скачать книгу бесплатно
– Значить, вона просто ослабла, – сказав лiкар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через моi посередницькi зусилля. Але тiльки-но мiй пацiент починае рахувати кiлькiсть екiпажiв у своiй похороннiй процесii, я вiднiмаю п’ятдесят вiдсоткiв вiд цiлющих властивостей лiкiв. Якщо ви змусите ii хоч раз поцiкавитися цьогорiчною модою на рукави зимових пальт, я обiцяю, що ii шанси покращаться вiд одного з десяти до одного з п’яти.
Коли лiкар пiшов, Сью зайшла до робочоi кiмнати i плакала, доки зовсiм не розмокла паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потiм вона бадьоро, насвистуючи регтайм, ввiйшла до кiмнати Джонсi, несучи креслярську дошку.
Джонсi лежала пiд ковдрою обличчям до вiкна i не ворушилася. Сью припинила свистiти, думаючи, що та заснула.
Вона встановила дошку i почала малювати пером iлюстрацiю до журнального оповiдання. Молодi художники прокладають свiй шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповiдань, якими молодi автори торують собi дорогу у Велику Лiтературу.
Виконуючи ескiз фiгури головного героя, ковбоя iз Айдахо, з моноклем i у гламурних штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кiлька разiв. Вона швидко пiдiйшла до лiжка.
Джонсi лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вiкно i рахувала – рахувала у зворотному порядку.
– Дванадцять, – сказала вона, а трохи згодом: – одинадцять, – а потiм: «десять» i «дев’ять»; – потiм: «вiсiм» i «сiм» – майже одночасно.
Сью стурбовано поглянула за вiкно. Що там можна було лiчити? За вiкном виднiлося лише голе сумне подвiр’я i за двадцять футiв – глуха стiна цегляного будинку. Старезний плющ iз шишкуватим стовбуром та пiдгнилим корiнням видряпався, звиваючись, до половини цiеi цегляноi стiни. Холодний подих осенi позривав листя з лози, i майже оголений скелет iз гiлок чiплявся за розтрiскану цеглу.
– Що там, люба? – запитала Сью.
– Шiсть, – сказала Джонсi майже пошепки. – Тепер вони опадають швидше. Три днi тому було майже сто. В мене аж голова розболiлася iх рахувати. Але зараз це легко. Ось iще один впав. Тепер лишилося тiльки п’ять.
– П’ять – чого, люба? Скажи своiй Сьюдi.
– Листкiв. На лозi плюща. Коли впаде останнiй, пiду i я. Я знаю це вже три днi. Хiба лiкар не казав тобi?
– Господи, я нiколи не чула бiльшоi нiсенiтницi, – з королiвською зневагою промовила Сью. – Яке вiдношення мае листя старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, нечемне дiвчинко! Припини це глупство. А лiкар, навпаки, сказав менi сьогоднi вранцi, що шанси на твое швидке одужання – зараз згадаю точнiше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це такi ж хорошi шанси, як у Нью-Йорку, коли ми iдемо в трамваi чи йдемо повз новозбудований будинок. А тепер спробуй з’iсти трохи бульйону i дозволь Сьюдi знову взятися за свiй малюнок, аби вона змогла продати його редактору i купити портвейну своiй хворiй дiвчинцi, а собi, ненажерi – свинячих вiдбивних.
– Не треба бiльше купувати вина, – сказала Джонсi, не зводячи погляду з вiкна. – Ось iще один упав. Нi, я не хочу нiякого бульйону. Залишилося тiльки чотири. Я хочу побачити, як упаде останнiй, поки не стемнiло. Тодi вiдiйду i я.
– Джонсi, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обiцяй, що не розплющуватимеш очей i не дивитимешся у вiкно, доки я не скiнчу працювати, добре? До завтра я повинна скiнчити цi малюнки. Менi потрiбне свiтло, а то я закрила б штори.
– Ти що, не можеш малювати в iншiй кiмнатi? – холодно запитала Джонсi.
– Я краще буду тут з тобою, – вiдповiла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте дурнувате листя плюща.
– Як тiльки скiнчиш – скажи, – мовила Джонсi, заплющуючи очi, – бо я хочу побачити, як упаде останнiй листок. Менi набридло чекати. Менi набридло думати. Я не хочу бiльше нi за що триматися, я хочу зiрватися i полетiти далеко-далеко, як i той бiдолашний втомлений листок.
