дуже прикро… Менi буде шкода батькiв… А ще мiй пес… вiн мене дуже любить. Просто шалено. От йому точно мене бракуватиме. Але я сподiваюся, що не помру завтра. Менi б цього дуже не хотiлося. Чого я по-справжньому боюся – то це смертi близьких людей. Мене не лякае моя власна смерть, адже я знаю, що це таке. Але я також знаю, що таке смерть найрiднiшоi людини. Оце справдi страшно. І якщо я й далi переходитиму дорогу на червоне свiтло i не ловитиму гав, тодi моi шанси дожити до завтра невеликi. Ми не в Європi, а в Украiнi, тож мусимо на це зважати.
– Юлю, просто прийми це: поки ти зi мною – з тобою нiчого не станеться. Це зрозумiло? – твердо сказав мiй приятель.
– Можливо. А коли тебе не буде поруч зi мною, тодi що? Станеться? – Я смiялася.
– Коли мене не буде поруч з тобою, будуть зовсiм iншi обставини. І з тобою все одно нiчого не трапиться. Ясно, дiвчинко моя? Ходiмо в машину, бо застудишся. – На вiдмiну вiд мене, вiн говорив цiлком серйозно.
– Якщо ти нормально себе почуваеш, давай погуляемо ще десять хвилин, а тодi сядемо в машину… обiцяю. – Менi подобалося дихати особливим повiтрям цього мiста.
Ми проходили повз якусь бабусю, яка сидiла, закутавшись у плед, i продавала якусь городину. Щось привернуло його увагу… Вiн пiдiйшов до старенькоi, з цiкавiстю розглядаючи ii товар, i запитав:
– Скажiть, будь ласка, а що це у вас за овоч такий незвичайний?
– Це пастернак, синочку, – вiдповiла старенька застудженим голосом.
– Борис Леонiдович? – Вiн лагiдно iй усмiхався.
– Що, синочку? Це дуже корисний овоч…
– А як вас звати? – поцiкавився вiн.
– Катерина Іванiвна, – вiдповiла здивована бабуся.
– Катерино Іванiвно, а що ви ще продаете?
– Помiдори, картоплю… все сама вирощую. Все дуже смачне. Тiльки вже вечiр, майже все розiбрали.
– А дайте нам, будь ласка, все, що у вас залишилося. І пастернак обов’язково. Ми скуштуемо, еге ж? – Вiн усмiхаючись подивився на мене.
– Авжеж. Залюбки, – я усмiхнулася спершу йому, потiм бабусi.
Щаслива старенька, якiй далi не треба було вже мерзнути, а спокiйно збиратися додому, назвала цiну i трепетно розкладала фрукти та овочi по пакетах. Вiн узяв пакети з овочами, акуратно поклав iй якiсь грошi на край маленького столика i швидко попрямував до водiя, який уже йшов йому назустрiч. У нас за спиною скрикнула бабуся: «Синочку… ти що? Ти що зробив? Ти з глузду з’iхав… Дякую, синку».
Я вийшла на балкон… Дощило… Я мовчки спостерiгала, як великi прозорi краплi зрадливо стiкають по склу… Фальшивi сльози сентиментальноi осенi… Я вiдчувала його дихання: дихання дощу i дихання чоловiка, який стояв зовсiм близько. Вiн не дивився на дощ, а тiльки на мене. Я вiдчувала його погляд так само гостро, як там… в аеропорту. Скiльки часу минуло вiдтодi, як я побачила його вперше? Два, три тижнi?… Тодi звiдки це знайоме вiдчуття, що я чекала Його все життя i що цей дощ без Нього вже не буде таким, як ранiше? У головi пульсувала едина думка: «Втiкай. Просто зараз… доки не пiзно. Їдь у готель, додому, куди завгодно». Так. У цю мить вiн мовчки обiйняв мене. Його рука ковзнула по чорно-бiлому зображенню Монiки Белуччi на моiй футболцi, вiн тихо спитав: «Де шрам? Тут?» Так. Шрам… тут. Пiзно. Хоча я все-таки встигла щось пробелькотати про готель.
