Їжа. Італійське щастя

Трентіно і Південний Тіроль (Адідже) більшою мірою різнорідні, ніж подібні. Трентіно з вигляду таки ближчий до Італії, а Південний Тіроль споріднений з Австрією. У Трентіно їдять білий і жовтий хліб, а в Південному Тіролі – чорний.

У цих двох половинах однієї області різниться навіть законодавство. Трентінська земельна власність безперешкодно ділиться між законними спадкоємцями, тим часом як Адідже тримається середньовічного правила майорату, званого тут «maso chiuso». Тут ділянки землі дробленню не підлягають, таким чином, маєтки залишаються великими. Ущемляючи в правах особу, уряд напівобласті заохочує пріоритети традиційного землеволодіння. Це спадщина часів венеціанського панування. Гете, побувавши на розгляді однієї цивільної справи у Венеції, у Палаці дожів, писав так:

«Спадкоємці майоратів мають у цій республіці чималі привілеї; нерухомість, раз проголошена майоратом, навічно зберігає свої права; якщо в силу якихось обставин вона й підлягала відчуженню навіть кілька століть тому, то, коли справа дійде до відкритого судового розгляду, виявляється, що права нащадків першого сімейства недоторканні і земельна власність має бути повернена їм».

Гете дивувався живучості цього стародавнього закону в XVIII столітті: чи не дивно, що закон залишається чинним і в XXI?

Головні страви трентінської та південнотірольської кухні – цілковито австрійські: капуста з картоплею, хліб, борошняні супи, шпек, «полента» і найсмачніші в Середземномор’ї яблука. Крім австрійців, з якими тутешніх мешканців зближує не тільки географія, але також історія (п’ять з половиною століть, з 1363 по 1918 рік, Трентіно і Південний Тіроль перебували під пануванням Габсбургів), тут присутня була також стороння еліта, яка здійснювала ідейну атаку на місцевих дещо по-іншому, але не менш активно, ніж іноземні загарбники. Йдеться про вищий католицький клір.

Тренто був оплотом католицької Контрреформації. У 1545 році був проголошений, в 1550-му скликаний і в 1563-му розпущений Тридентський (тобто Трентський) собор католицького священства.

Треба було зупинити просування лютеранства з Північної Європи до Італії. Яке місто ліпше за решту підходило для великого ідеологічного з’їзду? Одна з причин, з яких Святий престол зупинив свій вибір саме на Тренто, – це звичка населення до прийому численних гостей з інших міст, уміння організовувати постій і забезпечувати приїжджих продовольством. Тренто лежить на перехресті великих торгових шляхів і при злитті трьох річок – Адідже, Тальвера та Ізарко. Поруч вхід на єдиний гірський перевал, що веде з Італії в Австрію. Місто чудово пристосоване для влаштування великих торгівельних ярмарків. І в нинішні часи тут проходять щорічні торги: це біржа надзвичайно смачного сала, розсади і, ясна річ, яблук.

Тренто – столиця яблучного царства, тут завжди розводили чудові сорти «Ранет», «Голден Делішез», «Штарк», «Моргендуфт» (Renette, Golden Delicious, Stark, Morgenduft), a нині тут переважає бренд «Мелінда» (Melinda) з долини Нон, новоявлений, «дизайновий», зі спеціальною наклеєною картинкою, з виразним іменем, рекламований з 1989 року для підтримки конкурентоспроможності місцевого садівництва. З цієї «Мелінди» нині роблять начинки до незрівнянного старовинного трентінського штруделя.

Про Тридентський собор оголосили заздалегідь, у 1545 році, за п’ять років до початку засідань. Ці п’ять років були відведені на приготування. Поступово в місті розселились і облаштувалися сотні чиновників-делегатів: від папського престолу, від ордену єзуїтів, від чернечих конгрегацій та орденів, і посольства від усіх єпископатів, і нунціати від усіх діоцезів і християнських церков планети, не згадуючи вже про численних співробітників «сек’юріті». Не дивно, що місто пережило в роки Тридентського Собору бурхливе економічне і гастрономічне відродження.

