скачать книгу бесплатно
Нортенгерське абатство
Джейн Остин
Істини
Джейн Остен (1775–1817) i досi по праву вважаеться «першою ледi» англiйськоi лiтератури. Їi «романи звичаiв» пiдкоряють ось уже трете столiття щирiстю, тонким психологiзмом, iстинно англiйським гумором i е обов’язковими для вивчення в коледжах i унiверситетах Великоi Британii.
«Нортенгерське абатство» – легка, захоплююча та смiшна iсторiя про сiмнадцятирiчну дiвчину, яка занадто серйозно сприймае все, про що читае на сторiнках улюблених книжок, уявляючи себе героiнею готичного роману. Шляхом помилок вона вчиться пiзнавати, хто ii iстинний друг, i знаходить свое кохання.
Джейн Остен
Нортенгерське абатство
Роздiл І
Навряд щоб хтось, коли-небудь забачивши Кетрiн Морланд у дитинствi, мiг подумати, що вона народжена стати героiнею роману. Становище в суспiльствi, характери ii батька й матерi, ii особистi якостi та схильностi – нiщо не провiщало цього. Їi батько був священиком, не затурканим i не бiдним, дуже шанованим, мав звичайнiсiньке iм’я Рiчард i не був вродливим. У нього були чималi статки, а до того ж iще двi парафii, тож тримати дочок у чорному тiлi звички вiн не мав. Мати ii була жiнкою простою й практичною, вдачею добросердна i, як не дивно, на здоров’я не скаржилася. До народження Кетрiн вона вже мала трьох синiв, а давши життя дочцi, згодом спородила на свiт ще шiстьох дiтей, ростила iх усiх i насолоджувалася добрим здоров’ям. Родину, що мае десятьох дiтей, завжди називають чудовою родиною, де голiв, рук i нiг цiлком достатньо; але Морланди не могли претендувати на цей епiтет, бо вони аж нiяк не вирiзнялися привабливою зовнiшнiстю; i Кетрiн упродовж багатьох рокiв була такою ж незугарною, як i кожен з них. Вона була дуже худа й незграбна, шкiра – блiда, волосся – темне i пряме, риси обличчя – грубi, а щодо ii вдачi, то вона ще менше пасувала для героiнi роману. Їй завжди подобались усi хлопчачi iгри; крикетовi вона вiддавала перевагу не тiльки перед ляльками, але навiть перед такими бiльш пiднесеними дитячими розвагами, як виховання мишеняти, годування канарейки чи поливання трояндового куща. Праця в садочку була iй справдi не до смаку, а якщо вона й збирала квiти, то робила це нiби на зло – принаймнi так могло здатися, судячи з того, що вона завжди зривала саме тi квiти, торкатися яких iй забороняли. Такими були ii схильностi. І так само мало обiцяли ii здiбностi. Вона нiколи не могла щось вивчити чи зрозумiти, перш нiж хтось iй пояснить, – а часом i пiсля того, бо вона подеколи бувала неуважною, а iнколи навiть тупуватою. Упродовж трьох мiсяцiв мати втовкмачувала iй у голову «Прохання жебрака», i все ж ii молодша сестра Саллi декламувала цього вiрша краще. Не те щоб Кетрiн була безнадiйно недолугою – зовсiм нi. Байку про «Зайця та його друзiв» вона вивчила так само швидко, як це зробила б кожна англiйська дiвчинка. Мати хотiла, щоб вона навчалася музицi. І Кетрiн була впевнена, що уроки музики iй сподобаються – адже вона так любила барабанити по клавiшах старих занедбаних клавiкордiв. Отже, у вiсiм рокiв вона почала вчитися музицi. Вона провчилася рiк, i iй забракло сили; i мiсiс Морланд, яка нiколи не примушувала своiх дочок робити те, до чого в них не було здiбностей чи бажання, дозволила iй покинути музику. День, коли Кетрiн розсталася з учителем музики, був одним iз найщасливiших у ii життi. Здiбностi дiвчини до малювання теж не були винятковими, хоча, коли iй щастило випросити в матерi конверт вiд листа чи якийсь iнший клаптик паперу, вона використовувала його до самих краiв, малюючи будиночки й деревця, курочок i курчаток, якi мало чим вiдрiзнялись одне вiд одного. Писати й рахувати ii вчив батько, а уроки французькоi мови iй давала мати. Їi успiхи не були блискучими, i вона всiляко ухилялася вiд занять. Але що за характер це був – дивний, незбагненний! За всiх ознак зiпсованостi вона, проте, не була злою чи жорстокою, тiльки подеколи бувала впертою, майже нiколи нi з ким не сварилася, була доброю з дiтлахами, якщо не брати до уваги того, що iнколи iй були властивi спалахи тиранства. Вона росла, однак, галасливою й пустотливою дитиною, вiдчувала огиду до чистоти й порядку i над усе на свiтi любила скочуватися по зеленому схилу пагорка за будинком.
