скачать книгу бесплатно
Змiни у громадському життi
1. Виникнення суспiльноi нерiвностi. Знать. З появою приватноi власностi та майновоi нерiвностi змiнилися i вiдносини всерединi громади. До заможнiших господарiв, якi мали бiльше худоби, збiжжя, речей, потрiбних у побутi, й у суспiльних справах дослухалися бiльше, адже в скрутному становищi саме до них змушенi були звертатися по допомогу бiднiшi сусiди. Водночас старiйшинам найповажнiших родiв, якi керували життям громади, жерцям та чаклунам i майно було накопичувати легше. Часто вони просто привласнювали собi кращi землi та пасовиська, а будь-якi суперечки завжди могли вирiшувати на користь своiх родичiв. Так iз середовища колись рiвних мiж собою селян почала виокремлюватися особлива верства – знать.
Виняткове становище знатi згодом пояснювали походженням вiд шанованих предкiв, особистими звитягами чи талантами. Часто ii представники навiть за зовнiшнiм виглядом чи побутовими звичками намагалися вiдрiзнятися вiд решти громади – використовували особливий посуд, вишуканiший одяг, надягали коштовнi прикраси, замовити чи придбати якi звичайнi селяни не могли. Знатi вже не треба було займатися щоденною працею на пасовиську, в полi чи у майстернi, ii головним заняттям стало керiвництво, впорядкування життя громади.
Золотi прикраси енеолiтичноi доби у виглядi худоби – символа багатства
(Археологiчний музей Варни)
Знатнiсть, як i майно, передавали у спадщину. Якщо ранiше старiйшинами ставали найдосвiдченiшi та найздiбнiшi, то тепер – частiше дiти чи онуки колишнiх старiйшин. Згодом це також навчилися пояснювати тим, що своiх нащадкiв знать iз дитинства навчае складного ремесла управлiння, тодi як звичайний селянин без такого виховання керувати громадським життям не здатен.
Виникнення майновоi та суспiльноi нерiвностi викликало спротив бiльшостi громади. Щоб заспокоiти невдоволених, знать змушена була дiлитися частиною накопичених багатств, роздавати подарунки, влаштовувати для одноплемiнникiв бенкети, iнодi навiть знищувати надмiрнi, на думку сусiдiв, запаси – племена, якi мешкали на березi Тихого океану, називали такi «свята вимушеноi щедростi» потлачем. Проте громадськi частування чи роздача подарункiв насправдi лише пiдкреслювали особливе становище знатi та залежнiсть вiд неi менш заможних селян.
Потлач. Фото початку XX ст.
2. Вiйни i вождi. Сварки i бiйки мiж людьми траплялися завжди. Проте лише з появою майновоi нерiвностi та накопиченням багатств люди почали битися для того, щоб захопити чуже майно. Люди, якi ранiше бралися за зброю для полювання на тварин, тепер почали використовувати ii один проти одного. Виникали й сутички мiж громадами, що часом перетворювалися на справжнi вiйни. Сильнiшi племена могли просто вiдняти худобу, збiжжя чи коштовностi у слабших, привласнити iхнi поля чи пасовиська або змусити платити данину – тiею ж худобою, збiжжям чи коштовностями.
Для нападу на сусiдiв чи – навпаки – захисту вiд таких нападiв одноплемiнники змушенi були гуртуватися й обирати собi вiйськового керiвника – вождя. Пiд час вiйни пiд його проводом воювали усi одноплемiнники, а щоб ворог не мiг напасти зненацька, вождь зазвичай створював невеличкий, але постiйний озброений загiн iз найкращих воякiв – дружину. Для дружинникiв вiйна була головним заняттям, на власне господарство в них просто не вистачало часу, а згодом вони й самi починали вважати працю селянина не гiдною «справжнього вояка».
Вождь зулусiв i його вiйськовий загiн. Фото кiнця XIX ст.
Поступово вождь перетворювався на постiйного провiдника племенi. Бiльша частина вiйськовоi здобичi перепадала вождевi та його дружинникам. Вони ставали заможнiшими за своiх одноплемiнникiв, поповнюючи лави знатi. А озброенiй знатi вже легше було нав’язувати свою волю рештi громади.
Жезл вождя або жерця, знайдений в долинi Нагал Мiшмара (Музей Ізраiлю)
3. Поява рабства. Пiд час воен переможцi захоплювали не лише майно переможених, а й часто брали у полон iх самих. У найдавнiшi часи полонених вбивали – адже навiть позбавлений зброi ворог мiг бути небезпечним; до того ж, його доводилося ще й годувати. Згодом бранцiв почали утримувати – як заручникiв або ж заради викупу. В очiкуваннi викупу такi полоненi змушенi були самi собi здобувати iжу. Врештi-решт стало зрозумiлим, що бранець може працювати не лише для себе, а й для тих, хто його захопив. Бо навiть за тодiшнього рiвня розвитку господарства будь-яка людина виробляла вже бiльше, нiж було необхiдно для ii особистого виживання.