З рясного фольклору і літературних текстів нам відомо, як люблять прелати і ченці смачно попоїсти і як спритно вони вміють обходити, інтерпретуючи на свою користь, приписи про піст і утримання [див. розд. «Календар»]. Об’єктом іронії виявлялись і дяки, і римські папи. Пригадується сонет Джузеппе Джоакіно Беллі «Папська кухня» (тут і далі вірші в перекладі В. Чайковського для цього видання. – Пер.):

Co’ la cosa che er coco m’è comparem’ha volulo fa vede’ stamaltina la cucina santissima. Cucina?Che cucina! Ha da di’ porto di mare.Pile, marmitte, padelle, callare,cosciotti de vitella e de vaccina,polli, ovi, latte, pesce, erbe, porcina, caccia e ogni sorta di vivanne rare.Dico: – Prosite a lei sor Padre Santo!Dice: Eppoi nun hai visto la dispenza,che de grazia de Dio ce n’è altrettanto.Dico: Eh, scusate povero fijolo!Ala ciò a pranzo con lui quarch’ Eminenza?Nòo, – dice, – er Papa magna sempre solo.Знайомий кухар, що при папі служить,Сьогодні глянути мені дозволивНа кухню Найсвятішого престолу.Кажу йому: – Це порт вантажний, друже!У піч пливуть окости й цілі тушіУ чавунцях, мов кораблі у морі.А той мені: – Не бачив ти комори!А це лише сніданок скромний дуже:Ягня, курча і риба з ковбасою,Заморські страви, дичина і сало —Господь смаком намісника вдостоїв!– Чи всі з ним сядуть снідать кардинали?– Ні, папа трапезує самотою;Йому цього либонь ще буде й мало.

Не тільки літератори, а навіть дами жартували на цю тему, про що ми дізнаємося від того ж таки Гете:

«Увесь цей час наша пустотлива господиня не залишала в спокої бенедиктинців; невичерпним приводом для її блюзнірських і навіть аморальних дотепів стали рибні страви, яким з нагоди посту надано було вигляду м’ясних; найбільше їй подобалось підкреслювати пристрасть святих отців до м’ясного і радіти, що вони можуть насолодитися принаймні формою, коли вже сутність заборонена законом. Я запам’ятав кілька з тих дотепів, але мені бракує мужності, щоб тут їх відтворити…»

На тлі одержимості правилами дотримання посту, але водночас за явного потягу до обжерливості, сформувалась пишна і поживна трентінська пісна кухня, що потіснила місцеві невибагливі мисливські звички.

У скоромні дні святим отцям подавали і тетеруків (galli cеdroni), і ланей (daini), і сарн (camosci), і козуль (caprioli). Про це пише папський кухар Бартоломео Скаппі,[29] що обслуговував вищих ієрархів Собору впродовж усього періоду засідань. Але оскільки пости за католицькими правилами охоплюють мало не половину року, а клір під час світового з’їзду волею-неволею змушений був ретельно виконувати церковні приписи, в повсякденному меню Трентіно й донині переважають борошняні, молочні страви, а також овочі. М’ясо потрапляє у трентінський казанок лише зрідка. Риба в трентінській пісній дієті майже не спостерігається (море далеченько). Якщо й потрапляє в меню трентінських трапез риба, вона не морська, а лише прісноводна. Виняток становлять американський та ісландський мерлан тривалого зберігання – штокфіш (stoccafisso), солоний лабардан (bассаlà), що спеціально завозився для харчування в піст. На Тридентському соборі делегат від Швеції кардинал Олаф Мансон так успішно пролобіював інтереси своєї батьківщини, що було ухвалено генеральну лінію: завозити скандинавську продукцію в усі країни католицької Європи для харчування священства в піст.

