скачать книгу бесплатно
Справжня iсторiя Стародавнього свiту
Олексiй Рафаiлович Мустафiн
«Справжня iсторiя Стародавнього часу» – нова книжка Олексiя Мустафiна, призначена не лише для пiдлiткiв, а й для дорослих. Яскравий i захоплюючий пазл, складений iз розповiдей про подii, якi вiдбувалися тисячi рокiв тому, iз цiкавинок iз життя видатних людей минулого, з iсторiй окремих краiн та народiв, на очах читача перетворюеться на загальну панораму найдавнiшоi доби в iсторii людства. Чому першi цивiлiзацii виникли там, де iжа людей була одноманiтнiшою? Чим марнославство перського царя допомогло розшифрувати писемнiсть народу, що зник за два тисячолiття до його народження? Коли вiдбулася найперша битва в iсторii i як визначили мiсце останньоi? Навiщо майя фарбували своi храми в червоний колiр, а вавилоняни вiддавали перевагу синьому? Чи з’явилася б демократiя, якщо б у грекiв не було абетки i металiчних грошей? І яке iмператорське хобi виявилося привабливiшим за владу над державою, що розкинулася на трьох континентах? Вiдповiдi на цi та багато iнших питань дозволяють не лише дiзнатися про цiкавi факти, але й зрозумiти «логiку iсторii».
О. Р. Мустафiн
Справжня iсторiя Стародавнього часу
Дiтям
Роздiл I
Свiтанок iсторii
Першi кроки людства
1. Виникнення людини. Історiя людства починаеться з появою перших людей. Вченi i досi сперечаються, коли й де це сталося. Але бiльшiсть iз них найближчими до людей вважае австралопiтекiв – мавп, якi мешкали в Африцi понад чотири мiльйони рокiв тому. Назва цих iстот украiнською перекладаеться як «пiвденнi мавпи». Ззовнi вони i справдi були не надто схожими на нас: заввишки трохи бiльше метра, з невеличкими головами зi скошеним чолом i без пiдборiддя. Але, на вiдмiну вiд бiльшостi мавп, австралопiтеки пересувалися на двох ногах. Це дозволяло iм озиратися навкруги, вистежувати здобич i завчасно помiчати небезпеку, а головне – звiльнило iм руки. Взявши до рук палицю або камiнь, австралопiтеки могли вiдбиватися вiд ворогiв i виконувати найпростiшу роботу – скажiмо, трощити горiхи чи викопувати iз землi корiння.
Австралопiтек (реконструкцiя Природничого музею Брауншвейга)
Вмiння використовувати знаряддя, стверджують ученi, вiдрiзняло австралопiтекiв вiд iнших тварин. І саме з розвитком цiеi корисноi навички чимало дослiдникiв пов’язують появу поряд iз «пiвденними мавпами» справжнiх людей. Це сталося близько двох мiльйонiв рокiв тому. Такий вiк мають знайденi археологами в долинi Олдувай у сучаснiй африканськiй краiнi Танзанiя найдавнiшi кам’янi знаряддя – оброблене з одного боку камiння. Їх навчилися виготовляти близькi родичi австралопiтекiв, яких ученi вiдносять до виду «гомо габiлiс» – украiнською це словосполучення перекладають як «люди вправнi». Людьми габiлiсiв iменують саме тому, що жодна тварина не може сама виробляти знаряддя працi.
Череп габiлiса (Нацiональний музей Танзанii)
Оскiльки першi виготовленi знаряддя були кам’яними, то й найдавнiшу епоху в iсторii людства вченi називають кам’яною добою. Кам’яну добу також подiляють на кiлька перiодiв. Найперший iз них називають палеолiтом – вiд грецьких слiв «палео» (стародавнiй) i «лiт» (камiнь), а початок палеолiту – за мiсцем найдавнiших знахiдок – олдувайською добою. Це був час, коли знаряддями слугували ледь оббитi чи просто розколотi каменi. Нам важко навiть казати напевно, чи обробляли габiлiси камiння свiдомо, чи це траплялося випадково. Але способи обробки каменю були схожими навiть у людей, якi жили далеко одне вiд одного i не могли спiлкуватися мiж собою.
Мiсця знахiдки залишкiв найдавнiших людей
Жили найдавнiшi люди майже так само, як i мавпи. Харчувалися фруктами, овочами, ягодами, iстiвним корiнням, листям, слимаками, комахами – всiм, що вдавалося знайти навколо. Вченi називають такий спосiб добування iжi збиральництвом. У пошуках харчiв люди постiйно переходили з мiсця на мiсце, а щоб легше було захищатися вiд ворогiв – гуртувалися у стадо, яке зазвичай складалося з 20–30 осiб. Проти великих хижакiв i хвороб найдавнiшi люди були безсилими, i мало хто з них доживав навiть до 25 рокiв.
