скачать книгу бесплатно
– Кетрiн, люба, – сказала вона, – зробiть ласку, витягнiть шпильку з мого рукава. Боюся, вона вже прорвала дiрку. Я б дуже засмутилася, адже це моя улюблена сукня, хоча тканина коштувала всього по дев’ять шилiнгiв за ярд.
– Саме так я й подумав, мем, – сказав мiстер Тiлнi, розглядаючи тканину.
– Ви розумiетеся на муслiнi, сер?
– Так, i дуже добре. Я завжди сам собi купую краватки, i в цiй справi я вважаюся знавцем. Моя сестра часто доручае менi вибрати iй сукню. Нещодавно я iй купив одну, i всi дами, якi ii бачили, визнали, що я зробив чудову покупку. Я заплатив усього по п’ять шилiнгiв за ярд, а це був справжнiй iндiйський муслiн.
Мiсiс Аллен була приголомшена його здiбностями.
– Чоловiки зазвичай так погано знаються на таких речах! Я нiколи не навчу мiстера Аллена вiдрiзняти одну мою сукню вiд iншоi. Ваша сестра, сер, певно, дуже вами дорожить.
– Сподiваюся, що це так, мем.
– А скажiть, сер, будьте такi ласкавi, що ви думаете про сукню мiс Морланд?
– Вона дуже гарна, мем, – сказав вiн, серйозно ii розглядаючи, – але, гадаю, на неi погано подiе прання. Тканина дуже збiжиться.
– Як ви можете, – сказала Кетрiн, смiючись, – так… – вона мало не сказала «прикидатися».
– Я цiлком з вами згодна, сер, – вiдповiла мiсiс Аллен. – Я казала мiс Морланд те саме, коли вона ii купувала.
– Знаете, мем, муслiн завжди може на щось згодитись. Мiс Морланд зможе зробити з нього хустку, чепець або накидку. Муслiн нiколи марно не пропаде. Моя сестра казала це, мабуть, разiв сорок, коли купувала бiльше тканини, нiж iй було потрiбно, або невдало розрiзала ii на клаптi.
– Бат – чарiвне мiсто, сер. Тут стiльки чудових крамниць. На жаль, ми живемо в такiй глушинi. Звичайно, у нас е дуже гарнi крамницi й у Солсберi, але туди так важко дiставатись. Вiсiм миль – шлях не близький. Мiстер Аллен каже, що навiть дев’ять i що так вимiряно, але я впевнена, що там не може бути бiльше восьми. Однак я так втомлююся – повертаюся звiдси зовсiм знесиленою. А тут вийдеш за порiг, i через п’ять хвилин маеш усе, що тобi потрiбно.
Мiстер Тiлнi був достатньо чемним, щоб удати, нiбито йому цiкаво ii слухати. І вона говорила з ним про муслiн, доки знову не почалися танцi. Слухаючи iхню розмову, Кетрiн подумала, що вiн надто поблажливий до слабкостей iнших.
– Про що це ви так серйозно замислилися? – спитав вiн, коли вони повертались до танцювальноi зали. – Сподiваюся, не про вашого партнера, бо, судячи з того, як ви хитаете головою, вашi думки вас не тiшать.
Кетрiн зашарiлась i вiдповiла:
– Я взагалi нi про що не думала.
– Це дуже мудро з вашого боку. Але менi було б приемнiше, коли б ви вiдверто менi сказали, що не хочете вiдповiдати на мое питання.
– Що ж, не хочу!
– Дякую вам. Невдовзi ми добре узнаемо одне одного, i я дiстану право вас пiд’юджувати. Нiщо у свiтi так не сприяе близькому знайомству.
Вони знову почали танцювати. І, коли бал закiнчився, розсталися з бажанням – принаймнi з боку дами – продовжити знайомство. Чи думала вона про нього, коли пила тепле вино з водою i лягала спати, мрiючи побачити його увi снi, – важко сказати напевно. Але я сподiваюсь, що вона згадала про нього лише коли засинала або в ранковiй дрiмотi, бо, згiдно з думкою знаменитого письменника[1 - Дивись листа мiстера Рiчардсона, № 97, том 2, «Бродяга». – Прим. автора.], юнiй дамi не гоже закохуватися, доки джентльмен iй не освiдчиться, i, отже, iй не слiд думати про нього, перш нiж стане вiдомо, що вiн думае про неi. Мiстеровi Аллену, мабуть, ще не спадало на думку, чи стане мiстер Тiлнi думати про Кетрiн i чи закохаеться вiн у неi, але вiн не заперечував проти нового знайомства своеi юноi пiдопiчноi. Ще на початку вечора вiн не полiнувався довiдатися про ii партнера i дiстав про нього цiлком схвальнi вiдомостi, згiдно з якими мiстер Тiлнi був священиком i походив з дуже шановного сiмейства в Глостерширi.
