скачать книгу бесплатно
І-раз лiг на лiжко, його обступили братюнi. Кожен з Іванiв втупився в iншу точку. Зараз не час, щоб iхнi погляди перетиналися. Гопники дивилися в три рiзнi точки, нiби на три крапки в реченнi – кожен бачив тiльки свою, але разом це утворювало глуху недомовленiсть…
Спецiалiст щось варганив. Спершу вiн розбив кiлька ампул, потiм вилив iхнiй вмiст у металеву тарiлочку, кiлька хвилин нагрiвав цю рiдину. Потiм загнав пiд шкiру І-раз на згинi лiктiв кiлька голок, вiд яких йшли трубки до крапельниць.
На чолi спецiалiста проступав пiт. Але цей пiт не був iнгредiентом операцii.
– Евтаназiя – це як поливати квiти бензином, – примовляв мультяшний герой. – Вони вiдкидуються, але по-тихому. І про бiль нiхто нiколи не в курсi.
До рiдини в тарiлочцi вiн додав двi розiгрiтi пiгулки i згодом набрав сумiш, яка трiшки зашипiла, у шприц. У головi І-два вiд думки про те, що зараз може статися, теж зашипiло. І-три стиснув кулаки i теж прошипiв, лише одну букву «ссссссссс…». Це означало, що вiн хотiв сказати «сука», але не хотiв зайвий раз напружувати повiтря, яке й так могло легко розiрватися, як тонка бiла плiвка у склянцi запареного молока. Брати були не менш запаренi, нiж молоко.
Майстер iз убивств випорснув у повiтря трiшки рiдини зi шприца для перевiрки прохiдностi.
Гопники заметушилися. Ваще! Як так! Зараз вiзьме i прикандичить нашого брата. Нерви пiдходили до комiра. І-два спересердя кинув на стiну жменю насiння, яке до того нервово лузав. І-три почав гикати.
І-раз зненацька для себе самого перехрестився. Вiн нiколи не парився з того, як правильно хреститися. Пожалкував, що не ходив у церкву через дорогу. Тому перехрестився по-своему – не пучкою пальцiв, а вказiвним, з виставленим вперед мiзинцем, бандитською розпальцiвкою. І в кiнцi замiсть «Амiнь» сказав «Ітiть».
– Ну, щасливоi дороги до успiху, красава, – криво усмiхнувся майстер з убивств.
Спецiалiст вколов І-раз. Ввiв йому вбивчу дозу.
Всi завмерли, кiлька хвилин стояли зацiпенiло i спостерiгали, як очi І-раз перестали ворушитися й нiби посiрiли. В кiмнатi чулося лише гикання.
І-два та І-три перезирнулися – iх лишилося двое…
Ітiть…
– В упор не вкурюю, пацантре, нашо вам ця тема, але свою дiлюгу я промутив, – сказав наостанок спецiалiст, зачиняючи за собою дверi, i додав: – У нас не народ, не нацiя – у нас суцiльна евтанацiя.
не словом, не дiлом, а тiлом ожилим
І-раз прокинувся в морзi вiд телефонного дзвiнка. Мелодiя рингтону – з «Качиних iсторiй». Вiн вiдкрив очi саме в той момент, коли над ним стояли двое санiтарiв, якi збиралися зняти з нього одяг i помiстити Івана в камеру схову, тобто в холодильник для трупiв.
Працiвники побачили, що труп розплющив очi, iх з переляку вiдкинуло до стiни, з криком, роззявленими ротами й витрiщеними прожекторами!
Впродовж тих кiлькох секунд, поки І-раз всiвся на лiжку, на якому вiн щойно, в буквальному сенсi, лежав трупом, поки дiстав з кишенi телефон, зняв трубку i промовив додзвонювачу «ваще», поки почув, як в трубцi хтось гикнув, – весь цей час санiтари були притиснутi страхом до стiни. Їх зацiпило, вони просто спостерiгали за рухами трупа. По той бiк слухавки Івана почули гопники, i вони з полегшенням зрозумiли, що брат ожив i зараз почне дiяти за заздалегiдь узгодженим планом.
І-раз по-клiнтiствудiвськи просканував двi переляканi камбали у бiлих халатах, що приплюснулися до стiни, дiстав з iншоi кишенi волину й навiв ii на них. Санiтари не злякалися зброi, бо вони й так були паралiзованi – вперше в iхнiй медичнiй практицi ожив клiент!
І-раз крикнув: «Картотека!». Але нiякоi рефлективноi реакцii вiд санiтарiв не надiйшло. Навпаки, iхнi обличчя стали кольору холодильника. Як би ви зреагували, якби труп, який щойно оклигав, навiв на вас прицiл небезпечною байдою i погрожував словом «картотека»?
