скачать книгу бесплатно
Тримаете сьогоднi ви в руках.
Ви завжди мiж минулим i майбутнiм
І споконвiку людям несете
Те, що для них в життi е справдi сутнiм:
Високе, мудре, щире i святе.
В ваших руках свята i вiчна книга —
Найрозумнiшiй винахiд творця.
Це – криголам, що зла руйнуе кригу,
Й дух, що добром наповнюе серця.
І ваша праця зовсiм не буденна,
Ви творите суспiльство i людей,
Бо, як завжди, на вiстрi сьогодення,
Серед подiй бурхливих та iдей.
В ваш ювiлей я голову схиляю.
Ви – майбуття щасливого творцi!
Несуть нам щастя те, яке чекаем,
Книжки, що ви тримаете в руцi!
«Пригорнувшись, за плечi обняти…»
Пригорнувшись, за плечi обняти
І на вушко щось нiжне шепнути,
Зрозумiти, як значить багато
Буть коханою просто почутим.
Заглянути у сяючi очi
І побачити усмiх легенький,
І вiдчути, як щастям жiночим
Пiд долонею тьохне серденько.
Заспiвае, здiймаючи груди,
Щоб зiрватись на нотi високiй…
Хай у вас, милi, все оце буде:
Нiжнiсть, пристрасть, кохання i спокiй.
Почуттiв життедайная сила
Хай наповнюе знову i знову.
Вам усiм, неймовiрно красивим,
Миру, щастя, достатку й любовi.
«Из окошка мне видна в небе облачном луна…»
Из окошка мне видна в небе облачном луна.
Как огрызок желтый сыра однобокая она.
Как-то мне и невдомек, кто ее погрызть так мог?
И в таком недоуменьи я совсем не одинок.
Вон соседский старый кот вверх глядит, разинув рот.
То ли так от удивленья, то ль совсем наоборот.
Даже наш дворовый пес вдруг завыл, задравши нос.
Почему луна такая, и для пса теперь вопрос.
Это вам не ерунда! Это – целая беда!
Ведь с погрызенной луною ни туда и ни сюда…
Я вот дедушку спрошу, книжки переворошу
И все «лунные» вопросы завтра точно разрешу!
А сейчас пора в кровать, потому что нужно спать,
Чтобы завтра вечерочком мне луну не прозевать.
«Дощить… І цiлу нiч дощило…»
Дощить… І цiлу нiч дощило.
Й така вiдчутна прохолода…
Якiсь думки «розм’яклi» й тiло,
Та добре, що не на роботу.
Учора думав, що пройдуся,
Та в дощ не тягне щось гуляти.
Книжками зараз обкладуся
І буду цiлий день читати.
«Непередбачуваний квiтень…»
Непередбачуваний квiтень,
Хоч i, можливо, як завжди,
Вкривав в Карпатах снiгом квiти,
Ще й обiцяе холоди.
Ну зовсiм не стiйка погода!
А нам так хочеться тепла.
Хай хоч би на свята природа
До нас прихильною була.
«Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет…»
Все. День возвышенно-напыщенный сошел почти совсем на нет.
И с днем контрастен ненасыщенный настольной лампы мягкий свет.
В тиши полуночной чувствительной я подгоняю этот миг,
Такой волшебный и волнительный, знакомства с «кучей» новых книг.
Они приятно пахнут краскою, их тайна для меня нова…
Надеюсь я, что станут сказкою в них размещенные слова.
Вот, познакомиться с сюжетами пришла счастливая пора,
И наслаждаться их секретами, возможно, буду до утра.
«В дворах и узких переулках…»
В дворах и узких переулках
Весна с утра уже гуляет
И в тишине рассветной гулкой
Деревья в листья одевает.
Она их венчиком взбивает
До радостной зеленой пены,
Цветеньем белым заправляя
Коктейль изысканный весенний.
«Дождь поутру со снегом…»
Дождь поутру со снегом,
Хоть, вроде бы, весна…
Между землей и небом
Зависла пелена.
В пальто и под зонтами
Скукожился народ.
Весна сегодня с нами
Плывет, а не идет.
Этот апрель-проказник
Так шутит каждый год —
Нас холодом подразнит
И вновь к теплу придет…
«И у каминного огня…»
И у каминного огня,
Дождю за окнами внимая,
Снимаю я усталость дня
Холодного, так как для мая.
А дождь без умолку шумит.
Как осенью… Похоже очень.
Давно уже вокруг все спит.
И вам, друзья, спокойной ночи.
«Про щось свое дощ поночi шепоче…»
Про щось свое дощ поночi шепоче
І не змовкае навiть нi на мить.
В квiтневiй тишi дощовоi ночi
Дрiмае мiсто, але ще не спить.
Хоча згасають вiкна вже поволi,
Та досить рясно ще горять вогнi.
За кожним з них своя окрема доля,
Своя душа у кожному вiкнi.
Їх полiчити, мабуть, неможливо.
Та i навiщо iх би я лiчив…
Лиш побажати хочу вам щасливих,
Весняних, свiтлих i солодких снiв.
«Скажiть-но, друзi, чи таке бувало…»
Скажiть-но, друзi, чи таке бувало?
Бо я скажу: «Такого не було,
Щоб в серединi квiтня так буяло,
Так пишно зеленiло все й цвiло».
Колись в селi чекали Миколая,
Щоб розпочати справжнiй вже посiв.
І в травнi ще морозило, я знаю,
Бо в тi часи я був уже, я жив.
Лиш на початку травня ще несмiло
Колись листочки виглядали в свiт.
Життя природу, як i нас, змiнило —
Чимало з тих часiв минуло лiт.
Тому й у квiтнi лiтечко стрiчаем.
До цього якось вже звикаем ми.
Лише спитати хочу: «Хто з вас знае,
Як скоро ми позбавимось зими?»
«День як день: робота паперова…»
День як день: робота паперова
І дзвiнки… Усi i не злiчить.
Та про наболiле лиш розмови…
А весна за вiкнами кричить
Рiзнобарвним голосом пташиним:
«Кинь роботу i мерщiй сюди!
Пiд склепiння неба сине-сине,
До Днiпра блакитноi води…
Поспiшай, бо радiсть ця минае.
Не помiтиш, як й життя мине».
Ти вважаеш, весно, я не знаю?
Чи бажаеш здивувати чимсь мене?
І не тiльки я, про це з нас кожен знае.
Ось, до тебе я уже спiшу!..
Подумки… Часу ж не вистачае,
Бо я чергову дурню пишу.
«Ох, яке яскраве сонце…»
Ох, яке яскраве сонце,
Яке небо чисте!
Ходить квiтень, походжае
Розбудженим мiстом.
Загляда в усi шпаринки,
Стука у вiконця,
Щоби люди iх вiдкрили
І впустили сонце.
І не тiльки у домiвки,
А й у власнi душi,
Щоб вiтрильник сподiвання
В душах з мiсця зрушив,
Щоб весняний теплий вiтер
Напинав вiтрила,