Роздiл IV
Наступного дня Кетрiн з особливим нетерпiнням заквапилася до Галереi, сподiваючись ще вранцi побачити там мiстера Тiлнi й готуючись зустрiти його з усмiшкою. Але iй не було потреби усмiхатися – мiстер Тiлнi не з’явився. У будь-яку годину дня, тодi, коли в Галереi збиралося найбiльше людей, там можна було помiтити будь-кого, але не мiстера Тiлнi. Щохвилини безлiч людей заходило й виходило, пiдiймалось i спускалося сходами, – людей, до яких усiм було байдуже i яких нiхто не хотiв бачити. І тiльки його не було.
– Яке чудове мiсто Бат, – сказала мiсiс Аллен, коли вони сiли бiля величезного годинника, втомившись вiд гуляння по залi. – І як було б приемно, коли б у нас тут були знайомi!
Вона досить часто висловлювала це побажання, але й цього разу в мiсiс Аллен не було жодних пiдстав сподiватися, що доля буде бiльш прихильною до неi. Але, як нас учили: «Що б не було, нiколи не втрачай надii», бо: «Будь наполегливим – i збудуться всi мрii», i наполегливостi, з якою вона щодня бажала те саме, судилося зрештою дiстати справедливу нагороду, бо не минуло й десяти хвилин, як дама приблизно того ж вiку, що й мiсiс Аллен, яка сидiла неподалiк вiд неi i протягом кiлькох хвилин уважно ii розглядала, раптом якнайлюб’язнiше звернулася до неi з такими словами:
– На мою думку, мем, я не могла помилитись. Вiдтодi як я мала приемнiсть вас бачити, минуло багато часу, але чи не Аллен ваше прiзвище?
Коли на це питання охоче вiдповiли, незнайомка повiдомила, що ii прiзвище Торп. І мiсiс Аллен одразу ж упiзнала риси своеi близькоi подруги, з якою вчилася в однiй школi i з якою, пiсля того як вони обидвi вийшли замiж, бачилася лише один раз, до того ж багато рокiв тому. Вони дуже зрадiли цiй зустрiчi, як i слiд було сподiватися, беручи до уваги, що протягом останнiх п’ятнадцяти рокiв iх цiлком задовольняло те, що вони нiчого не знали одна про одну. Були сказанi комплiменти з приводу того, що кожна з них чудово виглядае. І, зазначивши, як багато часу спливло вiдтодi, як вони бачилися, якою несподiванкою е для них ця зустрiч у Батi i як приемно побачити давнього друга, вони почали розпитувати й розповiдати про своi родини, сестер i кузин, говорячи одночасно, з бiльшим бажанням дiлячись вiдомостями, нiж iх отримуючи, i майже не слухаючи одна одну. У цiй бесiдi, однак, мiсiс Торп мала одну iстотну перевагу над мiсiс Аллен – вона могла говорити про своiх дiтей. І, коли вона розповiдала про таланти синiв i вроду дочок, повiдомляла про iхнi заняття та плани на майбутне – що Джон учиться в Оксфордi, Едвард працюе на кравецькому пiдприемствi «Мерчент Тейлорз», а Вiльям плавае в морi i що всiх трьох iхнi знайомi поважають i цiнують бiльше, нiж будь-кого в цiлому свiтi, – мiсiс Аллен, яка не мала подiбноi втiхи i можливостi дiлитися ними з недовiрливою та байдужою подругою, була змушена сидiти мовчки й удавати, нiбито вона прислухаеться до всiх цих материнських звiрянь, радiючи, однак, спостереженню, яке невдовзi вiдкрилося ii проникливим очам, що мереживо на ротондi мiсiс Торп принаймнi удвiчi дешевше, нiж те, що носить вона сама.
