скачать книгу бесплатно
Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take
О. Генрi
«Важливi не дороги, якi ми обираемо, важливе те, що у нас в душi», – написав О. Генрi (1862—1910) в одному зi своiх оповiдань. Його твори – це iсторii клеркiв, продавчинь, бродяг, невiдомих художникiв, дрiбних авантюристiв, фермерiв, iхнi долi, помилки, щастя, сльози. Лаконiчнiсть викладу, тонкий гумор, незвичайнiсть сюжету i завжди непередбачувана розв’язка уже бiльше ста рокiв привертають увагу читачiв до малоi прози О. Генрi, великого письменника «маленьких людей».
В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.
О. Генрi
Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take
Дороги, що ми обираемо
Дороги, що ми обираемо
За двадцять миль на захiд вiд Таксона «Вечiрнiй експрес» зупинився бiля бака, щоб набрати води. Крiм потрiбноi для паровика води, знаменитий експрес прихопив i дещо iнше, не дуже для нього корисне.
Поки кочегар вiдчiплював накачувальний шланг, Боб Тiдбол, Акула Додсон та iндiанець-метис на iм’я Джон Великий Пес видряпалися на локомотив i продемонстрували машинiстовi три круглi отвори своiх кишенькових гармат. Цi отвори справили на машинiста таке сильне враження можливими наслiдками свого застосування, що вiн пiдняв обидвi руки жестом, який зазвичай супроводжуе вигук: «Та що ви кажете! Це неймовiрно!»
За коротким наказом Акули Додсона, який очолював це наступальне вiйськове з’еднання, машинiст злiз додолу i вiдчепив локомотив i тендер. Потiм Джон Великий Пес, видершись на купу вугiлля, грайливо спрямував два револьвери на машинiста й кочегара i запропонував iм вiдiгнати локомотив на п’ятдесят ярдiв i чекати подальших вказiвок.
Акула Додсон i Боб Тiдбол, гребуючи пропускати через дробарку таку бiдну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладiв поштового вагона. Вони виявили, що кур’ер свято вiрить в те, що «Вечiрнiй експрес» не набирае нiчого небезпечнiшого – чисту воду. Поки Боб вибивав цю хибну думку з його голови рукiв’ям свого шестизарядного кольта, Акула Додсон пiдкладав динамiт пiд сейф поштового вагона.
Сейф вибухнув, видавши на-гора тридцять тисяч золотом i банкнотами. Цiкавi пасажири повистромляли голови з вiкон, придивляючись, чи не збираеться бува на дощ.
Провiдник кинувся до мотузки дзвiнка й смиконув ii, але вона подалася без будь-якого опору й обвисла. Акула Додсон i Боб Тiдбол, запхавши свою здобич у грубенький брезентовий мiшок, вистрибнули з поштового вагона i побiгли до локомотива, спотикаючись у своiх чоботях на високих пiдборах.
Попри свiй мовчазний гнiв, машинiст обачливо скорився наказу i швидко вiдiгнав локомотив вiд непорушних вагонiв. Але перед тим, як це сталося, кур’ер-поштовик, прийшовши до тями пiсля переконливих аргументiв Боба Тiдбола, вискочив зi свого вагона з вiнчестером у руках i внiс вагомi корективи у гру. Мiстер Джон Великий Пес, сидячи на купi вугiлля в тендерi, ненароком пiшов не з тiеi карти, пiдставившись пiд кулю мiшень, i кур’ер пристукнув його козирем. Дiставши кулю точно промiж лопаток, iндiанський лицар з великоi дороги беркицьнувся на землю, збiльшивши таким чином частку своiх компаньйонiв у здобичi на одну шосту кожному.
За двi милi вiд бака з водою машинiсту наказали зупинитися.
Грабiжники знахабнiло помахали йому рукою на прощання i гайнули крутосхилом до густого лiсу, що рiс обабiч залiзничноi колii. Через п’ять хвилин, продершись через гущавину чапаралю, вони вийшли на галявину, де стояли прив’язанi до низько звисаючих гiлок трое коней. Один з них чекав на Джона Великого Пса, якому вже нiколи не судилося iздити верхи нi вдень, нi вночi. Грабiжники зняли з нього сiдло та вуздечки i вiдпустили на всi чотири сторони. Осiдлавши двох iнших коней i перекинувши мiшок через луку на одному з них, швидко, але обережно подалися вони лiсом, а потiм – дикою пустельною ущелиною. Там кiнь пiд Бобом Тiдболом послизнувся на вкритому мохом каменi i зламав передню ногу.
