Месник

скачать книгу бесплатно

Месник
Олексiй Кононенко

Олексiй Кононенко (нар. 1957 р.) – автор бiльше двох десяткiв книг та понад ста пiсень, лауреат Всеукраiнськоi премii iм. Івана Огiенка (2003), заслужений дiяч мистецтв Украiни (2004), член Нацiональноi спiлки письменникiв Украiни. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його книжки: «Щоденник чоловiка на межi сторiч», «Абетка», «Десять кошенят», «Азбука дороги», «Бiла юрта. Мiфологiя та епос Туркменiстану», «Энциклопедия славянской культури, письменности и мифологии».

Модест Окунь, простий сiльський хлопець, пiшов працювати охоронцем до свого колишнього шкiльного товариша i перебрався до мiста. Там вiн зустрiв свое кохання, зазнав зради найкращого друга, зрозумiв, що людина – лише iграшка в руках можновладцiв, якоi у будь-яку мить можуть позбутися, i врештi-решт, перетворився на безжального месника, котрий жорстоко помстився своiм кривдникам.

Олексiй Кононенко

Месник

Месник

Збiг iмен, фактiв, подiй з якимись дiйсними або схожими е чистий випадок, i не бiльше того.

Вовк назустрiч – на добро.

    Народна прикмета

Модесту Марсовичу Окуню непогано жилося завжди. Але увесь час десь пiд ложечкою ворушилося щось паскудне. Ворухнеться й у голову вiддае: не так живеш! Почалося це ще у глибокому дитинствi. Батько Модеста повнiстю вiдповiдав своему iменi, вiн дiйсно нагадував грiзного бога вiйни. Високий, широкоплечий, похнюплений. До того ж, сутулився й опускав пiвколом крутi плечi. Волосся iжаком i триденна щетина доповнювали картину. Марс iнколи коротко розказував охочим, що iхнiй рiд – козацький, що всi чоловiки були вояками, а вiн захотiв, аби син став освiченою мирною людиною, i тому назвав сина високопоетичним iменем Модест. Ще жалiвся, що якийсь чиновник, переписуючи документи, викинув у прiзвищi передню букву «Г», бо було ж – Гокунь. Так на Запорожжi називали козакiв, якi сидiли спереду на човнах-чайках i своiми гучними голосами попереджали про наближення до Днiпрових порогiв та й про iншi небезпеки.

Односельцi не могли звикнути до незвичного iменi i називали Модеста Модя, а пiзнiше, коли вирiс, – Дмитро Марсович. Їм вселяла повагу його монументальна фiгура i кам’яна фiзiя. А ще те, що менший Окунь був людиною слова i дiла, чiтко вiдповiдав «нi» або «так». Його не треба було перепитувати, якщо вже сказав «так» – зробить вчасно, а чого не вмiв – за те не брався, як би його не умовляли.

До смертi батька був Модя пiдсобним на бойнi. Грошей за роботу не платили, а натурою, тобто продуктами, – завжди. У хатi було все. Вже i сильнiшим вiд батька був синок, та що там – однорiчного бичка кулаком завалив. Але батько не випускав його в «основний склад», робив усе сам. Син батьковi нiколи не заперечував, якось лише, коли сильна гроза розчепiрила блискавицями темряву, спробував було:

– Батьку, може, не пiдемо додому… Заночуемо…

Батько блиснув очима – що та блискавиця:

– Скiльки живу – ночував удома!

А вже бiля самоi хати вцiлила блискавка в стовп, зигзагом сiпнулася по дротах, обiрвався дрiт i впав Марсовi на плече. Назавжди врiзалося в пам’ять: батько з пiднятими до неба руками i жахливий гуркiт грому. Як упав батько, як висмикнув його, вiдчувши електричний розряд, що йде крiзь тiло в землю, як нiс додому, – майже не пам’ятав, похорон – теж мов у туманi. Пiсля став мовчазним та похмурим, виконував звичну роботу як робот.

* * *

Якось на Великдень приiхав до рiднi однокласник Окуня Сашко Жабов. Приiхав на джипi, чим розбурхав усе село.