Такою була Кетрiн Морланд у десять рокiв. У п’ятнадцять рокiв вона погарнiшала, почала завивати волосся й мрiяти про бали. Їi обличчя округлилося, на щоках з’явився рум’янець, i ii риси пом’якшали; очi стали виразнiшими, а фiгура – бiльш гармонiйною. Вона перестала бути нечепурою й почала стежити за собою, зробившись не тiльки гарненькою, але й охайною. І тепер iй було приемно чути розмови батька й матерi щодо ii зовнiшностi. «Кетрiн починае виглядати зовсiм непогано. Тепер вона майже гарненька!» – чула вона час вiд часу. І яке це було задоволення! Виглядати майже гарненькою для дiвчини, яку упродовж перших п’ятнадцяти рокiв життя вважали гидким каченям, – втiха значно вiдчутнiша, нiж усi втiхи разом узятi, якi випадають на долю дiвчинки, що вродилася кралею.
Мiсiс Морланд була дуже доброю жiнкою i хотiла, щоб ii дiти мали все, що iм слiд мати. Але головний ii клопiт полягав у тiм, що вона народжувала й виховувала дiтей, тож старшi доньки опинялися мимохiть полишеними на самих себе. І тому було не дивно, що Кетрiн, вiд природи позбавлена всього героiчного, у чотирнадцять рокiв вiддавала перевагу крикету, бейсболу, iздi верхи та прогулянкам перед читанням, принаймнi перед серйозним читанням. Бо вона була не вiд того, щоб узяти до рук якусь книжку iз захопливими розповiдями. Але мiж п’ятнадцятьма й сiмнадцятьма роками вона почала готуватися стати героiнею. Вона прочитала всi твори, що iх належало прочитати героiням романiв, яким необхiдно мати запас цитат, таких корисних i втiшливих у iхньому життi, що дуже мiнливе в iхньому вiцi.
Вiд Поупа вона навчилася засуджувати тих, хто,
Прикинувшись нещасним, вислизнути прагне…
Вiд Грея дiзналася, що
Самотньо квiтне так багато квiтiв,
Втрачаючи в повiтрi запах свiй.
Томсон вiдкрив iй, що
Це так чудово…
Вчити молодих стрiляти!
А з творiв Шекспiра вона дiстала величезний запас вiдомостей, i, зокрема, що що i що
Найнепомiтнiша дрiбниця
Не менше переконуе ревнивця,
Нiж докази, що у Святiм письмi;
що
Маленький жук, розчавлений ногою,
Таке ж страждання вiдчувае,
Як i гiгант, що розстаеться зi своiм життям;
i що
Молода закохана жiнка завжди виглядае
Неначе статуя Терпiння,
Що посмiхаеться до Горя.
Щодо цього ii успiхи були цiлком задовiльними, як i щодо багато чого iншого. Бо, хоч вона й не вмiла писати сонети – вона привчила себе iх читати. І хоч iй, напевно, не судилося викликати захоплення у публiки виконанням на фортепiано прелюдii, яку сама написала, вона, однак, умiла подовгу слухати гру iнших музикантiв. Найвразливiшим мiсцем Кетрiн було малювання, на якому вона зовсiм не розумiлася – аж так, що ii вмiння малювати забракло б навiть на те, щоб зробити побiжний начерк профiлю коханого. І, коли б вона й зробила таку спробу, все одно нiхто не сказав би, як невдало вiн виконаний. Тут вона не могла змагатися з жодною героiнею роману. Але досi про цю ваду вона навiть не знала, бо в неi не було коханого i iй нiчого було намалювати. Попри те, що iй уже виповнилося сiмнадцять рокiв, вона ще не зустрiла вартого уваги юнака, який мiг би полонити ii серце, i жодного разу нiхто в неi не закохувався i навiть не захопився, бодай би на одну мить. Це й справдi було дивним! Але чимало дивних речей можна пояснити, якщо дошукатися iх причин. Поблизу не було жодного лорда i навiть жодного баронета. Серед знайомих Морландiв не було жодноi родини, яка б виховала знайденого на порозi свого будинку хлопчика невiдомого походження. У ii батька не було вихованця, а мiсцевий сквайр не мав дiтей.