2. Люди розселяються свiтом. Габiлiси були не единим видом найдавнiших людей. Поруч iз ними жили й iншi – ергастери (латиною – «працiвники»). Розвиненiшими за габiлiсiв i ергастерiв ученi вважають еректусiв – ця назва перекладаеться як «випростанi», або ж «прямохiднi». Еректуси i справдi не так сильно нахилялися вперед пiд час пересування. І харчувалися не лише рослинною iжею, а й полювали на тварин. Мисливство – небезпечнiша справа. Вона вимагала неабиякоi сили i спритностi. Але м’ясна iжа поживнiша, та й навичок виживання в еректусiв було значно бiльше.
Череп еректуса (Нацiональний музей Ефiопii)
У пошуках здобичi еректуси поступово розселилися на величезнiй територii – не лише в Африцi, а й у Європi та Азii, досягши Тихого океану. Першi вiдомi науцi кiстки еректусiв знайшли аж на iндонезiйському островi Ява. Оскiльки вони були не схожi на залишки сучасних людей, археологи назвали цих iстот пiтекантропами (з грецькоi це слово перекладаеться як «мавпа-людина»). Іншi рiзновиди еректусiв здобули назви за мiсцем знахiдок: синантроп («китайська людина»), атлантроп, гейдельберзець тощо.
Еректуси навчилися не просто обробляти каменi, а й виготовляти з них знаряддя певноi форми – рубила. Для полювання стародавнi мисливцi могли використовувати також загостренi гiлки дерев – найдавнiшi списи. Але до нашого часу збереглися здебiльшого вироби з каменю. За мiсцем першоi знахiдки рубил – мiсцевiстю Сент-Ашель у теперiшнiй Францii – наступний за олдувайською добою час в iсторii людства називають ашельською добою.
Праця сприяла розвитку людини. Вона вчилася мiркувати i спiлкуватися. Їi рухи були щоразу вправнiшими i точнiшими. Змiни вiдбувалися повiльно, але зрештою люди ставали все менш схожими на мавп i подiбнiшими до нас iз вами.
3. Пiдкорення вогню. Найдавнiшi люди боялися вогню, як його лякаються тварини. Але згодом (можливо, допомiг випадок або ж гору взяла цiкавiсть) люди зрозумiли, що полум’я може не лише боляче пекти, вбивати й знищувати. Якщо триматися вiд дерева, яке палае, на певнiй вiдстанi, воно може зiгрiти, а вночi – розвiяти темряву i вiдiгнати хижих звiрiв.
Поступово найкмiтливiшi збагнули, що вогонь можна зберегти, якщо до нього пiдкладати хмиз, траву чи сухе гiлля. Бiльш того: запалену гiлку або ж вугiлля, що тлiло, можна перенести у зручне мiсце: скажiмо, до печери, де людське стадо зупинилося на ночiвлю. Щоправда, часто переносити багаття було ризиковано, вогонь мiг згаснути. Це змушувало людей вести бiльш осiлий спосiб життя, облаштовуючи бiльш-менш постiйнi житла.
У теплiй i свiтлiй оселi людина вже не так залежала вiд змiни дня i ночi. Вогонь допомагав розколоти камiння i загострити списи. Полум’я навчилися застосовувати й пiд час полювання, заганяючи заляканих вогнем тварин до завчасно облаштованих пасток. Врештi-решт, люди почали використовувати вогонь i для приготування iжi. Можливо, й цього разу допомiг випадок – хтось скуштував м’яса, яке просто впало у багаття, та, вражений його смаком, подiлився своiм вiдкриттям iз сородичами. Так чи iнакше, але пiдкорення вогню дозволило людям вести зовсiм iнший спосiб життя, не схожий на iснування тварин.
Поява «людини розумноi»
1. Льодовиковий перiод. Близько 150 тисяч рокiв тому умови iснування людей раптово погiршилися. Щороку зима ставала довшою, лiто – прохолоднiшим. Снiг подекуди не встигав розтанути, земля промерзала, а пiвнiч Європи та Азii вкрилася справжнiм крижаним панциром, що поступово почав просуватися на пiвдень. Розпочалася доба великого зледенiння, або ж льодовиковий перiод.
Свiт за мустьерськоi доби
Змiн зазнав i рослинний, i тваринний свiт. Краi, наближенi до льодовика, перетворилися на холодну пустелю – тундру. Звичнi до тепла звiрi загинули або перекочували до Африки, поступившись мiсцем гiгантам, вкритим шерстю, – мамутам, вiвцебикам, печерним ведмедям. Люди, майже позбавленi рослинноi iжi, змушенi були навчитися полювати i на цих звiрiв. Якщо полювання закiнчувалося успiшно – м’яса, жиру, кiсток вистачало для харчування й обiгрiву житла протягом усього року. Але зусиль невеликого людського стада для перемоги над такою великою твариною було замало. Щоб вижити, люди мусили ставати згуртованiшими й органiзованiшими.
2. Неандертальцi. Впоратися з новими випробуваннями еректуси не могли. Вони якщо й вижили, то лише у вiддалених краях на пiвднi. Натомiсть у льодовиковий перiод заявили про себе новi види людей, першими з яких були неандертальцi. Їх так називають за мiсцем, де вченi вперше знайшли кiстки людини цього виду, – ущелиною Неандерталь на територii сучасноi Нiмеччини.