Разом iз Сашком Модест колись «гриз науку» в районному центрi. У селi лише початкова школа була. Влiтку iздили на велосипедах, а взимку надiвали кирзовi чоботи – для форсу Години двi пробиралися крiзь величезнi замети, шлях чималий – майже десять кiлометрiв. Виходили темним ранком за село, запалювали смолоскипа i вервечкою дибали здобувати науку. Приходили на третiй урок, розвiшували онучi на батареях, пiд батареi ставили мокрi кирзаки i, перевзувшись у кеди, ввалювалися в клас. Учителi вважали це майже подвигом, захоплювалися i завищували оцiнки, лише фiзик називав iх «долбоносовими» i лiпив у щоденники одиницi.

Нiхто iз села не жив у шкiльному гуртожитку, як бiльшiсть хлопцiв з iнших навколишнiх сiл. Село взагалi було хоч i маленьким, але норовливим. Нижче гiдностi було жителям села кому-небудь вклонятися. Тому-то i не знаходили спiльноi мови мiсцевi голови i з районним начальством, i з обласним, тому-то i змiнювалися голови часто. Змiнювалися часто – та все по колу. Пробували було прислати чужака. Ненадовго: не витримав – сам утiк. А дiтвора дивилася на дорослих, особливо хлопцi.

Таким гонористим було село, в якому жив Модест Окунь.

Олександр Жабов у шкiльнi роки був першим другом. Сам не з боязких, з Модею вiн був реальною силою в райцентрi. З ними рахувалися. У старших класах, було дiло, дорослi мужики з райцентру на танцях у клубi компанiею напали – двое в лiкарню потрапили. Окунь мiсяць потiм пояснювальнi в райвiддiлi капiтану Молотову писав. Слава богу, обiйшлося. Кликали Модеста на секцiю боротьби. Прийшов, подивився, зо два рази опинився на килимi, бiльше не допустив – не пiдпустив. Кращий борець, важковаговик, був вiдправлений коротким ударом у глибокий нокдаун, а за кiлька секунд туди ж – тренер. Попросили бiльше не приходити.

Особливо гарною була пара Окунь – Жабов на футбольному полi. Сашко завжди грав попереду, а дружок його, як дуб, стояв у центрi оборони. Пройти Модю було майже неможливо, а паси вiн видавав, як на блюдечку. Футбольна команда села привозила головам кубок за кубком.

Не сварилися хлопцi – дiлити було нiчого, завжди знаходили спiльну мову. У десятому класi частiше пропускали уроки – сачкували. Виходили ранком, але не в школу, за селом звертали в лiс. По дорозi вiдомим способом – «на шнурок» – ловили курку i доходили майже до Холодного Яру, за яким починалося Гниле Болото. У визначеному мiсцi закопували здобич у глину, розводили вогонь i запiкали. Нiчого смачнiшого Модя у життi не iв.

У Яр не ходили, мiсце вважалося недобрим. Говорили старi, що в Холодному Яру багато людей полягло з давнiх часiв. А дiд Башкир, у якого рот не закривався, якось сказав, що всякий, хто пройде Холодний Яр у нiч повного мiсяця наскрiзь до Гнилого Болота, знайде скарб, але потiм кого-небудь зрадить. Ще дiд розповiдав, що в Яру багато скарбiв у рiзнi часи заховано, але стережуть тi скарби вовкособаки та перевертнi. Перевертнiв нiхто нiколи не бачив, а вовче виття, особливо пiзньоi осенi i взимку, iнодi в селi було чути. Та й слiди великих лап взимку перетинали шлях, яким пацани пробивалися до школи.

Багато чого оповiдав дiд Башкир. Особливо коли кликали його пограти в «козла». У «козла» в селi мужики i пацани могли грати годинами. Спочатку Модестовi снилися карти, королi його оточували, дами усмiхалися крiзь павинi вiяла, шiстки вiдкривалися i закривалися. Потiм звик, навчився, грав не гiрше за iнших, сiдав завжди в парi iз Сашком або з дiдом Башкиром. Дiд мухлював у кожнiй грi, а коли його ловили клявся, що випадково, i божився, що востанне. Дiда нiколи не проганяли, тому що кращого оповiдача в селi не було.