Але якщо юнiй дамi судилося стати героiнею, вона нею стане, – дарма що ii пiдвели сорок родин, якi живуть по сусiдству. Щось неодмiнно станеться, i герой опиниться на ii шляху.
Мiстер Аллен, якому належали майже всi землi навколо Фуллертона – села в Вiлтширi, де жили Морланди, мав вирушити до Бата для лiкування подагри; i його дружина, добросердна жiнка, яка дуже любила мiс Морланд i, мабуть, здогадувалася, що коли з юною ледi не трапляеться нiяких пригод у рiдному селi, то iх слiд шукати десь-iнде, запросила Кетрiн поiхати разом з ними. Мiстер i мiсiс Морланд поставилися до цього запрошення цiлком прихильно, а Кетрiн була дуже задоволена.
Роздiл ІІ
До всього того, що вже було сказано про зовнiшнiсть i розумовi здiбностi Кетрiн Морланд у ту пору ii життя, коли вона мала зазнати пригод, перебуваючи пiвтора мiсяця в Батi, читачевi можна повiдомити – на той випадок, якщо наступнi сторiнки не дадуть йому певного уявлення про ii душу, – що в неi було нiжне серце, вiдкрита й весела вдача, позбавлена будь-якоi зарозумiлостi чи манiрностi, невимушенi манери, якi ще донедавна виказували дитячу незграбнiсть i сором’язливiсть, приемне обличчя, що iнколи здавалося навiть гарненьким, i, як i в багатьох сiмнадцятилiтнiх дiвчат, багато в чому недосвiдчений розум.
Що ближчою була хвилина вiд’iзду, то бiльше непокоiлася мiсiс Морланд. Їi люба Кетрiн за час жахливоi розлуки могла наразитися на безлiч небезпек. Материнське серце млоiли поганi передчуття, а в останнi два-три днi перед вiд’iздом дочки у неi раз по раз наверталися на очi сльози. І, звичайно, пiд час прощальноi розмови з материнських мудрих уст повинна була злетiти найважливiша й найкориснiша порада. У таку хвилину з ii душi не могло не вихопитися застереження щодо пiдступних лордiв i баронетiв, якi тiльки про те й думають, щоб заманити юних дiвчат до своiх вiддалених маеткiв. Та й чом би про це не думати? Але мiсiс Морланд так мало знала про лордiв i баронетiв, що навiть не мала уявлення про iхню зiпсованiсть i не пiдозрювала про лихо, що його вони могли завдати ii дочцi своiми пiдступами. Їi застереження обмежилися такими словами:
– Будь ласка, Кетрiн, йдучи з балу, тепло закутуй шию, i менi б хотiлося, щоб ти записувала своi витрати – я дам тобi для записiв оцю маленьку книжечку.
Саллi, чи, вiрнiше, Сара (бо яка ж юна дама, що належить до кола незаможних дворян, досягнувши шiстнадцяти рокiв, зберiгае свое справдешне iм’я?), судячи з усього, мала стати на цей час близькою подругою й повiрницею своеi сестри. Проте, хоч як це дивно, вона не наполягала на тому, щоб Кетрiн надсилала iй листи з кожною поштою, i не взяла з неi обiцянки розповiдати iй про кожного нового знайомого i про кожен поворот цiкавоi розмови. Фактично в усьому, що стосувалося цiеi важливоi поiздки, Морланди виявили спокiй i помiрнiсть, цiлком властивi звичайним почуттям у звичайних людей, аж нiяк не схожi на тi вишуканi почуття й пiднесенi переживання, якi зазвичай вiдчувае героiня роману, уперше покидаючи рiдну домiвку. Їi батько, замiсть того щоб дати iй банкiвський ордер на необмежену суму або хоча б чек на сто фунтiв стерлiнгiв, дав iй лише десять гiней, пообiцявши прислати ще, коли буде потрiбно.