Полонених почали перетворювати на рабiв, або ж невiльникiв. Вважалося, що й сам раб, i усi продукти його працi були власнiстю його господаря. Невiльник мав виконувати усi накази i навiть забаганки господаря, який в разi непослуху мiг його покарати. Рабу доручали важчi та бруднiшi роботи, проте в усьому iншому його становище нагадувало становище молодших родичiв, якi теж мали пiдкорятися волi батька без жодних заперечень. Зрозумiло, що мати рабiв могли лише вождi та представники знатi. Однак невiльникiв у них теж було небагато – хоча б тому, що бiльшу кiлькiсть рабiв важко було утримувати в покорi.
Бранець-раб. Фiгурка, знайдена в Мерое (Музей Волтерса)
Рабами ставали не лише полоненi. Інодi до неволi потрапляли незаможнi сусiди, якi не мали можливостi вчасно повернути борги. Згодом рабiв почали купувати або вимiнювати. Рабами зазвичай ставали i дiти невiльникiв. Проте загалом рабiв у патрiархальному суспiльствi було мало, i сам стан неволi вважали швидше винятком, нещасливим випадком.
4. Вiд вiри до релiгii. З ускладненням суспiльного життя змiнювалися й уявлення людей про навколишнiй свiт. Первiсна вiра у духiв i шанування iдолiв перетворювалася на релiгiю – впорядковану систему поглядiв на свiтобудову i життя людей як наслiдок дii надприродних сил. Втiленням цих надприродних сил тогочаснi люди вважали духiв. Їх зазвичай уявляли як незвичайних iстот, схожих водночас на тварин або ж на людей.
Згодом iз середовища духiв почали виокремлювати могутнiших, тих, хто, на людське переконання, найбiльше впливав на iхне життя, – богiв. Були боги сонця i мiсяця, вiтру й дощу, землi та морiв, життя i смертi, полювання, землеробства тощо. Люди були впевненi, що саме боги впорядковували свiт i керували ним – майже так, як вождi та старiйшини керували життям племенi. Хiба що богiв найчастiше вважали безсмертними.
Свiт богiв i свiт людей. Зображення на каменi, знайденому на островi Готланд (Швецiя)
Разом iз вiрою в богiв виникли i мiфи – перекази про створення свiту i людей, вiдносини мiж богами та iншi розповiдi, якi пояснювали причини явищ, з якими щоденно або час вiд часу стикалися люди. Нашим сучасникам стародавнi мiфи нагадують казки (а деякi з них згодом i насправдi стали казками), проте тогочаснi люди сприймали мiфи як правдивi розповiдi про те, що вiдбувалося в реальностi. Та й не були мiфи лише збiркою вигадок. Поруч iз фантастичними i неймовiрними розповiдями вони зберiгали згадки про справжнi подii первiсноi iсторii i важливий для прийдешнiх поколiнь досвiд, мiфи навчали i виховували, замiняючи у патрiархальному суспiльствi науку й освiту. Перекази було легше запам’ятати, якщо iх переповiдали особливою ритмiчною мовою – вiршами, або ж наспiвували як пiснi.
Вшануванням богiв, виконанням релiгiйних обрядiв, збереженням мiфiв, складанням вiршiв i пiсень зазвичай опiкувалися жерцi. Разом iз вождями, дружинниками i знаттю вони становили керiвну верхiвку патрiархального суспiльства. Подекуди це навiть були тi самi люди, адже стати жерцем було легше синовi жерця, або ж людинi, яка не працювала щоденно на землi. Водночас, у багатьох релiгiйних вiдправах – ритуалах брали участь усi члени громади, племенi чи навiть союзу племен.
Стоунхендж (сучасний вигляд)
Про це нагадують величнi споруди з кам’яних брил – мегалiти, що збереглися у рiзних краiнах сучасноi Європи. Найвiдомiшою з них вважають Стоунхендж у Великiй Британii. Вченi й досi сперечаються, для чого вiн був збудований – для вшанування богiв чи спостереження за сонцем i зiрками. Проте зрозумiло одне: звести його можна було лише спiльними зусиллями багатьох людей. Об’еднуючись для досягнення загальноi мети, вшановуючи тих самих богiв, зберiгаючи спiльну пам’ять, люди вiдчували себе единою спiльнотою. І це допомагало iм виживати навiть за несприятливих умов тогочасного свiту.