Кожен день з ним був вартий сотнi багатьох, прожитих до цього. Менi подобалося з ним мовчати… подобалося, як вiн на мене дивиться… особливо вранцi. Я розплющувала очi, i менi хотiлося усмiхатися, тому що його усмiшка випереджала моi першi передранiшнi думки… Менi навiть подобалося по три години чекати його в ресторанi… вiн нiби жив поза часом… так само, як i я… Йому я зготувала перший у своему життi фреш… фреш, зготований для когось, окрiм себе… З ним я спробувала вкрутити свою першу в життi лампочку… i знищила нудне штучне свiтло… а вiн щиро радiв за мене, адже знав – я вiддаю перевагу сонячному… Втiм, коли вiн вирiшив укрутити лампочку, у нього це вийшло не краще – вiн знищив свiтло у всiй квартирi пiд мiй радiсний щасливий смiх… Ми були однаково безпораднi у всьому, що стосувалося побуту… ми не хотiли нi з ким жити… ми однаково любили безмежну свободу i самоту, поважали мовчання i шанували тишу… можливо, саме тому нам було так легко. Вiн замовляв усе меню в ресторанi… при цьому ми майже нiчого не iли, забирали додому, а потiм викидали. Мене розвеселило, як вiн злився, коли iнтелiгентний украiнський охоронець у ресторанi послужливо назвав його чорний шарф «аксесуаром»… Менi дуже подобалося бiгати казковим осiннiм парком, просто думати про те, що вiн е, i не вiдповiдати на дзвiнки всього свiту. Я захоплювалася його уважливим ставленням до людей, якi цiлодобово на нього працювали чи просто здибувалися на його життевому шляху. Менi подобалося, як вiн називав мене прекрасною дiвчинкою або чарiвною дiвчинкою. Менi навiть сподобалося, коли вiн смiючись назвав мене iдiоткою, бо я не змогла вiдповiсти на запитання, в якому роцi народився Ван Гог:
– Я не пам’ятаю, в якому роцi народився Ван Гог… у мене погана пам’ять на дати… але я захоплююся його картинами. Зате я знаю, що в Парижi, у «Grand Palais», саме тепер проходить ретроспективна виставка Клода Моне… i я неодмiнно туди потраплю. І що це за допит о четвертiй ранку?)))
– Краще спи, – говорив вiн крiзь смiх. – І обiйми мене як слiд.
– Що значить спи? Ідiоткою мене ще нiхто не називав. Хоча я дiйсно вперше в життi почуваюся iдiоткою… поруч з тобою.
– Ну… мае ж бути хоча б одна людина на цьому свiтi, поруч з якою ти вiдчуеш себе iдiоткою… – Вiн дратував мене, i навiть у темрявi я бачила його усмiшку.
– Так… мае бути. І я дуже рада, що ти е.
– Руденька… ти прекрасна дiвчинка. Можна я називатиму тебе Руденька?
– Ну… це однозначно краще, нiж iдiотка.
– Ти дуже розумна дiвчинка.
– Це ти до чого сказав?
– Що за питання? «До чого ти це сказав?» Просто сказав, що ти розумна дiвчинка. Ти ж не iдiотка?
Ми смiялися крiзь сон. Наступного дня вiн полетить, а я поiду. Увi снi вiн нiжно стискав мою руку. Так я й прокинулася, а вiн усе ще тримав мене за руку… Огидний свiтанок… цього разу менi захотiлося знищити сонячне свiтло, але я не знала, де викручуеться небесна лампочка.
Ми розгублено блукали квартирою i чомусь не поспiшали збиратися. Вiн сiв у крiсло, уважно подивився на мене i сказав:
– Руденька, менi не подобаеться, що ти iдеш…
– Чому? Ти ж однаково летиш. І навiщо я тобi?