За таких невиразних обставин вiдбулася розлука й почалася поiздка. Вона минала в приемному спокоi i без небезпечних пригод. Мандрiвникам не загрожували розбiйники або ж буря, а iхня карета так i не перекинулась, аби з’явилася нагода познайомитися з героем. У дорозi iм не довелося зазнати нiяких тривог, окрiм побоювання мiсiс Аллен, що вона залишила в готелi своi черевики – побоювання, на щастя, не пiдтвердилось.
Вони приiхали до Бата. Кетрiн була на сьомому небi. Вона звертала увагу то на одну, то на iншу привабу мальовничих околиць мiста й вулиць, якими вони проiхали до готелю. Вона сюди iхала для того, щоб вiдчувати втiху, i була тепер щаслива.
Їх улаштували в зручних кiмнатах на Палтнi-стрiт.
Тепер слiд якось охарактеризувати мiсiс Аллен, щоб читач мiг зрозумiти, якою мiрою вчинки цiеi особи, що iх можна пояснити ii безцеремоннiстю, вульгарнiстю чи пiдозрлiстю, сприятимуть розвитку головноi життевоi драми героiнi (тобто у який саме спосiб – перехоплюючи листи дiвчини, якою опiкувалася, зводячи на неi обмову чи вигнавши з дому – мiсiс Ален зумiе в останньому томi роману довести бiдолашну Кетрiн до притаманних життю героiнi жахливих негараздiв.
Мiсiс Аллен була однiею з багатьох осiб жiночоi статi, товариство яких нi в кого не викликае нiяких емоцiй, окрiм подиву, що у свiтi знайшлися чоловiки, здатнi аж так захопитися ними, щоб одружитись. Серед iнших жiнок вона не вирiзнялася нi вродою, нi талантами, нi освiченiстю, нi вишуканим вихованням. Панськi замашки, млява й бездiяльна доброчиннiсть i безтурботнiсть – ось якостi, якими вона привернула до себе розумного й освiченого чоловiка, котрим був мiстер Аллен. В одному вона була корисна для Кетрiн: вiдрекомендувати юну даму у свiтському товариствi, бо не менш, нiж юна дама, вона прагнула всюди побувати й на все подивитись. Понад усе ii цiкавили новi моди. Вона була в полонi невинноi пристрастi вишукано вдягатись. Тому знайомство нашоi героiнi зi свiтським товариством затрималося на три-чотири днi, протягом яких було з’ясовано, що нинi переважно носять, а пiсля цього для мiсiс Аллен була пошита наймоднiша сукня. Кетрiн також дещо собi купила, i, коли всi справи були залагодженi, настав нарештi знаменний вечiр, коли вона мала вперше з’явитись у Верхнiх залах. Їi волосся було пiдстрижене й укладене найкращим перукарем, ii одягли з усiею ретельнiстю, i, як запевняли мiсiс Аллен i покоiвка, вона виглядала якнайлiпше. Пiдбадьорена iхньою оцiнкою, Кетрiн сподiвалася розчинитися з-помiж присутнiх, не давши приводу своею зовнiшнiстю для якихось зауважень. Звiсно, iй було б дуже приемно викликати у когось захоплення, але про це вона й не мрiяла.
Мiсiс Аллен чепурилася так довго, що вони увiйшли до бальноi зали доволi пiзно. Сезон був у розпалi, людей у залi було повно, i двi ледi протискувались уперед самi, бо мiстер Аллен рушив прямiсенько до кiмнати для гри в карти, полишивши дам напризволяще. Мiсiс Ален пройшла повз гурт чоловiкiв бiля входу зi швидкiстю, яку тiльки могла розвинути, придiляючи бiльше уваги своiй новiй сукнi, нiж молодiй супутницi. Кетрiн, однак, вчепилася у неi, тримаючи свою покровительку пiд руку так мiцно, що iх не могла роз’еднати загальна товкотнеча. Але, на ii превелике здивування, вона побачила, що, просуваючись углиб зали, вони зовсiм не виходять з натовпу. Навпаки, юрба навколо них, здавалось, щiльнiшала. Вона сподiвалася, що, достатньо вiдiйшовши вiд дверей, вони легко знайдуть собi зручне мiсце й зможуть спостерiгати за танцями. Але сталося зовсiм iнакше; i, хоч завдяки невтомнiй енергii мiсiс Аллен вони дiсталися до найбiльш вiддаленоi вiд дверей мiсцини, iхне становище, проте, не зазнало змiн: вони, як i до того, нiчого не бачили, окрiм пiр’iн на головах деяких дам. Вони продовжували просуватись уперед в пошуках кращого мiсця. І вдаючись раз по раз до сили й спритностi, потрапили нарештi до проходу позаду найвищоi лави. Тут людей було менше, нiж унизу, i звiдси мiс Морланд змогла нарештi окинути оком усе товариство, що перебувало пiд нею, i всi перешкоди, якi вона щойно подолала. Вид був чудовий, i вперше за цей вечiр вона вiдчула себе на балу. Їй дуже хотiлося танцювати, але нi з ким у залi вона не була знайома. Мiсiс Аллен робила все, що могла зробити за таких обставин, час вiд часу кажучи спокiйним голосом:
– Менi б так хотiлось, моя люба, щоб ви змогли взяти участь у танцях! Якби тiльки для вас знайшовся партнер!