Інодi, коли дiд особливо входив у раж, гра сама собою зупинялася й усi з вiдкритими ротами слухали байки старого Башкира. Його оповiдки невiдомо яким чином проникали у великий свiт – у район, в обласний центр, у столицю. Вiдтiля поверталися в село на сторiнках газет i журналiв. Дiд сердився, страшенно лаявся, бризкав слиною, але потiм вiдходив i пишався – ходив iз газетою або з журналом i хвалився кожному зустрiчному. Одного разу Башкир навiть грошi одержав iз районноi газети, хоч дорого дiдовi той гонорар обiйшовся!

Дiд випивав рiдко, та нiколи не вiдмовляв Марсовi, батьковi Модеста. Марс за чаркою розповiдав Башкиру про свое життя. Брехати не вмiв, говорив усе як е. Тому дiд знав деякi пiкантнi подробицi життя-буття Марса. Язик у Башкира розв’язувався миттево, таемницi берегти вiн не вмiв.

Якось у село приiхав кореспондент районноi газети. Не знайшовши нiкого у правлiннi колгоспу, журналiст побрiв на польовий стан. Бiля ставочка пiд вербою продовжував життя дiд Башкир. Вiн за звичкою зачепив незнайомця. Треба сказати, що кореспондент був з породи журналюг, вiн умить вiдчув здобич i з задоволенням пiдсiв пiд верби. Перекурили, розговорилися. У журналiста при собi була пляшечка з коньячком – «супутник пропагандиста». Дiду Башкиру коньяк, як то кажуть, пiшов, язик розв’язався, вiн детально розповiв про всi мiсцевi справи, а потiм про все пiдряд. Коли пляшка спорожнiла, на хмiльного Башкира опускався вечiр. Кореспондент пам’ять свою ще не пропив, i через день у районцi вийшла стаття власкора про колгоспнi справи. Хто хоч коли-небудь чув дiда Башкира, мiг упевнено сказати, що ним написано.

А далi… Власкор вiдкрив у газетi рубрику: «Не вигадане – почуте». Воно б i нiчого. Але в одному з номерiв Марс, а вiн читав районку вiд «А» до «Я», прочитав наступну iсторiю:

«Таких зимових днiв природа даруе не так багато. Сонячна морозна погода пiсля снiгопаду кликала мисливцiв у степ. Далеко за селом вони вишикувалися шеренгою i, не поспiшаючи, рухалися вiд лiсосмуги до лiсосмуги. Марсовi повезло. За весь час пiдняли трьох зайчикiв, два вискочили на нього, i вiн iх хоробро поклав. «Хлопцi! Я виходжу з гри! – крикнув Марс за лiсосмугою. – З мене вистачить». Милуючись зимовими пейзажами, вiн попрямував до села. Залишившись наодинцi з природою, Марс майнув у лiсосмугу. Живiт пiдводило з ранку, крутило, смикало – терпiти далi не мiг. Скинувши ватянi штани, грубi пiдштаники i сiмейнi труси, притиснувши рукою рушницю, мисливець присiв пiд високим ясенем. Звершивши цей подвиг, Марс зiбрався було вже вбратися у бойовий обладунок. Тiльки хотiв вiдставити улюблену рушницю, як прямiсiнько перед ним – за п’ять метрiв – пiднявся пристойних розмiрiв заець.

Який мисливець упустить таку здобич?! Миттю Марс приклав рушницю до плеча. Заець i не пискнув. Але стрiляти в такому положеннi Марсовi не доводилося. Вiддача! Приклад посадив мисливця в пристойну купу ще теплого гiвна!

Використовуючи пiдручнi засоби, тобто снiг i власнi пiдштаники, доблесний переможець зайцiв якось упорядкувався. Потiм, не довго думаючи, загорнув здобич у тi ж пiдштаники i сховав у сумку. Добре, що стояв мороз. Поки Марс дiйшов до села, все у сумцi пiдмерзло. «Цiкава ситуацiя, – думав Марс, – i зайчикiв повна сумка, i мисливець усрався Щось треба робити…» І тут якраз бiля чайноi зустрiв старого друга Башкира. Башкир готовий був випити. З нагоди вихiдного, доброго зимового дня, вдалого полювання, зустрiчi, староi дружби. Хiба мало приводiв? Товаришi прийняли пристойну дозу. Сумка лежала в коридорi, а тому запах стримував мороз… Додому Марс прибув пiзно ввечерi, як i мае приходити вдалий мисливець.

