скачать книгу бесплатно
Священна книга гоповiдань
Павло Петрович Коробчук
Павло Коробчук – один з найцiкавiших письменникiв молодого поколiння, автор п’яти поетичних збiрок та одного роману, лауреат багатьох конкурсiв та лiтературних слемiв. Його твори перекладено англiйською, нiмецькою, iталiйською, польською, литовською, бiлоруською, словацькою, росiйською мовами. Народився й вирiс у Луцьку, мешкае в Киевi. «Священна книга гоповiдань» – iсторiя життя трьох братiв, якi потрапляють у парадоксальнi кримiнальнi та вуличнi перипетii – викрадання дiтей, махiнацii з нерухомiстю, торгiвля внутрiшнiми органами, пограбування банку i товарного поiзда, пiдробка наукових ступенiв, пiдпал будинку, парламентськi вибори, розгiн Євромайдану тощо. Ця книжка – своерiдний реквiем за гопниками. Книжка про вiднаходження релiгiйностi, про фiкцiю «своеi землi», про кризу середнього вiку, про примирення зi старiстю, зрештою – про любов.
Павло Коробчук
Священна книга гоповiдань
Передмова
Добрi iсторики фiлософii кажуть, що Аристотель був першим гопом (звiсно ж, вони казали трохи не так, бо називали речi «своiми» iменами, а не теперiшнiми). Є така iсторiя: учень Платона настiльки був дошкульно-прискiпливим до свого наставника, що змусив його покинути улюблене мiсце прогулянки в саду Академii i перемiститися за його межi (пiдозрюю, що без стусанiв не обiйшлося, недаремно дiдусь Платон обiзвав юного Аристотеля «брикливим конем»). Гопи, отже, – це давнiй античний сюжет, i вiн простежуеться не лише в пролетарському середовищi, з яким переважно асоцiюеться. Сам я, грiшним дiлом звертаючись до цiеi теми, дуже часто у приватних «польових дослiдженнях» помiчав, що серед теперiшнiх докторiв наук та iнтелiгентiв, включно з полiтиками й посадовцями, не кажучи вже про бiзнесменiв, мiлiцiантiв та заслужених дiячiв науки i технiки, трапляеться встократ бiльше гопiв, анiж, власне, серед тих нещасних виплодкiв соцiального дна, позбавлених елементарного права життевого вибору, яке щороку продукуе своiх юних солдатiв у мiкрорайонах киiвськоi Троещини i львiвського Сихова, тернопiльського Баму i донецькоi Путилiвки.
Гопи – явище аж нiяк не стереотипне, як це прагнуть довести рiзнi навкололiтературнi та навколонауковi дiячi бездоганно-стерильного походження. І «нестереотипний» пiдхiд куди продуктивнiший i цiкавiший, анiж «стереотипнi» приписи й вироки, з обуреними, iнтелiгентоцентричними, збудженими, морально-осудливими вигуками та iншими пуками й мумуками. Як читачi лiтератури, ми з приемнiстю можемо дiзнатися, що в дуже специфiчних персонажiв Дiккенса, Селiна, Велша та нашого Ульяненка е «душа», iм навiть притаманна «любов» i «надiя», вони можуть iнодi «думати» i «кохати» (звiсно ж – усе це в украй специфiчний спосiб i в украй специфiчних умовах). Саме лiтература здатна зробити дотепним те, що в життi не може ним бути. Їi справедливiсть якраз i полягае в тому, що вона себе нiчим не обмежуе, жодних тематичних табу собi не виставляе, бо, як казав ще мудрий Коцюбинський, все у свiтi – «лiтературний матер’ял». Любов i зрада, велич i падiння, страх i мужнiсть, злиднi й багатство, зло i добро, зло усвiдомлене i зло неусвiдомлене, поразка i безнадiя… З усiма цими суперечностями лiтература мае справу i завдяки iм, вочевидь, е переконливою та iснуе. Вона здатна зазирнути туди, до чого зазвичай може вороже чи упереджено ставитися «громадська думка». Зрештою, окремi «смiшнi» кримiнальнi кiноперсонажi Тарантiно та братiв Коенiв – також слушне цьому пiдтвердження, i iм, як носiям-контрибутам «зла», ми навiть можемо симпатизувати.