– А ось i моi любi дiвчатка! – вигукнула мiсiс Торп, показуючи на трьох гарненьких дiвчаток, якi йшли в ii бiк, тримаючись за руки. – Люба мiсiс Аллен, я прагну вам iх вiдрекомендувати. Вони будуть щасливi з вами познайомитись. Найвища – Ізабелла, моя старша. Вона чарiвна, еге ж? Іншi теж усiм дуже подобаються, але Ізабелла, на мою думку, найвродливiша.
Панночки Торп були вiдрекомендованi. І мiс Морланд, про яку на деякий час забули, також була вiдрекомендована. Їi прiзвище, здавалось, приголомшило iх усiх. І пiсля кiлькох люб’язних фраз старша iз сестер Торп голосно сказала до iнших:
– Як мiс Морланд схожа на свого брата!
– Справдi, просто копiя! – вигукнула мати, а потiм кожна повторила двiчi чи тричi:
– Я б одразу здогадалася, що це його сестра, хоч би де я ii зустрiла!
У першу мить Кетрiн нiчого не могла збагнути. Але щойно мiсiс Торп i ii дочки почали розповiдати iсторiю свого знайомства з мiстером Джеймсом Морландом, вона згадала, що ii старший брат нещодавно заприятелював з юнаком на прiзвище Торп, який учився з ним у одному коледжi, i провiв останнiй тиждень рiздвяних канiкул у його домi неподалiк вiд Лондона.
Як тiльки все з’ясувалося, панночки Торп виявили найпалкiше бажання познайомитися з нею ближче, бо дружба мiж iхнiми братами вже майже зробила iх подругами, i так далi, i таке iнше. Кетрiн, якiй було дуже приемно це почути, вiдповiла з усiею люб’язнiстю, на яку лише була здатна. І як перший доказ дружби iй було запропоновано руку старшоi мiс Торп, яка запросила ii пройтися з нею по залi. Кетрiн була дуже задоволена своiм новим батським знайомством i за розмовою з мiс Торп майже зовсiм забула про мiстера Тiлнi. Дружба, безперечно, е найкращим бальзамом для ран вiд розчарувань у коханнi.
У розмовi вони звернулися до тем, вiльне обговорювання яких якнайкраще сприяе раптовому виникненню близькоi дружби мiж двома юними дамами, – таким, як убрання, бали, флiрт i людськi дивацтва. Мiс Торп, однак, будучи на чотири роки старшою за мiс Морланд i, отже, бiльш обiзнаною, при обговорюваннi цих тем мала iстотнi переваги. Вона могла порiвняти бали в Батi з балами в Танбриджi, батську моду – з лондонською, могла пояснити новiй подрузi, яку мають вагу зi смаком дiбранi прикраси, здогадатись про флiрт мiж джентльменом i ледi, якi тiльки й того, що всмiхнулись одне до одного, i серед густого натовпу помiтити якого-небудь дивака. Цi здатностi викликали в Кетрiн неабияке захоплення, бо сама вона була необiзнаною з такими речами. І вона пройнялася такою повагою до подруги, яка могла б завадити iхньому зближенню, коли б не жвавiсть i невимушенiсть мiс Торп, а також ii багаторазовi запевнення в тому, як вона рада iхньому знайомству, усе це не розвiяло в Кетрiн почуття благоговiння перед нею, зберiгши в ii серцi лише палку симпатiю до неi. Вони пройшлися по Галереi пiвдюжину разiв, але для зростаючоi взаемноi прихильностi, яка чимдалi мiцнiла, цього було недостатньо, i мiс Торп, коли вся компанiя покинула цей заклад, провела мiс Морланд до самих дверей будинку мiстера Аллена. І там вони розпрощалися пiсля нiжного й тривалого рукостискання, з’ясувавши, на взаемну радiсть, що завтра ввечерi вони зустрiнуться в театрi, а вранцi будуть молитися в однiй церквi. Кетрiн одразу ж побiгла нагору сходами, щоб подивитися з вiкна вiтальнi, як мiс Торп вiддалялася, йдучи вулицею. Вона захоплювалася грацiйнiстю ii ходи та елегантнiстю ii постави й сукнi, вiд усiеi душi дякуючи долi за те, що вона послала iй таку подругу.
