Їжа. Італійське щастя

Шлях «ромео» зазвичай не був простим. Перш ніж вирушити в дорогу, пілігрим складав заповіт, погоджував з дружиною тривалість і форми її можливого майбутнього вдовування, роздавав борги, з усіма мирився, просив благословення у священика і вбирався у ритуальний плащ, сандалі, беручи традиційні ціпок і торбу. Паломники, що йшли в Іспанію до Святого Якова (Сантьяго) ді Компостелла, припасовували до капелюха мушлю. Ті, що йшли до Єрусалима, прикріплювали гілку пальми, а більшість, які простували до Рима, прилаштовували до головного убору бляху з зображенням нерукотворного образу Христа («Вероніки»).

З усіх кінців Європи, з Північної Африки, з Азії до Рима пролягли шляхи «ромео». Бурштинова путь з Балтики через Тіроль; Норманська з Візантії та Малої Азії через південний схід Італії, Апулію, через край норманських замків і норманських соборів. Так само Норманським (варязьким) шляхом приходили жителі Причорномор’я. Еміліанська путь (від Ромея) вела з Балкан і зі Східної Європи через Аквілею та Фріулі, тоді – через Венето і Романью. Францигенська путь вела з Британії через Францію і альпійський перевал Святого Бернарда.

Францигенський маршрут був уперше зазначений у добу лангобардського королівства на території Італії (568–774). Лангобарди будували цей шлях, щоб зв’язати провінцію Тоскана (Tuscia) з долиною По (Padania). Стародавнім римлянам зв’язувати ці райони не спадало на думку – вони у такій комунікації не мали потреби, у них всі дороги вели до Рима. Лангобарди, що конфліктували з Візантією, вважали за ліпше триматися подалі від Східної Римської імперії, тож вирішили прокласти шлях на Європу крайнім заходом Італії. Саме лангобарди розчистили небезпечний шлях по Апеннінському перевалу Чиза, відновивши римську дорогу, яка в давніші часи зв’язувала Лукку і Парму, і дотягли його до західного кінця дороги Емілія. Розчищеним, розширеним, пропущеним через тунелі, в багатьох місцях наново вимощеним і обладнаним інфраструктурами шляхом з VIII століття рушили пілігрими, що прямували у Святу землю. Коли в IX столітті на зміну лангобардам в Італію прийшли франки, дорога набула ще більшого значення і отримала назву «Francisca» або «Francigena», що означало «прокладена франками». Це звучало ефектно, але з історичної точки зору несправедливо.

Францигенський шлях можна назвати головним пілігримським шляхом людства. Ним ішли і ті прочани, що прямували в Палестину, і ті, хто далі плив до Іспанії, до святилища Сантьяго ді Компостелла (туди відпливали з Лігурії на кораблях Генуезької республіки, від причалу Санта Маргеріта Лігуре, де й донині стоїть собор Св. Якова для напутніх відправ). Не дивно, що Францигенський тракт служив для сухопутних перевезень товарів у Францію, в Англію, в Голландію. Отже, цілком природно, що вздовж цього тракту розташувались найбагатші, найбільш культурні, освічені і вишукані в кулінарному відношенні зони Європи – і середньовічної, і доби Відродження, і барокової.

Збереглись подорожні нотатки кентерберійського архієпископа Сігеріка, який здійснив паломництво до Рима в кінці X століття. Сігерік докладно змальовує маршрут, облаштований притулками для пілігримів, шпиталями, будинками для подорожніх на відстані не більше одноденного пішого переходу, тавернами, абатствами, каплицями, молитовнями. На пілігримських шляхах перебувала охорона мандрівного контингенту від розбійників – часто зусиллями лицарів-тамплієрів. У вжитку була також зародкова подоба «тревел-чеків», тобто страхове перевезення грошей, – також силами лицарів-тамплієрів, до початку XIV століття, тобто аж доки їхній орден не сплюндрували, пограбували і знищили заздрісники.

