скачать книгу бесплатно
У думках про те, як перезимувати, Сопi не заносився високо. Вiн не мрiяв нi про круiз Середземним морем, нi про сяюче небо Пiвдня i чудовi краевиди Неаполiтанськоi затоки. Три мiсяцi ув’язнення на Островi – ось чого жадала його душа. Три мiсяцi забезпеченого притулку i харчування у приемнiй компанii, далеко вiд посягань Борея та копiв – це було для Сопi вершиною бажань.
Уже кiлька рокiв гостинна в’язниця Блеквелл була його зимовою квартирою. Як його щасливiшi спiвмешканцi по Нью-Йорку купували кожноi зими квитки до Палм-Бiч або на Рiв’еру, так i Сопi мав своi нескладнi приготування для щорiчного паломництва на Острiв. Тепер настав час для них.
Минулоi ночi три недiльнi газети, якi вiн розподiлив – одну пiд пiджак, другу на ноги i третю на колiна, – не захистили його вiд холоду, коли вiн спав на своiй лавi бiля фонтана в старому парку. Тому вiн дiйшов думки, що вже час переселитися на Острiв, який дасть йому бажаний притулок. Вiн з презирством ставився до всiх подачок мiськiй бiднотi в iм’я благодiйностi. На його думку, закон був милостивiшим, нiж фiлантропiя. У мiстi були численнi громадськi та приватнi благодiйнi установи, де вiн мiг би мати потрiбнi йому скромнi притулок i iжу. Але для такоi гордоi людини, як Сопi, дари благодiйностi були надто обтяжливими. За допомогу з рук фiлантропiв треба було платити якщо не грошима, то приниженням. У благодiйнiй установi треба було приймати ванну – там примушували митись, а за кожний шматок хлiба домагались вiдповiдi на рiзнi iнтимнi запитання. Куди краще бути гостем закону! Там усе робиться за встановленими правилами, зате нiхто безцеремонно не лiзе в особистi справи джентльмена.
Надумавши зимувати на Островi, Сопi вiдразу ж почав здiйснювати свiй задум. До в’язницi вело багато легких шляхiв. Найприемнiший – це розкiшно пообiдати у дорогому ресторанi, а потiм оголосити про свое банкрутство. Вас спокiйненько й без усякого галасу передають полiсменовi, а послужливий суддя зробить далi все, що треба.
Сопi пiдвiвся з лави, вийшов iз скверу й занурився в асфальтове море в тому мiсцi, де зливаються Бродвей i П’ята авеню. Вiн пiшов Бродвеем i зупинився перед яскраво освiтленим рестораном, де вечорами зосереджуеться найкраще з того, що можуть дати виноградна лоза, шовкопряд i протоплазма.
Сопi був упевнений в собi – вiд нижнього гудзика на жилетцi й далi вгору. Вiн був поголений, його пiджак мав пристойний вигляд, а красиву чорну краватку подарувала йому на День Подяки дама-мiсiонерка. Якби йому пощастило, не викликавши пiдозри, дiстатися до столика в ресторанi, успiх був би забезпечений. Та його частина, яку буде видно над столиком, не викличе в офiцiанта нiяких пiдозр. Смажена дичина i пляшка шаблi, думав Сопi, якраз пiдiйдуть. Потiм сир, чорна кава й сигара. Сигару треба брати не дорожче, нiж за долар. Рахунок не буде такий великим, щоб спонукати адмiнiстрацiю кафе до рiзких проявiв мстивостi, а вiн, задоволений i щасливий, вирушить пiсля такоi закуски в подорож до свого зимового притулку.
Але тiльки-но Сопi переступив порiг ресторану, пильне око метрдотеля зачепилося за його потертi штани i стоптанi черевики. Сильнi, вправнi руки швидко повернули його i тихо виштовхнули на вулицю, врятувавши дичину вiд сумноi долi, яка iй загрожувала.
Сопi звернув з Бродвея. Здаеться, епiкурейський шлях на жаданий Острiв вiдрiзано. Треба було вигадати iнший спосiб пробратися до в’язницi.