– Спробуй поспати, – сказала Сью. – Менi треба покликати Бермана, щоб вiн побув для мене моделлю рудокопа-вiдлюдника. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.
Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсi пiд ними. Йому було за шiстдесят, вiн мав бороду, як у мiкеланджелiвського Мойсея, що кучерями спадала з голови сатира на тiло чортика. У мистецтвi Берман був невдахою. Сорок рокiв вiн тримав у руках пензля, але так i не змiг торкнутися хоча б до краю мантii своеi Музи. Вiн завжди хотiв написати шедевр, але цього так i не сталося. Декiлька рокiв вiн не малював нiчого, крiм випадковоi халтури для торгiвлi чи реклами. Заробляв трохи, позуючи молодим художникам у колонii, якi були не в змозi оплачувати послуги професiоналiв. Пив забагато джину i все ще любив поговорити про свiй майбутнiй шедевр. В усьому iншому це був капосний дiдок, що глузував з чужоi доброти i вважав себе привiлейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зi студii на мансардi.
Сью знайшла Бермана внизу, в його погано освiтленому лiгвищi. Вiд нього сильно вiдгонило ялiвцевими ягодами. У кутку на мольбертi стояло полотно, що двадцять п’ять рокiв чекало на перший мазок майстра. Вона розповiла йому про фантазii Джонсi i про те, як вона боялася, що та й справдi вiдлетить, легка i тендiтна, мов той листок, коли ослабне ii нетривкий зв’язок iз цим свiтом.
– Майн гот! – скрикнув той. – Чи е у свiтi дурнi, ладнi вмерти тiльки через те, що з тiеi бiсовоi лози падае листя? Я про таке не чув. Не, я не позуватиму для твого дурного вiдлюдника. Як ти дозволила, щоб така неймовiрна нiсенiтниця навернулася iй на думку? О, бiдолашна мiс Джонсi!
– Вона дуже хвора i слабка, – сказала Сью, – i лихоманка погано вплинула на ii розум, забивши його дивними фантазiями. Що ж, мiстере Берман, можете не позувати менi, якщо не хочете. І все-таки я гадаю, що ви… ви – противний старий базiка.
– Ти говориш, як жiнка! – вигукнув Берман. – Хто сказав, що я не позуватиму? Давай. Я йду з тобою. Пiвгодини я намагався сказати тобi, що позуватиму. Божечку! Тут зовсiм не мiсце хворiти таким гарним дiвчатам, як мiс Джонсi. Колись я напишу шедевр, i всi ми заберемося звiдси. Таки так, чорти б його побрали!
Коли вони пiднялися нагору, Джонсi спала. Сью опустила штору аж до пiдвiконня i жестом запросила Бермана до iншоi кiмнати. Вони пiдiйшли до вiкна i з острахом подивилися на плющ. Потiм якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Йшов сильний холодний дощ зi снiгом. Берман, у своiй старiй синiй сорочинi, зображаючи рудокопа-вiдлюдника, всiвся на перевернутий чайник, що зображав уламок скелi.
Наступного ранку, коли Сью прокинулася, пiсля короткого сну, вона побачила, що Джонсi широко розплющеними очима незмигно втупилась в опущену зелену штору.
– Пiднiми ii, я хочу подивитися, – пошепки наказала вона.
Сью стомлено скорилася.
Але що це?! Пiсля зливи i несамовитих поривiв вiтру, що тривали цiлiсiньку нiч, до цегляноi стiни все ще тулився один листок плюща. Це був останнiй листок на лозi. Ще зелений бiля стебла, iз зубчастими краями, яких торкнулася жовтизна тлiння i розпаду, вiн вiдважно висiв у двадцяти футах над землею.
– Це останнiй, – сказала Джонсi. – Я думала вночi вiн точно впаде. Я чула, який був вiтер. Ну то впаде сьогоднi, i в ту ж мить я помру.
– Дорогенька моя! – мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, – подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?
Та Джонсi не вiдповiла. Найодинокiше на свiтi – це душа, що готуеться пiти у своi далекi мандри. Здавалося, ця думка заволодiвала нею дедалi дужче, у мiру того як слабшала павутинка, що прив’язувала ii до друзiв i цього свiту.