За доброю чаркою i розумними розмовами вiн геть-чисто забув про прикру подiю. А тому iз задоволеною усмiшкою вiддав дружинi сумку. Дружина, повернувшись iз кухнi, прокоментувала прихiд мисливця:

– Рiзне було у тебе на полюваннi… Але щоб ти так зайця злякався! Постарiв…

Башкира врятувало те, що вiн теж устиг прочитати газету. Тиждень дiд ховався у знайомих, родичiв, кумiв, але ж на весь вiк не сховаешся. Все ж викрутився Башкир. Попросив водiя автобуса, щоб той привiз з обласного центру три лiтри пива, у п’ятницю дочекався темноi пори, напнув на банку з пивом авоську i почимчикував до лазнi. Лазня в селi славилася на весь район. У п’ятницю – чоловiчий день, у суботу – жiночий. З’iжджалися з усiх усюд, а деякi любителi прибували навiть з обласного центру.

Башкир прийшов, коли народу було вже досить багато. Усi знали про «невигаданi iсторii» в районцi i з iнтересом чекали, чим це закiнчиться. Бiльшiсть спiвчувала Башкиру i незлостиво пiдсмiювалася над Марсом.

По тому, як стихли розмови, Башкир зрозумiв, що Марс тут, та й одяг знайомий побачив. Вiн роздягнувся, взяв таз, прикрив ним авоську з пивом i зайшов у лазню. Навiть тi, хто вже помився, повернулися в очiкуваннi видовища. Марс виник на порозi парилки немов давнiй бог вiйни, iм’я якого вiн так гордо носив, видихнув i вiдразу ж побачив худого низенького Башкира. Миттю схопив вiник i, переходячи на бiг, кинувся до кривдника. Башкир гримнув тазом об стiнку, втиснув обома руками банку з пивом у впадину живота i, високо пiднiмаючи ноги, кинувся тiкати. Два голих чоловiка: один кволий, ребристий, лисий; другий величезний, пружний, волосатий – бiгали, трясучи своiми принадами, мiж кам’яними столиками по слизькiй бетоннiй пiдлозi, як фiгуристи, виписуючи складнi «па». Усi, хто був у лазнi, притиснулися до стiнок i вболiвали… за пиво.

Регiт стояв неймовiрний. Марс кричав: «Уб’ю!» Башкир скавучав: «Пиво! Пиво!» Марс iнодi дiставав худу сраку Башкира сухим вiником. Башкир припускав швидше. При цьому вiн намертво вчепився в банку з пивом. Гвалт видавлював маленькi вiконця.

Нарештi Марс загнав свою жертву в кут i навис над худим тiлом. Башкир запищав: «Кину!!!» Марс вiдсахнувся, опустив руки, пошпурив вiник. «Давай пиво!» – видихнув вiн. Сварка закiнчилася мировою, народивши ще одну байку про пивний забiг у лазнi…

Здавалося, що дiд Башкир нiколи не спить. Вiн тiнню з’являвся на березi, коли пацани тихцем ставили вночi снастi на коропа, давав слушнi поради, а потiм сидiв з ними бiля вогнища до ранку, iв печену картоплю i розповiдав про скарби, захованi у Холодному Яру та на Гнилому Болотi.

Сашко з Модестом навiть зо два рази ходили в Холодний Яр. З лопатами, з мiшками виходили годинi о четвертiй ранку i цiлий день копали. Багато чого познаходили: наконечники, черепки рiзнi, навiть монети срiбнi, кiстки. Але нiчого вартого уваги. Знахiдки здали в музей, iм ще подяку у районцi надрукували.