М’яса серед трентінських і південнотірольських спецстрав небагато. Натомість, що стосується борошняних страв – тут їх нечуваний і надзвичайний вибір.

Кращі види випічки винаходили при монастирях, там, де готувались хліби для щоденної роздачі нужденним (ритуал, настійливо рекомендований Ватиканом). Зрозуміло, ченці випікали хліб також на продаж. Хліб зробився ритуальною частиною навіть невибагливого вжитку. Сорти і види хліба символічно демонстрували здоров’я, благоденство, склад сім’ї. У Трентіно (точніше кажучи, в бенедиктинському монастирі Монте Марія, Бургузіо, округ Малес) вигадали сорт сімейних хлібців, що випікався парним в одній формі: чорний дріжджовий «Ur-Paarl».[30] Сімейна пара мала куштувати по половині хліба у формі «вісімки». Вдовицям і вдівцям випікали не «вісімку», а кільце.

Кращі, найвідоміші сорти трентінського хліба називаються «форшлаг», «шюттельброт» (Vorslag, Schüttelbrot).

Борошняна пишність трентінської кухні створюється не тільки хлібобулочними, а й макаронними виробами (найбільш прославлені з них – галушки, «канедерлі»), в які часто входить картопля або картопляне борошно. З п’яти різних сортів картоплі, що ростуть в Італії та мають особливі назви («авеццано», avezzano – Абруццо, «агата», agata – Емілія і Романья, «пастаджалла», pastagialla – Тоскана та Лігурія, «вітербезе», viterbese – Лаціум, тобто область біля Рима), трентінці явно віддають перевагу австрійському сорту, що має назву «зіглінде» (sieglinde). Такі картопляно-борошняні, тобто найбільш ситні, галушки зазвичай мають назви, в яких присутнє приховане глузування з духівництва («strangolapreti» – «попи вдавляться»).

Головні овочі в цьому холодному краї ті самі, що в Росії: картопля і капуста. До того ж, трентінці навіть уміють засолювати капусту й огірки на зиму. Адже в інших частинах Італії щось подібне просто неприпустиме. Там усе, що можливо, заливають оцтом, а солити продукти не заведено.

Трентіно славиться чудовими червоними винами («Зюдтіролер Лагрейн», «Трентінське Каберне», «Трамінер», «Терольдего», «Марцеміно»); в Сан-Мікеле цієї області розташована найвідоміша в Італії школа виноробства, заснована в 1874 році. На трентінських застіллях поряд з вином часто присутнє також пиво, що знов-таки відкриває глибинний австрійський вплив на душу місцевого населення.

СПЕЦСТРАВИ. СПЕЦПРОДУКТИ. СПЕЦНАПОЇСпецстрави

Перші страви: галушки – «ньйоккі», «канедерлі», «строццапреті» («піп удавиться»), різноманітні вареники, пиріг з макаронів, картопляна «полента».

Другі страви: квасоля з солониною, заєць по-трентінськи в кисло-солодкому маринаді, курка по-трентінськи – фарширована лісовими горіхами, насінням пінії, розмоченим у молоці хлібом, мозком, печінкою і яйцями. Сардельки зі свинини з телятиною, прокопчені у березовому диму (probusti).

Солодощі: грінки з фігами (pinza trentina); мигдальний пудинг (rosada); коржики (smacafam).

Альто Адідже

(Південний Тіроль)

Перші страви: млинці в м’ясному бульйоні (Frittatensuppe[31]). «Канедерлі», вони ж кнедлики – круглі вареники в бульйоні.

Другі страви: маринована сарна, равлики по-меранськи. Квашена капуста, сосиски.

Солодке: штрудель і пряники «Зельтен».