День минув, але навiть у сутiнках вони могли бачити саодинокий листок, що тримався бiля стiни на своему стебельцi. Коли настала нiч, знову скаженiв холодний пiвнiчний вiтер, а дощ продовжував перiщити у вiкна i з барабанним стукотом падав на низькi голландськi карнизи.
Коли розвиднiлося, невблаганна Джонсi знову наказала пiдняти штору.
Листок плюща все iще був там…
Джонсi довго лежала i дивилася на нього. А потiм вона покликала Сью, яка пiдiгрiвала для неi курячий бульйон на газовiй плитi.
– Я була поганою дiвчинкою, Сьюдi, – сказала Джонсi. – Щось змусило той останнiй листок залишитися, щоб показати, якою нечестивою я була. Грiх бажати собi смертi. Тепер можеш принести менi трохи бульйону i молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… нi, принеси менi спочатку дзеркальце i пiдмости мене подушками, щоб я сидiла i дивилася, як ти куховариш.
А за годину вона промовила:
– Сьюзi, сподiваюся, що колись я таки намалюю Неаполiтанську затоку.
Лiкар прийшов удень, а коли вiн вже збирався пiти, Сью знайшла привiд, щоб вийти за ним до вiтальнi.
– Шанси зрiвнялись, – сказав лiкар, взявши у свою руку тендiтну i тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – i ви переможете. А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його iм’я Берман, здаеться, вiн художник. Теж пневмонiя. Вiн старий i слабкий, перебiг хвороби важкий. Надii на його видужання немае, але сьогоднi його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.
Наступного дня лiкар сказав Сью:
– Вона у безпецi. Ви перемогли. Все, що зараз потрiбно, – це харчування i догляд.
Того ж дня пiд вечiр Сью пiдiйшла до лiжка, де лежала Джонсi, задоволена плетiнням яскраво-блакитного нiкому не потрiбного вовняного шарфа, i обiйняла ii однiею рукою, разом iз подушками.
– Хочу дещо тобi повiдомити, мишко, – мовила вона. – Мiстер Берман помер сьогоднi в шпиталi вiд пневмонii. Вiн хворiв лише два днi. Вранцi першого дня двiрник знайшов його внизу у своiй кiмнатi знесиленим вiд болю. Його черевики та одiж промокли наскрiзь i були холодними, мов крига. Нiхто не мiг зрозумiти, де вiн був тiеi жахливоi ночi. Вже потiм знайшли лiхтар, який ще горiв, зрушену зi свого мiсця драбину, кiлька розкиданих пензлiв i палiтру зi змiшаними на нiй зеленими i жовтими фарбами. А тепер подивися у вiкно, люба, i поглянь на той останнiй листок плюща, що притулився до стiни. Тебе не дивувало, що вiн нiколи не трiпотiв i не тремтiв вiд вiтру? Отож, люба, оце i е шедевр Бермана – вiн намалював його тiеi ночi, коли впав останнiй листок.
Вождь червоношкiрих
Це виглядало на вигiдну справу. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповiм. Ми вдвох – Бiлл Дрiсколл i я – були на Пiвднi, в штатi Алабама. Це там нам спала на думку iдея викрадення дiтей. Як казав потiм Бiлл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але зрозумiли ми про це багато пiзнiше.
Є там таке собi мiстечко, пласке, як млинець, i, певна рiч, зветься воно Вершиною. Жителi його – неполохлива i самовдоволена порода селян, якi завжди юрмами збираються на сiльських святах.
У нас iз Бiллом було близько шестисот доларiв спiльного капiталу, а треба було ще рiвно двi тисячi, щоб зайнятися перепродажем земельних дiлянок у Захiдному Іллiнойсi. Ми обговорювали це, сидячи на ганку готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напiвсiльських мiсцевостях. І тому, та ще й з iнших причин, викрадання краще було б здiйснювати саме тут, а не в радiусi дii газет, якi розсилають усюди репортерiв, створюючи непотрiбний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати навздогiн нiчого страшнiшого за констеблiв, можливо, кiлькох млявих собак-шукачiв i двi-три викривальнi замiтки у «Щотижневому бюджетi фермера». Все виглядало непогано.