Неандертальцi вiдрiзнялися вiд попередникiв значно бiльшим мозком, були кмiтливiшими i значно сильнiшими. Точно вiдомо, що неандертальцi вбиралися в одяг зi шкiри i хутра вбитих звiрiв – iнакше просто не пережили б сувороi зими. А для цього вони мали навчитися виготовляти новi кам’янi знаряддя – такi як шкребки i гострокiнечники – iз завчасно зроблених заготовок. За мiсцевiстю, де були знайденi такi знаряддя, – Ле Мустье у нинiшнiй Францii – «добу неандертальцiв» називають мустьерською. За мустьерськоi доби люди навчилися не тiльки пiдтримувати, а й добувати вогонь – за допомогою iскри вiд кременя або тертя. Порiвняно з сучасною людиною неандертальцi мали вигляд, щоправда, дещо незграбний i, на думку вчених, не вмiли чiтко говорити, спiлкуючись мiж собою вигуками. Але цього iм цiлком вистачало для того, щоб влаштувати доволi складнi справи, такi як полювання на мамута або ж будiвництво великоi оселi зi звiриних кiсток та шкiр.
Неандерталець iз впольованою твариною (реконструкцiя Неандертальського музею)
Неандертальцi жили вже не стадами, а первiсними громадами. Житло, запаси iжi та навiть знаряддя працi були спiльними. Чоловiки разом полювали i будували, жiнки займалися збиральництвом, облаштовували побут, пiдтримували вогонь, готували iжу, шили одяг i виховували дiтей – теж спiльно. Деякi вченi вважають, що неандертальцi вiрили в iснування потойбiчного свiту, адже ховали померлих, залишаючи разом iз тiлом предмети, що могли бути «використанi» пiсля смертi.
Битися за iжу та кращi умови для життя громадам неандертальцiв доводилося не лише з хижими тваринами, а й мiж собою. У печерi бiля сучасного мiста Крапини у теперiшнiй Хорватii археологи знайшли залишки кiстякiв кiлькох десяткiв давнiх людей. Вони були вбитi та, цiлком iмовiрно, з’iденi такими ж, як i вони самi, неандертальцями. Деякi вченi вважають, що цi люди загинули пiд час збройноi сутички, яку вони називають «битвою пiд Крапиною» – найдавнiшою з вiдомих нам битв у людськiй iсторii.
3. Кроманьйонцi. Дещо пiзнiше неандертальцiв – близько 70 тисяч рокiв тому – з’явилися й сучаснi люди, якi належать до виду гомо сапiенс. Із латини ця назва перекладаеться як «людина розумна». Найдавнiших представникiв нашого виду, щоб не плутати з теперiшнiми людьми, iменують також кроманьйонцями – за мiсцем першоi знахiдки iхнiх кiсток, печерою Кро-Маньйон (сучасна Францiя). Проте варто пам’ятати, що за своею внутрiшньою будовою i фiзичним розвитком кроманьйонцi нiчим не вiдрiзнялися вiд сучасних людей.
Кроманьйонська жiнка (реконструкцiя Неандертальського музею)
Тривалий час кроманьйонцi жили одночасно з неандертальцями, а iнодi – й поряд. За часiв льодовикового перiоду перевага була на боцi останнiх – сильнiших i бiльш пристосованих до суворих зимових умов. Але iз загальним потеплiнням чисельнiсть кроманьйонцiв почала зростати, а iнших видiв людей – скорочуватися. На думку деяких учених, остаточному зникненню неандертальцiв сприяли хвороби, до яких сучасна людина виявилася стiйкiшою. Хоча цiлком можливо, що нашi «далекi родичi» й не щезли остаточно. Адже й досi розповiдають легенди про «снiгову людину», яка нiбито живе у далеких горах i за описом дуже схожа саме на неандертальця.
Складнi знаряддя мезолiтичноi доби (реконструкцiя Киiвського археологiчного музею)
Кроманьйонцi запозичили бiльшiсть досягнень своiх попередникiв та сучасникiв i збагатили людство новими винаходами. Насамперед, вони навчилися робити складнi знаряддя з ручкою та лезом: ножi, сокири, стрiли. Вже пiсля завершення льодовикового перiоду (нова доба дiстала назву мезолiт – вiд грецьких слiв «мезо» (середнiй) i «лiт» (камiнь)) поширення набули гарпуни та луки, якi дозволили полювати на тварин i птахiв iз великоi вiдстанi. Для риболовлi та пересування водоймами почали використовувати спочатку плоти (зв’язанi мiж собою стовбури дерев), а згодом – i справжнi човни. І, нарештi, люди зрозумiли, що тварини можуть бути не лише ворогами чи здобиччю. Кроманьйонцi приручили собаку, який став незамiнним помiчником мисливцiв i охоронцем житла.
Найдавнiше зображення собаки, знайдене в печерi Фон-де-Гом
Початки громадського життя
1. Рiд i плем’я. Кроманьйонцi жили родовими громадами. Рiд складався з кiлькох спорiднених мiж собою великих сiмей, якi вважали, що походять вiд одного пращура – людини, звiра, птаха тощо. Такого легендарного пращура називають тотемом. Ім’я тотема мав увесь рiд – людина з гордiстю казала, що належить до роду вовка, ведмедя, бобра тощо.