Свiт племен i першi мiста
1. Вiнчанцi й трипiльцi. Близько столiття тому бiля села Вiнча на березi рiчки Дунай ученi знайшли залишки селища мiдно-кам’яноi доби. Вони були враженi тим, якими вправними були тогочаснi люди i як розумно було влаштоване iхне життя. Згодом iсторики з’ясували, що племена, якi за п’ять тисяч рокiв до нашоi ери заселили майже всю долину Дунаю та сусiднi краi, були не тутешнiми, а перебралися сюди iз Захiдноi Азii, де землеробство i скотарство винайшли ранiше. Як цi люди називали самi себе, ми не знаемо. Вченi iменують iх за мiсцем перших знахiдок – вiнчанцями. Спорiдненi з вiнчанцями племена, що того самого часу розселилися мiж Карпатами i Днiпром, iсторики зазвичай називають трипiльцями – за знахiдками бiля села Трипiлля на Киiвщинi.
Вiнчанський будинок (сучасна реконструкцiя)
Культури трипiльцiв i вiнчанцiв вiдрiзнялися мiж собою. Проте головним заняттям i тих, й iнших було землеробство – вирощування пшеницi, ячменю, проса. Розводили також корiв, овець, кiз, свиней. Особливого розвитку набуло гончарство – трипiльську культуру навiть називають культурою мальованоi керамiки. Вiд вiнчанцiв залишилася безлiч глиняних та кiстяних фiгурок, завдяки яким ми можемо здогадатися, яких релiгiйних вiрувань вони дотримувалися. Найповажнiшою була богиня-мати, вiд якоi, на переконання тогочасних людей, залежала родючiсть землi, а вiдтак – i життя усього племенi.
Трипiльський керамiчний посуд (Киiвський археологiчний музей)
Вiнчанцi й трипiльцi жили у селах, що нараховували вiд десятка до кiлькох сотень хат. Стiни будинкiв зводили iз лози й обмазували глиною, дах робили iз соломи чи очерету. Деякi будинки мали два поверхи i кiлька кiмнат, а у вiнчанцiв була ще й внутрiшня зала з вогнищем, дах над якою спирався на стовпи. Житла стояли рядами або колами навколо великого майдану, що його використовували як загiн для худоби або мiсце для святилищ – вченi досi сперечаються щодо його призначення. Не дiйшли згоди iсторики i щодо того, чому трипiльцi та вiнчанцi кожнi п’ятдесят рокiв спалювали своi житла i переносили села на новi мiсця. Що вiдомо напевне – воювати племена землеробiв не любили, вiддаючи перевагу перемовинам i мирнiй торгiвлi. І не лише суходiльнiй – адже вмiли робити великi човни i навiть навчилися використовувати вiтрила.
Культури Пiвнiчного Причорномор’я кiнця IV тис. до н. е.
2. Першi iндоевропейцi. У степах на схiд вiд Днiпра одночасно з трипiльцями мешкали племена скотарiв. Вони не мали великих поселень, адже здебiльшого пересувалися разом iз худобою у пошуках кращих пасовиськ. Навiть посуд у скотарiв мав загострене дно – так його зручнiше було закопувати в землю та викопувати пiд час переселень. Мешканцi степiв приручили коня i першими навчилися використовувати його для iзди та перевезення вантажiв. Згодом це дозволило iм остаточно перейти до кочового способу життя.
Не дивно, що дослiджувати культуру скотарiв ученим доводиться насамперед за iхнiми похованнями – неглибокими ямами, над якими залишалися спочатку невеликi насипи землi, а згодом – штучнi пагорби, так званi кургани. Ховаючи померлих, степовики клали до могил речi, якi, на переконання родичiв, могли iм знадобитися у потойбiчному свiтi: серед них були i прикраси, i зброя, i знаряддя працi. Саме завдяки цьому звичаю вченi дiзналися не лише про те, що першi кочовики були кремезними людьми високого зросту, а й безлiч подробиць iхнього щоденного життя.
Курган бiля селища Богуслав (сучасний вигляд)
Кiстянi прикраси, знайденi в похованнi Ямноi культури (Киiвський археологiчний музей)
Бiльшiсть iсторикiв упевнена, що нащадками скотарiв, якi мешкали за мiдно-кам’яноi доби у причорноморських степах, е усi iндоевропейськi народи: вiд сучасних португальцiв та iрландцiв до таджикiв та iндiйцiв. Рухливим, войовничо налаштованим племенам швидко стало затiсно на iхнiй батькiвщинi, тож вони почали шукати нових мiсць для життя. Поступово iндоевропейцi (так називають iх ученi, а як вони звали себе самi – наразi невiдомо) розселилися на величезнiй територii: вiд Атлантичного океану – до витокiв рiчки Єнiсей. Населення, що зустрiчалося на iхньому шляху, змушене було залишати обжитi землi або ж змiшуватися з прибульцями. Переселенцi засвоювали досягнення, звичаi та спосiб життя мiсцевих мешканцiв, а тi, у свою чергу, опановували мову й культуру iндоевропейцiв, змiнюючи i пристосовуючи ii до нових умов. Колись едина спiльнота почала розпадатися, утворюючи новi племена – майбутнiх германцiв, слов’ян, грекiв, хеттiв, арiiв тощо.