Упродовж якогось часу ii юна подруга була iй вдячна за спiвчуття, але цi фрази повторювались так часто й пуття з них було так мало, що зрештою вони почали дратувати Кетрiн i iй набридло на них вiдгукуватись.
Вони, однак, недовго насолоджувалися затишним мiсцем нагорi, яке iм нелегко дiсталось. Незабаром усi пiшли пити чай, i iм довелося протискуватися туди разом з усiма iншими. Кетрiн уже вiдчувала певне розчарування: вона втомилася вiд того, що з усiх бокiв ii раз по раз штовхали люди з малопривабливими обличчями, серед яких вона була такою чужою, що навiть не могла вiдвернути свою увагу вiд незручностi тисняви, обмiнюючись з присутнiми короткими зауваженнями. І коли вони нарештi дiсталися чайноi кiмнати, неможливiсть приеднатися до якихось знайомих, з кимось привiтатись або попросити якогось джентльмена допомогти вiдчувалась особливо гостро. Мiстера Аллена нiде не було. І, не знаючи, що робити далi, вони були змушенi присiсти скраечку столу, навколо якого вже зiбралася велика компанiя, яка також не знала куди себе дiти i розмовляла лише помiж себе.
Перше, що зробила мiсiс Аллен, як тiльки вони сiли, так це привiтала себе з тим, що iй пощастило вберегти свою нову сукню.
– Було б просто жахливо, коли б ii порвали, – сказала вона, – ти згодна? Це ж такий тонкий муслiн! Як на мене, у всiй залi немае нiчого подiбного, запевняю!
– Як прикро, – прошепотiла Кетрiн, – що з-помiж усiх немае жодноi знайомоi людини!
– Так, моя люба, – байдуже вiдгукнулась мiсiс Аллен, – це й справдi дуже прикро.
– Що ж нам робити? Ледi й джентльмени за цим столом позирають на нас так, нiбито дивуються, що ми сюди сiли. Ми наче набиваемося iм у компанiю.
– Так, справдi. Це дуже неприемно. Менi б хотiлося, щоб у нас тут було багато знайомих.
– Якби iх було хоч трохи! Тодi ми принаймнi могли б пiдiйти до когось.
– Ти маеш рацiю, моя люба. Коли б ми тут когось знали, ми одразу пiдiйшли б до них. Минулого року тут були Скiннери. Якби ж то вони й зараз тут були!
– Може, тодi нам краще пiти звiдси? Бачите, нам навiть не пропонують чаю.
– Справдi, не пропонують. Яке неподобство! Але, гадаю, нам краще посидiти тут. У такiй юрбi просто неможливо дихати. Як виглядае моя зачiска, люба? Хтось мене дуже штовхнув, i я злякалась, що вона розсиплеться.
– Нi, запевняю вас, з нею все гаразд. Але, люба мiсiс Аллен, хiба й справдi серед усiеi цiеi юрби ви не знаете жодноi людини? На мою думку, ви маете бути з кимось знайомi!
– Слово честi – нi з ким! Менi б самiй цього хотiлося. Було б чудово, коли б у мене тут з’явилося багато знайомих i я змогла б знайти вам партнера для танцiв. Я так хотiла, щоб ви потанцювали. Але погляньте на цю дивну жiнку! Ну ж бо й сукня! Таких уже давно не носять. Подивiться на ii спину!
Через деякий час один з iхнiх сусiдiв по столу запропонував iм чаю. Вони взяли його з вдячнiстю, що стало початком обмiну люб’язностями мiж ними та цим джентльменом, а потiм протягом усього вечора, пiсля того як уже пiсля закiнчення танцiв iх розшукав мiстер Аллен, з ними бiльше нiхто не розмовляв.
