скачать книгу бесплатно
– Послухайте, – кажу я йому. – Данiель Тобiн при своему розумi. Може, його думки трохи безладнi: вiн випив достатньо, щоб розхвилюватись, але це не означае, що вiн не сповна розуму. Вiн керуеться своiми уявленнями та забобонами, про якi я вам усе поясню.
Сказавши так, я виклав йому iсторiю про даму-хiромантку i про те, що йому випало стати знаряддям щасливоi долi.
– Тепер вам зрозумiло, – закiнчив я, – яка моя доля у цiй приключцi? Я друг мого друга Тобiна саме так, як я це розумiю. Неважко бути другом мазунчика долi, бо це вигiдно. Та й другом бiдаря – теж: зроблять iз вас святого, ще й портрети вашi надрукують – з сиротиною, яку ви тримаете однiею рукою, i з вiдерцем вугiлля у другiй. Найважче тому, хто дружить з повним дурником. От це менi й дiсталося, – кажу, – бо, як на мене, з долонi долi не питають, окрiм, хiба що, тiеi, яку залишив держак кайла. І хоч, можливо, нiс у вас найгачкуватiший у Нью-Йорку, не думаю, щоб усi вiщуни, разом узятi, витиснули з вас бодай краплю удачi. Але лiнii на руцi у Деннi справдi вказують на вас, то ж я пiдтримуватиму його доти, доки вiн сам не переконаеться, що взяти з вас нiчого.
І чоловiк раптом почав розкотисто смiятися. Вiн сперся на стiну будинку i довго реготав. Потiм вiн поплескав мене i Тобiна по плечах i взяв кожного попiд руку.
– Був неправий, – вiдказав вiн. – Хiба мiг я сподiватись, що на розi вулицi зi мною трапиться така приемна i чудова пригода? Менi здавалося, що ви не вартi уваги. Тут зовсiм близенько е невеличке кафе – якраз, щоб розважитись з такими цiкавими людьми. Ходiмо туди, вип’емо i побалакаемо про марноту сущого.
Говорячи так, вiн повiв нас iз Тобiном до окремого кабiнету, замовив напоi i заплатив за них. Ми курили сигари, i вiн дивився на нас, як на рiдних братiв.
– Мушу вам сказати, – сказав цей посланець долi, – що моею професiею е те, що зветься лiтературою. Я виходжу ночами з дому i блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й iстину у небесах. Коли ви мене зустрiли, я роздумував про надземну залiзницю у зв’язку з головним свiтилом ночi. Швидкiсна надземка – це поезiя й мистецтво. Мiсяць – нудне мертве тiло у безсенсовному русi. Але це лише особистi думки, бо лiтература мае своi окремi закони. Я сподiваюсь написати книгу, у якiй поясню дивнi речi, якi я вiдкрив у життi.
– Ви збираетесь всунути мене у книжку! – сказав Тобiн швидко. – Мене – у книжку?
– Нi, я цього не зроблю, – вiдповiв чоловiк, – бо ви не умiститесь пiд обкладинку. Нi. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати вiд вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все ж тiльки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопцi, повiрте, я справдi вдячний.
– Ваше базiкання, – каже Тобiн, пихкаючи крiзь своi вуса i б’ючи кулаком по столу, – це тiльки огиднi випади проти мого терпiння. Через ваш нiс-гачок менi було обiцяне щастя, але ви приносите плодiв не бiльше, нiж барабанна паличка. Своiми балачками ви, як вiтер, що дме крiзь дiрку. Певна рiч, тепер я подумав би, що моя долоня збрехала, але, оскiльки виявилися правдою чорний i блондинка, i…
– Помовчте, – вiдказав гачконосий здоровило. – Чи ви зневiрилися у моiй фiзiономii? Мiй нiс зробить все, що зможе. Наповнимо знову цi склянки, бо птахiв в головi треба добре поiти, iнакше вони захирiють у сухiй моральнiй атмосферi.