Мисливцi у походi. Малюнок, знайдений у печерi Ремiгiя
Громади складалися зi 100–120 осiб. Керували життям громади наймудрiшi й найдосвiдченiшi члени роду – старiйшини. Їх вважали охоронцями спiльноi пам’ятi роду, досвiду i звичаiв, вони стежили за тим, щоб усi родичi дотримувалися правил поведiнки, не зазiхали на частку iншого у спiльнiй здобичi чи мiсце у житлi, вирiшували суперечки, якi виникали всерединi громади.
Кiлька родiв, що жили поруч i були пов’язанi мiж собою родинними стосунками, об’еднувалися у плем’я. Питання, якi стосувалися всiх, вирiшували на загальних зборах племенi, а мiж зборами громадським життям керували старiйшини родiв.
2. Мова i раси. Громадське життя неможливе без спiлкування людей мiж собою. Тож саме в цей час виникла й мова – тим бiльше, що, на вiдмiну вiд неандертальцiв, навiть найпершi кроманьйонцi були спроможнi говорити чiтко i зрозумiло одне для одного. Спочатку використовували лише кiлька десяткiв слiв, i мова була надзвичайно простою. Але що складнiшим ставало життя людини, то багатшою i витонченiшою ставала мова. За допомогою мови можна було не тiльки дiлитися безпосереднiми враженнями i спонукати родичiв до якихось дiй, а й зберiгати пам’ять про подii, що вiдбулися давно, i передавати досвiд вiд поколiння до поколiння.
Вченi й досi сперечаються, чи iснувала колись едина мова, зрозумiла для всiх «людей розумних», чи iх одразу було кiлька, i виникли вони в рiзних мiсцях. Беззаперечно лише одне: з часом кiлькiсть мов i говiрок зростала, адже кроманьйонцi розселилися на величезнiй територii, й окремi групи людей змушенi були пристосовуватися до рiзних умов життя, пiдшукуючи новi слова i способи висловити своi переживання. Що далi племена жили одне вiд одного, то бiльше вiдрiзнялися iхнi говiрки. Так виникли не лише окремi мови, а й мовнi групи i мовнi сiм’i. Скажiмо, сучасна украiнська разом iз росiйською, польською, болгарською становить групу слов’янських мов, а разом з iншими слов’янськими, балтiйськими, романськими мовами вони становлять сiм’ю iндоевропейських мов. Водночас iсторики припускають, що колись давно могла iснувати едина слов’янська, а ще ранiше – едина iндоевропейська мова.
Поширення у свiтi найвживанiших мов
Згодом люди, якi жили на рiзних континентах, почали вiдрiзнятися одне вiд одного i зовнiшнiстю. Так, мешканцi прохолоднiшоi Європи i зараз зазвичай мають бiляву шкiру i великий нiс, пустельноi Азii – жовтувату шкiру i вузькi очi, а спекотноi Африки – темну шкiру i широкi губи. Групи людей, якi вiдрiзняються одна вiд одноi за зовнiшнiми ознаками, називають расами. Щоправда, цей подiл е доволi умовним. Адже насправдi груп iз властивими лише iм особливими ознаками багато, i визначати iх можна по-рiзному. Та й представники нiбито однiеi раси часто не схожi один на одного. До того ж, за тривалу iсторiю людства представники рiзних рас встигли безлiч разiв змiнити мiсце проживання i породичатися мiж собою. А головне – немае сталого зв’язку мiж расовими вiдмiнностями i розумовими здiбностями людей, якi насправдi е представниками единого виду: гомо сапiенс.
3. Первiснi релiгiйнi вiрування. Первiснi люди були надзвичайно спостережливими. Адже вiд знань про властивостi рослин i звички тварин, вiд умiнь передбачати змiну погоди залежало iхне життя. Проте зрозумiти, чому все у свiтi вiдбуваеться саме так, а не iнакше, вони не могли. Не вмiли навiть пояснити, що вiдбуваеться з ними самими щодня, коли вони засинають. Увi снi наче мандрували – бачили знайомi, а iнодi – i незнайомi краевиди, тварин i людей. Але родичi, що в цей час не спали, казали, що насправдi поснулi навiть не ворушилися. Розмiрковуючи над цим, люди вирiшили, що у них е не лише тiло, а й душа – щось таке, що надае iм можливiсть жити й мислити. Пiд час сну душа нiби залишае тiло i може подорожувати свiтом. Якщо ж людина не прокидаеться – вона помирае, бо душа не повертаеться до тiла i залишаеться у потойбiчному свiтi: казковiй «краiнi мертвих».
Душа залишае тiло померлого. Зображення на египетському папiрусi
Оскiльки iнодi ввi снi люди бачили померлих родичiв, то прийшли до висновку, що душi пращурiв iснують поруч iз ними, допомагають чи шкодять живим. І вирiшили: щоб жити «в мирi» з душами померлих, iх варто «пiдгодовувати» i забезпечувати «усiм необхiдним» для iснування у потойбiчному свiтi. Такi «дарунки» називають жертвами.