Дiд Башкир якось сказав по п’янiй справi, що дорогий скарб у Холодному Яру знайти може лише той, хто поживе там, у лiсi А пацани навiть ночувати не залишалися. Незатишне мiсце…

Вже пiзнiше розказав дiд Окуню, що батько його був червоним командиром i воював ув Азii проти басмачiв. Коли ж батька перед вiйною репресували, вдалося Башкиру потайки добратися до рiдних мiсць. Був мобiлiзований до лав Червоноi армii, та воював недовго, потрапив у полон, утiк, знову прокрався додому, а щоб не спокушати долю, жив у лiсах. Тому й знав усiлякi таемницi природи. Односельцi навiть казали про нього, що вiн характерник. Нiколи дiд не повертався з рибалки без риби. На полювання не ходив, але сiльським мисливцям завжди пiдказував, якого дня i куди треба пiти, щоб бути зi здобиччю. Записаний був дiд пiд прiзвищем Бондаренко, але усi називали його Башкиром, хоч мало хто вже пам’ятав, що назвали так, коли прибув вiн до села з далекоi Азii…

– Чому ви не записуете, скiльки всього знаете? – запитував дiда Модест.

– Та пишу… Таку книгу накатаю, увесь свiт буде зачитуватися… – чи то жартував, чи хвалився старий Башкир.

А ще навчив Башкир хлопцiв читати. Починав оповiдати якусь книгу, а на найцiкавiшому мiсцi змовкав.

– Хочете знати далi – бiжiть до бiблiотеки, – смiявся.

Модя перечитав усе про iндiанцiв, потiм «запав» на iсторичнi романи, особливо про давнiх слов’ян. Сашко ковтав детективи. Але мрiяли обидва про скарби. Навiть дали один одному слово: якщо один iз них стане багатим i знаменитим – про товариша не забуде…

* * *

Модест i Сашко зустрiлися на цвинтарi, випили поминальну чарку. Увечерi Сашко зайшов у гостi та й засидiлися до свiтанку. Пили не поспiшаючи, помiрно, бiльше говорили, згадували. Сашко розпитував про нинiшне життя-буття, Модя вiдповiдав коротко, розповiдати особливо було нiчого.

– А як ти живеш? Що робиш? – запитав у старого друга Окунь.

– Це вже ближче до дiла, – чомусь хитро усмiхнувся Сашко. – Я займаюся бiзнесом.

– ?…

– Дивуешся… Правильно. На територii колишнього Союзу нинi iснують тисячi рiзновидiв бiзнесу. Яким тiльки бiзнесом я не займався! Вiд продажу жiночоi бiлизни до бартеру живого товару на телеапаратуру…

– Ну, ти даеш!!!

– Вiд валютних операцiй до «повiтряних» кредитiв. Десь прогорав, але не впадав у вiдчай, починав знову i злiтав нагору.

– І куди ж ти останнiй раз злетiв?

– О-о-о! Нинi мiй бiзнес пов’язаний з полiтикою. Ми поставили на переможця, – пафосно продекламував однокласник.

– Ти розшифруй.

– Розумiеш, полiтику роблять не за грошi, а за великi грошi. Кожному полiтиковi, який шануе себе, потрiбнi люди, фiрми, що вмiють «робити грошi»… Нормальною мовою скажу, що ми, тобто я i ще кiлька чоловiк, сидимо пiд одним депутатом, тримаемо декiлька фiрм, через якi вiдмиваемо грошi. Йому – пирiг, а нам – шматочки пирога.

– Вiн ваша «криша»?

– Звичайно. Вiн грошовитий. Грошi надходять вiд виробництва, iнтереси якого вiн просувае в парламентi, як модно зараз говорити, лобiюе. Є ще надходження вiд людей, яким вiн допомагае.

– Незабаром вибори… Якщо ваш пролетить?

– А навiщо ми цим займаемося? По-перше, вибори робляться за грошi, якi наш «тато» зараз збирае.

– Багато назбирав?

– Не перебивай… По-друге, навiть якщо вiн програе, ми спокiйно будемо працювати далi, зв’язки налагодженi, ми вже в обоймi.

– Цiкаво у вас там усе поставлено. У мене тут набагато простiше…

– Так знаю я твое «виробництво»!.. Не набридло?

– Набридло! До чортикiв! А що робити?