3. Бронза замiсть мiдi. Швидкому розселенню iндоевропейських племен сприяло й те, що вони мали зброю не з мiдi чи кременя, а з бронзи. Так називають сплав мiдi з iншими металами – оловом, сурмою чи свинцем. Бронзу винайшли у IV тисячолiттi до нашоi ери племена, що жили бiля Кавказьких гiр. Нова речовина була мiцнiшою i твердiшою за мiдь, i плавити ii було легше. З бронзи робили не лише зброю, а й знаряддя працi – зокрема, леза для плугiв i серпiв. Згодом навчилися виготовляти бронзовий посуд i мистецькi вироби.
Лезо бронзового кинджалу, знайдене на островi Кiпр (Метрополiтен-музей)
Корисний винахiд кавказцiв охоче запозичили сусiди – не лише iндоевропейцi, а й хуррити та семiти. Семiти, так само як i першi iндоевропейцi, були скотарями. Спочатку вони жили у Пiвнiчнiй Африцi, але в пошуках пасовиськ переселилися до Аравiйського пiвострова та земель «Родючого пiвмiсяця», де чимало з них перейшли до землеробства. Пiвденнi семiтськi племена першими приручили верблюда, а на пiвночi вантажi перевозили переважно вiслюки.
Вершник на верблюдi. Кам’яний рельеф (Музей Волтерса)
Виробництво бронзовоi зброi вимагало щоразу бiльше руди – i тепер не лише мiдноi. Проте олово в природi зустрiчалося рiдше. Шукати його доводилося часом у вiддалених краях, виплавляти з нього зливки i доправляти до мiсця, де виготовляли бронзу. Той, хто мав доступ до покладiв або ж устиг накопичити запаси металу, викликав заздрощi у сусiдiв, якi намагалися цi запаси у нього вiдняти. Вiйни ставали запеклiшими. Щоб вберегтися вiд нападiв ворогiв, села почали обносити земляними валами i навiть мурами. Найкраще захищенi поселення перетворювалися на племiннi центри, в яких зазвичай мешкали вождi i збиралися на наради представники племiнноi знатi.
4. Поява мiст. Утвердження племiнного ладу не було единим шляхом розвитку людства. На Близькому Сходi вже за кам’яноi доби виникли першi мiста. Найдавнiшим iз них вважають Єрихон, що був розташований недалеко вiд Мертвого моря. Перше поселення на його мiсцi виникло одразу пiсля виникнення землеробства. Мешканцi Єрихона вирощували ячмiнь i пшеницю. Врожаi були високими, i жили вони заможно. Хлiб вимiнювали у сусiднiх племен на м’ясо, сир, вовну, вироби ремiсникiв, та ще й залишали собi чималi запаси. Врештi ерихонцi перебудували свое поселення. Житла в ньому – як i в багатьох сучасних мiстах – тепер тулилися одне до одного вздовж вулиць, дощову воду для всiх мешканцiв збирали у спецiальнi сховища, а для захисту поселення звели потужний мур iз вежею. Для будiвництва мешканцi мiста використовували невипалену цеглу – за формою вона була не схожа на теперiшню, а бiльше нагадувала хлiбець iз глини.
Руiни стародавнього Єрихона (сучасний вигляд)
Ще одне прадавне мiсто – Чатал-Гююк. Воно було не схожим на Єрихон. Адже тут взагалi не було вулиць, i зовнiшнi стiни одного будинку водночас слугували стiнами сусiдських осель. Самi будинки не мали дверей. Потрапляли до примiщень згори, через отвори в дахах. Для цього у мешканцiв Чатал-Гююка були драбини. Якщо мiсту загрожували вороги, драбини просто прибирали, i поселення перетворювалося на потужну фортецю. Мiстяни вшановували богиню-матiр i бога, втiленням якого був бик. Ученi й досi сперечаються, яким чином мешканцi Чатал-Гююка вели громадськi справи, адже немае жодних свiдчень про iснування в мiстi – принаймнi за часiв його розквiту – знатi чи вождiв.