Вони вiдразу ж пристрелили його пострiлом у голову i сiли порадитись, як бути далi. Наразi вони перебували в безпецi завдяки пройденому ними заплутаному шляху, тож проблема часу перестала бути такою важливою. Вiд найпрудкiшого полiцейського загону, що мiг вирушити iм навздогiн, iх вiддiляло багато миль i годин. Кiнь Акули Додсона, зi звислою вуздечкою i арканом, що тягнувся по землi, часто i важко дихав, вдячно поскубуючи траву вздовж струмка, що протiкав ущелиною. Боб Тiдбол вiдкрив мiшок, витягнув звiдти повнi жменi акуратних пачок банкнот i торбинку з золотом i розсмiявся радiсно, як дитина.
– А що, старий розбiйнику, – озвався вiн весело до Акули Додсона, – як ти казав, так все i сталося. Ти просто генiй у фiнансових справах i обламаеш роги кому завгодно в Арiзонi.
– Що нам робити i де ми дiстанемо для тебе коня, Бобе? Ми не можемо затримуватися тут надовго. Ще й не розвидниться, як вони вже висiтимуть у нас на хвостi.
– Не переймайся; я певен, що твiй iндiанський коник якийсь час зможе витримати i двох, – вiдповiв життерадiсний Боб. – Долучимо до табуна першого ж коня, на якого надибаемо. Хай йому чорт, ну i здобич ми урвали! Якщо вiрити позначкам на цих пачках, тут тридцять тисяч доларiв – по п’ятнадцять тисяч кожному!
– Це менше, нiж я сподiвався, – сказав Акула Додсон, ледь копнувши пакунки носком свого чобота, а потiм задумливо поглянувши на мокрi боки свого втомленого коня.
– Друзяка Болiвар геть стомився, – повiльно мовив вiн. – Шкода, що твiй гнiдий зламав ногу.
– І менi шкода, – простодушно сказав Боб. – Але тут уже нiчим не зарадиш. Болiвар – дужий кiнь: вiн везтиме нас двох, доки ми не добудемо нових коней. Чорт, я оце розмiрковую: як дивно, що ти, Акуло, схiдняк, ось так запросто приiхав сюди i показав нам, хлопцям iз Заходу, що таке справжня вiдчайдушна авантюра. А ти, взагалi-то, з якоi частини Сходу?
– Зi штату Нью-Йорк, – вiдповiв Акула Додсон, сiдаючи на валун i пожовуючи гiлочку. – Я народився на фермi в окрузi Ольстер. Менi було сiмнадцять, коли я втiк з дому. На Захiд потрапив випадково. Йшов собi по дорозi з вузликом за плечима, прямуючи до Нью-Йорка. Я мав намiр потрапити туди i загрiбати багато грошви. Завжди вважав, що менi це пiд силу. Якось увечерi я дiстався до мiсця, де дорога розгалужувалася, i розгубився, не знаючи, який напрямок обрати. Пiвгодини я придивлявся i розмiрковував, а потiм пiшов лiворуч. Тiеi ж ночi я випадково набрiв на циркову трупу, що мандрувала маленькими мiстечками з програмою «Дикий Захiд», тож i подався на Захiд разом з ними. Часто думаю, як склалося б мое життя, якби я обрав iншу дорогу.
– Знаеш, менi здаеться, що воно склалося б так само, – бадьоро-фiлософiчно мовив Боб Тiдбол. – Важливi не дороги, якi ми обираемо; важливе те, що у нас у душi. Саме воно i робить нас такими, якими ми е.
Акула Додсон пiдвiвся i прихилився до дерева.
– Як менi шкода, що твiй гнiдий поламав ногу, Бобе, – повторив вiн майже жалiбно.
– Менi теж, – погодився Боб, – це був першокласний кiнь. Та Болiвар у тебе двожильний, вiн вивезе нас, це точно. Давай, мабуть, рушати, Акуло. Як ти гадаеш? Спакуюся i – рушаймо; риба шукае, де глибше, а людина – де грошей бiльше.
Боб Тiдбол запхав трофеi у торбу i мiцно зав’язав ii мотузкою. Коли вiн пiдвiв очi, то найвиразнiшим iз побачених ним предметiв було дуло кольта Акули Додсона сорок п’ятого калiбру, що вперлося в нього з невблаганною незворушнiстю.
– Кинь дурiти, – сказав iз посмiшкою Боб. – Нам час рушати.
– Стiй, де стоiш, – вiдповiв Акула. – Нiкуди те не рушиш, Бобе. Менi дуже не хочеться цього говорити, але шанс е тiльки для одного з нас. Розумiеш, Болiвар надто стомився i не зможе витримати двох.