Павло Коробчук також звертаеться до цiеi теми. І звертаеться в досить незвичний та оригiнальний спосiб. Його гопи – це не мешканцi чiтко фiксованоi соцiальноi динамiки, з обов’язковими маркерами «часу i мiсця» та з вiдповiдними атрибутами поведiнки, а, радше, мерехливi персонажi в такiй же мiнливiй ситуацii. Все тече i все змiнюеться. Пейзаж, який iх породив, давно вже змiнився iншим краевидом, а той, вiдповiдно, ще iншими. Три гопи, три брати Івани, про яких iдеться, проходять через купу перипетiй i пригод – iнодi вони поводяться як iдiоти, iнодi – як наiвнi романтики, iнодi – як робiнгуди, а iнодi, подiбно до Великого Лебовскi з однойменного фiльму Коенiв, випадково опиняються в чужiй грi. Вони ницi й симпатичнi, романтичнi та приземленi – ось найбiльший ефект цiеi книжки, що викликала саме такi суперечливi почуття.
Гопи Коробчука старiють, на iхнiх обличчях усе виразнiшае скорбота пiзнання, вони стають сентиментальними, уважними до природи та навколишнiх речей, схильними до рефлексування та усвiдомлення втрачених життевих можливостей. Фрагментована манера письма, яку обрав автор, ще бiльше нiби пiдкреслюе плиннiсть та безглуздiсть iхнiх життiв без мети i водночас прагнення жити по-людськи. Хтось iз великих, здаеться, соцiологiв, так i не сказав (але натякав): «Горе тому, хто не звiльнився вiд соцiалiзацii». Ну що ж – зроблю це замiсть нього.
Анатолiй Днiстровий
* * *
Дiтей вчить те, що iх оточуе.
Якщо дитина живе з вiдчуттям безпеки – вона вчиться вiрити.
Марiя Монтессорi
Без зла i злочину нi до чого в свiтi не дiйдеш i помножиш зло, якщо сам не вирiшиш зробити зло разом за всiх i цим кiнчити його.
Андрей Платонов
Не розумiю людей, якi хочуть вичистити мiста вiд голубiв. Жоден голуб ще нiколи нiкого й пальцем не торкнувся.
Майк Тайсон
Чьо
«що», «де», «коли»
Жили собi за тридев’ять понтiв три пацани.
Багатьом дiтям батьки дають подвiйнi iмена. От i цих обох пацанiв звали подвiйно: Іван-Іван. Третього теж. Вони називали одне одного скорочено, щоб не заплутатися. І-раз, І-два, І-три. Як вальс.
Пацани завжди ходили навприсядки, бо настiльки звикли сидiти навпочiпки, що розiвчилися розправляти своi колiна, немов крила. У майбутнiх дипломних роботах антропологiв можна стверджувати, що на прикладi цих Іванiв вiдбулася зворотна еволюцiя. Тобто люди знову еволюцiйно попрямували в сторону плазунiв. Попрямували навприсядки.
У них був один мозок на трьох. Тобто всi, хто з ними знайомився, завжди приходили до висновку, що в черепi кожного з трьох Іванiв була лише третина середньостатистичного айк’ю. Напевно, саме через те, що вони вiдчували спiльнiсть мозку, брати мiж собою спiлкувалися короткими фразами на кшталт «чьо», «сиш», «ваще». Цi слова були замiнниками слiв «що», «де», «коли».
Усi двадцять чотири години доби в них був вiльний вiд роботи час.
нара йонi
Одного ранку І-раз прокинувся вiд того, що клiпнув. У нього була купа нiштякового настрою, хотiлося настрiляти цигарок або пару двадцять п’ять коп i подiлити добро з І-два та І-три. І-два та І-три прокинулися з такими ж думками про курiння, бо цигарок нiхто з них принципово не купував. Башляти за курло заборонено умовним неписаним кодексом духовного гопiвства. Утiм, можливо, на небi iснують ангели-гопники, якi все ж написали такий кодекс.
На iхньому районi мiсця розплоду пiдмажорених лохiв були на мазi. Коли Івани з’являлися в цих мiсцях, то одного жесту розпальцiвкою було достатньо, щоби школярi, петеушники та iншi дауни розступалися, як море перед Мойсеем.
лошенятко довгоноге
На однiй з таких «точок розборки» І-три рiзко пiдскочив до якогось чергового дауна з чубом, який носили жiнки в серiалi «Санта-Барбара».
– Сиш! – поштиво натякнув І-три цьому очкозавру й скривився так, нiби щойно соломинкою занюхав васабi.
І-три ще не встиг розвинути свою промову, як хлопчина почав шарудiти у своiй сумцi.