Спецпродукти

Сири «Ґрана трентіно», «Граукезе», «Моенська смердючка», «Спресса», «Веццена», «Циґенкезе» (Grana trentino, Grauchese, Puzzone di Moena, Spressa, Vezzena, Ziegenkäse). Сало (speck) з Альто Адідже, домашня ковбаса (Hauswurst).

Форель гірських струмків. Яблука сорту «Мелінда» з долини Валь ді Нон. Маслинова олія з озера Ґарда.

Чорний хліб з долин Валь Пустеріа, Валь Веноста, Валь д’Ультімо за рецептом бенедиктинських ченців, зокрема сорт «Ur-Paarl» (парні хлібці) з житнього борошна, полби та суміші трав, до якої входять кріп, гуньба (trigonella), кмин; має форму вісімки, легко розламується на два кільця.

Мед з Больцано.

Спецнапої

Благородні червоні вина.

Прочани

У явлення про Італію як про обшир постійного руху, на зразок велетенського аеропорту – людські потоки течуть, розділяються на рукави, одержують відомості та рекомендації, рухаються в зазначених напрямках, губляться в незнайомій місцевості, нервуються, довіряються порадникам, тягнуть вантажі, проходять перевірки, купують сувеніри, вирують перед вивісками з інформацією, застоюються в пунктах, де продається щось їстівне або де треба отримувати подорожні грамоти… і знову течуть за запропонованими маршрутами, а потім їх заступають на цих маршрутах нові мандрівники – це уявлення має понад двотисячолітню історію.

Через Стародавній Рим проходили найбільші середземноморські шляхи. Але найважливіше – що землями Італії з VIII по XII століття пролягала дорога до Святої землі. А з XIII століття Італія стала для всіх християн світу не просто країною, що лежить на шляху до Єрусалима, а самодостатньою, головною і основною метою релігійного паломництва.

Організована система паломництва до Риму створена була наприкінці XIII століття. Саме в ті часи римська церква розробила і запровадила систему індульгенцій і рекомендованих маршрутів для спокутних і богомольних походів, винайшла Чистилище і ввела в релігійну практику ювілеї.

До того часу християни по-іншому уявляли собі проміжне (не райське і не пекельне) потойбічне буття. Вони вірили, буцімто існує переддвір’я раю, накопичувач, який іменується «прохолода». Це слово побутувало також у Росії. У Даля ми знаходимо відповідник поняттю «refrigerium»: «Прохлада и прохлад м. сев. вост. покой, нега, обилие, жизнь в довольстве, утеха. Дай вам Бог век в прохладе жить, нужи не знать!» У Росії теж розуміли радість «прохолоди», але все ж думається, що позитивне уявлення про холод повинно було виникнути в умовах середземноморського літнього пекла…

Проміжний стан душі описано навіть у Старому Заповіті («Лоно Авраамове»). Та коли католицька церква запропонувала парафіянам ідею Чистилища, а Данте негайно ж прославив і увічнив цю ідею у своєму головному творі – «Божественній комедії» – стало ясно, що проміжний стан у католиків – не те саме, що у євреїв. У католиків Чистилище – це не очікування раю, а продовження пекла. Це не «прохолода», а, як ми бачимо у Данте, поневіряння.

Чистилище відрізняється від пекла тим, що мука в Чистилищі не нескінченна, як у пеклі, а дозується пропорційно до гріхів. І що найголовніше – доза мук небіжчика може бути скорочена і навіть зведена до нуля, залежно від розміру молитовної спокути – або грошового викупу – що надходить зі світу його іще живих родичів і друзів.

Такі замогильні перспективи міняли самосвідомість тієї частини суспільства, яка рухалася вгору в динамічних міських середовищах раннього Відродження, тобто самосвідомість народжуваного середнього класу. До того часу професія, наприклад, купця була прибутковою, але ідейно хибною. Ототожнювані з корисливістю і лихварством, банкіри і купці прирікались на пекло. XII–XIII століття запропонували суспільству нову троїсту формулу «пекло – чистилище – рай», а отже, можливість все ж таки врятувати свою безсмертну душу, навіть пробувши за життя діяльним індивідом: банкіром або негоціантом, відкупником, забудовником. Врятуватися можна було, обравши один із двох способів: або ще за життя повернути набуті статки людству (тобто церкві), або уповноважити на те своїх спадкоємців, наказавши їм поступитися частиною багатства, віддати її тій-таки церкві, тобто відкупитись за небіжчика.