Саме такими трактами до Рима тяглося, здавалось, усе населення Європи. Флорентійський історик Гульєльмо Вентура стверджував, що в перший ювілейний рік Рим відвідало два мільйони осіб. Цифра ця, напевне, перебільшена. Але, поза сумнівом, у деякі дні наплив становив одночасно не менше тридцяти тисяч осіб. Ось що діялося, за словами Данте Аліг’єрі, на єдиному мосту, що вів через річку до храму Св. Петра:

Come i Roman, per l’esercito molto,L’anno del Giubbileo, su per lo ponteHanno a passar la gente modo tolto:Che da l’un lato tutti hanno la fronteVerso il castello, e vanno a Santo Pietro;Dall’altra sponda vanno verso il monte…Так римляни роздвоїли жерлоМоста на час святого ювілею,Щоб тісняви між піших не було,Й прочани струминою однієюДо замку й до Петра туди теклиІ другою вертали течією.[37]

Ріки людські, ріки дукатів текли в міські мури в пишні святкові роки. У парадоксальному контрасті з аскетичним сенсом події, від ювілею до ювілею місто сяяло дедалі розкішнішим блиском, ставало дедалі оздобленішим. На отримані від мільйонів туристів доходи мостили вулиці, купувалися статуї, створювали колекції, обладнували палаци, і всього було замало, і все примножувалося, подесятерялося в нову круглу дату, і у церковників, і у городян голови йшли обертом від блиску мармуру і мерехтіння позолоти.

Саме до ювілеїв пристосовували наймасштабніші будівництва, найсміливіші реконструкції. Ремонтувались не тільки ювілейні, але будь-які храми, і взагалі не тільки храми, а всі міські площі, вулиці, мости. Державні замовлення надходили таким архітекторам і скульпторам, як Борроміні та Берніні, і місто здобувало творіння чистої геніальності: фонтан Річок Берніні на п’яца Навона і тисячі інших дивовиж. Весь ювілейний рік римські ночі спалахували сяйвом феєрверків. У рамках підготувань до ювілею 1600 року вичистили й облаштували Квітковий ринок (Campo dei Fiori) в центрі Рима, і саме на цій площі, як частина святкової інавгурації, 17 лютого 1600 року був живцем спалений Джордано Бруно.

Туристичні меню недавнього ювілею 2000 року включали такі ресторанні спецстрави на радість прочанам і гостям: «Ягня Камерарія» (Abbacchio del Camerlengo); «Медальйони кардинальські» (Medaglioni del Cardinale); білі гриби «Сікстинська капела» (Porcini alla Sistina); салат «Купол Св. Петра» (Insalata Cupolona); «Цикорій по-чернечому» (Cicoria del Fraticello). Все це стилістично близьке до різноманітних «Салатів ювілейних», типових для радянського громадського харчування.

Мандрівник із петровської Росії стольник Петро Толстой відвідав Рим у 1699 році, тобто напередодні чергового ювілею. Природно, перш за все його цікавили святині, важливі для православ’я, і він вирушив в уніатську церкву і в будинок Святого Алексія чоловіка Божого. Але для приїжджого варвара радо відчинилися і «палати папи, де влітку жар великий», і «папська бібліотека, де безліч стародавніх книг різних мов, у тому числі бусурманський Алкоран». «Воєвода римський», спеціально до нього приставлений, узяв у папи для Толстого дозвіл і ключі, щоб «показати всі святі речі, які перебували в Римі». Так, стольнику було продемонстровано і витлумачено все, що пов’язано з генеральною репетицією ювілею, насамперед – Святая Святих і Сходи, «є у римлян про ту церкву прислів’я, що ніби тую церкву відчинять, прийшовши на землю, Ілля-пророк і Єнох. У тій великій церкві з паперті зроблені п’ятеро дверей… між якими середні бувають завжди замкнені. І сам папа тими дверима до церкви не завжди входить…» Стольник Петро Толстой ухильно пише про святий рік – для православ’я наближався рік, що ні за концепцією, ні за літочисленням святим не був. Але враження від організації туристичного обслуговування у місті Римі у Толстого однозначно позитивне:

«Народ чоловічої і жіночої статі благовидний і вельми ввічливий… Народ римський до іноземців вельми ласкавий, а паче до московських людей безмірно приємний… На столах бувають скатертини порядні… тарелі і тарілки олов’яні, порядні, чисті… Рукомийники і цебра чисті завжди… Тютюну димового римські жителі, чесні люди, не вживають і тим гребують…»[38]

Саме так: становище приймаючої країни зобов’язувало надавати приїжджим чисті рукомийники і тарілки і вживати поменше димового тютюну… Італійська кухня формувалась відповідно до запитів величезного числа прибульців, що брели і мчали верхи країною. Італійці винаходили для паломників різні види «напутніх» продуктів тривалого зберігання, випікали коржі і хліб, що їх можна було скільки завгодно тримати в торбі. Час від часу власники трактирів і ресторанів демонстрували не лише неабияке завзяття, але й брак гарного смаку.