– Гарне питання… «Навiщо?»… Зрештою, кожному з нас взагалi нiхто не потрiбний. Я звик до тебе. І ти менi дуже подобаешся.
– Ти менi теж дуже подобаешся. Ти до мене звик?
– Так, одразу ж, як тiльки побачив тебе. Не в аеропорту… а коли ти приiхала. Дивнi у нас стосунки, еге ж?
– Так. І розмова у нас якась дивна. Якщо зважити на те, що ми майже не знаемо одне одного.
– Чому дивна розмова? Ти практично жила зi мною. Знаеш, дивно: ти приiхала, i я зараз же став на ноги, вийшов на вулицю… i за кiлька днiв майже одужав. І настрiй у мене полiпшився. Отже, бачиш, ти мала рацiю. Ти дiйсно полiпшуеш настрiй. Я, як усi…
– Так, але ти не як усi… – тихо сказала я.
Ми мовчки пакували речi… Менi хотiлося скорiше поiхати… втекти… залишитися самiй. Я недбало запакувала якiсь джинси, куртки, майки… i в угах упала в крiсло. Хотiлося курити… страшенно. Вiн збирався i далi. Я не могла на нього дивитися. Менi здавалося, якщо я стрiнуся з ним поглядом, я бiльше не зможу стримати сльози. Це було знайоме вiдчуття.
– Руденька, що ти робиш? – спитав вiн, складаючи якiсь книжки до свого чорного рюкзака.
– Сумую за тобою.
– Сумуеш за мною? Зараз?
– Так.
– Ти зi мною працюватимеш? Я ж iще в аеропорту тобi про це сказав, чи ти забула?
– Нi.
– Що «нi»? Забула чи не працюватимеш зi мною?
– Не забула. Я з тобою не працюватиму.
– Чому? – чоловiк у чорному був здивований.
– Я не зможу з тобою працювати. Менi так здаеться. Я знаю, що таке бути з тобою… навiть жити з тобою. Це дивовижно. Але я не знаю, що таке працювати з тобою. І якщо обирати мiж першим i другим, то я маю за краще лишити собi в пам’ятi перше.
– Але я не розумiю, що тобi робити в Днiпропетровську. Чи полетиш до Парижа?
– Полечу. Неодмiнно. Знаеш… ти другий чоловiк у моему життi, якому б менi хотiлося показати свiй Париж…
– Це помста за моi слова, що «ти в мене перша»? – вiн усмiхався.
– По-перше, я в тебе й справдi перша… пiсля кору. А по-друге, я не жартую… – Я розсмiялася.
– А першому чоловiковi, якому ти хотiла показати свiй Париж… Ти показала?
– Нi.
– Руденька, ти менi чогось не договорюеш. Ти потайлива дiвчинка. Це був твiй колишнiй чоловiк?
– Нi. Саме з ним у Парижi я була…
– Який жах… – Вiн смiявся. – А чому ти досi живеш у його квартирi?