Фiгурка жiночого божества з Чатал-Гююка (Музей анатолiйських цивiлiзацiй)
Вiд чого загинули першi мiста – невiдомо. Деякi вченi пояснюють iхне зникнення змiною природних умов. Іншi впевненi, що iх зруйнували сусiднi племена, що iз заздрiстю заглядалися на багатства, накопиченi заможними мiстянами. Можливо, нападникiв-сусiдiв пiдтримали й бiднiшi мешканцi самих мiст. Якщо все сталося саме так, то й потужнi мури були безсилими. До наших днiв збереглася легенда про руйнування Єрихона. Згiдно з нею, мiськi мури просто впали, щойно загарбники заграли у сурми. І досi про «ерихонськi сурми» згадують тодi, коли треба пояснити, яким неприемно гучним бувае звук. Проте легенда насправдi нiчого не каже про гучнiсть сурм. А вченi з’ясували: швидше за все, мури Єрихона зруйнували зсередини. Це може свiдчити, що в мiстi у нападникiв були спiльники – можливо, невдоволенi ладом, який панував у мiстi. Хоч би там що, але мiське життя i справдi здавалося занадто складним, щоб впорядкувати його, спираючись лише на звичаi та добру волю мешканцiв. Тож iз часом виникла особлива органiзацiя, яка примушувала мiстян дотримуватися певного порядку, – держава.
Роздiл II
Найдавнiшi держави
Мiста-держави шумерiв
1. Краiна мiж двома рiчками. Першi в свiтi держави виникли у Месопотамii (це – територiя сучасного Іраку). У перекладi з давньогрецькоi ця назва означае «краiна мiж рiчками». І справдi: через усю Месопотамiю – з пiвночi на пiвдень – течуть двi великi рiчки: Тигр i Євфрат, що разом впадають до Перськоi затоки. Влiтку тут спекотно, часто бувають посухи. А коли трапляються зливи – рiчки виходять iз берегiв i затоплюють усе навколо. Згодом, щоправда, вода спадае, залишаючи пiсля себе багато глини й мулу. Саме тому земля у Месопотамii надзвичайно родюча, а врожай можна збирати двiчi на рiк. Але для того, щоб його виростити, людям потрiбно було надзвичайно багато працювати: не лише ретельно обробляти землю, а й копати колодязi, висушувати болота, будувати канали i дамби, якi затримували б воду на випадок посухи.
Месопотамiя i сусiднi краiни
Пальми на березi Євфрату
Мешканцi Месопотамii вирощували просо, ячмiнь, пшеницю, квасолю, горох, цибулю, огiрки. Фiнiкову пальму називали не iнакше як «деревом життя». Бо не лише вживали в iжу ii плоди – фiнiки, а й використовували у господарствi листя, деревину i навiть фiнiковi кiсточки. З ягiд винограду робили хмiльний напiй – вино. Орали землю за допомогою плуга, до якого впрягали бикiв. Тримали також вiслюкiв, овець та свиней.
У Месопотамii майже немае будiвельного каменю й лiсiв. Тому спочатку мiсцевi мешканцi навчилися зводити житла з очерету – щось на зразок украiнських мазанок, а згодом з’явилися будiвлi з цегли. І хоча цеглини були невипаленими, iх просто висушували на сонцi, вправнi будiвничi зводили з них i багатоповерховi споруди, i потужнi мiськi мури, i величнi святилища.
Череда. Вiдбиток цилiндричноi печатки (Лувр)
Месопотамський будинок з тростини. Кам’яний рельеф (Британський музей)
З обпаленоi глини виготовляли посуд, серпи для збирання врожаю i навiть цвяхи. Звiсно, були i металевi знаряддя – головним чином, iз мiдi. Зi срiбла й золота виготовляли чудовi прикраси. Щоправда, в самiй Месопотамii родовищ металiв немае. Їх завозили з iнших краiв – i це сприяло розвитку торгiвлi.
2. Шумери. Пiвнiч Месопотамii населяли семiтськi та хурритськi племена, а на пiвднi жили переважно шумери. Це були люди невисокого зросту, з великими очима i довгими горбатими носами. Чоловiки не мали вусiв i голили голови. Одягом – i чоловiкам, i жiнкам – слугували спiдницi з тканини або листя. Шумери були видатними винахiдниками. Та охоче запозичували кориснi винаходи в iнших народiв – такi як колесо (ранiше його вважали саме шумерською знахiдкою, але тепер ученi це спростовують). Колесо використовували для перевезення вантажiв i виготовлення зручного посуду.
Зображення вiзка на колесах. Рельеф з Ура (Іракський музей)
Саме шумери почали зводити першi в Месопотамii мiста. Зазвичай iх будували на пагорбах, щоб можна було рятуватися пiд час повенi, й оточували мурами. Кожному мiсту пiдпорядковувалася своя сiльська округа, мешканцi якоi в разi ворожоi навали чи стихiйного лиха знаходили у мiстi порятунок. Найвiдомiшими шумерськими мiстами були Кiш, Ур, Урук i Лагаш.
Урук у III–II тис. до н. е.
Шумери вважали, що у кожного мiста е свiй бог, його «небесний захисник». Святилище цього бога – його храм – зазвичай був розташований у центрi мiста. Шумерськi храми мали вигляд багатоярусноi вежi, яка нагадувала сходи до неба. Вважали, що цими сходами жерцi пiднiмалися до богiв. Проте жерцi не лише молилися i приносили жертви, а й впорядковували мiське життя. У храмах зазвичай зберiгали зерно, необхiдне для сiвби, запаси харчiв, якi ставали в нагодi пiд час голоду, коштовностi та iншi цiнностi. У храмовому господарствi працювали селяни i ремiсники, а також захопленi пiд час воен раби.