Усi трое Іванiв задоволено гукнули «опачя» i нiжно поплескали дауна по шиi, мовляв, «шариш, чувак».
Але хлопчина дiстав iз сумки не лавандос, а фотографiю. І простягнув ii хлопцям. На фотцi був зображений закривавлений чоловiк у наручниках.
– Бачите, що мiлiцiонери зробили з моiм татом? – обережно промовив хлопець. – Мiй тато – чесний бiзнесмен.
Івани перезирнулися так, як пустельнi ящiрки ворушать поглядом у пошуку води.
– Маю до вас трьох пропозицiю, – зашипiв даун, – покарайте кривдника мого тата. Поламайте ноги його родинi!
Івани переглянулися так, нiби збиралися негайно станцювати чардаш або пацандобль. Намальовувалася серйозна замануха.
на суд i суда нет
Івани дали добро. За солiдну суму зеленi. Чесно зароблену батьком хлопчини.
Треба було пiсля пiвночi заповзти в будинок капiтана мiлiцii, який, власне, i командував свого часу побиттям бiзнесмена. Взяти з собою бейсбольнi бiти, зв’язати родину, покалiчити всiх, потрощити апартаменти.
Нюанс був у тому, що подвiр’ям вiльно бiгав здоровезний агресивний пес, плюс – у шухлядi, поруч iз лiжком мiлiцiонера, лежав пiстолет, плюс – будинок монiторили кiлька камер вiдеоспостереження.
Пса не було в будинку лише один день на тиждень, мiлiцiонер кудись забирав його з собою на цiлу добу. Замовник-даун розказав, коли саме собаки не буде вдома. Івани зiбралися iхати на розбiй саме в той день.
Хлопцi намутили в корешiв бiти, зробили з панчох маски, приiхали в село пiд мiстом, у якому мешкав капiтан мiлiцii, i до ночi перекантувалися в лiсi, може, суницi там збирали, невiдомо.
пес
Брати тишком перелiзли через високу цегляну огорожу, швидко пробiгли до стiни будинку, оминаючи вiдеокамери. Залiзли в пiдвал через невелике вiконце. У повнiй темрявi навшпиньки протиснулися до сходiв, що вели з пiдвалу в коридор дому.
Але раптом хлопцi почули автомобiльний шум i завмерли. Шум наблизився, автомобiль затих. За якусь хвилину ворота зi скрипом вiдчинилися, й тачка заiхала на подвiр’я.
Пацани принишкли ще бiльше. Брати голосно ковтнули горлом.
Почувся чоловiчий голос:
– Сходи побiгай, Барсику!
Дверцята автомобiля вiдчинилися, i гопники почули тупотiння й хекання. Щось кiлька разiв радiсно басовито гавкнуло.
Івани по черзi голосно ковтнули горлом. Вийшло три ковтки. Як вальс.
не бiти, а лопати
За кiлька хвилин очi пацанiв призвичаiлися до темряви. У пiдвалi були кiлька виямок, де ще не поклали пiдлоги, всюди розсипаний будiвельний пiсок, очевидно, пiдвал будинку ще облаштовувався. В кутку стояли три лопати.
Хлопцi й зрозумiли, i вiдчули, що впродовж тижня (а саме стiльки днiв Барсик буде вiльно гуляти подвiр’ям i принюхуватися, чи нема часом поблизу гопiвського м’ясця, щоб собi вiдкромсати шматочок) iм звiдси не вибратися. Зрозумiли вони це телепатично, адже в них на трьох один мозок, який особливо потужно працюе в екстремальних ситуацiях. А вiдчули вони це одним мiсцем (не трьома), бо, як i мозок, у критичних умовах дупа в них теж була одна.
Хлопцi ринулися до лопат. Вони вирiшили зробити пiдкоп через пiскову виямку на пiдлозi, щоб покинути геть цей нiчний будинок.
І-раз працював iз натхненням, вiн докопався до глибини свого зросту, потiм його змiнив І-два. Що таке глибина людського зросту – iх зараз не переймало.
На викопування ями зростом І-раз пiшло близько години, тож вони прикинули, що для того, аби докопати хоча б до дороги за територiею будинку, треба витратити бiльше доби. І це якщо працювати в три змiни. Отже, приблизно п’ятдесят iванових зростiв треба було прокопати, щоб виритися за цегляну огорожу.