Первiснi люди вiрили, що душа е не лише у людей. А й у тварин, рослин, камiння, струмкiв i навiть природних явищ. Або ж за кожним iз них ховаеться якась надприродна iстота, яку називали духом. Духи могли бути злими чи добрими, залежно вiд того, допомагали вони людинi чи заважали. Щоб духи були милостивими, iм теж приносили жертви. Інодi для цього визначали особливi мiсця, якi називають святилищами, i виготовляли зображення духiв, що iх iменують iдолами. Так (чи майже так) виникли першi релiгiйнi вiрування.
Сучаснi чаклуни з племенi Ласса (Нiгерiя)
«Спiлкуватися» з духами i душами померлих так, щоб це допомагало людинi, звiсно, могли не всi. У когось це виходило краще за iнших – як правило, це були люди, якi мали або певнi надзвичайнi здiбностi, або бiльше знань i досвiду. Згодом саме вони ставали жерцями (слово це спочатку означало лише «тi, хто приносить жертви»). Зазвичай жерцi не лише «спiлкувалися» з духами, а й турбувалися про збереження знань про навколишнiй свiт, допомагали порадами i лiкували. Первiсних жерцiв називають ще шаманами або чаклунами, адже для того, щоб привернути прихильнiсть духiв, вони виконували вiдомi лише iм рухи i вимовляли особливi звуки чи слова – шаманили, чаклували. Звичайнi люди ставилися до них iз повагою та острахом, вважаючи шаманiв мало не чарiвниками.
4. Виникнення мистецтва. Про те, який вигляд мали стародавнi чаклуни, ми дiзналися iз зображень, якi залишили на стiнах печер первiснi люди. Кроманьйонцi були першими в iсторii митцями. Найдавнiшими художнiми творами вважають вiдбитки долонь, обведенi кольоровою землею, знайденi у печерi Коске у Францii. Але згодом з’явилися i справжнi картини: одно- i рiзнокольоровi.
Вiдбиток людськоi долонi, знайдений у печерi Гуа Тевет
Зазвичай малюнок спочатку видряпували на поверхнi каменя, а потiм забарвлювали його фарбами, зробленими iз сажi, крейди або глини. Людей, щоправда, першi митцi малювали не часто й не надто охоче. Значно бiльше до наших часiв дiйшло зображень тварин – мамутiв, бикiв, коней, на яких полювали тодiшнi мисливцi. Найвiдомiшi з них знайденi у печерах Ляско (це сучасна Францiя) i Альтамiра (в Іспанii).
Кiнь. Малюнок, знайдений у печерi Ляско
Вченi гадають, що давнi люди могли використовувати картини для того, щоб тренуватися перед полюванням чи намагатися зачаклувати духiв зображених звiрiв. Правда це чи нi, але малюнки вражають своею красою i художньою точнiстю. Це було справжне мистецтво – тобто пiзнання й вiдтворення свiту через почуття та переживання. За допомогою мистецтва людина почала й перетворювати свiт навколо себе, робити його красивiшим i привабливiшим – крок за кроком, прикрашаючи житло живописом, одяг – орнаментом або створюючи об’емнi зображення тварин i людей – скульптуру.
Розповiдi, перекази й пiснi – це теж особливе мистецтво, початок якого сягае давнiх часiв. Спiв – це перша музика, створена людьми. Згодом до неi додалася гра на музичних iнструментах. Першим iз таких iнструментiв вважають маленьку кiстяну флейту, шматочки якоi були залишенi в печерi Дiв’е Бабе у Словенii. А в Украiнi бiля Мiзина знайшли цiлий набiр iнструментiв для первiсного «оркестру», який переконав учених, що в тi далекi часи виникло i мистецтво танцю.
Найдавнiша флейта, знайдена в печерi Дiв’е Бабе
Звичаi, релiгiйнi вiрування, мистецтво та спiльнi життевi навички людей вченi називають культурою. Спочатку значних вiдмiнностей мiж спiльнотами людей, якi жили одночасно на рiзних континентах, не було – тому вченi вважають, що належали вони до единоi культури: олдувайськоi, ашельськоi, мустьерськоi тощо. Але з ускладненням господарського i громадського життя виник подiл на рiзнi культури, якi спiвiснували, поборювали i збагачували одна одну. Так, скажiмо, культуру мешканцiв Передньоi Азii доби мезолiту називають натуфiйською, Пiвнiчноi Африки – капсiйською, Захiдноi Європи – азильською, а земель нинiшньоi Украiни – зимiвникiвською. Усi цi назви походять вiд мiсць перших знахiдок пам’яток цих культур.