На розi Шостоi авеню його увагу привернула яскраво освiтлена вiтрина, де за дзеркальним склом були гарно розкладенi товари. Сопi взяв камiнь i пожбурив у вiтрину. З-за рогу почали збiгатись люди, попереду мчав полiсмен. Сопi спокiйно стояв, засунувши руки в кишенi, i посмiхався назустрiч мiдним гудзикам.
– Хто це зробив? – спитав задиханий полiсмен.
– А чи не думаете ви, що можу до цього бути причетним я? – промовив Сопi не без сарказму, проте дружньо, як людина, яка вiтае свое щастя.
Але полiсмен не захотiв сприйняти заяву Сопi навiть як гiпотезу. Люди, якi розбивають вiтрини, не залишаються на мiсцi для переговорiв iз представниками закону. Вони щодуху тiкають. Полiсмен побачив за пiвквартала чоловiка, що бiг за трамваем. Вiн пiдняв свого кийка i кинувся його доганяти. Сопi, обурений до глибини душi, поплентав далi… Друга невдача.
На протилежному боцi вулицi був ресторан без особливих претензiй. Туди заходили люди з великим апетитом i скромним гаманцем. Посуд i повiтря там були важкими, суп i скатертини – благенькими. Сюди Сопi без перешкод провiв своi викривальнi черевики та красномовнi штани. Вiн сiв за столик i проковтнув бiфштекс, млинцi, пампухи та пирiг. А потiм пояснив офiцiантовi, що вiн, Сопi, i навiть найдрiбнiша монета – аж нiяк не друзi.
– Ну, а тепер кличте копа, – сказав Сопi. – І поспiшайте: не примушуйте джентльмена чекати.
– Нiяких копiв! – вiдповiв офiцiант, у якого був солодкий, мов печиво, голос i очi, схожi на вишнi у коктейлi. – Гей, Коне, ходи сюди!
Два офiцiанти так вправно викинули Сопi, що його лiве вухо опинилося на безжальному хiднику. Вiн пiдвiвся, суглоб за суглобом, так, як розгинаеться теслярська лiнiйка, i зчистив пилюку з одягу. Арешт уже видавався рожевою мрiею. Острiв знову вiдступив кудись дуже далеко. Полiсмен, який стояв бiля аптеки, що в сусiдньому будинку, засмiявся i пiшов собi вулицею.
П’ять кварталiв прошкандибав Сопi, перш нiж набрався хоробростi на нову спробу. Цього разу трапилася нагода, яка, на його думку, неодмiнно мала увiнчатися успiхом.
Молода жiнка, скромно i гарно вдягнена, стояла перед вiтриною, зацiкавлено розглядаючи розкладене там приладдя для голiння i чорнильницi, а майже зовсiм поруч сперся на пожежну колонку здоровенний, зовнi дуже суворий полiсмен.
Сопi надумав виступити в ролi огидного i ненависного всiм вуличного ловеласа. Елегантна зовнiшнiсть обраноi жертви i присутнiсть суворого копа давали йому всi пiдстави сподiватися, що скоро вiн вiдчуе на своему плечi приемну руку закону, i зимова квартира на маленькому затишному острiвцi буде йому забезпечена.
Сопi поправив подаровану дамою-мiсiонеркою краватку, витягнув манжети, якi завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюха i пiдiйшов до молодоi жiнки. Пiдморгнув iй, кашлянув, усмiхнувся i нахабно почав розiгрувати банальну гидку комедiю вуличного залицяння. Краечком ока Сопi бачив, що полiсмен пильно стежить за ним. Молода жiнка вiдступила на кiлька крокiв i знову зосередила свою увагу на тазиках для голiння. Сопi рушив слiдом за нею, нахабно став поруч, трошки пiдняв капелюха i сказав:
– Ах, дорогенька! Чи не хочете погратися у моему садку?
Полiсмен усе ще дивився. Варто було скривдженiй молодiй жiнцi поворухнути пальцем, i Сопi вже мандрував би до раю на Островi. Йому здавалося, що вiн уже вiдчувае приемне тепло полiцейськоi дiльницi. Молода жiнка глянула на нього, простягла руку i вхопила Сопi за рукав.
– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуеш пивцем? Я б до тебе ранiше озвалась, та коп витрiщився.
Молода жiнка обвилась навколо враженого Сопi, як плющ навколо дуба, i вони вдвох пройшли повз полiсмена. Сопi здавалося, що вiн приречений лишитись на свободi.
На найближчому розi вiн позбувся своеi супутницi i втiк.
Зупинився у кварталi, де ввечерi розливалося цiле море свiтла, де однаково легкими були серця, любовнi клятви i музика. Жiнки в хутрах i чоловiки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вiтрi. Раптом страх охопив Сопi: може, хтось його заворожив вiд арешту? Вiд цiеi думки Сопi мало не охопила панiка, i, проминаючи полiсмена, який велично стояв перед яскраво освiтленим театром, вiн ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».
Сопi щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пiсню. Вiн танцював, кричав, завивав на тротуарi i як тiльки мiг порушував той спокiй.
Полiсмен покрутив кийка, одвернувся вiд Сопi й пояснив перехожому:
– Це один з тих йельських студентiв. Вони сьогоднi святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нiчого небезпечного. Ми маемо iнструкцiю не заважати iм.
Безутiшний Сопi припинив своi марнi спроби. Невже жоден полiсмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острiв як недосяжну Аркадiю. Сопi застебнув свiй пiдбитий вiтром пiджак: холод ставав дедалi пронизливiшим.
У тютюновiй крамницi вiн побачив добре вдягненого чоловiка, який прикурював сигару вiд газового рiжка. Свою шовкову парасольку вiн залишив бiля входу. Сопi ввiйшов до крамницi, взяв парасольку i поволi вийшов. Чоловiк, що прикурював сигару, поспiшив за ним.
– Це моя парасолька, – твердо сказав вiн.
– Та ну? – глузливо посмiхнувся Сопi, додаючи до дрiбноi крадiжки образу.
– У такому разi вам треба було б гукнути полiсмена. Я справдi взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете копа? Онде вiн стоiть на розi.
Господар парасольки йшов уже повiльнiше. Сопi теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полiсмен зацiкавлено дивився на цю пару.
– Звичайно, – сказав чоловiк iз сигарою, – бачите… ну, трапляються такi помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподiваюсь, ви пробачите менi… я ненароком узяв ii сьогоднi в ресторанi… якщо ви впiзнали свою парасольку… я сподiваюсь, ви…
– Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопi.
Колишнiй власник парасольки вiдступив. Полiсмен хутенько подався допомогти високiй блондинцi в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.
Сопi попрямував на схiд вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя вiн викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах i з кийками. Йому хотiлося впiйматися iм до рук, а вони, здавалося, ставились до нього, як до негрiшного Папи Римського.
Нарештi Сопi опинився на однiй зi схiдних авеню, де не було нi гомону, нi метушнi. І рушив у напрямку Медiсон-скверу, бо iнстинкт, який тягне людину додому, спрацьовуе навiть тодi, коли домiвкою е лава у парку.
На одному дуже тихому розi вулицi Сопi зупинився. Тут стояла стара, химерна церква з високим шпилястим дахом. Крiзь фiолетовi шибки вiкна лилося м’яке свiтло. Певно, органiст грав хорал, який мав виконати пiд час вiдправи в недiлю, бо до вух Сопi долетiли солодкi звуки музицi, i вiн завмер, притулившись до завиткiв чавунноi огорожi.
Високо в небi свiтив спокiйний мiсяць; екiпажiв та перехожих було небагато; пiд карнизами сонно цвiрiнькали горобцi – можна було подумати, що ви на сiльському кладовищi. І хорал, що його виконував органiст, мiцно прикував Сопi до чавунноi огорожi, бо вiн добре знався на музицi з тих днiв, коли в його життi були мати, троянди, плани на майбутне, друзi, чистi думки i комiрцi.
Пiд впливом музики, яка линула iз староi церкви, у зворушенiй душi Сопi сталася раптова дивовижна змiна. Вiн з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебнi днi, негiднi бажання, мертвi надii, занедбанi здiбностi i насущнi прагнення, з яких складалося його життя.