Поки вони копали, на iхньому шляху траплялися триголовi хробаки, недопитi пластиковi стакани, срiбнi цвяхи, трухлявi дошки, царськi копiйки (якi пацани рефлективно клали собi в кишенi), кiстки мамонтiв, корiння араукарii, касета з написом «Дискотека Аравия».
За двадцять годин мовчазного копання вони виснажилися, одяг i шкiра облипли шматками чорного грунту. Їм не було чого iсти, вони навiть доiли останне насiння, яке І-три завжди носив у себе в кишенi бiля серця. Але хлопцi все ж докопали двi третини вiд запланованого. Половина пiдвалу була встелена землею, яку доводилося виносити з тунелю.
У пiдвалi було чути, як пес гарчав на вулицi на кожного перехожого, що тинявся за огорожею. В тунелi вже можна було говорити без стрьому, що хтось iз будинку iх почуе. І тому вони все частiше промовляли один до одного схудлими обличчями – «ваще».
колектор
Раптом лопата І-раз натрапила на щось тверде. Це була бетонна стiна. Їi треба було проламати. Хлопцi знайшли пiд однiею з земляних купок у пiдвалi дрельку. Вхiд до тунелю iм довелося прикрити дошкою, щоб шум не проходив крiзь шпаринки й стiни в будинок, де господиня саме готувала смачну страву для свого коханого чоловiка. Дрелька впоралася зi своiм завданням, а гопники догнали, з яким iнструментом варто ходити на розбiрки.
В один iз моментiв сверлiння пацани вивалилися в бетонний коридор…
Настiльки сирий запах, що в Іванiв почали випадати волосинки з нiздрiв.
Такий лункий коридор, що гопникам здалося, що у iхнi голови вмонтувався типовий алкогольний будун.
Безлiч перекручених труб, в яких невiдомими мовами буркотiли привиди i телепати.
Докопалися…
Пiшли у свiтлий кiнець коридора.
Довелося йти довго – добру годину. Тобто погану годину. На стiнах i трубах пацанам зустрiчалися написи на кшталт «демократiя перемогла дерматит, а комунiзм – кандидоз».
І знайшли Івани в кутку купу якогось напiвбомжацького одягу. І почали вони перевiряти кишенi на наявнiсть (одяговi ж не скажеш – «ану папригай»). І в кожнiй кишенi валявся дрiб’язок. І набили хлопцi своi кишенi жменями монет. І прошкували вони в мирi далi. І був день другий, просторiший.
(Ось як виглядае шлюз до раю гопникiв).
Зрештою, коридор звузився, в ньому з’явилися розгалуження, i вiн перерiс у вузький колектор з купою дрiбних труб. Так, нiби хлопцi весь час йшли в кiнець якогось гостряка, як три кроти в бетонному тупику, який не можна буде проламати. Так i помруть.
Але на черговому поворотi пацани помiтили каналiзацiйний люк над головою. Пiдсадили один одного, поповзли нагору. І-раз вiдсунув люк i побачив, що вони потрапили в шумне людне мiсце.
Спортивнi костюми Іванiв зацофалися землею, на обличчях стирчала щетина. Пацани двi доби не стрiляли цигарок i не збивали бабло – зголоднiли до своiх вуличних зваб. Крапаль приханурилися.
Гопники випасали мiсце, куди приканали. Вони стояли посеред ринку. Всюди були лотки з сотнями симулякрiв одягу.
Із рупора на стовпi лунав вальс.
собачi боi
А на базарi не можна отак вiдразу стати i когось кидонути на бабло – тут вистачае своiх паразитiв i кацабел.
Хлопцi помiтили чоловiчий натовп, iз якого лунали крики, i iх потягнуло туди. Там проводилися собачi боi.
В одному кутi на бiй налаштовували пса саме того мiлiцiонера, чию родину пацани мали покалiчити. Мiлiцiонер криками настановляв свого собаку, ледь стримуючи його рвiння до кривавоi сутички. Пiна з рота, вишкiренi зуби, шизонутi очi – цей Барсик дiйсно був моцним, як два мiшки арматури.
І-раз знайшов мужика, який приймав ставки, i висипав перед ним усi своi копiйки. У колекторi І-раз назбирав рiвно сорок гривень i сорок копiйок. Вiн поставив на Барсика. На нього майже нiхто не ставив, бо, як почули краями вух Івани, проти цього пса виставили чемпiона останнiх рокiв. А Барсика особливо нiхто не знав. Чоловiк, який приймав ставки, сказав, що мiлiцейського собаку тренували щотижня впродовж останнiх пiвроку, але особливих шансiв у нього проти чемпiона не було.