Так от, цей лiтератор зробив, на мою думку, добре, охоче розрахувавшись за все, бо наш з Тобiном капiтал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобiн вважав себе скривдженим, i, хоч i пив спокiйно, його очi наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звiдти, бо була вже одинадцята година, i постояли трохи на тротуарi. Тодi чоловiк сказав, що йому час повертатись додому i запросив нас до себе. Так ми пройшли два квартали i завернули у провулок, вздовж якого тягнулися цеглянi будинки з високими ганками i залiзними огорожами. Чоловiк пiдiйшов до одного з них i глянув на верхнi вiкна, якi вже були темнi.
– Це i е мое скромне помешкання, – каже вiн. – За всiма ознаками, моя дружина уже пiшла спочивати, i тому я ризикну проявити трохи гостинностi. Я хотiв би, щоб ви зайшли до нижньоi кiмнати, де ми обiдаемо, i перекусили. Там знайдеться трохи смачноi холодноi качки, сир i пляшка-двi елю. Заходьте, будь ласка, бо я перед вами в боргу за задоволення.
Нашi з Тобiном апетит i совiсть були схильнi прийняти цю пропозицiю, хоч Тобiну з його забобонами важко було повiрити, що саме кiлька склянок елю i холодна качка i означають щастя, обiцяне у вiдповiдностi з лiнiями на його долонi.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловiк з гачкуватим носом, – а я пiду наверх i вiдчиню вам. Я скажу новiй дiвчинi, що працюе у нас на кухнi, зварити вам кави. Як на молоду iрландку, що прибула до Америки лише три мiсяцi тому, Кетi Магорнер чудово готуе каву. Заходьте, – повторив чоловiк, – а я зараз пошлю ii до вас.
Роман бiржового маклера
Пiтчер, довiрений клерк у конторi бiржового маклера Гарвi Максвела, дозволив своему зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цiкавiсть i здивування, коли о пiв на десяту ранку до контори швидко увiйшов його роботодавець у супроводi молодоi стенографiстки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пiтчере», вiн кинувся до свого столу так, нiби збирався перестрибнути через нього, i вiдразу поринув у величезну купу листiв та телеграм, що чекали на нього.
Молода стенографiстка працювала у Максвела вже рiк. То була красива жiнка, але в цiй красi не було нiчогiсiнько стенографiчного. Вона зневажала пишнiсть чарiвноi зачiски Помпадур. Вона не носила нi ланцюжкiв, нi браслетiв, нi медальйонiв. У неi не було такого вигляду, нiби вона завжди готова прийняти запрошення на обiд. На нiй була проста сiра сукня, яка, проте, рiвно i скромно облягала ii постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало золотаво-зелене перо папуги. Цього ранку вона наче свiтилась м’яким, сором’язливим свiтлом, ii очi замрiяно сяяли, щоки були схожi на персиковий цвiт, на щасливому обличчi мiнилися спогади.
У своему стриманому зацiкавленнi Пiтчер помiтив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замiсть того, щоб пройти прямо до сумiжноi кiмнати, де стояв ii стiл, вона нерiшуче затрималась у конторi. Раз навiть пiдiйшла до столу Максвела досить близько, щоб вiн мiг помiтити ii.
Людина, що сидить за столом, – бiльше не людина. Це заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, у якiй дзижчать колiщата i розмотуються пружини.
– Ну, в чому рiч? Що таке? – рiзко спитав Максвел. Розпечатана пошта лежала на його столi, як кучугура бутафорного снiгу. Його гострi сiрi очi, байдужi й холоднi, блиснули на неi майже неприязно.
– Нiчого, – вiдповiла стенографiстка i, всмiхаючись, вiдiйшла.
– Мiстере Пiтчер, – звернулась вона до довiреного клерка, – мiстер Максвел казав вам учора про нову стенографiстку?
– Так, – вiдповiв Пiтчер. – Вiн велiв менi знайти нову стенографiстку. Вчора пiсля обiду я сповiстив у бюро, щоб вони сьогоднi зранку прислали кiлька зразкiв. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок i жодна паличка ананасноi жувальноi гумки ще не з’являлась.
– Тодi я працюватиму, як завжди, – сказала молода жiнка, – поки хтось не прийде на мое мiсце.