Головними бенефіціарами та операторами розрахованої на туристів економіки виступали форпости католицизму – середньовічні монастирі. Коли внаслідок посилення арабів і ослаблення могутності Візантійської імперії, а також зростання кількості розбійників і піратів, у VII–X століттях Середземне море виявилось непридатним для перевезень, в економіці Європи почався трагічний застій, розблокований тільки в XI столітті – Хрестовими походами. А до Хрестових походів, у VIII столітті, араби тримали під контролем Середземне море і не пускали європейців нікуди. Через це втратили економічну потугу стародавні міста, що були великими за давньоримської доби, в V–VIII століттях мали важливе значення як перевалочні пункти для товарів, вивантажуваних у портах Середземномор’я для подальшого розвезення континентом до самісінької долини Рейну.

Усе європейське купецтво опинилось у вимушеній кризі. Ввезення якісного імпорту в Європу звелось майже до нуля. Дефіцитом стали і папірус (матеріал для писемності), і спеції (матеріал для медицини та кулінарії). У цей важкий час Італія єдина зуміла підтримати важливу мережу культурних і торгових зв’язків. То були зв’язки і між замками аристократів, і між єпископськими палацами, але найміцнішими були зв’язки між монастирями. Вони тримались за будь-яких умов. Від монастиря до монастиря, Францигенським шляхом та іншими пілігримськими трактами, під захистом католицьких стражників переміщалися люди, товари, інформація.

Так само, слід зазначити, збереглася соціальна психологія Італії. У цій країні кожне селище і село почуваються не глушиною, а самостійною територією.

Відомо, що за середньовічного лихоліття монастирі врятували книжкову культуру, зокрема античну, вони протоколювали історію, записували мови, формували бібліотеки. Але монастирі рятували також і економіку, і агрономію, і зоотехніку, і туризм, і кулінарну культуру.

Глухих закутків не могло бути в краях, якими текли безперервні людські потоки! А комплекси неповноцінності не могли виникнути у містах і селах, які пишалися прекрасними соборами, монастирськими школами, бібліотеками, на церковних святах ставились містерії, а для обслуговування прочан розвивалися передові професії та ремесла.

Монастирі керували паломницькими потоками. Монастирські лікарі завідували притулками для ослаблених і хворих. Пілігримів поселяли, лікували, мили і годували в 650 монастирях на самому тільки північному заході Італії, від Альп до Рима. А скільки ще монастирів розташувались на півдні, від Апулії до Калабрії!

Монастирі відзначилися своїм енергійним і творчим підходом навіть у тому, що стосується заповідей національної кухні. Практично в монастирях ніхто не зациклювався на тому, щоб самочинно умертвляти плоть. В обителях підтримувався здоровий вегетаріанський спосіб харчування. Там відбувалося витончене вдосконалення середземноморської дієти. Разом з тим досвідчені монастирські кухарі у високих білих ковпаках (цей головний убір затворників потім став атрибутом одягу кухарів у всіх ресторанах, у всіх країнах) освоювали також елементи варварської кухні.

Окультурення кулінарії в монастирях відбувалося шляхом вивчення старовинних книг, у тому числі з землеробства, та складання збірників рецептів. Бібліотеки монастирів були джерелом кулінарної філософії і практики, кухні та городи монастирів – дослідними лабораторіями. Олей (єлей), як відомо, є матеріалом для католицького богослужіння. Тому на монастирях лежала турбота про наукове культивування олив і про сортову селекцію. Кращі види хлібобулочних виробів теж були винайдені при монастирях – там, де готувалися хліби для щоденної роздачі незаможним (ритуал, рекомендований Ватиканом), а також на продаж.

Монахи-бенедиктинці винайшли згаданий у «Леопарді» Джузеппе Томазі ді Лампедузи сицилійський макаронний пиріг, римські та неаполітанські рисові «апельсинчики» (arancini), асколанські оливи зі складним фаршем, сицилійську «кассату», фігурки з марципанів. Фріуланське копчене сало і сир «Монтаза» були спеціально створені в XIII столітті ченцями-бенедиктинцями для прочан Аквілейського тракту.

Поряд з цим абатства і абатські кухарі сприяли схрещуванню культурних традицій. Адже ченці, що мешкали в монастирях, бували родом з різних країн. Побувавши в Іспанії в інквізиторській справі, чернець Доменіко Кантуччі завіз у домініканський монастир у Ґран Сассо (Абруццо) шафран (Crocus sativus) – і в результаті в Абруццо виникли чудові шафранові плантації.