– Три роки я i ти, Акуло Додсон, були компаньйонами, – спокiйно сказав Боб. – Не раз ми з тобою ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно i мав тебе за людину. Я чув дивнi розповiдi про те, як ти без особливоi на те причини застрелив двох чоловiкiв, але я нiколи не йняв тим розповiдям вiри. А тепер, Акуло, якщо ти просто трохи пожартував, то забери свого пiстоля, сiдаймо на Болiвара i мотаймо звiдси. Якщо ж зiбрався стрiляти – стрiляй, пiдлий павучий вилупку!
На обличчi Акули Додсона з’явився вираз невимовного жалю.
– Ти навiть не уявляеш, Бобе, як менi шкода, що твiй гнiдий поламав ногу, – зiтхнув вiн.
Вираз обличчя Додсона вмить змiнився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокiсть, змiшана з безжалiсною жадiбнiстю. На якусь мить душа цiеi людини визирнула назовнi, як визирае часом зле i потворне обличчя з вiкна добропорядного дому.
Бобу Тiдболу i справдi бiльше не судилося «рушити далi». Гримнув смертоносний пострiл i наповнив ущелину гуркотом, що вiдбився вiд ii стiн обуреною луною. І мимовiльний спiвучасник злочину Болiвар, якому не довелося зазнати перевантаження i «везти двох», прудко понiс геть останнього з нападникiв, що пограбували «Вечiрнiй експрес».
Але поки Акула Додсон чимдуж мчав галопом, лiс якось потихеньку вiдiйшов на заднiй план i зник з його очей; револьвер у його правiй руцi обернувся на вигнуту ручку крiсла з червоного дерева; на його сiдлi якимось дивним чином з’явилась оббивка. Вiн розплющив очi i побачив своi ноги не в стременах, а нерухомо обiпертими об край столу з мореного дуба.
Отож я i кажу, що Додсон, голова брокерськоi контори «Додсон i Декер», що на Уолл-стрит, розплющив очi. Пiбодi, довiрений секретар, стояв бiля його крiсла, вагаючись – казати чи нi. Знизу долинав глухий гуркiт колiс, а в кiмнатi заспокiйливо хурчав електричний вентилятор.
– Гм! Пiбодi, – мовив Додсон, клiпаючи очима. – Здаеться, я заснув. Бачив дивний сон. Що там, Пiбодi?
– Сер, на вас чекае мiстер Вiльямс iз «Трейсi i Вiльямс». Вiн прийшов розрахуватися за свою частку в X. Y. Z. Якщо пам’ятаете, подii на ринку заскочили його зненацька.
– Так, я пам’ятаю. Який зараз курс акцiй X. Y. Z., Пiбодi?
– Один вiсiмдесят п’ять, сер.
– От i нехай платить один вiсiмдесят п’ять.
– Вибачте, – мовив Пiбодi, помiтно нервуючи, – що я про це кажу, але я розмовляв з Вiльямсом. Вiн ваш давнiй приятель, мiстере Додсон, а ви ж скупили всi акцii X. Y. Z. Хiба ви не пам’ятаете… тобто, я хотiв сказати, що ви, безперечно, пам’ятаете, що вiн продав вам акцii по дев’яносто вiсiм. Якщо вiн розрахуеться за ринковою цiною, то позбудеться всiх своiх вкладiв i домiвки.
Вираз обличчя Додсона вмить змiнився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокiсть, змiшана з безжалiсною жадiбнiстю. На якусь мить душа цiеi людини визирнула назовнi, як визирае часом зле i потворне обличчя з вiкна добропорядного дому.
– Нехай платить один вiсiмдесят п’ять, – сказав Додсон. – Болiвару не витримати двох.
Дари волхвiв
Один долар вiсiмдесят сiм центiв. Це було все. І з них шiстдесят центiв – монетками по одному центу. Вона вiдвойовувала кожну монетку, торгуючись iз бакалiйником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж щоки палали вiд мовчазного осуду ii скупостi, викликаноi надмiрною ощадливiстю. Делла тричi перелiчила грошi. Один долар вiсiмдесят сiм центiв. А завтра Рiздво.
Що було робити – хiба впасти на стару, потерту маленьку канапу i заплакати. Так Делла i зробила. З цього маемо зробити повчальний висновок: життя складаеться зi слiз, розпачань, усмiшок, причому розпачання переважають.
Поки господиня поступово переходить вiд першоi стадii до другоi, огляньмо ii господу. Мебльована кiмната за вiсiм доларiв на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсiм убога, але щось спiльне з цим поняттям, безперечно, мае.