– Тому що коли ми «тимчасово розлучалися», вiн наполiг на тому, щоб я залишилася в цiй квартирi. Хоча вiн, на вiдмiну вiд мене, чудово знав, що ми розлучаемося назавжди. У своiх мрiях вiн уже був з iншою, але для мене знайшов зовсiм iншу причину. У нього забракло мужностi сказати менi правду. Вiн чудово знав мое ставлення до життя: я цiную свою свободу i поважаю свободу iнших людей. Нiхто нiкому не належить у цьому свiтi. А вiн просто брехав менi в очi, хоча я спокiйно ставила йому конкретнi запитання, i йому досить було просто кивнути. Я вважаю, що сорокалiтнiй чоловiк мусить вiдповiдати за своi вчинки i за своi слова. Інакше вiн просто хлопчисько. І менi не цiкаво, якi мотиви його поведiнки i його брехнi. Або кажи правду – або взагалi мовчи. Вiн навiть грамотно пiдвiв мене до того, щоб я перша запропонувала розлучитися i тимчасово пожити окремо. Коли ми розлучалися, вiн дивився на мене сумними очима i казав, що допомагатиме менi, поки ми поживемо окремо. Через три мiсяцi я випадково почула, що вiн одружився. А ще за кiлька днiв вiн, дiзнавшись про те, що я знаю правду, надiслав sms-ку: «Привiт. Давай щось вирiшувати з квартирою». Зате завдяки цiй ситуацii я дiзналася, що в мене е справжнi друзi. Гаразд… Сказати по правдi, менi не потрiбна ця квартира. Я взагалi вiддаю перевагу готелям i люблю перелiтати з краiни до краiни. Але я б хотiла, щоб життя чого-небудь навчило його. Можливо, наступного разу вiн поведеться з людьми по-iншому. Хоча невiдомо… А ще… менi просто цiкаво подивитися, якi кроки вiн робитиме… бо насправдi вiн дуже гарна людина…
– А вiн робить якiсь кроки? – запитав мiй друг з усмiшкою.
– Так… вiн перiодично влаштовуе sms-голосування. – Я смiялася.
– Тобто?
– Раз на кiлька мiсяцiв вiд надсилае менi одну й ту саму sms-ку: «Привiт. Давай щось вирiшувати з квартирою». Це повiдомлення у нього, судячи з усього, в стандартному наборi sms-ок: «Я на зустрiчi. Передзвонiть пiзнiше», «I will call you up later», «Happy Birthday»… «Привiт. Давай щось вирiшувати з квартирою». Вiн, мабуть, кожного разу чекае, що я йому напишу: «Так, цього разу ваша sms-ка виграшна. Квартира дiстаеться вам». Чолов’язi сорок рокiв, вiн старший за мене майже вдвiчi. Ми прожили разом п’ять щасливих рокiв, об’iздили пiвсвiту, поважали одне одного… Мiг би набратися мужностi, взяти слухавку i подзвонити менi. Тим паче, його нiхто не просив гратися в лицаря i залишати мене в цiй квартирi. Але, оскiльки вiн почав гру – я йому пiдiграю. Інша рiч – мiй пес… Мiй Роджер Федерер звик там жити… це його законна територiя, вiн помiтив усi кутки… Вiн – законний спадкоемець…
– Це ваш спiльний собака? Вiн тобi його подарував? – Вiн смiявся.
– Ну… собака нiби спiльний… Але, скажiмо так, законний батько мого пса – не вiн… – Я вже теж бiльше не могла стримувати свого смiху.
– Який жах… Ти з бiса хитра дiвчинка, Руденька.
– Можливо… Це погано?
– Ти що… Це дуже добре. Я б навiть сказав, це чудово. Ти менi вельми подобаешся. – Вiн мiцно обiйняв мене.
Вiн i далi пакував речi й говорив по мобiльному. Вiн уже «був на зв’язку з навколишнiм свiтом», i його телефони останню добу безшумно вiбрували щосекунди. Вiн ходив колами по квартирi й комусь вичитував у слухавку. Я пiдвелася з крiсла, взяла пачку червоних «Мальборо», дiстала сигарету i пiдiйшла до балкона. Я не курила вже два з половиною мiсяцi. От i чудово… Головне, не думати про Петю… iнакше задихнуся вiд диму.
Вiн розмовляв по телефону i слiдкував за кожним моiм рухом. Менi хотiлося з’iсти сигарету, а не курити ii. Аби вiн тiльки не дивився на мене так. Раптом вiн рiзко вiдклав мобiльний убiк i пiдiйшов до мене. Я загасила сигарету. Вiн мовчки обiйняв мене, i мiй всесвiт розлетiвся на друзки… це було дежавю: так обiймають уперше i востанне. Вiн гладив мое волосся, а менi страшенно хотiлося просто сказати йому: «Маю до тебе незвичайну пропозицiю. Не вiдпускай мене». Сльози текли по моему обличчю струмками, капали на його чорний светр… нехай… на чорному все одно не видно. Я рiзко вiдвернулася i весело сказала: «Поiхали».