І вона вiдразу пiшла до свого столу й повiсила чорний капелюшок-тюрбан з золотаво-зеленим пером папуги на звичне мiсце.
Той, кому не доводилося бачити гарячковоi дiяльностi заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, не може вважатися справжнiм знавцем антропологii. Поет оспiвуе «переповнену до вiнця годину славного життя». Година маклера не тiльки переповнена, хвилини й секунди в нiй тримаються за ременi й висять на буферах та пiднiжках переднiх i заднiх платформ.
Сьогоднi ж у Гарвi Максвела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрiчку, телефон на столi слабував на хронiчнi припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, якi зверталися до нього через бар’ер – хто весело, хто рiзко, хто гнiвно, хто схвильовано. Вбiгали i вибiгали посильнi з листами й телеграмами, клерки контори бiгали i стрибали, як матроси пiд час шторму. Навiть на обличчi Пiтчера з’явилося щось схоже на пожвавлення.
На бiржi бушували урагани та снiговi бурi, виникали обвали, ожеледi та виверження вулканiв, i усi цi стихiйнi лиха вiдбувалися в мiнiатюрi в конторi маклера. Максвел вiдсунув стiлець до стiни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Вiн стрибав вiд телеграфного апарата до телефону, вiд столу до дверей з професiйною спритнiстю арлекiна.
Серед цього дедалi зростаючого напруження маклер раптом помiтив перед собою високо закручений френзель золотавого волосся, над яким похитувався балдахiн з оксамиту i страусових пер, торбинка iз штучного хутра та низку великих, завбiльшки з добрячий горiх, коралiв, на кiнцi якоi, десь аж бiля пiдлоги, бовталося срiбне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд iз нею стояв Пiтчер, готовий пояснити ii появу.
– Це з стенографiчного бюро, щодо мiсця, – сказав Пiтчер.
Максвел обернувся; в руках у нього були папери i телеграфнi стрiчки.
– Якого ще мiсця? – спитав вiн, насупившись.
– Мiсця стенографiстки, – вiдповiв Пiтчер. – Вчора ви наказали менi подзвонити в бюро, щоб сьогоднi вранцi прислали нову стенографiстку.
– Ви збожеволiли, Пiтчере, – сказав Максвел. – Як я мiг дати вам таке розпорядження? Мiс Леслi вже цiлий рiк, вiдколи вона тут, чудово працюе. Мiсце залишиться за нею, поки вона сама не надумае вiдмовитись од нього. У нас нема вiльних мiсць, мадам. Повiдомте бюро, Пiтчере, i нiкого бiльше до мене не водiть…
Срiбне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись i зачiпаючи конторськi меблi. Пiтчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтеровi, що «старий», що не день, стае все бiльше неуважним та забудькуватим.
Натиск невiдкладних справ ставав дедалi бiльшим, темп роботи зростав. На бiржi топтали i шматували з пiвдюжини акцiй, у якi клiенти Максвела вклали великi грошi. Накази про купiвлю та продаж лiтали туди-сюди, як ластiвки. Пiд загрозою була частина власного портфеля акцiй Максвела, i вiн працював з величезним напруженням, мов складна, чутлива i сильна машина, запущена на повну потужнiсть; не вагаючись, вiн вчасно знаходив потрiбнi слова, рiшення i дiяв швидко й точно, як годинниковий механiзм. Акцii та облiгацii, кредити й iпотеки, прибутки й цiннi папери – це був свiт фiнансiв, i в ньому не було мiсця нi для свiту людини, нi для свiту природи.
Коли прийшла пора обiду, цей вир на якийсь час трохи вщух.
Максвел стояв бiля столу, в руках у нього було повно телеграм та меморандумiв; за праве вухо вiн заклав авторучку, скуйовджене волосся пасмами спадало йому на лоба. Вiкно було вiдчинене, бо мила двiрничка Весна вже вмикала радiатори парового опалення землi.
І через вiкно в кiмнату проникали – може, випадково – чудовi пахощi, тонкий запах бузку, який змусив маклера на мить завмерти. Бо цей запах належав мiс Леслi. Це був ii запах, i тiльки ii.