І серце його, наче у вiдповiдь на цi новi почуття, забилося сильнiше. Вiн раптом вiдчув у собi достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Вiн вибереться з цього бруду, вiн знову стане людиною, вiн переможе зло, яке заполонило його. Вiн ще порiвняно молодий, у нього е час. Треба оживити в собi давнi палкi поривання i невiдступно йти за ними. Урочистi й солодкi звуки органа зробили в його душi переворот. Завтра вiн пiде в метушливу дiлову частину мiста i знайде собi роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись мiсце водiя. Завтра вiн знайде цього торговця i попросить узяти його на те мiсце. Вiн знову буде людиною. Вiн буде…
Сопi вiдчув, як чиясь рука лягла на його плече. Вiн рвучко озирнувся i побачив широке обличчя полiсмена.
– Що ви тут робите? – спитав охоронець закону.
– Нiчого, – вiдповiв Сопi.
– Тодi ходiмо, – сказав полiсмен.
– Три мiсяцi на Островi, – винiс вирок суддя на другий день уранцi.
Долоня Тобiна
Якось ми з Тобiном поiхали на Конi-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобiну треба було розвiятись. Його кохана Кетi Магорнер з графства Слiго три мiсяцi тому приiхала до Америки i зникла. При нiй були двiстi доларiв заощаджень i сотня, виручена вiд продажу Тобiновоi спадщини – маленького будиночка i свинi. Пiсля того, як Тобiн одержав листа, в якому вона писала, що виiжджае до нього, про неi не було бiльше жодноi вiстки. Тобiн давав об’яви у газетах, але дiвчина не знайшлась.
Так от, поiхали ми з Тобiном на Конi-Айленд, сподiваючись, що рiзнi атракцiони i пахощi поп-корну розвiють тугу в його серцi. Але Тобiн був важкодумом, i журба мiцно застрягла у його грудях. Вiн, зцiпивши зуби, дивився на повiтрянi кулi, вiн проклинав кiно i, хоч жодного разу не вiдмовився вiд пропозицii випити, зневажливо вiдвернувся вiд лялькового театру i ладен був побити усiх фотографiв.
Тодi я повiв його на одну з бiчних алей, де атракцiони були трохи менш настирливими. Бiля невеличкого, шiсть на вiсiм футiв, балагана Тобiн зупинився, i щось людське з’явилось у його поглядi.
– Тут, – сказав вiн, – я розвiю свою журбу. Чудова хiромантка з-над Нiлу дослiдить долоню моеi руки, i я дiзнаюся, чи трапиться те, що мае трапитись.
Тобiн вiрив у всiлякi прикмети i надприроднi явища. Вiн мав сталi переконання щодо таких речей як чорнi коти, щасливi номери i прогнози погоди у газетах.
Ми увiйшли в цей чудесний курник, де для таемничостi були розвiшанi червонi простирадла i малюнки рук, на яких лiнii перехрещувались, як рейки на залiзничному вузлi. Напис над дверима повiдомляв, що у цьому курнику перебувала мадам Зозо, египетська хiромантка. Мадам була гладкою жiнкою у червоному джемперi з вигаптованими на ньому закарлючками i чудернацькими створiннями. Тобiн дав iй десять центiв i простяг руку. Вона взяла його руку – рiдну сестру копита ломовоi коняки – i подивилася, чи не прийшов вiн бува за пiдковою.
– Чоловiче, – сказала мадам Зозо, – лiнii вашоi кiнцiвки показують…
– Це зовсiм не нога, – перебив ii Тобiн. – Звичайно, вона не дуже красива, але це моя долоня.
– Лiнii показують, – вела далi мадам, – що у вашому життi сталося нещастя. І воно не останне. Гора Венери, – чи, може, це просто синець вiд каменя, – показуе, що ви закоханi. Ви мали клопiт, причиною якого була ваша кохана.
– Це вона про Кетi Магорнер згадуе, – голосно зашепотiв Тобiн, нахиляючись до мене.