Мiсiс Торп була вдовою, i не дуже заможною. Вона була життерадiсною доброзичливою жiнкою, поблажливою до дiтей. Їi старша дочка була вельми гарною на вроду, а молодшi, уявляючи себе такими ж красунями, як i iхня сестра, наслiдуючи ii манери та стиль у одязi, були цiлком задоволенi своею долею.
Ця коротка характеристика родини потрiбна для того, щоб звiльнити читача вiд довгоi й докладноi оповiдi самоi мiсiс Торп про ii колишнi поневiряння й злигоднi, на яку б забракло трьох чи чотирьох наступних роздiлiв, i тодi довелося б сказати про вади домовласникiв та слуг i вiдтворювати з усiма подробицями розмови двадцятилiтньоi давностi.
Роздiл V
Того вечора в театрi обмiн кивками й усмiшками з мiс Торп (хоча вони, безперечно, забирали в Кетрiн багато часу), не поглинули аж так ii уваги, щоб забути пошукати поглядом мiстера Тiлнi в усiх ложах, якi вона тiльки могла осягнути поглядом. Але ii старання були марними. Мiстеровi Тiлнi п’еса була так само не до вподоби, як i Галерея. Вона сподiвалась, що наступного дня iй бiльше пощастить. І коли ранок наступного дня випав напродив чудовий, наче на догоду ii бажанню, вона майже не мала в цьому жодного сумнiву. Бо погожий недiльний день у Батi виганяе з кожного будинку всiх його мешканцiв, якi, прогулюючись, висловлюють знайомим свое захоплення чудовою погодою.
Як тiльки богослужiння закiнчилося, Торпи й Аллени негайно об’еднались i, перебувши в Галереi рiвно стiльки часу, скiльки було достатньо для того, щоб дiйти висновку, що тамтешня тиснява нестерпна та що в нiй неможливо побачити хоча б одне шляхетне обличчя, – висновок, якого усi доходять щонедiлi протягом усього сезону, – вони заквапилися до Крессента, щоб подихати свiжим повiтрям у кращому товариствi. Тут Кетрiн та Ізабелла, гуляючи пiд руку, знову насолоджувалися дружньою задушевною бесiдою. Вони розмовляли довго i з великою приемнiстю. Але надiя Кетрiн зустрiти свого партнера по танцях знову не справдилась. Його не було нiде. Усi спроби його знайти не мали успiху. Вiн не з’являвся нi на ранкових зборищах гультяiв, нi на вечiрнiх асамблеях, нi в Верхнiх, нi у Нижнiх залах, нi на костюмованих балах, нi на звичайних. Уранцi вiн не прогулювався пiшки, не iздив верхи, не роз’iжджав у екiпажi. Його iменi не було в книзi вiдвiдувачiв Галереi-бювета, а бiльше його нiде було шукати. Вiн, певно, покинув Бат. Проте вiн навiть не згадав, що буде тут так недовго. Ця таемничiсть, яка завжди сприяе героевi роману, створила в уявi Кетрiн новий ореол навколо його характеру й поведiнки i пiдсилила ii прагнення щось про нього дiзнатися. Вiд Торпiв вона не могла нi про що довiдатися, бо вони приiхали до Бата лише за два днi до зустрiчi з мiсiс Аллен. Однак, про мiстера Тiлнi Кетрiн часто й залюбки розмовляла зi своею чарiвною подругою, яка дуже старанно заохочувала ii до цих розмов, i, отже, не давала змоги стертися з ii пам’ятi враженню, яке вiн на неi справив. Ізабелла була впевнена, що вiн мае бути приемною молодою людиною. І не менше вона була впевнена в тому, що йому не може не подобатися ii люба Кетрiн i, отже, невдовзi повернеться. Особливо iй подобалося те, що вiн був священиком, бо вона «вважала своiм обов’язком зiзнатися, що дуже прихильно ставиться до цього заняття». Вона вимовила цi слова з чимось подiбним до зiтхання. Мабуть, Кетрiн помилилася, не зробивши спроби дiзнатись у Ізабелли про причини цього делiкатного виявлення почуттiв. Але у тонкощах виявiв любовi та обов’язкiв дружби вона була ще недостатньо досвiдченою, аби знати, коли слiд доброзичливо пожартувати, а коли – домагатися вiдвертостi.