– От! Ти думаеш, навiщо я до тебе прийшов, горiлки попити та язика почесати? Воно, звичайно, приемно згадати нашi пацанячi подвиги… Але!.. Годi! Є у мене до тебе конкретна пропозицiя.

Жабов налив повнi чарки, крекнув: «Давай, Модику!», ковтнув одним махом.

– Так от… Потрiбнi своi люди, щоб було на кого покластися. Та й домовленiсть у нас була. Пам’ятаеш? Я хоч ще i не на вершинi, але близько. Хочу запропонувати тобi стати моiм охоронцем, думаю, згодом ти зможеш бути директором охоронноi контори.

– Оце тобi!!!

– А чого ти? Не святi горшки лiплять. Тебе Господь силою не обiйшов, розум е, не те, що в бiльшостi гоблiнiв, якi в охоронi ходять.

Модест задумався.

– Мужик ти правильний, працювати i слово тримати вмiеш, сiм’i в тебе немае, нiчого не тримае…

– Тут подумати треба…

– Ти ще скажи, що з бичками своiми пiдеш радитися. Що, тобi замiну не знайдуть? Зараз же не молотом худобу б’ють, електрика – кожен зможе, а сила твоя всихае…

– Мабуть, ти правий… Коли iдеш?

– Завтра.

– Заiдеш, дам вiдповiдь, а зараз ходiмо, проведу, поспати треба.

Вони жили на однiй вулицi. Йшли мовчки. Бiля будинку однокласника Модест крекнув, мiцно потис шкiльному товаришевi руку.

– Запали менi твоi слова, матерi його ковiнька! Що тут думати?! Згоден я, спробую влитися в нове життя, заiжджай, буду готовий!

– Ну i добре! Старий, у нас ще все попереду!

* * *

До мiста Модест звик швидко. Сашко сам привiз його в однокiмнатну квартиру.

– Це тобi вiд фiрми.

Квартира майже в центрi мiста йому подобалася. Офiс фiрми Жабова знаходився поруч, у колишньому районному комiтетi колишньоi комунiстичноi партii. Два квадратних хлопцi, що охороняли офiс, у декiлькох словах розповiли про правила, регламент та обов’язки. Нiхто не називав iх по iменi – Болiк i Льолiк. Сашко майже завжди брав iз собою в поiздки по мiсту однокласника.

– Твоя задача мовчати, слухати i дивитися. Я не думаю що який-небудь iдiот буде на мене нападати.

– І це робота? Ти платиш менi великi грошi за те, що я просто тебе супроводжую?

– Такi правила гри. А робота ще буде… Не дай боже!

Окунь ходив у тренажерний зал, калорiйно харчувався а у вихiднi днi – якщо не було поiздок з Жабовим – знайомився з мiстом. Вiн ранiше бував у обласному центрi, але поiздки були «цiльовi»: ринок, базар, унiвермаг. Мiсто було невеликим, запилено-провiнцiйним.

Через мiсяць знав усi райони, виiзди, основнi ресторани, бари, офiси. Дiловi партнери Сашка до нього звикли, впiзнавали, кивали.

Інодi на день-два навiдувався до села. Зустрiчали радо, розпитували про мiське життя, але далеко було Окуню до мистецтва дiда Башкира. Односельчани так i не могли зрозумiти, що вiн робить у мiстi i як заробляе грошi, а Модест якось у серцях сказав:

– Вiдчепiться! Скарб я знайшов у Холодному Яру. Ясно?

Хто повiрив, а хто нi, але бiльше не розпитували.

Полюбив ходити в театр. Квитки коштували недорого, людей на спектаклях було мало, нiхто не чавкав, не дзвонив по мобiльному, усi сидiли тихо, в антрактi прогулювалися у фойе. Усе це подобалося. Інодi розумiв, особливо коли дивився спектакль удесяте, що актори втомилися або з похмiлля, що грають абияк. Але завжди додивлявся до кiнця, не переймався i не сердився.

Одного разу вранцi Сашко покликав товариша до свого кабiнету.

– Сьогоднi iдемо на «стрiлку». Наша фiрма не розрахувалася у визначений термiн за товар, а постачальники попросили розiбратися з нами серйозних людей. Розмова буде складною.