Цей запах поставив ii перед ним – видиму, майже реальну. Свiт фiнансiв раптом стягнувся у цятку. А вона була в сусiднiй кiмнатi, за якихось двадцять крокiв.
– Їй-богу, я це зроблю, – мовив Максвел напiвголосно. – Зараз я ii спитаю. Дивно, як я ранiше не зробив цього.
З поспiшнiстю бiржового гравця, який намагаеться покрити недостачу вже проданих товарiв, вiн кинувся в сумiжну кiмнату до столу стенографiстки.
Вона глянула на нього i всмiхнулась. Легкий рум’янець зарожевiв на ii щоках, а погляд у неi був лагiдний i щирий. Максвел сперся лiктем на ii стiл. Вiн усе ще тримав у руках купу паперiв, а за вухом у нього стирчала авторучка.
– Мiс Леслi, – поспiхом почав вiн, – я маю щонайбiльше хвилину вiльного часу. За цю хвилину хочу вам щось сказати. Чи згоднi ви стати моею дружиною? У мене не було часу залицятися до вас, як це звичайно роблять, але я справдi люблю вас. Кажiть, будь ласка, швидше – тi хлопцi вибивають останнiй дух з «Об’еднаних Тихоокеанських».
– Ой, що ти говориш? – вигукнула молода жiнка. Вона пiдхопилася i дивилася на нього широко розплющеними очима.
– Ви не розумiете мене? – занепокоено спитав Максвел. – Я хочу, щоб ви вийшли за мене замiж. Я люблю вас, мiс Леслi. Я давно хотiв вам сказати про це й ось урвав вiльну хвилину, поки там трохи стихло. О, знову мене кличуть до телефону! Скажiть iм, щоб почекали хвилинку, Пiтчере. То як, мiс Леслi?
Стенографiстка повелася дуже дивно. Спершу, здавалось, вона здивувалась, з ii розгублених очей потекли сльози, а потiм вона радiсно всмiхнулась крiзь сльози i нiжно обняла однiею рукою маклера за шию.
– Тепер я розумiю, – сказала вона лагiдно. – Це все робота, вона вибила на якийсь час iз твоеi голови все iнше. А спершу я злякалась. Невже ти забув, Гарвi? Ми ж обвiнчалися вчора о восьмiй вечора в Маленькiй церквi за рогом.
Короткий трiумф Тiльдi
Якщо ви не знаете iдальнi-ресторану Богля, ви багато втратили. Бо якщо ви один з тих щасливцiв, хто обiдае дорого, вам слiд було б поцiкавитись, як споживае продовольство iнша половина людства. Коли ж ви належите до тiеi половини, для якоi поданий офiцiантом рахунок е подiею, то вам слiд познайомитися з Боглем, бо там ви одержите за своi грошi те, що вам належиться (принаймнi за кiлькiстю).
Ресторан Богля мiститься на головнiй магiстралi буржуазного кварталу, бульварi Брауна-Джонса-Робiнсона – на Восьмiй авеню. У залi два ряди столикiв, по шiсть у кожному ряду. На кожному столику – пiдставка з пляшечками з рiзними приправами. Із перцiвницi можна витрусити хмарку чогось меланхолiйного, без смаку, як вулканiчний пил. Можете й не сподiватися, що вам пощастить добути щось iз сiльницi. Навiть людина, здатна витиснути червоний сiк з бiлоi рiпи, зазнае поразки, якщо захоче видобути сiль з Боглевоi сiльницi. На кожному столi стоiть також пляшечка пiдробки того соусу, що виготовляеться «за рецептом одного iндiйського раджi».
За касою сидить Богль, холодний, повiльний, грiзний i корисливий, вiн приймае грошi. Виглядаючи з-за гори зубочисток, Богль дае вам здачу, наколюе ваш чек i уривчасто, як жаба, квакае кiлька слiв про погоду. Найкраще – не ризикувати й обмежитися пiдтвердженням його метеорологiчних висновкiв. Ви не друг Богля, ви тiльки випадковий вiдвiдувач – прийшли до нього поiсти i, можливо, не зустрiнетеся з ним до того дня, коли сурма Гавриiла скличе всiх на останнiй обiд. Так от, берiть здачу i йдiть собi – пiд три чорти. Такi до вас у Богля почуття.