Храм бога Наннара в Урi (сучасний вигляд)
3. Першi царi. Не дивно, що верховний жрець часто був i керiвником мiста. В iнших шумерських мiстах керували вiйськовi вождi – за допомогою ради старiйшин. Втiм, влада верховного жерця чи вождя швидко ставала одноосiбною, i вiн перетворювався на справжнього володаря мiста – царя. Шумери називали царiв словом, яке украiнською можна перекласти як «велика людина».
Самi царi стверджували, що отримали владу вiд богiв, якi обирають для такоi важливоi справи найбiльш гiдних. Щоправда, кожного разу «обирати найкращого» богам не доводилося. Бо царську владу зазвичай передавали у спадок – найчастiше вiд батька до сина. Послiдовнiсть володарiв, якi належать до одного роду, називають династiею.
Цар. Алебастрова статуетка (Метрополiтен-музей)
Процесiя. Деталь штандарту з Ура (Британський музей)
Легенда розповiдае, що царем мiста Кiш боги обрали звичайного пастуха на iм’я Етана. Вiн був вправним царем. Але не мав дiтей. Врештi-решт Етана змушений був залишити рiдне мiсто i вирушити на пошуки «трави народження», яка допомогла б йому продовжити свiй рiд. У цьому йому взявся посприяти орел, якого Етана визволив з гiрськоi ущелини. Птах пiдняв царя на височiнь, звiдки було видно всю землю. Етана злякався i впав додолу. Зглянулися боги над кiшським володарем, народився в нього син, i правили його нащадки мiстом упродовж багатьох сторiч.
Цар Урука Енмеркар (знаний також пiд iменем Нiмрод) дiстав владу над мiстом у спадок, адже володарем був уже його батько. Енмеркара вважали видатним будiвничим – вiн прикрасив Урук численними палацами та храмами. Заради цього вiн звiдусiль звозив дорогоцiнне камiння i коштовну деревину – навiть iз казковоi краiни Аратта, в похiд проти якоi вiн вiдрядив урукських воякiв. Та легенди стверджують, що перемогою над Араттою Енмеркар не вдовольнився i вирiшив побудувати в сусiдньому мiстi Ерiду вежу до самого неба. Обурилися боги та посварили будiвельникiв мiж собою. Вежа залишилася недобудованою, а Енмеркар – присоромленим за свою пихатiсть.
Енмеркар. Алебастрова статуетка (Іракський музей)
Нащадком Енмеркара був ще один цар Урука – Гiльгамеш. Надзвичайно сильна людина, але водночас – неабиякий бешкетник. Щоб якось його вгамувати, мiськi старiйшини попросили богiв знайти царю гiдного супротивника. Боги прислухалися i створили героя Енкiду. Але юнаки, замiсть того щоб боротися один проти одного, побраталися. І разом здiйснили безлiч подвигiв. Обурилися боги i наслали на Енкiду хворобу, вiд якоi той помер. Зажурився Гiльгамеш, зрозумiвши, що смерть чекае i на нього. І вирiшив здобути квiтку безсмертя. Довго вiн блукав свiтом, i врештi-решт знайшов ii – на днi моря. Проте коли втомлений заснув на березi, з’iла квiтку змiя. Повернувся Гiльгамеш до Урука нi з чим. Але бiльше не бешкетував. Навпаки, збудував навколо Урука мiцнi мури, якi захистили його рiдне мiсто вiд ворогiв. І саме так залишився безсмертним – у пам’ятi нащадкiв.
Гiльгамеш з левом. Рельеф з палацу у Дур-Шаррукiнi (Лувр)
4. Поява мiст-держав. Якою б «великою людиною» не був цар, сам керувати мiстом вiн не мiг. Потрiбнi були особливi люди, якi органiзовували б громадське життя i наглядали за тим, чи точно виконуеться воля царя, – чиновники. Для впорядкування суспiльного життя добровiльного дотримання звичаiв було вже недостатньо: необхiднi були примусово встановленi правила, тобто закони, а також тi, хто стежив би за дотриманням законiв, – суддi. Потрiбнi були ще й тi, хто мiг би примусити мешканцiв мiста й округи коритися царськiй волi та законам i приборкати непокiрних, – стражники. Необхiдно було вiйсько, яке захищало б мiсто вiд ворогiв. Звiсно, усiх цих людей – що вже казати про самого царя i його родину – треба було годувати i забезпечувати усiм необхiдним. Тому виникла потреба у скарбницi, для поповнення якоi з мешканцiв мiста i округи стягували особливi збори – податки. До того ж, селян i ремiсникiв безпосередньо залучали до певних робiт – вони виконували громадськi повинностi.