– Картотека на! – вдруге гаркнув І-раз.
Чоловiки повiльно заворушилися, нiби пiд цi двi пласкi рибини затекла холодна морська течiя. Подумки почали молитися й матюкатися, в них це виходило так, як ранiше в Івана – «Ітiть!».
Уже було невiдомо, чим вони бiльше нажоханi – другим життям гопника чи першою можливою смертю самих санiтарiв. Померти в морзi – конструктивна рiч – не треба зайвоi вознi. Взагалi, якщо подумати, найправильнiше мiсце для смертi – це морг. Перефразовуючи рекламу «Снiкерса»: «вмер – i порядок». Вiдчуваеш, що от-от помреш – йди в морг, май респект до медикiв та гробарiв.
Цi двое санiтарiв завжди роздягали трупи, доглядали iх, вносили в реестр, допомагали проводити судмедекспертизи тощо, але хто догляне за вмерлими санiтарами? Хто повiрить, що вони померли через уже мертву людину?
Санiтари повiльно посунулися до свого кабiнету, де була картотека трупiв iз даними та висновками патологоанатома.
І-раз забрав у них папку з записами, а також ключ вiд одного з кабiнетiв i зачинив у ньому цi двi сплюснутi морськi рибини. Сам розкрив папку на останнiх заповнених сторiнках i почав водити пальцем по прiзвищах. Так, нiби в морг приперся апостол Петро, щоб з’ясувати, хто ж порушив графiк i так i не потрапив до нього з цiеi установи.
кiнець часто е початком
Усе спрацювало так, як i було приблизно заплановано Іваном ще на лавочцi бiля церкви пiсля зустрiчi з дiвчиною, в яку вiн закохався.
А план був наступним: спершу Івани домовилися зi спецiалiстом iз убивств про тимчасовий летаргiчний сон для І-раз, колобок ввiв гопнику спецiальну iн’екцiю, потiм брати занесли його на вулицю, перевдягли в бомжацькi шмотки, брякнули в швидку, сказали, що знайшли на районi трупака i попросили забрати його. «Ми ж, тiпа, чисто за чистоту района виступаем», казали в трубку Івани. Далi за бездиханним тiлом приiхав автомобiль, забрав Івана i вiдвiз у морг.
У приблизно обумовлений заздалегiдь час гопники мали звякнути на телефон І-раз, i рингтон з «Качиних iсторiй», як запевнив спецiалiст з убивств, вiдразу мусив вивести Івана з летаргiчного сну. Звiсно, бажано було, щоб Івани вгадали час дзвiнка, оскiльки iхнього брата мали в певний момент роздягнути, i санiтари б виявили пiстолет, телефон i все iнше добро, яке було в кишенях І-раз i мало йому знадобитися. Але, як вiдомо, у трьох Іванiв один мозок на трьох, який дiе навiть в ситуацii летаргiчного сну.
І уже на мiсцi, всерединi моргу, І-раз сам мав розiбратися в ситуацii.
Ну, не вбивати ж санiтарiв у iхньому ж морзi. Ну, не штурмувати ж усiм трьом братам цей заклад зi збройним нападом. Збоку це виглядало би пацавато, нiби вони хочуть вкрасти трупи.
Все можна було промутити якомога тихiше, i гопники дiяли в цьому напрямку.
У картотецi І-раз дiзнався, в якому холодильнику лежить тiло Костенюка, родича дiвчини, в яку вiн закохався, i попрямував коридором у пошуках потрiбноi камери. Вiн вiдкрив холодильну камеру. А там, нiчого дивного, – лежав труп. Проте в І-раз на мить дибанулося волосся, вiн навiв на Костенюка пiстолет. Але навiщо ще раз убивати мертву людину?
Вiн дiстав з кишенi обруч, який загубила дiвчина в калюжi, i спробував натягнути його на зап’ястя Костенюка. Вийшло, прокрутив.
Також І-раз дiстав папiрець, на якому був написаний його номер телефону i незграбно намальоване червоним зарядом сердечко.
Вiн обережно, з усiею чоловiчою грубою нiжнiстю i пильнiстю, прикрiпив цей папiрець до обруча.
В смертельнiй тишi моргу запанувала ще смертельнiша тиша.
От i все.
Це кiнець iсторii.
Запитання напрошуеться саме собою: а ви вмирали за любов?
а ви вмирали за любов?
Перед спаленням в крематорii трупи обов’язково ще раз будуть перевiряти на наявнiсть зайвих предметiв, щоб потiм не копирсатися в попелi для того, щоб дiстати кiльце, сережку чи хрестик. Санiтари обов’язково виявлять обруч iз цим милим сердечком. Обов’язково повiдомлять про знахiдку рiдним Костенюка.