Вiдвiдувачiв Богля обслуговували двi офiцiантки та Голос. Одну з них звали Ейлiн. Вона була високою, гарною, жвавою, привiтною й умiла пожартувати. Їi прiзвище? У ресторанi Богля потреби у прiзвищах було не бiльше, нiж у чашах для сполiскування пальцiв.
Другу офiцiантку звали Тiльдi. Чому неодмiнно – Матiльда? Вслухайтесь iще раз: Тiльдi, Тiльдi. Тiльдi була кремезною, некрасивою i прагнула всiм вгодити. Перечитайте останне речення разiв два-три – i ви побачите, що в ньому е певний сенс.
Голос у ресторанi Богля був невидимкою. Вiн виходив iз кухнi i не вiдзначався оригiнальнiстю. Це був неосвiчений Голос, який задовольнявся повторенням кулiнарних вигукiв офiцiанток.
Сподiваюсь, вам не набридне слухати, якщо я знову нагадаю, що Ейлiн була красивою. Якби вона одягла вбрання у кiлькасот доларiв та пройшлася в ньому на Великдень вулицею i ви б побачили ii, то й самi поспiшили б сказати те саме. Клiенти ресторану Богля були ii рабами. Вона вмiла обслуговувати вiдразу шiсть столикiв. Тi, що квапилися, стримували свое нетерпiння заради насолоди помилуватись ii швидкими руками та грацiйною поставою. Тi, що вже поiли замовляли ще щось, щоб побути в сяйвi ii усмiшок. Кожен чоловiк, – а вiдвiдувачами були переважно чоловiки, – намагався справити на неi враження.
Ейлiн умiла обмiнюватись жартами одночасно з десятком клiентiв i робила це прекрасно. Кожна ii усмiшка влучала, як дробинки з дробовика, в багато сердець. І в той же час вона проявляла дива спритностi, подаючи замовленi свинину з квасолею, рагу, яечню, ковбасу з пшеничним соусом та iншi страви у пательнях i сотейниках. Цi бенкети, флiрт i веселi дотепи робили ресторан Богля дуже схожим на салон, у якому Ейлiн грала роль мадам Рекам’е.
Навiть випадковi клiенти захоплювались чарiвною Ейлiн, а постiйнi вiдвiдувачi були просто закоханi в неi. Мiж ними iснувало серйозне суперництво. Ейлiн могла б мати ангажемент вiд своiх залицяльникiв хоч щовечора. Щонайменше двiчi на тиждень хтось iз них водив ii до театру чи на танцi. Один гладкий джентльмен, якого вони з Тiльдi прозвали мiж собою Кабаном, подарував iй перстень з бiрюзою. Другий, що працював у ремонтнiй майстернi трамвайноi компанii i дiстав прiзвисько Нахаба, збирався подарувати iй пуделя, тiльки-но його брат-вiзник отримае контракт на Дев’ятiй вулицi. А чоловiк, який завжди замовляв свинячi реберця зi шпинатом i казав, що вiн бiржовий маклер, запросив ii на «Парсифаля».
– Я не знаю, де цей Парсифаль, – завважила Ейлiн, обговорюючи все з Тiльдi, – але не зроблю й стiбка на своiй дорожнiй сукнi, доки у мене на пальцi не буде обручки. Правильно чи нi?
А Тiльдi…
У ресторанi Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, назрiвала душевна трагедiя. До Тiльдi, незграбноi, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчi, нiхто нiколи не залицявся. Чоловiки не проводжали ii поглядом, коли вона бiгала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадкiв, коли вони, голоднi, як вовки, виглядали замовлену страву. Жоден з них не жартував з нею, викликаючи на кокетливий обмiн дотепами. Жоден з них не зачiпав ii вранцi, як Ейлiн, i, коли траплялися якiсь затримки зi снiданками, не казав iй, що вона, певно, вчора допiзна гуляла й тому сьогоднi невиспана. Нiхто не дарував iй персня з бiрюзою i не кликав ii у мандрiвку до таемничого, далекого «Парсифалю».