Стела царя мiста Лагаш Ур-Нанше (Лувр)
Так поступово складалася особлива органiзацiя, завданням якоi було пiдтримання чинного суспiльного ладу, що називаеться державою. Суспiльства, що досягли рiвня розвитку, за якого виникае держава, iменують цивiлiзацiями (вiд латинського слова, що, власне, й означае державу). Державою часто називають також простiр чи територiю, на яку поширюеться ii дiяльнiсть. У Шумерi вона зазвичай охоплювала окреме мiсто з пiдпорядкованою йому сiльською округою. Саме тому шумерськi держави йменують мiстами-державами.
Внутрiшне життя держави може бути органiзоване по-рiзному. Якщо влада належить однiй людинi – державу iменують монархiею, самого володаря – монархом, а iнших ii мешканцiв – пiдданими.
Про що розповiдають глинянi таблички
1. Виникнення писемностi. Навiть великим господарством важко керувати, покладаючись лише на власну пам’ять. Треба знати не лише скiльки i чого зараз е у господарствi, а й скiльки було i куди подiлося, та на що можна розраховувати в майбутньому. Керувати державою – ще складнiше. Жодна людина не зможе вивчити закони так, щоб потiм вiдтворити iх дослiвно. Якщо розпорядження керiвникiв просто переказувати, легко спотворити iхнiй змiст. Шумери винайшли спосiб, як зберiгати i точно передавати iнформацiю, при цьому не вимовляючи анi слова, – вони створили писемнiсть.
Легенда розповiдае, що винахiдником писемностi був цар Енмеркар. Вiн нiбито кiлька разiв надсилав гiнця до далекоi Аратти, вимагаючи дослiвно переповiдати своi вимоги ii мешканцям. А коли зрозумiв, що посланець просто не може запам’ятати усе сказане, цар вирiшив записати своi слова. Як саме це зробив Енмеркар, ми, звiсно, можемо лише здогадуватися. Швидше за все – шумери спочатку просто малювали те, про що хотiли сказати. Щоб написати «людина» – малювали людину, «риба» – рибу, «зерно» – колосок. Так само позначали i дii: зображення плуга означало «орати», нiг – «ходити». Таке письмо називають малюнковим. Щоб його зрозумiти, не потрiбно навiть знати мови, якою розмовляе той, хто пише.
Таблички з Кiша – найдавнiший зразок шумерського письма (Музей Ашмола)
Розвиток знакiв шумерського письма
Але речей i дiй у життi трапляеться значно бiльше. Якщо кожну з них позначати окремим малюнком, знакiв доведеться вигадувати десятки чи сотнi тисяч. До того ж, не все можна намалювати так, щоб iншi зрозумiли малюнок без пояснень. А користь написаного – саме в тому, щоб його легко було збагнути. Через це поступово шумери почали знаками передавати не предмети чи дii, а слова, якими вони називаються, а згодом – окремi склади. Це дозволило скоротити загальну кiлькiсть знакiв i зробити письмо зрозумiлiшим для тих, хто розмовляв однiею мовою.
Писали шумери загостреною тростинкою – стилем – на глиняних табличках. Оскiльки глина в Месопотамii е всюди, ii просто набирали в жменю, змочували водою i розкочували, як млинець. Зазвичай таблички легко вмiщувалися у долонi, тож у письмовому столi потреби не було. Інодi таблички вкладали у конверти – також глинянi, на яких ставили печатки, щоб вберегтися вiд пiдробок.
Писар iз стилем та табличкою. Рельеф з Кальху (Британський музей)
Складнi малюнки на глинi вiдтворити важко. Тому шумери змушенi були спрощувати знаки, i врештi вони почали нагадувати набiр рисочок або клиночкiв. Саме тому шумерську писемнiсть часто йменують клинописом. Спочатку знаки розмiщували один пiд одним – писали стовпчиком згори донизу. Але згодом дiйшли висновку, що зручнiше писати у рядок, злiва направо.
2. Боги шумерiв. Шумери швидко зрозумiли, що записувати можна не лише розпорядження царiв, закони чи господарськi розрахунки. А й давнi легенди i перекази, вiршi та пiснi. Завдяки глиняним табличкам, що збереглися навiть у вогнi пожеж, ми знаемо, як жили мешканцi давньоi Месопотамii, чим займалися, як виховували дiтей, у яких богiв вiрили.
Незважаючи на те, що в кожного шумерського мiста був свiй власний «небесний захисник», iснували боги, яким вклонялися мешканцi цiлоi краiни. Так, бога неба усi шумери звали Ану, бога землi й повiтря – Енлiль, бога води – Енкi. Енлiля також вважали богом долi, за велiнням якого на землi наставав день. За легендами, саме Енлiль створив iстiвнi рослини, дав людям мотику i плуг, звiв мiста. Енкi шанували як бога мудростi.