– Я бачу, – сказала хiромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лiнii, якi вказують на лiтеру «К» i лiтеру «М» у ii iменi.
– Вiст! – зауважив Тобiн. – Чуеш, що вона говорить?
– Стережiться, – продовжила хiромантка, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi. Дуже скоро ви попливете i зазнаете фiнансовоi втрати. Я бачу лiнiю, яка принесе вам щастя. Є чоловiк, який увiйде в ваше життя i приверне до вас удачу. Ви пiзнаете його за гачкуватим носом.
– А iм’я його там е? – поцiкавився Тобiн. – Було б зручнiше привiтатись до нього, коли вiн почне навалювати менi щастя.
– Його iм’я, – каже хiромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лiнiями, але вони показують, що воно мае бути довгим i у ньому повинна бути лiтера «о». Я нiчого бiльше не можу сказати. Бувайте здоровi! Не загороджуйте дверi.
– Дивно, звiдки вона все це знае, – сказав Тобiн дорогою.
Коли ми проштовхувались бiля ворiт, якийсь темношкiрий зачепив запаленою сигарою Тобiна за вухо i почались проблеми. Тобiн вдарив його по шиi, жiнки заверещали, i менi довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась полiцiя. Тобiн завжди бував у небезпечному настроi, коли веселився.
Ми повертались пароплавом, i коли почули оклик «Кому потрiбнi послуги офiцiанта?», Тобiн хотiв вiдгукнутися, забажавши вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишенi, з’ясував, що вони порожнi. Хтось зацiкавився його грiшми пiд час бiйки. Так ми i сидiли з сухими горлянками на лавах, слухаючи, як iталiйцi вигравали на скрипках на палубi. Як би там не було, настрiй у Тобiна погiршав порiвняно з початковим добрим гумором.
На лавi напроти поручнiв сидiла молода жiнка з дуже свiтлим волоссям i вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобiлiв. Проходячи повз неi, Тобiн ненароком зачепив ii за ногу i, оскiльки вiн завжди дуже люб’язний з дамами, коли бувае напiдпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замiсть того збив капелюха з голови, i вiтер знiс його за борт.
Тобiн повернувся назад i сiв, а я вирiшив приглядати за ним, бо напастi сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього зазвичай з’являлось бажання побити когось, хто був найкраще одягнений, а зараз вiн мiг би навiть спробувати взяти на себе командування пароплавом.
Коли раптом Тобiн схопив мене за руку i прорiк схвильовано:
– Джоне, ти знаеш, що ми зараз робимо? Ми пливемо!
– Нiчого, – кажу я. – Заспокойся. За десять хвилин пароплав пристане.
– Глянь, – каже вiн, – на цю бiляву жiнку, що сидить он там. А пам’ятаеш чорношкiрого, який припiк менi вухо? А хiба не втратив я грошi? Там було аж долар шiстдесят п’ять центiв.
Я думав, що вiн просто пiдсумовуе своi невдачi, щоб знайти для несамовитостi виправдання, як це звичайно роблять усi люди, i тому спробував переконати його, що всi цi невдачi – просто дурницi.
– Слухай, – каже Тобiн. – Тобi не дано оцiнити дар пророцтва чи розумiти тих, кого веде натхнення. Що сказала тобi дама-хiромантка по моiй руцi? Тепер це вiдбуваеться на твоiх очах. «Стережiться, – сказала вона, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам прикрощi». Хiба ти забув про того темношкiрого, хоч i вiн мав трохи прикрощiв вiд мого стусана? Чи бачив ти свiтлiшу жiнку, нiж та блондинка, через яку мiй капелюх упав у воду? І де, нарештi, той долар шiстдесят п’ять центiв, якi були у моiй жилетцi, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що, коли розставити подii, як це зробив Тобiн, вони дiйсно пiдтверджували правильнiсть провiщення, але, на мою думку, такi нещастя могли спiткати кожного на Конi-Айлендi i без будь-якоi хiромантii.
Тобiн пiдвiвся i почав походжати по палубi, пильно придивляючись до пасажирiв своiми маленькими червоними очицями. Я спитав його, у чому причина цих маневрiв: нiколи не знаеш, що Тобiн мае на думцi, поки вiн не вiзьметься це здiйснювати.