Первiснi хлiбороби i скотарi
1. Виникнення землеробства. За мiльйони рокiв первiсноi iсторii люди подолали великий шлях. Вони змiнилися зовнi, iншою стала iхня свiдомiсть, зросли знання про навколишнiй свiт, досконалiшими стали знаряддя працi. Але заняття людей залишалися незмiнними. Кроманьйонцi, як i iхнi далекi пращури, харчувалися тим, що чоловiки могли вполювати, а жiнки – зiбрати у навколишнiх лiсах чи на луках. Вони лише привласнювали собi те, що створювала природа, а виготовляли тiльки засоби для працi. Проте можливостi природи – обмеженi. І якщо на початку iсторii, коли людей було небагато, iжi вистачало на всiх, зi зростанням населення прогодуватися ставало все важче. Люди змушенi були дбайливiше ставитися до того, що мали, шукати новi, врожайнiшi iстiвнi рослини, вчитися захищати iх вiд бур’яну i шкiдникiв.
Найкмiтливiшi зауважили, що зерна, недбало просипанi минулого року бiля оселi, проростають i можуть дати новий врожай, i здогадалися, що рослини можна пересаджувати на зручнiше мiсце, аби iх легше було доглядати. Згодом селяни навчилися навмисно виокремлювати дiлянки землi – городи та поля, обробляти ii мотиками, сiяти й боронити, а коли зерно достигало, зрiзати його особливими ножами – серпами. Зiбране насiння перетирали на борошно i пекли з нього хлiб.
Серп неолiтичноi доби
Вченi стверджують, що землеробство виникло близько 12 тисяч рокiв тому, або ж за 10 тисяч рокiв до нашоi ери, у Захiднiй Азii – на землях так званого «Родючого пiвмiсяця», мешканцi якого першими навчилися сiяти пшеницю та ячмiнь. Цi та iншi рослини, якi люди вирощують для своiх потреб, називають культурними. Культурнi рослини вiдрiзняються вiд диких попередникiв, адже для нового висiвання селяни наполегливо вiдбирали краще насiння iз потрiбними властивостями i так поступово створювали новi, врожайнiшi або ж витривалiшi сорти. Кiлькiсть видiв культурних рослин також зростала: на сьогоднi iх нараховують понад шiстсот.
«Родючий пiвмiсяць». Територiя розселення перших землеробiв
Землеробство вимагало вiд людей бiльших витрат, бiльше часу, бiльше наполегливостi, анiж збиральництво, а отримували вони доволi одноманiтну i менш поживну iжу. Однак iжi тепер було значно бiльше, анiж ранiше. І це дозволяло прогодувати бiльшу кiлькiсть людей.
2. Поява скотарства. До появи землеробства поруч iз людиною жила лише одна тварина – собака. Хоча мисливцi, полюючи на дорослих кiз чи баранiв, iнодi залишали живими козенят чи ягнят i тримали iх «про запас» – на випадок, якщо наступного разу полювання буде невдалим. Але це траплялося хiба що час вiд часу. Лише згодом люди зрозумiли, що приручити тварину й тримати ii поруч iз оселею зручнiше, анiж шукати у лiсi, покладаючись на випадок. Щоправда, приручених тварин треба постiйно годувати, i для цього були потрiбнi чималi запаси рослинноi iжi. Це стало можливим лише з появою землеробства. Тож ученi припускають, що скотарство виникло майже одночасно iз вирощуванням культурних рослин – також близько 10 тисяч рокiв до нашоi ери.
Фiгурка бика, знайдена на пiвднi сучасного Іраку (Лувр)
Тварин, яких люди вирощують у своему господарствi, називають свiйськими. Спочатку люди приручили кiз, згодом були одомашненi вiвцi, свинi, корови. Люди вирощували iх не лише заради м’яса чи шкiри. Адже тварини давали ще й смачне i поживне молоко, а згодом iз молока люди навчилися робити сир. Кiз i овець тримали ще й заради теплоi вовни. Зазвичай у громадi iснував розподiл працi – вирощували хлiб переважно жiнки, розводили худобу здебiльшого чоловiки.
Із появою хлiборобства i прирученням свiйських тварин життя людей докорiнно змiнилося. Тепер вони могли самi виробляти те, що ранiше брали вiд природи. Виникло аграрне, або ж сiльське господарство. Це був перший справжнiй переворот в iсторii людського суспiльства. Вченi такi рiшучi змiни називають революцiями – у перекладi з латини це слово, власне, й означае «переворот». Тому появу землеробства i скотарства називають аграрною революцiею. А оскiльки вiдбулася вона наприкiнцi кам’яноi доби – в перiод, що мае назву неолiт, то використовують ще одне визначення – неолiтична революцiя.
3. Розвиток ремесел i початки торгiвлi. Неолiт (вiд грецьких слiв «нео» (новий) i «лiт» (камiнь)) взагалi принiс людству багато чого нового. Саме в цей час були винайденi прядка, з допомогою якоi з вовни, льону чи коноплi робили нитки, та перший ткацький верстат. Верстат складався з дерев’яноi рами, на яку нитки щiльно натягали з гори донизу. Залишалося лише рядок за рядком пропускати через них поперечнi нитки – i виходила тканина. З тканини шили одяг – значно легший i зручнiший за той, що ранiше виготовляли зi шкiри.