Його близькi згодом обов’язково знайдуть власницю обруча, бо родиннi таемницi серед родичiв поширюються швидко, як шум сусiдiв за стiною.
Можливо, за обручем прийде саме Іванова кохана. Вона вiдразу згадае мiсце та обставини, де загубила обруч.
Що вона подумае, коли побачить номер телефону на зап’ястi свого мертвого батька?
Що б подумали ви?
Ви б задзвонили?
Звiсно, вона зателефонуе.
Можливо, не вiдразу, згодом, колись.
Але дзвiнок буде.
Богородиця гопникiв
І-раз встромив ключi в замок дверей, за якими перешiптувалися про неймовiрне воскресiння бомжа двi переляканi камбали, i мовчки, з вiдчуттям виконаноi справи, перепрошую – з вiдчуттям виконаноi смертi, вийшов з моргу.
І що тут робив цей труп? Адже нiчого не зникло, нiхто, по сутi, не постраждав. Хто був цей мрець, який ожив – нiхто не дiзнаеться, бо його знайшли як неопiзнану людину серед вулицi i не встигли внести в реестр.
Нiкому в голову не прийде, що саме живий труп Івана мiг залишити той обруч i той папiрець на зап’ястi Костенюка. Спишуть на недогляд санiтарiв при роздяганнi Костенюка.
А що сам І-раз?
Вiн кохае цю дiвчину. Вона – Богородиця гопникiв.
Заради кохання до цiеi дiвчини вiн навiть готовий ходити з нею в церкву.
Це ж просто перейти дорогу вiд лавки на зупинцi.
До того ж вiн уже зробив перший крок до релiгii – перехрестився перед своею першою смертю.
От тiльки цiкаво, чи можна в церквi сидiти на спинках лавок?
Сокира i бабуся
У бiльшостi громадян нашого споживацького суспiльства шлунки обладнанi так, що найлегше iм перетравлювати грошовi купюри. Навiть металевi монети люди краще сприймають, нiж бринзу чи ряжанку.
бринза мозку
Жили-були на трьох диванах три гопники, брати Івани. Вони нiде не працювали. Хавали тiльки те, що лох пошле.
Але iхнi руки були постiйно чимось зайнятi – то шарилися в кишенях, причому – в чужих, то махали бiтами, щоб вiдмахуватися вiд кумарних мух у спеку, то лузали насiння чи курили без фiльтру з голодухи.
Час вiд часу вони вирiшували заробити грошей. Для того, щоб мати можливiсть iсти не лише цигарки i семки.
Чим тiльки пацани не пробували займатися на своему тяжкому трудовому життевому шляху.
Три Івани якось вирiшили напасти на поiзд з продтоварами й нав’ялити вагон насiння, щоб потiм збарижити це все конгломерацii диких селянок, якi торгують дрiб’язком бiля станцiй метро. Чим украiнське село, яке з’iжджаеться в мiсто торгувати, вiдрiзняеться вiд Шанхаю?
Іншого разу гопники органiзували в школi № 24 гурток психологiчноi допомоги школярам. На закритих заходах вони просто збирали, чи, краще сказати, збивали грошi за те, що навчали задрипаних малолiтнiх лохiв в окулярах правильно поставити себе перед гопниками з iнших районiв. Наприклад, на «дай памеряю ачкi» треба вiдповiдати: «дай памеряю ачко».
Також брати вiдкрили бюро ритуальних послуг. Вони розкопували на цвинтарях якомога свiжiшi могили, дiставали звiдти труни, чистили iх вiд грунту i виставляли на продаж у себе в салонi. А трупи закопували в ту ж яму, щоб нiхто нiчого не запiдозрив. Принаймнi трупи точно нiчого не пiдозрювали.
Згодом труни купували новi мерцi, точнiше, родичi нових мерцiв. Таким макаром виходив замкнений кругообiг трун у природi.
Цього разу вони вирiшили спробувати ще одну схему. Вирахували на районi кiлька квартир, де мешкали передсмертнi пенсiонерки, постежили за ними, вибрали одну старушенцiю, на iхнiй погляд – найменш адекватну, i запланували втертися до неi в довiру i з часом переконати ii переписати квартиру на них. «Переконувати» збиралися не сюсюканням i доглядом за старою, а за допомогою наркотикiв – набити iй у мозок амфетамiнiв, якi iм iнодi за пiвцiни впарював знайомий барига. І за присутностi нотарiуса, який з цiеi дiлюги отримае свою долю, оформити всi папери. А бабi думали затерти, що зараз тривають вибори президента, чи що вони приготували iй пакет документiв на отримання додаткових субсидiй. Одним словом, збиралися зробити все, щоб вона повелася i поставила пiдпис.