Закликавши на допомогу схоластичну філософію, римська церква зуміла обґрунтувати своє виняткове право на прижиттєвий (absolutio) і посмертний (subfragium) дозвіл і відпущення гріхів – на індульгенцію. За цією теорією, великі заслуги Христа, Богоматері і святих перед Господом утворюють невичерпний резерв благ, які уповноважена розподіляти церква, так що саме церква отримувала право клопотатись про тих, що мучились у Чистилищі. Клопотання священиків, запевняла римська церква, неодмінно буде задоволено. Але кожен, хто скористався з якоїсь дещиці благ із загального резерву, має внести в загальну скарбничку свою лепту. Лептою можуть виступати грошові пожертвування, благочестиві подвиги, участь у чернечих братствах, Хрестові походи і не в останню чергу – подорожі до святих місць, відвідування римських соборів, поклоніння римським мощам.

Агітація на користь паломництва римського (замість єрусалимського) почалась, як було зазначено, в XIII столітті. 1240 року папа Григорій IX оголосив індульгенцію тим, хто певну кількість разів помолиться у базиліках Святого Петра і Святого Павла. А з XIV століття, після того як у травні 1291 року впала Акка (Saint Jean d’Acre), останній оплот християн на Сході, рекомендацію відвідати Гроб Господній повністю заступило запрошення до Риму. І хоча для Данте тема паломника все ще залишається пов’язаною з темою Палестини і його пілігрими саме з Єрусалима: «che si reca il bordon di palma cinto…» (що несе ціпок, увитий пальмовою гілкою)[32] (від «пальма» також російське «паломники») – як на те, що далі, то певніше Рим перетворювався на «Новий Єрусалим». У Рим були перенесені благодатні дари і зі Святої землі, і з Константинополя. Належало хоча б раз у житті прийти в Рим, бажано пішки, спеціальними паломницькими трактами, і поклонитися славетним реліквіям у встановлених для цього семи церквах.[33]

Олена, імператриця Візантії, мати імператора Костянтина Великого, у III – на початку IV століття перенесла до Рима з Єрусалима кілька реліквій, які вона «знайшла, дякуючи диву»: захований у землі Христовий хрест, цвях розп’яття, два шипи з тернового вінця і дощечку з написом «Ісус Христос Цар Іудейський» єврейською, грецькою і латинською мовами (нині в соборі Св. Петра). У Римі, при храмі Св. Іоанна Латеранського, зберігаються також Священні Сходи з палацу Понтія Пілата в Єрусалимі, сходження якими здійснюється тільки на колінах і до яких прилягає заповідна і таємнича молитовня пап – Святая Святих, Sancta Sanctorum. Вхід туди заборонений, паломникам дозволяється тільки зазирнути крізь заґратовані віконця, прочитати напис «Non est in toto sanctior orbe locus» («He існує святішого місця у світі»).

Образ Рима як моральної столиці християнства сформувався за тисячу років до того, в добу, коли прославились головні римські святині – і прах найближчих апостолів Христа – Петра і Павла – і реліквії, які стосуються самого Ісуса. Зі Святої землі поетапно були перенесені в Рим і земля з Голгофи, і стовп бичування Христа (до церкви Св. Євпраксії), і ясла з Віфлеєма, куди був покладений новонароджений Христос (церква Санта Марія Маджоре), і дошка від столу Таємної Вечері (там само), і спис, що пронизав груди Спасителя (храм Св. Петра), і хустка з нерукотворним відбиттям його лику, отертого під час хресного шляху (так звана «Вероніка» – до 1608 року в храмі Св. Петра), і кілька нерукотворних образів та відтята голова Іоанна Хрестителя (вона зберігається у церкві Св. Сильвестра).