Тiльдi була хорошою офiцiанткою, i чоловiки терпiли ii. Тi, що сидiли за ii столиками, перемовлялися з нею короткими цитатками з меню, а потiм уже зовсiм iншим голосом зверталися до красунi Ейлiн. Вони крутилися на стiльцях, щоб десь побачити Ейлiн i щоб ii краса обернула iхню яечню iз салом на амброзiю.
І Тiльдi задовольнялася своiм становищем скромноi трудiвницi, до якоi нiхто не залицяеться, аби тiльки Ейлiн дiставалися лестощi та пошана. Приплюснутий нiс був вiрнопiдданим короткого грецького носика. Вона була подругою Ейлiн i радiла, коли бачила, як та пануе над серцями i вiдвертае увагу чоловiкiв вiд смачного пирога й лимонного безе. Але у всiх нас, навiть зовсiм невродливих, десь глибоко пiд поцяткованою ластовинням шкiрою i волоссям кольору соломи живе мрiя про принца чи принцесу, якi прийдуть не до когось, а тiльки до нас.
Якось уранцi Ейлiн прийшла на роботу з пiдбитим оком i Тiльдi так спiвчувала iй, що того спiвчуття було б досить, аби вилiкувати будь-якi хвороби очей.
– Уяви собi, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлiн, – учора ввечерi, коли я поверталась додому, причепився до мене на розi Двадцять третьоi та Шостоi вулиць. Але не на таку напав! Я вiдшила його як слiд, i вiн вiдчепився. А потiм виявилося, що вiн iшов за мною i на Вiсiмнадцятiй знову спробував причепитися. Я як мазнула його просто в морду! Тодi вiн менi й пiдбив око. Воно справдi мае жахливий вигляд, Тiль? Як менi прикро, що мiстер Нiколсон побачить це, коли о десятiй прийде пити чай з грiнками.
Тiльдi слухала розповiдi про цю пригоду, затамувавши подих. Жоден чоловiк нiколи й не намагався чiплятися до неi. На вулицi вона була в безпецi, усi двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли чоловiк вистежуе тебе i вiд любовi пiдбивае тобi око!
Серед вiдвiдувачiв ресторану Богля був юнак на прiзвище Сiдерс, який працював у пральнi. Мiстер Сiдерс був худий та бiлявий, i здавалося, що його тiльки-но висушили й накрохмалили. Вiн був надто сором’язливим, щоб добиватись уваги Ейлiн, тому звичайно сiдав за один iз столикiв Тiльдi, прирiкаючи себе на мовчанку i варену рибу.
Якось мiстер Сiдерс прийшов трохи напiдпитку. В ресторанi було тiльки два чи три вiдвiдувачi. Покiнчивши з рибою, мiстер Сiдерс пiдвiвся, обняв Тiльдi за талiю, гучно й безцеремонно поцiлував ii, вийшов на вулицю, показав своiй пральнi дулю i подався в пасаж, де були всiлякi атракцiони, до гральних автоматiв.
Тiльдi на мить скам’янiла, потiм до ii свiдомостi дiйшло, що Ейлiн кивае на неi пальчиком i каже:
– Оце так Тiль, от ти яка! Ну й хитрюга! Так ти вiдiб’еш у мене всiх моiх хлопцiв. Доведеться менi за тобою стежити, моя мила.
І ще одна думка сяйнула у свiдомостi Тiльдi. Ця дiвчина з безнадiйноi, тихоi шанувальницi вмить перетворилась у таку ж дочку Єви, як i всемогутня Ейлiн. Вона сама тепер стала Цiрцеею, мiшенню для стрiл Купiдона, сабiнянкою, яка повинна стерегтися, коли римляни бенкетують. Чоловiк визнав ii талiю привабливою, а уста – жаданими. Цей стрiмкий, закоханий Сiдерс, здавалося, вчинив з нею за одну мить таке чудо, як це вiдбуваеться у пральнi. Вiн зняв з неi ряднину непривабливостi, виправ, висушив, накрохмалив, випрасував i дав iй легке, прозоре, вишиване вбрання, гiдне самоi Венери.