Первiсний ткацький верстат (сучасна реконструкцiя)
Люди почали робити мiцний посуд iз глини. Спочатку нею лише обмазували плетенi кошики. Але згодом побачили: якщо такий кошик потрапляе до багаття, то пруття згорае, а глина набувае мiцностi та не пропускае воду. Пiсля цього глинянi вироби почали навмисно обпалювати у вогнi. Вироби з обпаленоi глини називають керамiчними, або ж просто керамiкою, а виготовлення керамiчного посуду iменують гончарством.
Керамiчна посудина неолiтичноi культури Дзьомон (Токiйський нацiональний музей)
Гончарство i ткацтво стали одними з перших ремесел. Первiснi гончарi та ткалi зазвичай поеднували свое ремесло iз заняттям землеробством чи скотарством. Але згодом з’явилися люди, для яких ремесло стало головним, ба навiть единим заняттям, – ремiсники. Вони виготовляли тканини чи посуду значно бiльше, анiж було потрiбно в iхньому власному господарствi, i просто обмiнювали надлишки своiх виробiв на хлiб, сир чи м’ясо у родичiв або сусiдiв. Речi, призначенi не для власного вжитку, а для обмiну, зазвичай називають товарами.
Обмiнювалися мiж собою й окремi громади, адже навiть поклади глини, придатноi для виготовлення посуду, зустрiчаються не всюди. Що вже казати про сiль чи кремiнь – цей камiнь був найкращим для виробництва знарядь працi. Звiсно, хлiбороби, скотарi чи ремiсники не мали часу й сил для мандрiвок i пошукiв потрiбних виробiв, тому згодом цю справу взяли на себе посередники – торгiвцi. А обмiн перетворився на окреме заняття – торгiвлю. Щоб полегшити обмiн, торгiвцi з часом почали визначати цiну окремих товарiв, прирiвнюючи iхню вартiсть до певноi кiлькостi черепашок, шкiр тварин або ж мiр зерна.
Становлення патрiархального суспiльства
1. Початок доби металiв. Чим бiльше у давнiх людей було знарядь працi, чим досконалiшими вони ставали, то бiльше було потрiбно матерiалу для iхнього виробництва. Але з часом запаси кременя почали вичерпуватися. Наприкiнцi неолiту дiставати його доводилося навiть з-пiд землi, викопуючи глибокi ями – шахти, стiнки яких будь-якого моменту могли завалитися, поховавши пiд собою копачiв.
Шахта неолiтичноi доби в Валькенбурзi
Шукали люди i те, чим можна замiнити кремiнь. У цих пошуках вони звернули увагу на дивнi камiнцi, що вiд ударiв не розколювалися, а плющилися, у вогнi ж – розм’якшувалися, набуваючи цiлком iншоi форми i вигляду. Так вiдкрили метали. Першим металом, iз яким «познайомилися» люди, було золото. Але його знаходили не так часто i тому цiнували неабияк високо, та й виготовляли iз золота переважно прикраси.
Мiдь зустрiчаеться у природi частiше, хоча й не у чистому виглядi, а у складi руди. З мiдi теж спочатку робили прикраси, але згодом зрозумiли, що цей метал цiлком придатний i для виготовлення знарядь працi. І навiть зручнiший за кремiнь. Адже мiдна сокира не ламалася, а лише гнулася, ii лезо можна було гострити. З появою мiдi з’явилися i зовсiм новi iнструменти, якi неможливо виготовити з каменя, – такi як пилка або ножицi. Близько п’яти тисяч рокiв до нашоi ери люди навчилися будувати великi печi, в яких мiдь можна було не лише розiгрiвати, а й плавити. Розплавлений метал просто розливали у глинянi форми, i коли вiн охолоджувався – отримували вже готовi вироби.
Мiдь у природному виглядi
Щоправда, для деяких виробiв м’який метал не пiдходив – тому, наприклад, наконечники стрiл продовжували виробляти з кременя. Тож нову добу в iсторii людства називають не мiдною, а мiдно-кам’яною добою, або ж енеолiтом.
2. Змiни у сiльському господарствi. З появою мiдних знарядь обробляти землю стало легше. Ще одним корисним вiдкриттям стало винайдення плуга, який зовнi нагадуе ту ж мотику, але значно бiльшу i, звiсно, важчу. За допомогою плуга можна не просто розпушувати землю, а й робити в нiй глибокi борозни – орати. Щоправда, для того аби тягнути плуга, людськоi сили вже не вистачало – доводилося запрягати у нього бикiв. І якщо ранiше в полi працювали переважно жiнки з мотиками, то з важким плугом i биками поралися вже чоловiки.
Обробляти землю i вирощувати худобу одночасно було важко. Тож однi громади згодом стали переважно землеробськими, а iншi – скотарськими. Хлiбороби жили на одному мiсцi та змiнювали його лише тодi, коли навколишнi поля виснажувалися. Тому будували постiйнi житла з глини чи камiння. Скотарi змушенi були постiйно пересуватися в пошуках свiжоi трави для своiх черiд. Тож жили зазвичай у наметах, якi легко було збирати й розбирати.