Ми обрали своею жертвою единого сина одного з поважних городян на прiзвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солiдна i скупа – полюбляв простроченi закладнi, був ревним i чесним збирачем пожертв у церквi. Син – хлопчисько рокiв десяти, з обличчям у ластовиннi i волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кiоску, поспiшаючи на поiзд.
Ми з Бiллом сподiвалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера двi тисячi доларiв до останнього цента. Але заждiть, я вам усе розповiм.
Приблизно у двох милях вiд мiстечка – невелика гора, заросла густими кедрами. На протилежному схилi цiеi гори була печера. Там ми склали харчi.
Якось увечерi, пiсля заходу сонця, ми проiхали у вiзку повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулицi i кидав камiнням у кошеня, що сидiло на парканi.
– Гей, хлопчику! – озвався Бiлл. – Хочеш цукерок i покататись?
Хлопчисько поцiлив Бiллу в самiсiньке око шматком цегли.
– Це коштуватиме старому п’ятсот доларiв, – сказав Бiлл, перелазячи через колесо.
Хлопчисько бився, як бурий ведмiдь середньоi ваги, але ми все-таки заштовхали його на дно вiзка i поiхали. Вiдвели хлопця до печери, а коня я прив’язав до дерева. Коли зовсiм стемнiло, я одвiз вiзок у сiльце, де ми його наймали, милi за три вiд нас, а звiдти пiшов пiшки назад до гори.
Коли я прийшов, Бiлл залiплював пластирем синцi i подряпини на своiй фiзiономii. За скелею бiля входу до печери горiло вогнище, хлопець з двома канючими перами у рудому волоссi стежив, як кипить кава у казанку. Пiдходжу я ближче, а вiн нацiлив на мене палицю i каже:
– А, клятий блiдолиций, ти насмiлився увiйти у табiр Вождя Червоношкiрих, грози рiвнин?
– Зараз вiн ще нiчого, – каже Бiлл, закочуючи штани i оглядаючи синцi на ногах. – Ми граемося в iндiанцiв. Цирк порiвняно з нами – все одно, що краевиди Палестини у лiхтарi. Я – старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкiрих, i завтра на свiтанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронiмо! Як ця дитина копаеться.
Так, сер, здавалося, хлопчисько почувався тут чудово. Йому подобалось жити за мiстом, у печерi, вiн геть забув, що сам – бранець. Мене вiн одразу ж охрестив Змiiним Оком та Шпигуном i оголосив, що, коли його хоробрi воiни повернуться з походу, мене, тiльки-но зайде сонце, спечуть на вогнищi.
Ми сiли вечеряти, i хлопчисько, напхавши рота беконом з пiдливою та хлiбом, почав базiкати. Вiн виголосив щось на зразок застольноi промови приблизно такого змiсту:
– Менi тут дуже подобаеться. Я ще нiколи не жив у лiсi, але в мене був маленький опосум, а в останнiй день народження менi минуло дев’ять рокiв. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шiстнадцять яець Курочки Ряби тiтки Джiммi Телбота. А тут у лiсi е справжнi iндiанцi? Я хочу ще пiдливи. Вiтер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п’ятеро щенят. Хенк, а чого у тебе такий червоний нiс? У мого батька купа грошей. А зiрки гарячi? В суботу я двiчi побив Еда Вокера. Не люблю дiвчат! Жабу так просто не впiймаеш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи нi? А чому апельсини круглi? А лiжка у вас е в цiй печерi? В Амоса Меррея шiсть пальцiв на нозi. Папуги можуть говорити, а мавпи i риби – нi. Дюжина – це скiльки?
Кожнi кiлька хвилин вiн згадував, що вiн червоношкiрий, i, схопивши дрючка, який правив йому за рушницю, пiдкрадався до входу в печеру поглянути, чи нема поблизу розвiдникiв ненависних блiдолицих. Час од часу вiн викрикував свiй военний клич, вiд якого старий мисливець Хенк тремтiв. Цей хлопчисько з самого початку затероризував Бiлла.
– Вождю Червоношкiрих, – кажу я йому, – а додому тобi не хочеться?
– А що там робити? – вiдповiдае вiн. – Дома нема нiчого цiкавого. Я дуже не люблю ходити до школи. Менi подобаеться жити в лiсi. Ти не вiдведеш мене назад додому, Змiiне Око?