Ластовиння на щоках Тiльдi зникло в полум’i рум’янцю. Тепер Цiрцея i Психея разом узятi проглядали з ii променистих очей. Навiть саму Ейлiн нiхто не обiймав i не цiлував у ресторанi привселюдно.
Тiльдi не могла втримати в собi цю чудову таемницю. У мить короткого затишшя вона пiдiйшла i стала бiля каси, де сидiв Богль. Очi ii сяяли, вона намагалася говорити так, щоб ii слова прозвучали гордовито чи хвалькувато.
– Один джентльмен сьогоднi образив мене, – сказала вона. – Вiн обiйняв мене за талiю i поцiлував.
– Справдi? – спитав Богль, на мить скинувши броню своеi дiловитостi. – З наступного тижня ви одержуватимете на долар бiльше.
Коли в ресторанi знову було повно вiдвiдувачiв, Тiльдi, подаючи страви знайомим, кожному казала скромно, як жiнка, чиi принади не потребують пiдтвердження:
– Один джентльмен образив мене сьогоднi в ресторанi. Вiн обiйняв мене за талiю i поцiлував.
Тi сприймали це одкровення по-рiзному: однi недовiрливо, iншi вiтали ii, ще iншi засипали ii жартами, якi досi призначалися тiльки Ейлiн. А серце Тiльдi сповнювалося щастям – на обрii сiроi рiвнини, якою вона так довго блукала, замаячили вежi романтики.
Два днi мiстер Сiдерс не приходив. За цей час Тiльдi твердо посiла позицiю жiнки, до якоi залицяються. Вона накупила стрiчок, зробила таку саму зачiску, як у Ейлiн, i затягнула свою талiю ще на два дюйми. Їй ставало i моторошно, й приемно вiд самоi думки про те, що мiстер Сiдерс може вдертися до ресторану i застрелити ii з пiстолета. Вiн, мабуть, безнадiйно закоханий у неi, а цi палкi закоханi завжди страшенно ревнивi. Навiть у Ейлiн нiхто не стрiляв з пiстолета. І Тiльдi вирiшила, що краще було б, щоб вiн не стрiляв у неi; вона ж завжди була вiрною подругою Ейлiн i не хотiла затьмарити ii.
На третiй день о четвертiй годинi дня мiстер Сiдерс прийшов. За столиками не було нiкого. В глибинi ресторану Тiльдi накладала гiрчицю, а Ейлiн рiзала пирiг. Мiстер Сiдерс пiдiйшов до них.
Тiльдi пiдвела очi й побачила його. Їй перехопило подих, i вона притисла до серця ложку, якою накладала гiрчицю. Їi волосся було пов’язане червоним бантом, на шиi висiла емблема Венери з Восьмоi авеню – блакитне намисто з символiчним срiбним сердечком.
Мiстер Сiдерс червонiв i нiяковiв. Одну руку вiн занурив у кишеню штанiв, а другу – у свiжоспечений гарбузовий пирiг.
– Мiс Тiльдi, – мовив вiн, – я хочу просити пробачення за те, що зробив того вечора. Правду кажучи, я тодi добряче хильнув, а то нiколи не дозволив би собi такого. Я б нiколи з жодною жiнкою так не вчинив би, якби був тверезий. Сподiваюсь, мiс Тiльдi, що ви приймете мое вибачення й повiрите, що я б нiколи цього не зробив, якби не був п’яний i тямив, що роблю.
Виголосивши цю виправдальну промову, мiстер Сiдерс позадкував до дверей i вийшов, вiдчуваючи, що загладив свою провину.