– Сподiваюсь, мiс Морланд, – сказав вiн, з’явившись, – бал вам сподобався.
– Так, дуже сподобався, – вiдповiла Кетрiн, прикриваючи рота, щоб приховати позiх.
– Менi дуже шкода, що вона не танцювала, – сказала його дружина. – Було б добре, коли б ми знайшли для неi партнера. Я вже казала iй, яка б то була втiха, коли б Скiннери приiхали сюди цiеi зими, а не минулоi, або коли б Перрi завiтали сюди, адже вони хотiли приiхати. Кетрiн могла б танцювати з Джорджем Перрi. Шкода, що в неi не знайшлося партнера!
– Наступного разу, сподiваюсь, усе буде краще, – утiшив iх мiстер Аллен.
Коли танцi закiнчились, юрба почала розходитися, i в тих, хто залишився, з’явилася можливiсть вiльно прогулюватися по залу. І ось для героiнi, яка досi грала не дуже помiтну роль у подiях цього вечора, настав час, коли б вона могла привернути увагу i викликати захоплення. З кожною хвилиною людей ставало все менше, й чарiвнiсть Кетрiн ставала все помiтнiшою. Тепер ii бачили багато молодих чоловiкiв, якi ранiше до них не наближувалися. Проте жоден з них не виказав захоплення, нiхто не назвав Кетрiн богинею, i в залi не загомонiли з приводу появи нiкому не знайомоi красунi. Проте Кетрiн дуже гарно виглядала, i коли б присутнi бачили ii три роки тому, зараз вони б вважали ii чарiвною.
І все ж таки хтось на неi прихильно подивився: вона сама чула, як два джентльмени назвали ii гарненькою дiвчиною. Цi слова, як i належало, добре подiяли: бал одразу ж здався iй набагато приемнiшим, нiж досi. Їi невибагливе марнолюбство було потiшене. Невигадливий комплiмент з вуст двох молодикiв був iй приемнiшим, нiж справжнiй героiнi – п’ятнадцять сонетiв, що оспiвують ii красу. І вже до кiнця вечора вона вiдчувала вдячнiсть до всiх присутнiх i була цiлком задоволена цим проявом уваги до ii особи.
Роздiл ІІІ
Кожен ранок тепер був присвячений якомусь регулярному заняттю: треба було то побiгати по крамницях, то оглянути нову частину мiста, то вiдвiдати Галерею-бювет, де вони прогулювалися майже впродовж години, розглядаючи зустрiчних, але не маючи можливостi нi з ким заговорити. Найбiльшим бажанням мiсiс Аллен було, як i ранiше, мати широке коло знайомств у Батi, i вона це повторювала щоранку, щоразу, коли якась обставина нагадувала iй, що вона тут нiкого не знае.
Вони побували в Нижнiх залах; i там доля була бiльш ласкавою до нашоi героiнi. Розпорядник вiдрекомендував iй партнера по танцях – молодика на iм’я Тiлнi, якого можна було назвати справжнiм красенем. Вiн був двадцяти чотирьох – двадцяти п’яти рокiв, досить високий на зрiст, зi шляхетною поставою, з приемними рисами обличчя i гострим, жвавим поглядом. Його поводження було бездоганним, i Кетрiн одразу ж вiдчула до нього симпатiю. Пiд час танцю вони майже не могли розмовляти. За чайним столом вона переконалась, що перше враження було справедливим. Вiн говорив жваво й невимушено, i в його поведiнцi вiдчувалися жартiвливiсть i лукавство, якi збуджували ii цiкавiсть, хоча вона й не могла iх добре втямити. Поговоривши деякий час про те, що iх безпосередньо оточувало, вiн раптом сказав:
– Я дуже неуважний партнер у танцях, мем. Стiльки часу минуло, а я так i не спитав, чи давно ви в Батi, чи бували тут ранiше, чи були ви у Верхнiх залах, у театрi, в концертах, i яке загальне враження справило на вас це мiсто. З мого боку це було дуже негарно. Але зараз, коли ваша ласка, чи не могли б ви дати менi вiдповiднi роз’яснення? Якщо ви не заперечуете, я вiдразу вiзьмусь до справи.
– Вам нема чого турбуватися з цього приводу, сер.