Мiсiс Аллен тепер була цiлком щасливою та задоволеною Батом. Вона знайшла знайомих, i вони були, на втiху iй, родиною ii найгiднiшоi давньоi подруги й на довершення всього цього щастя вдягалися значно бiднiше, нiж вона сама. Замiсть щоденно повторюваноi фрази: «Якби в нас були знайомi в Батi!» вона почала казати: «Яка я рада, що ми зустрiлися з мiсiс Торп!» i не менш, нiж ii юна пiдопiчна та Ізабелла, прагнула, щоб двi родини постiйно спiлкувались. І день здавався iй марно витраченим, якщо бiльшу його частину вона не була поряд з мiсiс Торп, ведучи з нею бесiди, у яких, однак, навряд чи був обмiн думками, а часто навiть спiльна тема, бо мiсiс Торп говорила головним чином про своiх дiтей, а мiсiс Аллен – про своi вбрання.
Дружба помiж Кетрiн та Ізабеллою розвивалася так само стрiмко, яким був ii початок, i вони так швидко пройшли всi стадii взаемноi симпатii, яка чим далi ставала вiдчутнiшою, що невдовзi не залишилося жодного свiдчення цього почуття, якого вони б не показали одна однiй або тим, хто iх оточував. Вони називали одна одну на iм’я, гуляли тiльки пiд руку, зашпилювали одна однiй шлейфи перед танцями i були нерозлучними в товариствi. І якщо дощовий ранок позбавляв iх iнших розваг, вони, незважаючи на вогкiсть i твань, неодмiнно зустрiчались i, зачинившись у кiмнатi, читали роман. Так, так, роман; бо я не дотримуватимусь нешляхетного й нерозумного звичаю, поширеного серед романiстiв, – зневажливо засуджувати твори, якi вони самi й примножують, – приеднуючись до найзапеклiших ворогiв романiв, нагороджуючи цi твори найрiзкiшими епiтетами й конче рiдко дозволяючи iх читати власнiй героiнi, яка, випадково розкривши роман, з незмiнною огидою перегортае його нуднi сторiнки. Та ба! Якщо героiню одного роману не буде патронувати героiня iншого, вiд кого ж iще iй чекати захисту й турботи? Я не можу цього схвалювати. Залишiмо оглядачам лаяти на дозвiллi цi витвори письменницькоi уяви й на кожний новий роман вiдгукуватись безглуздими та заяложеними фразами, якими звичайно висловлюють невдоволення в сучаснiй пресi. Годi зраджувати одне одного. Ми, романiсти, зазнаемо бiльших образ, нiж будь-якi iншi автори. Хоча нашi твори принесли читачам бiльше глибокоi та щироi радостi, нiж твори будь-якоi iншоi лiтературноi корпорацii у свiтi, жоден лiтературний жанр не ганили з таким завзяттям. Пиха, неуцтво й мода роблять кiлькiсть наших ворогiв майже рiвною кiлькостi наших читачiв. І обдаровання дев’ятисотого автора стислоi iсторii Англii або упорядника й видавця тому, який мiстить кiлька дюжин рядкiв з Мiльтона, Поупа й Прайора, статтю з «Глядача» й роздiл зi Стерна, звеличуються тисячами пер, тодi як iснуе мало не загальне прагнення применшити здiбностi i знеславити працю романiста, плюндруючи твори, на користь яких свiдчать лише талант, розум i смак. «Я не люблю романiв», «Я рiдко вiдкриваю романи», «Не сподiвайтеся, що я часто читаю романи», «Це занадто добре для роману» – ось загальний тон. «Що ви читаете, мiс?» – «Ох, це всього лише роман!» – вiдповiдае юна дама, вiдкладаючи книжку вбiк з пiдкресленою байдужiстю або миттевим збентеженням.
«Це всього лише «Цецилiя», або «Камiлла», або «Белiнда», або, одне слово, усього лише твiр, у якому показанi найсильнiшi прояви людського розуму, у якому е найпроникливiше знання людськоi природи, найвдалiше змальованi рiзнi ii зразки, а найяскравiшi вияви дотепностi й веселощiв донесенi до людей найточнiшою мовою. Однак коли та сама юна дама замiсть подiбного твору читае том «Глядача», як гордо покаже вона вам книжку та ii назву! Проте, дуже малоймовiрно, щоб ii справдi зацiкавило хоч щось iз цього грубезного тому, змiст i стиль якого не можуть не викликати огиди в молодоi людини зi смаком, бо надто часто його статтi присвяченi неправдоподiбним обставинам, непереконливим характерам i бесiдам на теми, якi вже давно не цiкавлять жодну живу iстоту; мало того, цi статтi подеколи написанi такою поганою мовою, що навряд чи вона залишить сприятливе враження про столiття, яке ii сприймало.