– Слiд тобi знати, – каже вiн, – що я чекаю порятунку, який обiцяли менi лiнii моеi долонi. Я шукаю чоловiка з гачкуватим носом, який мае принести щастя. Це едине, що нас врятуе. Джоне, чи бачив ти коли у своему життi бiльшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив о пiв на десяту, ми вийшли i попрямували у мiсто по Двадцять другiй вулицi. Тобiн був без капелюха.
На розi вулицi пiд газовим лiхтарем стояв чоловiк i дивився поверх рейок надземноi залiзницi на мiсяць. Це був високий чоловiк, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, i я помiтив, що його нiс, робив два вигини мiж перенiссям i кiнчиком носа, як вигини змii. Тобiн також вiдразу помiтив його, i я почув, як важко вiн почав дихати, наче кiнь, з якого знiмають сiдло. Вiн навпростець пiдiйшов до цього чоловiка, i я разом з ним.
– Добривечiр вам! – каже йому Тобiн.
Чоловiк вийняв з рота сигару i вичавив з себе дружне привiтання.
– А чи не скажете ви нам ваше iм’я i таким чином дасте нам змогу побачити його величину? – питае Тобiн. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
– Мое iм’я, – ввiчливо вiдповiв чоловiк, – Фрiденхаусман – Максiмус Г. Фрiденхаусман.
– Довжина пiдходить, – зауважив Тобiн. – А чи не вживаете ви десь «о» при написаннi вашого iменi?
– Нi, не вживаю, – каже чоловiк.
– А його можна написати з «о»? – стривожився Тобiн.
– Якщо ваша совiсть дозволить вам, – сказав носач, – i якщо не маете дригу до iноземних мов, можете щоб вдовольнитися, всунути цю лiтеру у передостаннiй склад.
– Це добре, – сказав Тобiн. – Ми – Джон Малоун i Данiель Тобiн.
– Дуже приемно познайомитись, – вiдповiв чоловiк, вклоняючись. – А тепер, оскiльки я ще не зрозумiв, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розi вулицi, можливо, ви наведете якiсь розумнi виправдання вашоi вольностi?
– За двома ознаками, – вiдповiдав Тобiн, намагаючись пояснити все, – якi ви назвали, i якi египетська хiромантка прочитала на долонi моеi руки, ви повиннi вiдшкодувати менi удачу за всi цi лiнii турбот, що ведуть до чорного та блондинки, якiй наступили на ногу на пароплавi, не кажучи вже про фiнансову втрату в розмiрi долара шiстдесяти п’яти центiв. Досi все збувалося.
Чоловiк припинив курити i глянув на мене.
– Чи е у вас якiсь поправки до цiеi заяви, чи й ви такий же? Зважаючи на ваш вигляд, я думав ви за ним доглядаете.
– Нiяких, – вiдповiв я, – крiм того, що на вигляд ви, як одна пiдкова на iншу, схожi на картинку удачi, написаноi на руцi мого друга. Якщо ж нi, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть тi лiнii.
– Ви один одного вартi, – сказав носатий чоловiк, шукаючи очима полiсмена. – Я вже насолодився вашою компанiею. На добранiч.
Промовивши це, вiн всунув до рота свою сигару i поспiхом перейшов на другий бiк вулицi. Але Тобiн не вiдстав вiд нього i закрокував з одного боку, а я – з iншого.
– Що таке? – вiн зупинився i зсунув капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер едине мое бажання – спекатися вас. Я йду додому.
– Ідiть собi, – й каже Тобiн i гладить його по рукаву. – Справдi, iдiть собi додому. А я сидiтиму перед дверима вашого будинку до ранку, поки ви не вийдете. Бо тiльки ви можете зняти з мене прокляття чорного, блондинки i збиткiв на долар шiстдесят п’ять центiв.
– Якась маячня, – сказав чоловiк, звертаючись до мене, як до бiльш помiркованого психа. – Чи не краще було б вам забрати його додому?