Ми стояли в темному коридорi, я дiстала з сумки «Ray Ban». На небi чомусь прозирнуло сонце… мабуть, щоб пiдбадьорити мене… А вiн усе запитував: «А тобi пасують цi окуляри?», «А коли ти знову кинеш курити?», «А яка ти, коли нафарбована?» Я з радiстю начепила окуляри й обернулася до нього. Я стояла бiля дзеркала.
Вiн пiдiйшов до мене, легенько обiйняв ззаду i сказав, дивлячись на наше вiддзеркалення: «Ти неймовiрно вродлива дiвчинка, Руденька, хоча ти й сама це знаеш. А ти приiдеш до мене в гостi?» Я усмiхнулася.
Ми вийшли на вулицю. Його, як завжди, чекав водiй. Мене, як завжди, дожидало сонце i чорний джип.
– То ти приiдеш до мене в гостi? – перепитав вiн.
– Гадаю, так. Якщо ти подзвониш.
– А коли ти до мене приiдеш? Звичайно, я подзвоню. А що, коли не подзвоню, ти не приiдеш?
– Нi, звичайно.
– Але ж ти вже знаеш, де я живу.
– Навiщо тобi непроханi гостi? І ти не тут живеш.
– Ти що? Непроханi гостi – це ж так цiкаво… Подзвони менi, коли приiдеш додому.
– Подзвонити тобi?
– Ну звичайно.
Нiхто й нiколи не цiлував моi вii i моi очi. Нiхто й нiколи не називав мiй шрам «неймовiрно гарним». Нiхто й нiколи не говорив менi крiзь сон: «Тебе мало». Нiхто й нiколи. Крiм Чоловiка в чорному… у найсолодшому листопадi в моему життi.
P. S. Коли я була маленькою, я грала тенiсний турнiр в одному мiстi. Ми стояли невеликим дiвчачим гуртом, дивилися якийсь матч i плiткували про хлопчакiв. Я була засмучена, заплакана, пiсля поразки… мiсцевi суддi засудили менi весь матч… У мене запитали: «А ти кого-небудь любиш?» – «Нi», – вiдповiла я. «А тебе тут любить хто-небудь з хлопчикiв?» – «Нi». Дiвчатка засмiялися, а я подумала про те, що коли-небудь «мiй хлопчик» побудуе цiле мiсто на ваших «злих» кортах. І вiн побудував… цiлий свiт. Та все ж залишив менi кiлька кортiв…
24 жовтня 2010 року, раннiй ранок…
Інша рiч дядя Петя – у мене ексклюзивний контракт.
Я засилаю до небесноi канцелярii найбiльш божевiльних ципочок, аби Боженько не нудьгував.
І вiн знае, що я роблю людей щасливими i вiдбираю в них за це купу бабок – усе по-чесному.[8 - Цитата з книги Петра Лiстермана «Как запутать Листермана: история одного предательства» (М: Астрель, 2009).]
– Доброго ранку. Ви Дмитро? – запитала я чоловiка, який курив неподалiк вiд таксi.
– Так. А ви, напевно, Юля. Їдемо до Шереметьева? – Вiн загасив сигарету i попрямував менi назустрiч. – Я вiзьму у вас валiзу.
– Так. Дякую. Обережно, валiза дуже важка. – Я вручила йому свою величезну валiзу, сiла в авто.