Роздiл VI
Наступна бесiда мiж двома подругами, що вiдбулася одного ранку в Галереi-бюветi, коли вони були знайомi вiсiм чи дев’ять днiв, наводиться тут, аби дати читачевi уявлення про iхню нiжну взаемну прихильнiсть, а також тонкiсть, глибину й своерiднiсть iхнiх думок i лiтературних уподобань, якi становили основу цiеi прихильностi.
Вони заздалегiдь домовилися про зустрiч, i позаяк Ізабелла прийшла на п’ять хвилин ранiше за подругу, то ii першими словами, природно, були:
– Моя люба, що вас так затримало? Я чекаю вас цiлу вiчнiсть!
– Невже я змусила вас чекати? Перепрошую, але я гадала, що не спiзнююсь. Адже зараз перша година. Сподiваюсь, ви тут недавно?
– О, я чекаю вже тисячу рокiв, не менше. Принаймнi цiлих пiвгодини. Ну, то сядьмо ось у тому кутку зали, зробiмо собi таку приемнiсть. Менi треба розповiсти вам так багато всього цiкавого. Передусiм, я так боялася, що пiде дощ, коли збиралась уранцi з дому! Здавалося, вiн ось-ось уперiщить, – а я б тодi геть засмутилася. Знаете, я щойно бачила у вiтринi на Мiльсом-стрiт маленький капелюшок, найгарнiший з усiх, якi тiльки можна собi уявити. Вiн схожий на ваш, тiльки не з зеленими стрiчками, а з червоногарячими, i менi так закортiло його купити. Але, люба Кетрiн, як у вас минув ранок? Ви продовжили читання «Удольфо»?
– Так, взялася за нього, щойно прокинулась. І вже дiсталася до чорного покривала.
– Справдi? Чудово! О! Нiзащо у свiтi не скажу, що пiд ним сховано. Хоча вам, певно, кортить дiзнатись?
– О, ще б пак! Що б там могло бути? Але нi, не кажiть, благаю вас, жодного слова! Напевно, там скелет. Я певна, що там скелет Лорентiни. О! Я в захопленнi вiд цiеi книжки! Я б iз задоволенням читала ii усе життя. Повiрте, коли б я не домовилася з вами про зустрiч, я б нiзащо вiд неi не вiдiрвалась.
– Люба моя, я так вам вдячна! Але коли ви закiнчите «Удольфо», ми з вами почнемо читати «Італiйця». І я вже приготувала для вас список з десяти чи дванадцяти таких романiв.
– Справдi? Яка я рада! Що ж це за романи?
– Зараз я прочитаю вам iхнi назви. Вони в мене тут, у записнику. «Замок Вольфенбах», «Клермонт», «Таемничi застереження», «Чаклун Чорного лiсу», «Опiвнiчний дзвiн», «Сирота з Райну» та «Страшнi таемницi». Цього поки що досить.
– Так, звичайно. Але чи всi вони з жахами? Чи ви впевненi, що вони всi з жахами?
– Так, цiлком упевнена. Моя найближча подруга, мiс Ендрюс, мила дiвчина, наймилiше створiння у свiтi, прочитала iх усi. Коли б ви знали мiс Ендрюс, ви б ii обожнювали. Ви й уявити собi не можете, яку пречудову сукню вона собi плете. На мою думку, вона гарна, мов ангел, i мене так дратуе, що чоловiки нею не захоплюються! Це мене страшенно дратуе. Я iх за це картаю, як тiльки можу.
– Картаете? Ви картаете чоловiкiв за те, що вони нею не захоплюються?
– Авжеж. Я все зроблю заради справжнiх друзiв. Половинчастi почуття менi невiдомi. Це менi не властиво. Моi прихильностi завжди надзвичайно сильнi. Цiеi зими на однiй з наших асамблей я сказала капiтановi Ханту, що, навiть якби вiн весь вечiр до мене липнув, я з ним не танцюватиму, доки вiн не визнае, що мiс Ендрюс гарна, мов ангел. Знаете, чоловiки вважають, що ми не здатнi на справжню дружбу, але я доведу iм, що вони помиляються. Якщо я колись почую, що хтось зневажливо про вас вiдгукуеться, вiн одразу ж про це пошкодуе. Проте навряд чи це станеться: адже ви з тих жiнок, якi мають великий успiх у чоловiкiв.