Шумерськi боги. Вiдбиток цилiндричноi печатки (Британський музей)
Головним небесним свiтилом шумери вважали мiсяць. Бог мiсяця мав iм’я Наннар. Його син Уту був богом сонця. А донька Інанна – богинею вечiрньоi зорi, а також – кохання, родючостi, мисливства i вiйни. Їi часто зображували у виглядi жiнки-вояка у колiсницi, в яку запрягали левiв. Був у мисливства i вiйни ще й бог Нiнурта. Щоправда, якщо уважнiше придивитися до мiфiв про нього, то можна припустити, що цим iменем шумери називали «обожненого» ними царя Енмеркара-Нiмрода. Шумери взагалi вiрили, що могутнi й безсмертнi боги насправдi неабияк схожi на людей i поводять себе так, як земнi володарi. Їдять i п’ють, заздрять одне одному, сваряться i воюють мiж собою. Вiд простих людей вимагають лише безумовноi покори i постiйних пожертв. А тих, хто не виконуе божих настанов чи навiть забаганок, жорстоко карають.
Човен, навантажений худобою та майном. Вiдбиток цилiндричноi печатки (Британський музей)
Будь-якi природнi явища i стихiйнi лиха шумери вважали проявом волi богiв: iхньоi милостi або навпаки – невдоволення. Одного разу, стверджуе шумерська легенда, боги, роздратованi зневагою до них, вирiшили взагалi знищити людство i наслали на землю Всесвiтнiй потоп. Але Енкi вирiшив урятувати одного чоловiка на iм’я Зiусудра (або ж Утнапiштiм), який слухався богiв i вiв праведне життя. За порадою Енкi той збудував величезний човен, або ж корабель, у який сiв разом iз родиною, худобою i дикими тваринами, щойно вода вкрила землю. Шiсть днiв тривала буря. На сьомий вгамувалася. Ворон допомiг Зiусудрi знайти верхiвку гори, що височiла над водою. Вийшов той на берег i принiс жертву богам. Пробачили боги людей, зупинили потоп, i нащадки Зiусудри розселилися по всiй землi.
3. Шумерська наука. Шумерськi жерцi записували не лише легенди та перекази, вони зберiгали пам’ять про усi помiтнi подii, якими був вiдзначений кожен рiк у життi iхнього мiста. Згодом такi записи перетворилися на лiтописи. Щоб вгадати волю богiв, жерцi уважно спостерiгали за явищами природи. Вони навчилися передбачати рух сонця, мiсяця i планет, дали iмена сузiр’ям, склали перший календар, запровадивши подiл року на 12 мiсяцiв i семиденнi тижнi. Тому шумерiв вважають засновниками астрономii, а такожастрологii – тобто мистецтва передбачати долю за розташуванням зiрок.
Шумерська карта зоряного неба (Британський музей)
Не меншими були здобутки мешканцiв Месопотамii у математицi. Найперше – вони винайшли цифри. Лiчили, щоправда, не лише десятками, як ми, а й дюжинами, i шiстдесятками. Саме за шумерською звичкою годину i зараз дiлять на 60 хвилин, хвилину – на 60 секунд, а коло – на 360 (шiсть разiв по 60) градусiв.
Шумери були першим народом, який навчився не лише додавати й вiднiмати, а й множити i дiлити, та склав таблицю множення. Вони також вмiли добувати квадратний корiнь, вираховувати площу прямокутника i трикутника, об’ем куба та призми.
4. «Будинки табличок». З’явилися в Шумерi й першi школи. Їх називали «будинками табличок». Саме тут хлопчикiв iз заможних сiмей вчили читати i писати. Вчителiв називали «уповноваженими», а «уповноважений iз палицею» слiдкував, щоб учнi були уважними, вправно виконували настанови вчителя i не базiкали з сусiдами пiд час уроку. До школи треба було приходити зранку, заняття тривали ледь не весь день. Спочатку учнi розповiдали домашне завдання, потiм виготовляли новi таблички i писали диктант, далi – читали написане вголос i отримували завдання на наступний день.
Кiмната для занять («шкiльний клас»), знайдена в Марi. Фото XX ст.
Табличка з виконаним учнiвським завданням (Британський музей)
У школi навчали не лише читання i граматики. До нашого часу збереглася безлiч табличок iз завданнями з ботанiки, зоологii, географii та математики. Крiм того, учнi вивчали вiршi та поеми (тобто великi вiршованi твори) про богiв i героiв. Той, хто закiнчував школу з вiдзнакою, мiг стати чиновником або жерцем. Саме тому батьки намагалися дати своiм дiтям найкращу освiту.
Вiйни мiж мiстами та об’еднання Месопотамii