Спочатку землеробськi й скотарськi громади мирно спiвiснували мiж собою, обмiнюючи живу худобу, м’ясо тварин, шкiру чи вовну на зерно та городину. Але з часом мiж ними почали спалахувати i суперечки, адже iнодi тi самi землi орачам були потрiбнi пiд поля для вирощування хлiба, а iхнiм сусiдам – пiд пасовища.
3. Поява приватноi власностi. Змiни вiдбувалися не лише в господарствi, а й у родинних стосунках. Тепер саме дорослого чоловiка вважали головою сiм’i, волi якого мали беззаперечно пiдкорятися його дружина, дiти й онуки, якi мешкали з ним пiд одним дахом. Ученi називають таку сiм’ю патрiархальною (це слово з грецькоi перекладаеться як «влада батька»).
Зусиль однiеi сiм’i тепер цiлком вистачало, щоб упоратися з оранкою або доглядом за великою чередою. Тож i працювати единою громадою вже не було потреби. Вiдтак голови сiмей почали вимагати подiлу ii майна на окремi частки, якими вони могли б користуватися на власний розсуд. Якщо ранiше iснувала лише громадська власнiсть, то тепер поруч iз нею виникае власнiсть приватна, яка належить не всiй громадi, а тiльки одному господарю.
Спочатку приватною власнiстю стали знаряддя працi й житла. Потiм почали дiлити мiж сiм’ями худобу – пасти ii й надалi могли спiльно, але кожен знав, яка саме тварина належить йому. Згодом, щоб нiхто не зазiхав на чуже майно, почали використовувати особливi мiтки – клейма. У землеробських громадах спочатку дiлили тiльки врожай. Пiзнiше кожнiй сiм’i почали видiляти окремi дiлянки землi у користування. Але тривалий час земля все одно вважалася громадською власнiстю. Усiй громадi належали також лiси, пасовища i водойми.
Поява приватноi власностi сприяла розвитку суспiльства. Адже тепер добробут кожноi сiм’i залежав вiд ii власноi вправностi. Якщо працювали добре – то й врожай був вищим, i худоба давала бiльше шерстi, молока i м’яса, i запасiв iжi вистачало не на один рiк, якщо нi – нарiкати можна було лише на самих себе.
Табличка з малюнком, що може бути «знаком власностi», знайдена у Градешницi (сучасна Болгарiя)
Проте з появою приватноi власностi з’явилася i майнова нерiвнiсть, адже в однiеi родини всього було вдосталь, а iнша ледь зводила кiнцi з кiнцями. Щоб вижити, зубожiлi члени громади могли, звiсно, звернутися по допомогу до iнших, але тепер збiжжя чи iнше майно доводилося позичати – брати у борг, а потiм повертати, часто – у бiльшому обсязi. Дехто взагалi був змушений iти у найми – тобто працювати за певну винагороду в заможнiшого господаря. З’явилися причини для заздрощiв, прагнення привласнити чуже майно, крадiжок i грабункiв, якi майже не траплялися у родовому суспiльствi.
4. Патрiархальне суспiльство. З появою патрiархальноi сiм’i та приватноi власностi рiд не зник, але вже не вiдiгравав вирiшальну роль у спiльному життi людей. Тепер громаду становили сусiди, самостiйнi господарi, якi жили поруч, в одному селi, але не обов’язково були родичами. Таке об’еднання вченi називають сусiдською, або ж патрiархальною громадою.
Фiгурка чоловiка, знайдена у Хаманджii (Музей нацiональноi iсторii та археологii в Констанцi)
Усi справи, якi не стосувалися окремоi сiм’i, сусiди вирiшували спiльно. Громада розпоряджалася майном, що перебувало у загальнiй власностi: лiсами, пасовищами, водоймами. Якщо земля не була остаточно розподiлена i перетворена на приватну власнiсть, саме громада вирiшувала, як розподiляти окремi дiлянки мiж сiм’ями, щоб кожна з них могла себе прогодувати. Якщо спалахувала пожежа або селищу загрожувала повiнь, сусiди боролися з ними разом. І, звiсно, спiльними зусиллями громада захищалася вiд нападу ворогiв.
Щоправда, коли ворогiв було багато, впоратися з ними окремiй громадi було не пiд силу. На допомогу приходили iншi громади, що разом становили плем’я. Кiлька племен, у свою чергу, утворювали мiж собою союзи, спочатку нетривкi, а згодом – мiцнiшi, що часом охоплювали територiю цiлоi краiни. Союз племен був найвищою ланкою громадського устрою за часiв патрiархального суспiльства. Інодi такi союзи називають первiсними народами.
Старiйшини племен радяться мiж собою. Малюнок з рельефу на колонi Марка Аврелiя у Римi
Зазвичай племена, що входили до такого союзу, i справдi розмовляли однiею мовою, мали схожi релiгiйнi вiрування й уявлення про свiт, дотримувалися спiльних правил поведiнки. Керували життям племен та iхнiх союзiв старiйшини найповажнiших родiв, якi час вiд часу збиралися на спiльну раду. Рiшення ради старiйшин були обов’язковими для всiх одноплемiнникiв. Тих, хто вiдмовлявся iх виконувати, могли покарати смертю або ж вигнанням, що для людини тiеi доби було гiрше за смерть.