– Боже мiй! – вигукнула Кетрiн, червонiючи. – Що ви таке кажете?
– Я впевнена в цьому. У вас стiльки жвавостi, а саме цього бракуе мiс Ендрюс. Мушу зiзнатися, що в нiй е щось прiсне. О! Я просто зобов’язана вам розповiсти, що, коли ми вчора розстались, я помiтила молодика, який дуже пильно на вас дивився. Я впевнена, що вiн у вас закоханий.
Кетрiн почервонiла й знову запротестувала. Ізабелла засмiялась.
– Слово честi, це правда! Але я бачу, у чiм рiч: ви байдужi до всiх, окрiм того, чие iм’я можна не називати. Бiльше того, я не дорiкаю. Вашi почуття так легко зрозумiти. Якщо серце в полонi iншого, будь чия увага не тiшить. Усе, що нiяк не пов’язано з його обранцем, здаеться йому таким нудним i нецiкавим! Я цiлковито розумiю вашi почуття.
– Але вам не слiд переконувати мене, що я багато думаю про мiстера Тiлнi, бо, напевно, я нiколи бiльше його не побачу.
– Нiколи не побачите? Люба моя, не кажiть так. Коли б ви i справдi так думали, ви були б глибоко нещаснi.
– Анiскiльки. Не вдаватиму, що вiн менi зовсiм не сподобався. Але коли я читаю «Удольфо», менi здаеться, що нiхто у свiтi не зможе зробити мене нещасною. О, це жахливе чорне покривало! Ізабелло, люба моя, я впевнена, що пiд ним скелет Лорентiни.
– Як дивно, що ви досi не читали «Удольфо». Мiсiс Морланд, мабуть, не любить романiв?
– Нi, любить. Вона сама часто перечитуе «Сера Чарльза Грандiсона».
– «Сера Чарльза Грандiсона»? Але його так важко читати! Пам’ятаю, мiс Ендрюс i першого тому не могла подужати.
– Цей роман зовсiм не схожий на «Удольфо», але, на мою думку, вiн цiкавий.
– Невже? Ви мене дивуете. Менi здавалося, що ця книжка просто нестерпна. Але Кетрiн, люба моя, ви вже придумали, що вдягнете на голову сьогоднi ввечерi? Я твердо вирiшила в усiх випадках одягатись точнiсiнько так, як ви. Знаете, чоловiки iнодi звертають на це увагу.
– Але ж для нас це неважливо? – невинно спитала Кетрiн.
– Неважливо? О Боже! Я взяла собi за правило нiколи не зважати на iхню думку. Чоловiки дуже часто бувають вельми зухвалими, якщо перед ними нiяковiти й не тримати iх на вiдстанi.
– Справдi? Нiколи цього не помiчала. Зi мною вони завжди дуже добре поводилися.
– О, вони такими тiльки прикидаються. Це найзарозумiлiшi iстоти у свiтi, якi уявляють себе бозна-ким. До речi, я вже разiв сто збиралася вас запитати, але весь час забуваю: хто вам бiльше подобаеться – брюнети чи блондини?
– Важко сказати. Я ще нiколи про це не думала. Мабуть, щось середне – шатени, не дуже свiтлi, але й не темнi.
– Дуже добре, Кетрiн. Вiн такий i е. Я не забула вашого опису мiстера Тiлнi: «смагляве обличчя з темними очима й не дуже темне волосся». Що ж, у мене iнший смак. Я вiддаю перевагу свiтлим очам, а блiдi обличчя подобаються менi бiльше, нiж смаглявi. Адже ви не видасте мене, якщо зустрiнете кого-небудь iз ваших знайомих з такою зовнiшнiстю?
– Видати вас? Що ви маете на увазi?
– О, не мучте мене. Менi здаеться, я надто багато сказала. Поговорiмо про щось iнше.