Вся Італія – це шлях. У кращих фільмах XX століття – у Фелліні, Пазоліні, Антоніоні – опанування Італії відбувається через метафору дороги. Столиці у цієї країни немає. Рим потрібен населенню світу, але для Італії він не авторитет. Рим – це кінець маршруту, а не початок походу. Оволодіння Італією – рух, успадкований від сторіч пілігримства. Це рух повсюдний, цей рух пішки, велосипедом, автомобілем. Так рухалися в Середні віки: із зупинками, днюваннями, ночівлями, пікніками, з огляданням визначних пам’яток і куштуванням спецпродуктів і спецстрав. Намотуючи на кардан кілометри, намотуючи на виделку «спагеті», вдається осягнути Італію, а принагідно – хтозна, раптом і справді? – звільнити свою душу і совість від будь-яких гріхів.

Ломбардія

Кухня цього регіону різноманітна, як жодна інша. На неї вплинули всі сусідні області і країни: з півночі – Тічино і взагалі Швейцарія, з заходу П’ємонт, з півдня Емілія, зі сходу Венето і Трентіно. Відчутні також сліди чужоземних завоювань. Іспанці, які володіли областю в XVI і XVII століттях, залишили по собі на пам’ять шафранове «різотто» (символ ломбардської кухні – risotto alla milanese), а господарі Ломбардії в XVIII і XIX століттях – австрійці – типовий віденський шніцель, перейменований тут у міланську котлету (cotoletta alla milanese).

У ломбардському репертуарі поєднуються продукти з Альп (білкові, як будь-яка гірська кухня) з продуктами долини По (вуглеводними, як будь-яке меню рівнини).

От тільки впливів морської кулінарії, слід визнати, в ломбардському наборі харчових звичок відшукати за жодних спроб не випадає. Проте в наші дні, в XXI столітті, міланський оптовий рибний ринок (все привізне) – найліпший в Італії. Тому у столиці Ломбардії є висококласні ресторани рибної кухні. Відвідувати їх дуже приємно, хоча тамтешні страви й не мають стосунку до міланських традицій і до ломбардських кулінарних пам’яток.

Бергамо і Брешія, що були колись під владою Венеції, досі зберігають венеціанський колорит у їжі. У Мантуї і Кремі переважають еміліанські страви. У Північній Ломбардії відчувається вплив швейцарської кухні – а саме в традиціях обмеженого озерного міста Комо.

Комо з давніх часів – цитадель кулінарних умінь. Недарма ж саме з Комо родом славетний маестро Мартіно де Россі, автор одного з головних італійських творів із кулінарії – «Книжки про кулінарне мистецтво» («Liber de arte coquinaria», 1450). Мартіно багато років пропрацював таємним кухарем аквілейського патріарха, служив і при венеціанському дворі, і в Мілані при дворі Джан Джакомо Трівульціо, кондотьєра, що служив у міланських герцогів, перебрав від міланців іспанські смаки. Двір Трівульціо в Мілані, зокрема, був політичним і культурним центром взаємозв’язків Італії зі Швейцарією. Від Мартіно ми дізнаємося, що вже в XV столітті, як і нині, найважливішою складовою частиною кухні Комо була прісноводна риба: форелі (trote), окуні (persici), лини (tinche), а також оселедці (finte) і сушені дрібні рибки, розмочені в оцті і підсмажені (missoltit). З кухні Комо прибуло в північноломбардську кухню «різотто» з філе окуня (pesce persico).

На початку XI століття, на тлі загального занепаду й розорення, відсутності товарів у більшій частині Європи, в Павії (неможливо повірити!) можна було купити все. Красномовно свідчать про це аннали «Honoranciae Civitatis Papiae». Там розповідається, що з кожного венеціанського купця стягувався на користь міністра фінансів Павії (Maestro del Tesoro) фунт перцю, фунт кориці і фунт імбиру, а його дружині належало отримати з кожного купця гребінь зі слонової кістки, дзеркало і скриньку з туалетним набором або двадцять павійських сольдо.

Нашестя Наполеона і поширення в XVІII столітті франкоманіі залишили по собі таку специфічну страву, як «кассела» (cassoeul, cassoeula) – «каструля», аналог південнофранцузького «pot-au-feu». Кассела з м’яса, овочів, щерби, що нагадує капусняк (щі), тобто де перше і друге в одній тарілці, – одна з численних тутешніх «комплексних страв» (piatto unico), що дозволяє працьовитим, квапливим і надзвичайно організованим ломбардцям швидко сісти за стіл, наїстися чимось одним, не чекаючи на переміну страв, встати з-за столу і, не витрачаючи марно часу, знову влитися в трудові будні.