А Тiльдi за рятiвною ширмою схилила свою голову на стiл i серед кружалець масла та кавових чашок виплакала бiль свого серця. Виплакала й повернулася знову на сiру рiвнину, де блукають такi, як вона, – з приплюснутими носами i волоссям кольору соломи. Вона зiрвала з голови червоний бант i кинула його на пiдлогу. Вона глибоко зневажала Сiдерса. Його поцiлунок видався iй тодi поцiлунком смiливого казкового принца, який прийшов, щоб розбудити зачаровану краiну сну i завести ii годинники. Насправдi ж той поцiлунок був п’яно-сентиментальним i випадковим. Помилкова тривога не сполохнула придворних, i Тiльдi назавжди судилося лишатися сплячою красунею.
Але не все ще було втрачено. Ейлiн обняла ii; i почервонiла рука Тiльдi намацала спочатку кружальця масла, потiм руку Ейлiн i вiдчула теплий дружнiй потиск.
– Не зважай, Тiль, – сказала Ейлiн, яка не зовсiм розумiла ii. – Сiдерс з обличчям, як рiпа, не вартий цього. Якби вiн був хоч трошки джентльменом, нiколи не вибачився б.
Останнiй листок
У невеликому районi на захiд вiд Вашингтон-скверу вулицi просто збожеволiли i розпалися на маленькi смужки, що iх назвали «проiздами». Цi «проiзди» утворюють дивнi кути та вигини. Одна вулиця навiть перетинае саму себе раз чи двiчi. Якийсь художник виявив цiнну властивiсть цiеi вулицi. Скажiмо, приходить збирач коштiв з рахунком за фарби, папiр та полотно, перетинае саму вулицю – i зненацька зустрiчае самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного сплаченого за рахунками цента!
Тому незабаром у химерному старому Гринвiч-Вiллiджi завелася мистецька братiя, полюючи на помешкання з вiкнами на пiвнiч, фронтони вiсiмнадцятого столiття, мансарди в голландському стилi та низьку орендну плату. Потiм вони завезли з Шостоi авеню трохи олов’яного посуду, одну чи двi жаровнi i стали «колонiею».
Студiя Сью та Джонсi знаходилася на горищi приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсi» – дружне вiд Джоанна. Одна була зi штату Мен, друга – з Калiфорнii. Вони познайомилися за табльдотом в одному з iталiйських ресторанчикiв на Восьмiй вулицi i виявили таку спорiдненiсть поглядiв на мистецтво, салат iз цикорiю та моднi широкi рукави, що в результатi виникла спiльна студiя.
Це було в травнi. А в листопадi холодний недобрий чужинець, якого лiкарi назвали Пневмонiею, пройшов колонiею, торкаючись то одного, то другого своiми крижаними пальцями. Схiдною стороною цей убивець крокував смiливо й нахабно, вражаючи своi жертви десятками, але лабiринтами вузьких, замшiлих «проiздiв» його ноги рухалися повiльнiше.
Мiстера Пневмонiю аж нiяк не можна було назвати «шляхетним сивим джентльменом». Маленька жiнка зi здоров’ям, рознiженим калiфорнiйськими зефiрами, навряд чи була гiдним суперником для старого бовдура iз замашними кулаками i важким подихом. Та вiн побив Джонсi, i вона лежала майже нерухомо на своему пофарбованому залiзному лiжку, дивлячись крiзь дрiбнi секцii голландськоi шиби на глуху стiну сусiднього цегляного будинку.
Одного ранку заклопотаний лiкар порухом своiх кошлатих сивих брiв викликав Сью до коридору.
– Вона мае один шанс зi… скажiмо, десяти, – мовив вiн, збиваючи ртуть у термометрi. – І цей шанс полягае у ii бажаннi жити. Оця людська звичка ставати на сторону похоронного бюро ставить всю фармакопею в iдiотське становище. Ваша панянка вже вирiшила, що не одужае. Чим вона цiкавиться?
– Вона… вона хотiла б намалювати Неаполiтанську затоку, – вiдповiла Сью.
– Намалювати? Дурницi! Чи цiкавиться вона чимось, про що справдi варто було б думати, наприклад, якимсь хлопцем?
– Хлопцем? – у голосi Сью з’явилися металевi нотки. – Чоловiки взагалi не вартi… та нi, лiкарю, про таке вона не думае.