– Запевняю вас, мiс, що це не завдасть менi жодного клопоту. – І, вiдбивши на обличчi нерухому манiрну посмiшку, вiн спитав бiльш високим голосом: – Чи ви вже давно в Батi, мiс?
– Близько тижня, сер, – вiдповiла Кетрiн, намагаючись утриматися вiд смiху.
– Справдi?! – вигукнув вiн з нарочитим здивуванням.
– Чому ви дивуетесь, сер?
– Безперечно, ви маете рацiю, – вiдповiв вiн звичайним тоном. – Але ж треба було висловити з приводу вашого приiзду якесь почуття. А за подiбних обставин подив е цiлком доречним i не поступаеться жодному iншому почуттю. Але продовжiмо. Чи ви колись бували тут ранiше, мiс?
– Нiколи, сер.
– Он як! А чи удостоiли ви своiм вiдвiдуванням Верхнi зали?
– Так, сер, я була там минулого понедiлка.
– А чи були ви в театрi?
– Так, сер, я дивилася спектакль у вiвторок.
– А в концертi?
– Так, сер, у середу.
– Чи сподобався вам Бат?
– Так, дуже сподобався.
– Тепер менi треба безглуздо усмiхнутись, пiсля чого ми знову зможемо поводитися поважно.
Кетрiн вiдвернулася, не знаючи, чи може вона розсмiятися.
– Здогадуюсь, що ви про мене думаете, – серйозно сказав вiн. – Завтра ви вiдгукнетесь про мене в вашому щоденнику не дуже схвально.
– У моему щоденнику?
– Так. Я точно знаю, що ви там напишете. «П’ятниця. Вiдвiдала Нижнi зали. Надягла мережану муслiнову сукню з синьою облямiвкою, простi чорнi туфлi; чудово виглядала. Мене втомив своiм товариством якийсь дивний недоумкуватий юнак, який танцював зi мною i дратував мене своiми нiсенiтницями».
– Повiрте, у мене й на думцi не було нiчого подiбного!
– Хочете, я вам скажу, що вам слiд мати на думцi?
– Якщо вам завгодно.
– «Танцювала з дуже милим молодим чоловiком, якого менi вiдрекомендував мiстер Кiнг. Довго з ним розмовляла – вiн здався менi надзвичайно обдарованим; сподiваюсь познайомитися з ним ближче». Менi б хотiлося, мiс, щоб ви написали саме так.
– А якщо я не веду щоденника?
– Тодi ви не сидите в цiй кiмнатi, а я не сиджу поряд з вами. Цi два твердження е такими ж незаперечними. Не ведете щоденника! Але як тодi вашi кузини, яких немае з вами, уявлять собi ваше життя в Батi? Як ви зможете розповiсти належним чином про всi люб’язностi й комплiменти, що ви iх почули, якщо не будете щовечора занотовувати iх до щоденника? Як ви зможете запам’ятати з усiма подробицями своi рiзноманiтнi вбрання, свое самопочуття, своi зачiски?
Нi, мiс, я не настiльки необiзнаний зi способом життя юних ледi, як вам хотiлось би думати. Тiльки завдяки похвальнiй звичцi вести щоденник дами здатнi так чудово писати, мають такий хороший стиль. Кожен погодиться, що писання вишуканих листiв – талант переважно жiночий. Звiсно, певне значення мае й природа, але я впевнений, що iй iстотно сприяе ведення щоденника.
– Я iнодi замислювалася, – з сумнiвом сказала Кетрiн, – чи справдi це так, що жiнки пишуть листи набагато краще за чоловiкiв. Щиро кажучи, я не впевнена, що тут перевага завжди належить моiй статi.
– Наскiльки я можу судити, жiнки звичайно пишуть листи бездоганно, якщо не зважати на три маленькi вади.
– І що ж це за вади?
– Беззмiстовнiсть, повна неувага до пунктуацii i купа граматичних помилок.
– Он як? Слово честi, менi, напевно, не слiд було заперечувати ваш комплiмент! Ви не занадто високоi думки щодо жiнок.
– Вiдтепер я не буду вважати неспростовним, що жiночi листи кращi за чоловiчi, так само як i те, що жiнки краще спiвають у дуетах або краще малюють пейзажi. У будь-якiй справi, де потрiбен вишуканий смак, перевага подiляеться мiж обома статями рiвномiрно.
Наразi iхню розмову перервала мiсiс Аллен.