Внизу, у вестибюлi, – скринька для листiв, у щiлину якоi не ввiйшов би жоден лист, i гудзик електричного дзвоника, з якого жодному смертному не пощастило б витиснути жодного звуку. На дверях була ще прикрiплена картка з написом «М-р Джеймс Дiлiнгем Янг».
Слово «Дiлiнгем» розтяглося на всю довжину в той недавнiй час процвiтання, коли власник цього iменi отримував тридцять доларiв на тиждень. Тепер вiн заробляв тiльки двадцять доларiв, i лiтери в словi «Дiлiнгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись iм до скромного, без претензiй «Д». Та хоч коли мiстер Джеймс Дiлiнгем Янг, повертаючись додому, пiднiмався до свого помешкання на верхньому поверсi, його завжди зустрiчав вигук «Джiме!» i гарячi обiйми мiсiс Джеймс Дiлiнгем Янг – ii ви вже знаете як Деллу. А це й справдi так гарно!
Делла припинила плакати, i попудрила щоки та носа. Вона стояла бiля вiкна, сумно споглядаючи на сiрого кота, який скрадався по сiрому паркану в сiрому подвiр’i. Завтра Рiздво, а у неi тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джiмовi! Вона мiсяцями економила буквально кожен цент, i це все, що вдалося зiбрати. За двадцять доларiв на тиждень не розженешся. Витрати були бiльшими, нiж вона розраховувала. Витрати завжди бiльшi. Тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джiмовi! Їi Джiмовi! Багато приемних годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Рiздво. Щось особливе, незвичайне, цiнне, хоч трохи гiдне високоi честi належати Джiмовi.
Мiж вiкнами кiмнати стояло трюмо. Можливо, вам нiколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовiй мебльованiй кiмнатi. Дуже худа i дуже рухлива людина, спостерiгаючи швидку змiну своiх вiдображень у його довгих вузьких дзеркалах, може скласти доволi вiрне уявлення про свою зовнiшнiсть. Делла була стрункою, i iй пощастило опанувати це мистецтво.
Вона раптом вiдiйшла вiд вiкна i зупинилась перед дзеркалом. Очi ii сяяли, як дiаманти, але за якихось двадцять секунд обличчя втратило своi кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки i розпустила свое довге волосся.
У подружжя Джеймс Дiлiнгем Янг було двi речi, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джiма, який належав колись його батьковi та дiдовi, друга – волосся Делли.
Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, можливо, Делла, помивши голову, сушила б свое волосся бiля вiкна, щоб затьмарити блиск оздоб i коштовностей ii величностi. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, i зберiгав би своi скарби в пiдвалi, Джiм, проходячи повз нього, завжди дiставав би свого годинника, щоб побачити, як Соломон рве собi бороду вiд заздрощiв.
Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струменi водоспаду. Воно спадало нижче ii колiн i вкривало, наче плащем, майже всю ii. Потiм вона знову, нервуючи i поспiшаючи, зiбрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, i двi чи три сльозини впали на потертий червоний килим.
Мерщiй накинути старенький коричневий жакет, мерщiй – капелюшок! Майнувши спiдницею, Делла кинулася до дверей i вибiгла з дому на вулицю. В очах у неi ще поблискували дiамантовими краплями сльози.
Вона зупинилась перед дверима з вивiскою: «М-м Софронi. Найрiзноманiтнiшi вироби з волосся». Делла вибiгла на другий поверх i спинилася, переводячи подих, серце ii швидко билося. Мадам Софронi була здоровенною бiлявкою, дуже стриманою.
– Чи не купите ви мое волосся? – спитала Делла.
– Я купую волосся, – вiдповiла мадам. – Знiмiть капелюшок, треба подивитися, що за товар.
Знову заструменiв каштановий водоспад.
– Двадцять доларiв, – сказала мадам, звично зважуючи в руцi волосся.
– Давайте мерщiй, – промовила Делла.
Двi години пiсля цього пролетiли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бiгала по крамницях, шукаючи подарунок Джiмовi.
Нарештi знайшла. Безперечно, ця рiч була створена для Джiма, i тiльки для нього. Нiчого схожого не було в жоднiй iншiй крамницi, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий i строгий, вiн привертав увагу коштовнiстю матерiалу, з якого був зроблений, а не показним блиском – саме такими мають бути всi гарнi речi. Вiн навiть був гiдним Годинника. Побачивши його, Делла вiдразу дiйшла думки, що ланцюжок повинен належати Джiмовi. Вiн був таким, як Джiм. Скромнiсть i гiднiсть – цi якостi були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли залишилося ще вiсiмдесят сiм центiв, i вона поспiшила додому. З таким ланцюжком Джiм у будь-якому товариствi зможе дiстати свiй годинник i глянути, котра година. Бо хоч яким чудовим був той годинник, Джiм iнодi дивився на нього крадькома, бо висiв вiн не на ланцюжку, а на старому шкiряному ремiнцi.