Син Олени, перший імператор-християнин Костянтин, ні про що, схоже, так не дбав, як про заснування гідних місць для зберігання реліквій, перенесених його матір’ю. За Костянтина, в IV столітті були закладені ті самі чотири основні римські базиліки, які й донині є обов’язковими етапами паломництва. Ці базиліки символізують, за походженням головних своїх реліквій, святі для християнства місця світу: храм Св. Іоанна – Єрусалим, Св. Петра – Константинополь, Св. Павла – Александрію і Св. Марії – Антіохію, місто, де вперше, за свідченням «Діянь апостолів», було запроваджено у вжиток слово «християнин». Взагалі для повноцінного паломництва необхідно довести число церков до семи, тобто обійти всі сім пагорбів Семипагорбного Граду, і додати до основних чотирьох також церкви Св. Хреста Єрусалимського, Св. Лаврентія і Св. Себастіана (дві останні з названих – входи в найдавніші катакомби, в яких перші християни ховалися від переслідувань і хоронили своїх небіжчиків).

Найщасливішим паломництвом вважалося таке, що включало лицезріння папи римського. Саме це мав на увазі Гоголь, зазначаючи в листі до О. С. Данилевського від 15 квітня 1837 року: «Я приїхав до Рима якраз напередодні світлого свята, і перше, що побачив, був папа. Таким чином, я виконав давнє правило…» Про той же ритуал у листі від 13 травня 1838 року він згадував уже геть іронічно: «Золотарьов пробув півтора тижні у Римі і, побачивши, як папа миє ноги і благословляє народ, вирушив у Неаполь, щоб швиденько оглянути все, що можнаоглянути».

З часом релігійне ставлення до святинь Рима поширилось також на римські пам’ятки, які не мали безпосереднього релігійного значення. Ось що писав з роздратуванням Іполит Тен у 1864 році про видовище, яке відкривається відвідувачеві Колізею: «У центрі цирку стоїть хрест; людина міщанського вигляду в синьому одязі підходить до нього в мовчанні, скидає капелюха, складає зелену парасольку і з ніжним благоговінням кладе три чи чотири швидких поцілунки на дерево хреста. За поцілунок належить відпущення гріхів упродовж двохсот днів».[34]

«Папи вправлялися у добуванні коштів і створили хитромудру систему здирства під виглядом резервацій, конфірмацій, аннатів, комендацій, уній, інкорпорацій, диспенсацій, індульгенцій, ювілеїв, хрестових податків, тощо…» – читаємо у «Брокгауза».

Безсовісна торгівля повітрям у «радіусі дії» римських святинь свого часу не на жарт вразила уяву Чарльза Діккенса – зокрема той-таки хрест у Колізеї, що згодом так розлютив Іполита Тена:

«Усього цього чимало також і просто неба, на вулицях і шляхах; і часто, коли ви йдете, думаючи про що завгодно, тільки не про жерстяну кружку, вона раптом вискакує з маленької придорожньої будки, а на кришці її написано: «Для душ чистилища». Збирач пожертв багаторазово повторює цей заклик, побрязкуючи перед вами тим кухлем, як Пан побрязкує тріснутим дзвіночком, котрий його невгамовна життєрадісність перетворює на орган. Це нагадує мені також про те, що деякі вівтарі в Римі, шановані більше решти, мають напис: «Кожна меса, відслужена коло цього вівтаря, звільняє від мук одну душу чистилища». Я так і не зміг точно з’ясувати, яка платня стягується за таке богослужіння, але воно либонь недешеве. Є також у Римі хрести, приклавшись до яких, ви отримуєте відпущення гріхів на різні терміни. Той, що поставлений посеред Колізею, дарує відпущення на сто діб, і тут з ранку до вечора можна бачити людей, які ревно прикладаються до нього. Цікаво, що деякі хрести набувають чомусь особливої популярності, і це саме один з них. В іншому кінці Колізею є іще один хрест на мармуровій плиті з написом: “Хто поцілує цей хрест, отримає відпущення гріхів на двісті і ще сорок діб”».[35]