Потiм хату продаеш, отримуеш нехилий лавандос, а там… Поки жоден Іван не знав, що там, у цьому «а там». Але кожен вiдчував своею бринзою мозку, що така сума грошей iм самим може забезпечити спокiйну старiсть. Пенсiонерiв треба обламувати для того, щоб самим можна було дожити до пенсii, думали Івани.
Гопники знали, нащо iм грошi, але жоден iншому не хотiв зiзнаватися. Хоча, зважаючи на те, що у трьох Іванiв мозок був один на трьох, вони все ж щось один про одного пiдозрювали.
І-раз висiв знайомому годну суму за покоцану тачiлу. Пiсля того, як І-раз викривив бампер об високий бордюр, тачка стала схожа на усмiшку Сашi Грей.
І-два хотiв полiкувати iхню хвору бабусю. Парадокс – обдури чужу бабусю, щоб вилiкувати свою.
А третiй Іван хотiв, як завжди, просадити всi грошi на пiдпiльних гральних автоматах. Без шансiв, без варiантiв.
перший день зйомок, перший стоп-кадр
І ось гопники стоять перед дверима, у формi будiвельникiв, яку вони спецом облили бiлою фарбою для бiльшоi правдоподiбностi. Змахують на шматок асфальту, над яким поселилися лелеки.
Вхiднi дверi збоку вкритi чорними пропаленими плямами вiд того, що пiд’iзна малеча гралася сiрниками. Сiрники б iм понавиламувала, думала бабуся, яка мешкала в цiй квартирi.
Пацани подзвонили у дверi. Стара почула дзвiнок, але дверей вирiшила не вiдчиняти, бо гостей не чекала – до неi роками нiхто, крiм свiдкiв Єгови i колядникiв, не заходив. Одного разу i тi, й iншi завiтали до неi водночас i побилися пiд дверима. Посперечалися на питаннi, чи можна взагалi колядувати. Виявляеться, iснують навiть гопники-колядники.
За кiлька хвилин пролунав ще один дзвiнок. Бабуся, яка сидiла на кухнi, подивилася у вiкно й помiтила, як на гойдалцi дитячого майданчика вистрiлюе вверх-вниз голова кучерявого хлопчика. Їi очi рухалися лiворуч i праворуч, нiби за рядками книги. Дочитую свою книжечку, а жодного рядка так i не вловила, думала вона про свое життя.
Пiсля третього, затяжного дзвiнка, вона вирiшила дiзнатися, хто ж це такий придуркуватий, що так довго помиляеться адресою. Бабця поставила на стiл пляшку пива, яку поволi сьорбала уже двi години – з шостоi ранку, i пошвендяла до дверей.
За дверима стояли три Івани – зi своiм планом дiй.
Бабуся спитала, хто там.
– Три! – iй здалося, що саме цю цифру хором сказали чоловiчi голоси.
– Хто-хто? – перепитала стара.
– Вiдкрий! – повторили пацани. Їхнiй рiвень соцiального виховання не дозволяв вiдповiсти якось елегантнiше. Вони не дiвчата з гiмназii вишуканих манер.
Бабуся глянула в дверне вiчко. Розгледiла трьох бритоголових хлопцiв у заляпанiй формi.
– Свiдки? – спитала вона, вгадуючи, хто б це мiг бути. Думала, що це Свiдки Єгови.
– З района на, – чемно вiдповiли пацани, iм здалося, що баба спитала, звiдки вони.
– Шо хочете?
Хлопцi мнулися. У них був план дiй, узгоджений заздалегiдь, треба було падати на порожняк, брехати. Для них це майже професiя. Хоча вони не люблять зайвих розмов, зазвичай вiдразу дають на Одесу. А дверям на Одесу сильно не даси. Тому треба було спiлкуватися з цими дверима на рiвних.
– Бабцю, – засюсюкав І-раз в процесi згадування того, як спiлкуються нормальнi люди. Вiн уявив себе працiвником будинку престарiлих. Зi старими, як iз дiтьми, варто говорити iхньою мовою. – У нас до вас дiло есть!
– Яке таке дiло?
– Дiлове дiло. З грошима.
– Ну, грошей у мене нема. Цей факт можу запросить перевiрити власноручно, – бiдкалася бабуся.
– Та ми забирати не будемо, – збрехали Івани. – Ми наоборот, оддати вам хочемо. За услугу.
– За услугу?… – перепитала вона i подумала про соромiцьке. Пiсля пива на старостi рокiв iй i не таке в голову приходило. Одного разу вона подумала, що сусiд, який щодня виводить свого пса вигулювати, нiколи не знiмае його з повiдка. І коли вiн якось вийшов з псом на загальний коридор, вона вийшла i мовчки перерiзала повiдок ножицями. – Яку таку услугу, свiдетелi?
