скачать книгу бесплатно
Помовчали. Жабов безперервно димiв своiм «Мальборо» i крутив ручку радiоприймача.
– Слухай, Модю, ми iдемо до шефа, – глянув через плече, – я маю тебе пiдготувати.
– Я буду грати якусь особливу роль?
– Особливу – не особливу… Ти, крiм усього iншого, мiй давнiй товариш… До шефа не кожен вхожий.
– Ти ж iз ним працюеш, спiлкуешся, а я усього лише охорона.
– Начальник охорони.
– Ти мене вже пiдвищив?
– Ти – начальник охорони, i тобi будуть особливi завдання, особливi доручення, можливо, прямо вiд шефа.
Притиснувши зубами чергову сигарету, Сашко рiзко пiшов на небезпечний обгiн.
– Шефу ти сподобаешся, вiн про тебе вже знае i заздалегiдь симпатизуе. А особливi завдання – конкретнi грошi.
– Ми не продаемося, ми продаемося дорого, так, чи що?
– Так, Модю, вiд грошей нiхто не вiдмовляеться, час такий.
– Якi ж такi доручення?
– Ну, по-перше, потрiбно для початку зустрiтися iз шефом, а по-друге, буде так, як вiн вирiшить. Може доручити через мене, а може i напряму.
Бiльше про шефа i про конкретну роботу Сашко не сказав нi слова, патякав про час, грошi, успiх.
У столицi Модест був лише один раз, ще за радянських часiв. У сьомому класi навеснi на вихiднi дирекцiя органiзувала автобусну екскурсiю. Запам’яталася Лавра, Софiя, величезний стадiон, величний Днiпро, а ще – як ловили голубiв на мотузяну петлю. Що можна було побачити за два днi…
– Лiворуч – мiжнародний аеропорт, повiтрянi ворота краiни, запам’ятовуй, пригодиться. Ти ж за кордоном не був?
– Нi.
– Поiдеш, паспорт злiпимо.
Вечiрня столиця здалася Окуню гранд-дамою. Нiякого порiвняння з рiдним обласним мiстом. Море рiзнобарвних вогнiв, широкi вулицi, iномарки, центр нагадував европейськ й американськi мiста з фiльмiв. Висока коробка готелю закрила мiсяць, склянi дверi безшумно роз’iхалися, швейцар поштиво cхилив голову. Сашко усмiхнувся красунi-адмiнiстратору, змахнув перед ii очима кольоровою пластиковою карткою Лiфт миттево пiдняв iх на дванадцятий поверх.
– Ось нашi апартаменти.
Сашко вiдкрив холодильник у холi, дiстав мiнералку.
Номер був величезний. Спiльний хол, кiмната для нарад ванни, душовi, туалети, окремi кiмнати.
– Година часу, – вiдпочиваемо, перебираемось. Зустрiчаемося тут, – Жабов сховався за дверима.
Модя оглянув тимчасовий пристанок, розвiсив речi в шафi, швидко прийняв душ, включив телевiзор. Каналiв – не порахувати! З балкона столиця була як на долонi, вогням нi кiнця нi краю.
За годину зустрiлися в холi.
– У казино чи в бар?
– Аби поiсти…
– Тодi в ресторан, я забув, що твiй апетит не порiвняти з моiм.
Сашко набрав номер. Вiльний столик пообiцяли за двадцять хвилин.
– Завтра о десятiй зустрiч iз шефом, у нього до тебе е розмова.
– Що за розмова?
– Пам’ятаеш байки дiда Башкира про скарби? Пам’ятаеш нашi походи в Холодний Яр?
– А чого ж не пам’ятати? Ми усi тодi на це присiли, хто з пацанiв не мрiяв знайти скарб… Ти от знайшов…
– Шеф – любитель оригiнальних стародавнiх речей, – продовжував Сашко. – Йому на день народження подарували iкону, не iкону – iконище. Розмiр – зо два метри. Микола Чудотворець у золотому окладi. Не йому, правда, а дружинi… Дружина у шефа штучка ще та… Четверта вже… Мiс столиця… Красуня писана… Але стерво!..
Вiн щось ще розповiдав про дружину шефа, але Модя слухав неуважно, майже не слухав. Права була Лана, не для охорони власноi персони висмикнув його однокласник Сашко Жабов iз тихого сiльського життя. Потрiбно було продемонструвати шефу живого свiдка казок про скарби, щоб той ще бiльше повiрив у цi казки, щоб наблизив до себе. А свiдок, тобто вiн, Модест Окунь, шукатиме тi скарби, котрих, швидше за все, немае. А якщо немае, то й не знайде, а не знайде – з нього i запитають… Не дуже все це весело, але й нiчого особливо поганого. Деяка старовина в селi е. Якщо Сашковому шефу все це подобаеться – грошей дасть, а вiн уже умовить односельчан продати iкони та стародавнi книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навiщо iй грошi? Намисто iй дороге, з роду в рiд передаеться…
– …так що будь обережним, потрапиш на очi, сподобаешся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному лiжку. А не сподобатися iй ти не можеш, любить Ганна справжнiх чоловiкiв, нюхом iх чуе…
– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.
– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумiв або не слухав? Я тобi про неi десять хвилин товчу!
– А…
– Ходiмо перекусимо i спати.
Перекусили! Порцii подавали величезнi. У Сашка на тарiлках майже не убувало, навiть охочий попоiсти Модест не мiг усе подужати.
Невеликий ресторан в англiйському стилi з неголосною джазовою музикою заколисував, настроював на спокiйну фiлософську бесiду. Про справи бiльше не говорили, лiниво перекидалися нiчого не значущими фразами.
– Пора спочивати, – пiдбив пiдсумок дня Сашко.
– А розплатитися?
– У цьому готелi ми розрахованi на рiк уперед.
Декiлька секунд у лiфтi.
– Бай-бай. Завтра о дев’ятiй. Нас чекають…
– …великi справи, – закiнчив улюблену фразу Жабова однокласник.
* * *
Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офiс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишнi кедебешники, розвiдники, десантники. Персонал – два-три десятки вишколених рiзностатевих клеркiв, перевiрених уздовж i впоперек.
Однокласники усi «застави» пройшли швидко i за двi хвилини десята увiйшли до приймальнi шефа. Секретарка виглядала шiстнадцятирiчною дiвчинкою. Сашко усмiхнувся.
– Все молодiеш, Катрусю?
– Дякую, – Катруся пiдняла великi очi, простежила за стрiлкою настiнного годинника. – Можете заходити.
Чи то шеф не вiдповiдав кабiнету, чи то кабiнет не пiдходив шефу. Маленький низенький чоловiчок своею присутнiстю принижував кабiнет, але стояв посерединi, нi на сантиметр не зрушився, чекав, коли пiдiйдуть. Із Сашком привiтався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навiть голову трохи на бiк схилив, руку не випускав iз своеi жилавоi клiшнi. Модест не мiг вiдвести очi. Зморщене обличчя, нiс гудзичком, але погляд гiпнотизера i руки-капкани.
«Дiйсно, з таких лап вирватися важко. Жiнцi – майже неможливо, – думав, дивлячись в очi шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як вiн пiд ними не стерся?…»
– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркiт прибою.
– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклонi.
– Так-так, – гучним басом вiдiзвався Валентин Валентинович. – Все в iменi твоему дивне… Ходiмо, хлопчики.
Вони пройшли вслiд за шефом у глибину кабiнету, увiйшли в шафу, що виявилася передбанником затишноi кiмнати вiдпочинку з вузенькими крiслами.
«Очевидно, розмiри знiмали з гепи господаря», – вiдзначив про себе Модест.
– Сiдайте, – шеф натиснув кнопку мiнiатюрного пульта.
Нечутно, непомiтно, як тiнь, з’явилася дiвчина з приймальнi. Швидше, нiж це бувае звичайно, на рiзьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кiмнату заполонили пахощi кави.
– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф i провiв Катерину поглядом рисi. – За знайомство!
Чарка втопилася у шефа в руцi, i здавалося, що вiн пив iз власного кулака.
– Як там у вас справи?
Сашко ледве висунувся на край крiсла.
– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозумiли нас партнери…
– Знаю! – вiдрiзав, не розмикаючи вуст. – Про це потiм.
– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звiт привiз – Твiй товариш знае задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?
– Я йому трохи розповiв, думав, ви докладнiше…
– Думав! Ти краще за мене все знаеш, навiщо на мене звалюеш?
– Валентине Валентиновичу…
– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарнi, позитивнi, чемнi… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачае, вiдлучатися з мiста надовго вiн не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вiльна…
Модя пiдвiв голову, нiби просячи слова.
– Якщо i пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, вiн справи цi на iнших розкидае.
– Що потрiбно зробити, Валентине Валентиновичу? – пiшов у наступ.
– Не квапся, розповiм.
Знову непомiтно з’явилася Катя, помiняла попiльничку, налила в чарки коньяк.
– За успiх нашого пiдприемства!
Дорогий коньяк залишав приемне вiдчуття в ротi, теплом розходився по тiлу.
– Твiй товариш розповiв менi про деякi цiкавi речi, що знаходяться у вашiй мiсцевостi… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?
– Ікони е, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендуе.
– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’емо цiною i заберемо, книга вартiсна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.
– Олександре!
Жабов осiкся.
– Ще намисто е у баби Настi… Не продасть.
– Попрацюеш, поговориш з нею. Намисто яке?
– Фамiльне, з дiамантами.
– Обов’язково поговори, хай цiну призначить! А браслет?
– Який браслет? – зiграв Модя.
Шеф повернувся до Санi, вся його худюща фiгура виражала подив.
– Золотий браслет-оберiг у Холодному Яру! Дiд Башкир розповiдав.
– Ет! Казки це все…
– Та нi ж бо! – завiвся Жабов. – Дiд докладно розповiдав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.
– Я-то пам’ятаю, та не дуже вiрю.
– А ти перевiр! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевiр! Ви, хлопчики, от що…
Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руцi, як i чарка. Нiкого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, нiби короп хвостом хлюпнув.
– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, дiда цього гарненько розпитайте.
– Уся проблема в тому, що немае дiда, помер.