Ось куди забирав мiлiцiонер свого пса щотижня на одну добу.
Ось хто кришуе усiх цих пiдпiльних пасажирiв.
бiй
За кiлька секунд до бою мiлiцiонер дав понюхати Барсиковi жменю соняшникового насiння. Собака просто оскаженiв i ринувся в бiй. Івани одночасно рiшили, що цей пес – псячий гопник, бо вiдразу реагуе на насiння.
Бiй почався. Пси в несамовитому гаркотi почали кусати порожнечу, сподiваючись, що однiею з таких порожнеч виявиться шия чи тулуб iншого собаки. Тiло кожного з них було пiдпорядковане щелепi. Усе навколо працювало, iснувало й воювало лише завдяки щелепi й для щелепи. Тiльки вона могла забезпечити псовi подальше життя.
Масна й спiтнiла шерсть собак вилискувала на сонцi, вони виверталися вiд зубiв суперника, стукалися один об одного грудьми, дерли кiгтями один одного до кровi, намагалися намертво схопити один одного за шию – тодi суперниковi доведеться вириватися, а з кожною секундою сили будуть витiкати разом iз кров’ю вiд глибокого укусу.
В одну мить Барсиковi вдалося вивернутися вiд черговоi атаки свого опонента i встромити своi зуби в шию суперника! Той кiлька хвилин пробував виборсатися зi щелеп Барсика, махав iклами перед собою, звивався, нiби шланг пiд сильним напором води, пробував перекинути Барсика. Був весь заслiплений кров’ю i люттю, якi бризкали на власникiв псiв, на реферi бою й на ошаленiлу публiку.
Уже за кiлька хвилин стало помiтно, що тiло Барсикового суперника ослабло, почало танути. Мiлiцiонерський пес почав його розривати, рiзко вертiв головою в обидва боки. І в цi моменти кров iз особливою радiстю вiд звiльнення капала на пiдлогу бойового майданчика.
У мить, коли в опонента Барсика пiдiгнулися лапи, суддя замахав руками, що було знаком закiнчення бою. Власники псiв схопили своiх чотириногих агресорiв за нашийники, намагаючись iх розняти. Суддя заходився лити воду на морду Барсика, щоб той розтиснув щелепи.
Бiй закiнчився, натовп у натурi ревiв. Івани радiсно, наскiльки взагалi можуть радiти гопники, стрибали й обнiмали один одного в передчуттi виграного бабла. Їм було глибоко не до того, що ще добу тому вони могли опинитися на мiсцi переможеного пса.
Барсик став подiбний на бiзнесмена з фотографii, якого мiлiцiонер вiдмудохав разом зi своiми пiдлеглими до стану форшмаку й скинув у тюремну камеру, як до холодильноi камери для зберiгання туш тварин. На тiлi бiзнесмена, як i на Барсиковi, було багато болючих ран, синцiв, кровi й виснаження.
Барсик висолопив язика, вирячив очi, настовбурчив вуха, в яких i досi стрiляв собачий адреналiн. Але вiн перемiг – беззаперечно i чотко. Настiльки крутий пес, що йому можна завести ще кiлька яець.
Мiлiцiонер вдоволено постукував його по грудях, дбайливо обтирав рушником, прикладав до ран знеболювальне. Не до ран бiзнесмена, а до ран свого пса.
Також вiн думав про те, що в життi недосить просто бути чемпiоном, важливiше, щоб на переможцевi були наявнi загоенi рани, як доказ боротьби за чемпiонство.
а хто слухав – маладца!
Усi три Івани в той вечiр жостко урекалися джинтонiками на вкопаних у землю шинах дитсадка у своему районi. Вони мали на трьох солiдну суму, яку роздерибанили на три рiвнi частини, кожен отримав третину вiд загального виграшу.
Пепсу, який замовив iм розбiйний напад на будинок мiлiцiонера, Івани рiвно, по-пацанськи розказали постанову. Розчесали, що бiзнесмен сам винен у тому, що його у вiддiлку угондошили – не треба було туманити з фiнансовими справами. А самого малого пресонули, щоб вiн не терся перед очима i щоб зняв чуб, який носили жiнки в серiалi «Санта-Барбара». І завдатку, який отримали вiд хлопчини за справу, не вiддали.
«чьо»