Головним містом цієї області в добу раннього і пізнього Середньовіччя, після навали на Італію в VI столітті лангобардів, був не Мілан, що старшинствує над Ломбардією з XV століття і по сьогодні, а Павія, центр лангобардського королівства. Павія – королівське місто, хоч назва його спершу збиває з пантелику, вказуючи не так на імператорську, як на папську владу (Раріа). У Середньовіччі Павія розкошувала безмірно, завдяки своєму унікальному розташуванню на єдиному водному шляху, який давав можливість венеціанським кораблям з товарами спускатися від Адріатики до П’ємонту.

З часом дедалі частіше купці з Франції, Іспанії, Англії, Німеччини та східні торгові гості прибували в Павію, забирали у венеціанців товари, вивозили в свої країни. Так з розвитком північної торгівлі зростало значення шляху на північ.

Минав час, в 1176 році Павія (а правив нею Фрідріх Барбаросса) зазнала поразки в битві під Леньяно від Ліги ломбардських міст (Мілана, Бергамо, Лекко, Кремони, Мантуї і Брешії). Після цього був освоєний новий торговий тракт через Сен-Готардський перевал від Мілана в Рейнську долину через Базель і Люцерн. Так почалося піднесення Мілана. Мілан зумів потіснити Павію, особливо відтоді, як Оттон Вісконті, міланський архієпископ, у 1278 році був проголошений також міланським синьйором, отримавши над містом не тільки релігійну, а й світську владу. Силою цього подвійного керівництва місто додатково зміцнилось. За посилення міланської могутності ролі Павії та Мілана помінялися. Павія стала політичним додатком Мілана. А в 1882 році під Сен-Готардом був прокладений транспортний тунель, і з того часу Мілан уже не боявся жодної конкуренції в ролі головного транспортного та перевалочного комерційного вузла Європи.

Нинішні системи іригації вдосконалено, порівняно з Леонардовими часами, і вони включають міріади невеликих фонтанчиків, що розбризкують над полями і луками росяний пил. Температура цього туману постійно підтримується на рівні плюс восьми градусів, що рятує поля і луки як від перегрівання та посухи, так само й від морозів. Це дає можливість хліборобам і тваринникам знімати по кілька врожаїв кормових культур на рік.

Міланський герцог Джан Ґалеаццо Вісконті (1351–1402) жив на околицях Павії, там він збудував розкішний замок, де любив оточувати себе літераторами. Смак до вченого і поетичного дозвілля, до вишуканого товариства прищепив герцогу Джану Ґалеаццо його дядько, міланський синьйор Джованні Вісконті, що прихистив при своєму дворі в 1353–1361 роках поета-емігранта Франческо Петрарку. Тож павійська резиденція будувалася спеціально для блискучого придворного життя, і там влаштовувались надзвичайно пишні, багаторазово змальовані в поезії раннього ренесансу бенкети (головні страви – дичина, свіжина). Прибувши до Мілана в 1483 році до двору герцога Людовіко Моро (другого поспіль правителя з родини Сфорца, що витіснила династію Вісконті з міланського престолу), Леонардо да Вінчі проектував гідротехніку і канали для майбутніх рисових плантацій, які й сьогодні оточують Павію, простягшись аж до Мілана.

Вигодовування великої рогатої худоби – це один із спеціальних напрямків сільського господарства Ломбардії. Хоч у Ломбардії економіка здебільшого промислова, але за рівнем розвитку сільського господарства область на другому місці в Італії після Емілія-Романьї.

Стендаль писав:

«Болонья ліпиться по схилах пагорбів, обернених на північ, тим часом як Бергамо приткнувся до пагорбів, що спускаються на південь. Між ними пролягає розкішна долина Ломбардії, найпросторіша в усьому цивілізованому світі».[39]

На рукотворних райських ґрунтах Ломбардія побудувала свою економічну міць. Ломбардський літератор Карло Каттанео змальовує це у «Відомостях про Ломбардію»:

«Здатність цього простору прогодовувати населення, тобто природна і дика родючість його, відповідає приблизно десятій частині нашого сьогоднішнього багатства. На дев’яносто ж відсотків наша земля – не творіння природи, а творіння людських рук. Наша штучна батьківщина».[40]

Стендаль у подорожі з Мілана до Павії зазначав у щоденнику:

«Край, який проминаєш, прямуючи сюди з Мілана, – один з найбагатших у Європі. Перед очима повсякчас канали з проточною водою, що забезпечують родючість ґрунту».[41]

Головними видами сільськогосподарської діяльності хліборобів Ломбардії є розведення рису в долинах Ломелліно (тобто від Павії до П’ємонту) і на південний захід від Мантуї, а також заготівля фуражу на всіх доступних рівнинах, завдяки чому область підтримує розвинене тваринництво з розведенням свиней і великої рогатої худоби. Ще в XIII столітті геніальний чернець, основоположник вивчення граматики, терціарій ордену гуміліатів Бонвезін де Ла Ріва писав у своїй праці «Про визначні пам’ятки Мілана» («De magnalibus urbis Mediolani»): «Таким чином на наших землях запанувала щаслива родючість різноманітних злаків… Fit etiam in nostris territoriis felici fetu fertilibus bladi multiformis…» Бонвезін утверджував, що тридцять тисяч биків розорювали міланські поля. Він змальовував також вражаючі картини м’ясного достатку на міських ринках.

Серед спецпродуктів Ломбардії є один, так би мовити, політично-програмний. Це сир «Bel Paese» («Прекрасна країна»). Він був створений 1906 року підприємцем Еджідіо Ґальбані з бургу Мельцо, розташованого між Міланом і Бергамо. Ґальбані, надихнувшись успіхом французьких сирів, замислив запропонувати міжнародному ринку сорт сиру з менш вираженим смаком і менш нав’язливим запахом, ніж у традиційних італійських сирів. Була проведена одна з найбільш ранніх маркетингових кампаній в історії італійської харчової промисловості, продумано ім’я нової марки. Торговельне найменування, яке Ґальбані дав своєму «брендовому» продукту, повторювало назву книжки абата Антоніо Стоппані «Il bel Paese», що вийшла 1875 року і зажила чималого успіху серед міланської буржуазії. Свого часу книжка Антоніо Стоппані стала однією з перших спроб географічного та геологічного опису об’єднаної країни з актуальною ідейною метою – вироблення спільної італійської самосвідомості.[42] А сир «Бельпаезе» став однією з перших спроб просування марки через ідейний імідж. Побутова культура Італії не схвалює такої безцеремонності в підході до святого – до їжі. Сир «Бельпаезе» ще й до сьогодні викликає у італійських споживачів інстинктивну недовіру: ходять необґрунтовані чутки про те, буцім його виплавляють зі шкуринок і обрізків, і часто можна почути, нібито «смак “Бельпаезе” взагалі ні на що не схожий».

Верховенство Мілана над навколишньою територією, зокрема, стало можливим завдяки безперебійності водопостачання цього великого міста. Це може видатись дивним: адже в околицях Мілана, як показує географічна мапа, немає великої річки. Так, але поблизу Мілана розташовані колосальні водні ресурси – льодовики Альп! Стікаючи з альпійських вершин у підземні печери, вода розтоплених гірських снігів заповнює великі нагромаджувачі в земній товщі. Чимало таких невідомих світу водосховищ є також під Міланом.

Як показують історичні путівники і назви вулиць (абсолютно сухопутні Озерна вулиця і Озерний провулок – via е vicolo del Laghetto), з часів Леонардо да Вінчі (одного з проектувальників міста) і до часів Муссоліні, Мілан міг пишатися надзвичайно зручним кільцем каналів, з’єднаних з річками Тічино і По.

Стендаль був у захваті від того, як розумно налагоджено гідрокомунікації у самому Мілані, а також у його передмістях:

«Під кожною вулицею… підземні канави. Через кожні сто кроків лежить камінь з просвердленими отворами для стоку в канаву тієї води, що потрапляє на бруківку. Ось чому вулиці Мілана – найзручніші в світі і на них зовсім не буває бруду. У цій країні вже давно піклуються про те, що корисно простим громадянам. У 1179 році міланці почали рити судохідний канал, який через Тічино і Адду з’єднав їх місто з озерами Маджоре і Комо. Канал цей проходить через місто, як у Парижі бульвар від площі Бастилії до церкви Св. Магдалини. У 1179 році ми, французи, перебували у кріпосному стані, а пани наші йшли з королем Людовіком Молодим у Хрестовий похід. Мілан натомість був республікою, де кожен боровся, бо хотів цього і прагнув отримати те, чого бажав. Ось чому ще й у 1816 році вулиці наші такі ворожі до пішоходів. Але, тсс! Що скаже національна гордість?»[43]