Надворi стояв жовтневий недiльний ранок. Москва була розкiшна. Вперше за два тижнi це мiсто здалося менi справжнiм: я нарештi побачила його душу. Не було штурханини, знервованих людей, гамору, нескiнченноi бiганини, поспiху, вiчних заторiв – тiльки мiсто, самотне, горде i ледь заспане. Сьогоднi недiля. У Москви вихiдний: вона вiдпочивае вiд грошей. Вперше за два тижнi проглянуло сонце. Я дивилася у вiкно i намагалася крiзь сон пригадати пiсню, яку написав i весь час наспiвував мiй Старший Товариш… Walking in the light all above the dream… Хотiлося надiслати йому sms-ку зi словами пiснi, але так рано – для чого будити? У цю хвилину мiй iPhone мерз у кишенi куртки. Я поглянула на дисплей i засмiялася. Це була sms-ка вiд Старшого Товариша: «Walking in the light all above the dream, Kishen tuhes everybody, Saying to the cream…» Я написала йому вiдповiдь: «Ти що, живеш у мене в головi? Виходь звiдти. Я щойно збиралася надiслати тобi sms-ку з тим самим текстом». Вiдповiдь не забарилася – це була його, Петина манера: «Live in the golova – eto zaebissimo…» Я смiялася вiд душi, а таксист намагався зазирнути в мiй телефон i зрозумiти, що мене так веселить. «Merci за те, що з тобою так benissimo… Чиста iмпровiзацiя))», вiдправила я sms-ку i вдала, що уважно слухаю розповiдь таксиста про те, як вiн колись… Але думки моi в цей час заносились дуже далеко…
З Петею справдi було benissimo. З ним неможливо було не смiятися i в той самий час у нього неможливо було не вчитися. Вiн навчив мене дуже багатьох речей, змусивши поглянути на свiт дещо пiд iншим кутом. Завдяки йому я зрозумiла одну просту рiч: цей свiт водночас гарний i потворний. Петя ще раз довiв менi правдивiсть iстини: продаються всi. Геть усi. За яку цiну – це питання економiки або економiки життя, як купити – це питання твого власного IQ, коли купити i як зробити це з найбiльшою вигодою для себе – це питання життевих обставин, а як зробити так, щоб людина навiть не зрозумiла, що ii купили, – це вже питання Петi. Вiн змусив мене по-iншому подивитися на дiвчат, допомiг зрозумiти i вивчити iх психологiю, i менi по-людськи стало шкода… чоловiкiв… «Чоловiки зраджують, чоловiки скаржаться, коли хворiють, чоловiки нас не розумiють…» Чоловiки! Коханi! Зраджуйте й далi, а ще – скаржтеся, нарiкайте, бо в бiльшостi своiй ви навiть уявити собi не можете, з якими вродливицями-монстрами живете… чи зраджуете. Нас усiх – i жiнок, i чоловiкiв, створив Бог… i ми всi одне одного вартi. Звiсно, за невеличкими винятками.
Я була гостем його краiни, i вiн охоче показував менi свiй свiт. Свiт, у якому править тiльки вiн. Менi хотiлося пiзнати все, побувати в усiх куточках краiни, що мала назву «Лiстерманiя»… Вiн брав мене на зустрiчi з потенцiйними спiвачками, професiйними танцiвницями, дружинами, моделями, а ще – ангелами, яким так i не судилося ними стати. Всi вони прагнули лiтати, але свiт з рiзних причин ще з дитинства обтяв iм крила. І всi вони палко бажали, щоб вiн повернув iм цi крила, здiйснив iхнi мрii, змiнив долi. Серед них траплялися дiвчата, вартi уваги й пошани… Одна… двi… але решта були ментальними монстрами. Їхня зовнiшнiсть була далека вiд ангельськоi, iхнiй розумовий розвиток i словниковий запас не давали iм змоги сформулювати своi думки, а тим паче iх висловити, та всi вони вважали себе не iнакше як Богинями, Королевами i претендували на трон. А це заслуговувало моеi пошани, проте викликало огиду i вбивало почуття. Якось поруч зi мною сiла чергова потенцiйна «зiрка» й довго розводилася про те, як «вона хоче стати телеведучою… тому iй конче потрiбен якийсь багатий друг… який iй у цьому допоможе… тiльки йдеться про хороший бюджет, адже вона хоче стати хорошою телеведучою… вiн повинен iй добре допомагати… лишень iй не хочеться з ним часто бачитися… бажано зо два рази на тиждень, бо у неi е хлопець… i, звичайно, бажано, щоб вiн був не надто старим… ну, приблизно до тридцяти п’яти… i ще – хай вiн буде симпатичним…» Я бiльше не могла слухати цю маячню, сказала, що менi час, що ми iй обов’язково допоможемо, i вже пiдвелася, щоб пiти геть, але та, взявши мене за руку, змовницьким шепотом прощебетала: «Менi двадцять один, я навiть вивчаю англiйську… i я – незаймана… гадаю, це мае коштувати дорожче…»… Ось вона – справжня цнотливiсть! Бравiсимо!