Поступово в арсеналі католицької пропаганди посіла гідне місце також і красива ідея «блаженної смерті» в Римі – та сама, що «на слуху» у російського читача завдяки славетній фразі М. В. Гоголя: «Немає кращої долі, ніж померти в Римі; на цілу верству тут людина ближче до божества».[36] Згідно з церковною теорією, смерть у Римі зручна для благого постмортального буття з такої причини: з Рима душам блаженних небіжчиків, а також розкаяних і помилуваних грішників ближче добиратись до раю. Річ у тім, що кілька римських церков обладнані святими дверима, які ведуть безпосередньо в рай.

Святі Врата є в чотирьох головних міських базиліках (тобто у храмах з п’ятьма нефами і п’ятьма дверима). Вони є в соборах Св. Петра, Св. Павла, у Великому соборі Св. Марії (Santa Maria Maggiore) і Св. Іоанна на Латерані. П’яті вхідні двері в цих базиліках постійно замкнені, навіть закладені цеглою. «Розбиває» це мурування (тобто робить перші три символічні удари) молотком особисто папа, під час проголошення кожного ювілейного року. Впродовж усього року ювілею зберігається можливість прискореного потрапляння через ці ворота в рай, а коли ювілей закінчується, двері знову закладають цеглою

Дата першого оголошеного християнського ювілею – 1300 рік. То був зручний момент для формування ритуалу на об’єднання всіх християн. Завершення XIII століття породило бродіння в Європі, приблизно так само, як уже було в тисячному році. Повсюдно поширилися голод і злидні, очікувався кінець світу, переважали аскетичні настрої. Пріоритет серед чернечих конгрегацій здобув францисканський орден, де бідним і незаможним відводилося в суспільній ієрархії найпрестижніше місце. Есхатологічні настрої створювали сприятливі умови для нової теорії відпущення гріхів усім без винятку: хто не має можливості сплатити прижиттєву контрибуцію за майбутнє блаженство, хай попрацюють ногами, особисто прибудуть до Рима протягом 1300 року і візьмуть участь в урочистих процесіях. Папська булла від 22 лютого обіцяла повне відпущення гріхів тим, хто впродовж будь-яких чотирьох тижнів цього року щоденно молитиметься у римських базиліках Святого Петра і Святого Павла. Були також визначені храми для ювілейних паломництв поза межами Рима. Зокрема, це вирізаний у скелі в X столітті паломницький храм Михаїла Архангела в Монте-Сант-Анджело (провінція Фоджа) на півострові Ґарґано на гірському мисі, що витягся в Адріатику в бік Македонії. Поблизу храму, за переказами, являвся паломникам архангел Михаїл, шанований у давнину як символічний двійник Христа Караючого з Апокаліпсису. А також це храм Святого Якова (Сантьяго) ді Компостелла в Іспанії, на місці поховання перенесених з Єрусалима решток апостола Якова.

Незліченна кількість пілігримів потяглась до святинь Рима. Богомольців, що давали обітницю відвідати Рим, у Середньовіччі називали «ромео». Не випадково шекспірівській Джульєтті закоханий Ромео представляється «пілігримом», а вона його називає «мій добрий пілігрим». Таким чином, на балу, ще не знайомий з Джульєттою, він фактично відкриває їй своє ім’я. Спочатку «ромео» було грецьким терміном, і називали ним паломників, які йшли до Палестини, але незабаром, шляхом народної етимології, термін став застосовуватися до прочан, що йшли до Рима.