– Поки що нi, – кажу. – Ми ще поживемо тут, у печерi.
– Добре, – каже вiн. – Це просто чудово! Нiколи в життi менi не було так весело!
Ми полягали спати годинi об одинадцятiй. Розстелили на землi ковдри, вклали посерединi Вождя Червоношкiрих, самi полягали з обох бокiв вiд нього. Ми зовсiм не боялися, що вiн утече. Вiн не давав нам заснути години три: тiльки-но щось трiсне в кущах або зашелестить листя, його юна уява одразу ж малювала йому розбiйникiв, якi пiдкрадаються до печери, – тодi вiн пiдстрибував, хапався за рушницю i кричав Бiллу чи менi у вухо: «Цить, приятелю!» Я заснув тривожним сном i увi снi бачив, нiби мене викрав i прикував до дерева лютий пiрат з рудим волоссям.
На свiтанку мене збудив страшний вереск Бiлла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревiння, яких можна було сподiватися вiд голосових органiв чоловiка, – нi, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жiнки, коли бачать привида або гусiнь. Страшно почути, як на свiтанку в печерi так верещить сильний, гладкий i вiдчайдушний чоловiк.
Я схопився, щоб побачити, що дiеться. Вождь Червоношкiрих сидiв у Бiлла на грудях, ухопивши однiею рукою його за волосся. У другiй руцi вiн тримав гострого ножа, яким ми звичайно рiзали бекон, i дiловито й недвозначно намагався зняти з Бiлла скальп, виконуючи вирок, який винiс йому напередоднi увечерi.
Я вiдiбрав у хлопчиська ножа i примусив його знову лягти. Проте саме з цього моменту дух Бiлла був зломлений. Вiн лiг на своему краю лiжка, одначе вiдтодi вже не склепив очей, поки хлопець був з нами. Я трохи задрiмав, але перед сходом сонця згадав, що Вождь Червоношкiрих обiцяв, як тiльки зiйде сонце, спалити мене на вогнищi. Я не нервував i не боявся, та все-таки пiдвiвся, закурив люльку i прихилився до скелi.
– Чого це ти так рано прокинувся, Семе? – спитав Бiлл.
– Я? – перепитую. – Щось у мене плече болить. Думаю, якщо посиджу, то, може, легше стане.
– Брехун ти, – каже Бiлл. – Ти боiшся. Вiн обiцяв спалити тебе, як зiйде сонце, i ти боiшся, що вiн це зробить. І зробив би, якби знайшов сiрника. Хiба це не жахливо, Семе? Невже ти думаеш, що хтось платитиме грошi за те, щоб повернути додому таке чортеня?
– Авжеж, – кажу я. – Саме таких хулiганiв батьки люблять до безтями. А тепер ви з Вождем вставайте i готуйте снiданок, а я пiднiмусь на гору для рекогносцировки.
Я зiйшов на вершину невисокоi гори й оглянув довколишню мiсцевiсть. З боку мiста я сподiвався побачити, як натовп дужих фермерiв, озброених косами та вилами, розшукуе пiдлих викрадачiв дiтей. А натомiсть уздрiв мирну картину, на якiй вирiзнявся тiльки якийсь орач iз сивим мулом. Нiхто не обмацував баграми дно рiчки, не видно було i вершникiв, якi роз’iжджали б туди й сюди, повiдомляючи безутiшних батькiв, що досi нiчого не знайдено. Сонний лiсовий спокiй наповнював ту частину Алабами, яка була перед моiми очима.
– Може, ще не помiтили, що вовки вкрали нiжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! – сказав я i почав спускатися з гори на снiданок.
Пiдiйшовши до печери, я побачив, що Бiлл, важко дихаючи, притулився до скелi, а хлопець цiлиться в нього каменюкою, удвiчi бiльшою, нiж кокосовий горiх.
– Вiн запхав гарячу картоплину менi за комiр, – пояснив Бiлл, – i роздушив ii ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?
Я вiдiбрав у хлопця камiнь i так-сяк уладнав цю суперечку.
– Я тобi цього не забуду, – сказав малий Бiлловi. – Нiхто i нiколи не бив Вождя Червоношкiрих, не поплатившись за це. Стережись тепер!