Дiвчата… вродливi й не надто, бiднi й забезпеченi, доступнi чи такi, що ховаються за карнавальною машкарою неприступностi, одягненi в Gucci, Hermes чи Terranova, – усiх iх об’еднувало одне: iм завжди мало. Добре це чи погано – я не знаю. І не менi судити. Це не е нi добрим, нi поганим. Це просто факт. Хтось мрiе про сумку вiд Hermes, хтось хоче вийти на сцену й заспiвати так, щоб весь свiт упав на колiна i так вiчно колiнкував перед божественною вродою володарки писклявого голосу, хтось бажае щоранку чути мелодiю Vertu… i байдуже, хто лежатиме поруч з тобою в лiжку… хтось хоче полетiти на карнавал до Бразилii… хтось просто хоче… І ЦЕ НОРМАЛЬНО… всi чогось або когось хочуть… Але одного я не могла зрозумiти: чому всi цi дiвчата вважають, що для цього iм неодмiнно потрiбен олiгарх? Чому вони всi думають, що коли у них з’явиться Hermes, Vertu й або коли вони запищать на сценi, навiть знiмуться в своему единому клiпi – це зробить iх щасливими?… Це едине питання, на яке в мене не було вiдповiдi. Вiдповiдь менi пiдказав Петя. Бо бiльшiсть з них – одноклiтиннi створiння. І насправдi цi дiвчата нi в чому не виннi: такими iх зробила потворна складова нашого аморального свiту. Однозначно, е й iншi дiвчатка: розумнi, начитанi, цiлеспрямованi, освiченi, вродливi… кращi – але я таких не зустрiчала… нi в Москвi, нi в Киевi, нi в Донецьку… У всякому разi, я бажаю iм щастя, кожнiй з них! А Петя iм у цьому допоможе.
Вiн навчив мене давати офiцiантам «на лапу» до того, як вони починають тебе обслуговувати, i залишати на чай кухарям до того, як вони починають для тебе готувати. Вiн навчив мене з першого погляду на людину визначати, чого вона прагне, що шукае, про що мрiе… i скiльки коштують цi мрii. Вiн навчив мене без квиткiв проходити в кiнозали кiнотеатрiв, без запрошень потрапляти на «моднi свiтськi заходи» – це була своерiдна школа. Якось пiд час чергового походу в кiно я запитала Льоню, його вiчного супутника: «Чому не можна просто купити квиток у кiно, коли можеш купити весь кiнотеатр?» Льоня глянув на мене i вiдповiв: «Тому що потрiбно весь час примушувати голову працювати. Кожноi секунди. У будь-якiй, навiть найпростiшiй, ситуацii. У будь-якiй точцi свiту. У Монако, Москвi, Лос-Анджелесi – скрiзь. Це спосiб життя. За грошi можна зробити все. Навчися робити без грошей, користуючись своiм розумом i людською психологiею».
Льоня так само вiдкрив менi очi на багато речей. Спершу вiн менi не подобався, але згодом, познайомившись ближче, я змiнила свою думку про нього…
– Льоню, ти навчиш мене «розводити по повнiй»? – запитала я, коли ми прогулювалися Донецьком. – Петя сказав, що ти мене навчиш.
– Звiсно, навчу, – сказав вiн серйозно.