Кетрiн, трохи здивувавшись, пiдкорилась. Помовчавши кiлька хвилин, вона вже була готова повернутися до того, що зараз цiкавило ii понад усе, – до скелета Лорентiни, однак подруга цьому завадила, вигукнувши:
– Ради Бога, ходiмо з цього кiнця зали! Можете собi уявити, ось тi двое нахабних молодикiв уже пiвгодини дивляться на мене. Вони дiють менi на нерви. Погляньмо в книжцi, хто ще прибув до Бата. Навряд чи вони пiдуть за нами.
Вони пiшли до столу, де лежала книжка для запису вiдвiдувачiв Галереi. І поки Ізабелла читала iмена, Кетрiн довелося стежити за поведiнкою цих огидних молодикiв.
– Вони ж не йдуть сюди? Сподiваюся, вони не настiльки нахабнi, аби нас переслiдувати. Благаю вас, скажiть менi, якщо вони пiдуть у наш бiк. Я твердо вирiшила на них не дивитися.
За кiлька хвилин Кетрiн iз невдаваною радiстю повiдомила подрузi, що та може бiльше не турбуватися, бо джентльмени покинули Галерею-бювет.
– А куди вони пiшли? – спитала Ізабелла, квапливо обернувшись. – Один iз них досить вродливий.
– Вони пiшли в бiк церковного подвiр’я.
– Що ж, я вельми вдоволена, що ми iх спекалися. А тепер, як ви ставитеся до того, щоб пiти зi мною до Едгарз Бiлдiнгз i подивитись на мiй новий капелюшок? Ви ж казали, що хотiли на нього поглянути.
Кетрiн залюбки погодилася.
– Але, – додала вона, – ми можемо знову зустрiти цих двох молодикiв.
– О, не турбуйтеся. Якщо ми поквапимося, то встигнемо проскочити перед ними. Менi так хочеться показати вам капелюшок.
– Але якщо ми зачекаемо декiлька хвилин, зустрiчi можна буде взагалi не боятися.
– Повiрте, це для них завелика честь. Не в моiх правилах придiляти чоловiкам стiльки уваги. Це iх тiльки псуе.
Проти такого доказу в Кетрiн не було заперечень. Тож, аби пiдтвердити незалежнiсть мiс Торп i ii рiшучiсть дати науку представникам протилежноi статi, вони подалися наздоганяти молодикiв.
Роздiл VII
За пiвхвилини вони перетнули подвiр’я Галереi i дiйшли до арки напроти провулку Юнiон. Але там iм довелося зупинитися. Кожен, хто знайомий з Батом, знае, як тут важко перейти Чип-стрiт. Ця вулиця й справдi так невдало влаштована i розташована в такiй несприятливiй близькостi до лондонськоi та оксфордськоi великих дорiг, а також головного готелю мiста, що жоден день не минае без того, щоб якимось дамам, незалежно вiд важливостi iхньоi справи, – купiвлi солодощiв або вiдвiдування крамницi, де продаються капелюшки, або навiть (як було цього разу) переслiдування молодикiв, не довелося б затриматися на одному чи другому ii боцi, пропускаючи екiпажi, вершникiв або двоколки. Вiд часу свого приiзду до Бата Ізабелла, хоч-не-хоч, мала долати цю перешкоду принаймнi тричi на день. І тепер вона змушена була ii долати й вiдчувати досаду ще раз, бо тiеi самоi митi, коли вони опинилися напроти провулку Юнiон i побачили двох джентльменiв, якi пробиралися крiзь натовп i мiсили грязь у цьому цiкавому провулку, iм завадила перейти дорогу поява кабрiолета, що його хвацько гнав поганою брукiвкою самовпевнений кучер, наражаючи таким чином на страшну небезпеку не тiльки свое життя, а й життя сiдока та коня.
– Ох, цi мерзеннi кабрiолети! – вигукнула Ізабелла, пiдвiвши очi. – Як я iх ненавиджу!
Проте ii ненависть, хоч i цiлком доречна, не була тривалою, бо вона, знову подивившись на екiпаж, вигукнула:
– Яка приемна несподiванка! Мiстер Морланд i мiй брат!
– Боже мiй! Це ж Джеймс! – тiеi самоi митi скрикнула Кетрiн.
І, щойно друзi iх помiтили, як коня було негайно зупинено з такою несамовитiстю, що вiн майже став дибки, а потiм джентльмени вистрибнули з екiпажа, доручивши пiклуватися про нього слузi, який аж стрiпнувся вiд раптовоi зупинки.