Пiсля снiданку хлопець вийняв з кишенi шматок шкiри, обмотаний шворкою, i вийшов з печери, на ходу розмотуючи ii.
– Що це вiн там замислив? – занепокоiвся Бiлл. – Семе, ти не думаеш, що вiн утече?
– Цього можна не боятись, – вiдповiдаю я. – Вiн, здаеться, не хатнiй сидень. Але нам треба розробляти якийсь план щодо викупу. В мiстечку не помiтно ажiотажу з приводу його зникнення; можливо, вони ще не зрозумiли, що його нема. Рiднi, може, думають, що хлопець ночував у тiтки Джейн чи у когось iз сусiдiв. У всякому разi сьогоднi його почнуть шукати. І сьогоднi ввечерi ми пошлемо листа його батьковi i зажадаемо двi тисячi доларiв за його повернення.
У цю мить ми почули щось схоже на бойовий клич – напевно, так колись кричав Давид, нокаутувавши чемпiона Голiафа. Виявляеться, то Вождь Червоношкiрих витяг з кишенi пращу i тепер розкручував ii над головою.
Я ухилився й почув важкий глухий стук i щось, наче зiтхання коня, коли з нього знiмають сiдло. Чорний камiнь, завбiльшки з яйце, влучив Бiлловi якраз за лiвим вухом. Вiн весь якось обм’як i впав прямо у вогнище, на сковорiдку з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його i з пiвгодини поливав йому голову холодною водою.
Потроху Бiлл очуняв, пiдвiвся, помацав себе за вухом та й каже:
– Семе, знаеш, хто мiй улюблений бiблiйний персонаж?
– Заспокойся, – кажу я. – Зараз полегшае.
– Цар Ірод, – каже вiн. – Ти ж не пiдеш, не залишиш мене тут самого, Семе?
Я вийшов iз печери, пiймав хлопчиська i тряс доти, доки всi його веснянки не заторохкотiли одна об одну.
– Якщо будеш погано поводитись, – кажу йому, – зараз же вiдiшлю додому. Ну, слухатимешся чи нi?
– Я ж тiльки пожартував, – вiдповiдае вiн, похнюпившись. – Я й не думав кривдити старого Хенка. А чого вiн мене вдарив? Я добре поводитимусь, Змiiне Око, якщо ти не вiдiшлеш мене додому i дозволиш менi сьогоднi гратися в розвiдникiв.
– Я не знаю, що то за гра, – кажу. – Це ви вирiшуйте з мiстером Бiллом. Сьогоднi ви гратиметеся вдвох. Я поiду ненадовго у справах. А тепер iди в печеру, помирись iз ним i попроси пробачення за те, що ти його вдарив. А нi, то зараз же пiдеш додому.
Я змусив iх потиснути один одному руки, а потiм одвiв Бiлла вбiк i сказав, що йду у невеличке село Поплар-Ков, за три милi вiд печери, i з’ясую, що там кажуть про викрадення хлопця. Крiм того, я подумав, що краще негайно надiслати старому Дорсету безапеляцiйного листа з вимогою викупу, диктуючи, як вiн мае бути сплачений.
– Знаеш, Семе, – каже Бiлл, – я готовий iти за тобою у вогонь i воду, я й оком не повiв би пiд час землетрусу, гри в покер, вибухiв динамiту, полiцейських облав, нападiв на поiзди i циклонiв. Я нiколи нiчого не боявся, поки ми не викрали цю двоногу торпеду. Вiн мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?
– Я повернуся десь пополуднi, – кажу я. – Твое дiло розважати i заспокоювати хлопця, поки мене не буде. А тепер напишiмо старому Дорсету листа.
Бiлл i я взяли папiр та олiвець i почали складати листа, поки Вождь Червоношкiрих, загорнувшись у ковдру, крокував туди й сюди, охороняючи вхiд до печери. Бiлл слiзно благав призначити викуп у пiвтори тисячi доларiв замiсть двох.
– Я зовсiм не хочу принизити знаменитий моральний аспект батькiвських почуттiв, але ми маемо справу з людьми. А яка людина вiддасть двi тисячi доларiв за цього сорокафунтового веснянкуватого дикого кота! Я готовий ризикнути: хай буде пiвтори тисячi доларiв. Рiзницю можеш записати на мiй рахунок.