Коли Делла повернулася додому, ii захоплення трохи вщухло, натомiсть з’явилися передбачливiсть та розсудливiсть. Вона дiстала щипцi для завивання, запалила газ i почала виправляти спустошення, вчиненi великодушнiстю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогi друзi, велетенська праця.
За сорок хвилин ii голова вкрилася дрiбними кучериками i Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втiк з урокiв. Довгим, уважним i критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.
«Якщо Джiм не вб’е мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Конi-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом i вiсiмдесятьма сiмома центами?!»
О сьомiй годинi кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плитi, чекаючи, коли на нiй смажитимуться котлети.
Джiм нiколи не спiзнювався. Делла затисла в кулацi платиновий ланцюжок i присiла на краечок стола бiля вхiдних дверей. Невдовзi вона почула його кроки внизу на сходах i на мить зблiдла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життевих дрiбниць i тепер швиденько зашепотiла:
– Господи, зроби так, щоб вiн подумав, що я все ще гарненька!
Дверi вiдчинилися, Джiм увiйшов i причинив iх. Його худе обличчя було заклопотане. Бiдолаха, в двадцять два роки вiн мав утримувати сiм’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, i рукавичок у нього не було.
Джiм увiйшов i завмер, наче сеттер, що збираеться кинутися на перепелицю. Його очi спинилися на Деллi, в них був вираз, якого вона не могла зрозумiти, i iй стало страшно. Це не були нi гнiв, нi здивування, нi докiр, нi жах – жодне з тих почуттiв, яких вона могла очiкувати. Вiн просто пильно дивився на неi, i на обличчi у нього був отой дивний вираз.
Делла зiскочила зi стола i кинулась до нього.
– Джiме, милий, – вигукнула вона, – не дивись так на мене! Я постриглась i продала волосся, бо я б не пережила, якби нiчого не змогла подарувати тобi на Рiздво. Волосся вiдросте! Ти ж не гнiваешся, правда? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Привiтай мене з Рiздвом, Джiме, i будьмо щасливi. Ти ж навiть не знаеш, який чудовий подарунок я для тебе маю!
– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джiм так, наче все ще не мiг усвiдомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.
– Обстригла i продала його, – вiдповiла Делла. – Але ж я тобi все одно подобаюсь? Я ж така сама, тiльки з коротким волоссям!
Джiм здивовано оглянув кiмнату.
– Отже, твого волосся вже нема? – спитав вiн з якимсь безглуздим виразом.
– І не шукай його, не знайдеш, – вiдповiла Делла, – кажу ж тобi: я його продала – обстригла i продала. Сьогоднi Святвечiр, Джiме. Будь добрим до мене, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосини на моiй головi i можна було б перелiчити, – в ii голосi раптом прозвучала глибока нiжнiсть, – але нiхто й нiколи не зможе вимiряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джiме?
І Джiм раптом наче прокинувся вiд важкого сну. Вiн обняв свою Деллу. Будьмо скромними – вiдвернiмося на якихось десять секунд i займiмося чимось iншим. Подумаймо, наприклад, яка рiзниця мiж вiсьмома доларами на тиждень i мiльйоном на рiк? І математик, i мудрець дадуть неправильнi вiдповiдi. Волхви принесли дорогi дари, але серед них не було одного. Цей натяк ми роз’яснимо пiзнiше.
Джiм витяг з кишенi свого пальта пакуночок i кинув його на стiл.
– Зрозумiй мене правильно, Делл, – сказав вiн. – Жодна стрижка, жоднi новi зачiски не примусять мене розлюбити тебе, дiвчинко. Але розгорни цей пакунок – i ти зрозумiеш, чому я спершу трохи розгубився.
Бiлi спритнi пальчики розiрвали мотузку й папiр. Пролунав крик захвату, а на змiну йому – ой леле! – прийшли, як то бувае тiльки у жiнок, потоки слiз та зойки. Довелось негайно вдатися до всiх заспокiйливих засобiв, якi тiльки були у господаря квартири.
Рiч у тiм, що на столi лежали Гребiнцi, набiр гребiнцiв – бiчнi й заднiй – якими Делла давно милувалася в однiй iз бродвейських вiтрин. Чудовi гребiнцi, справжнi черепаховi, прикрашенi по краях дрiбними коштовними каменями, i саме того вiдтiнку, що пасував би до ii волосся. Гребiнцi були дорогими, вона знала це, i ii серце давно вже щемiло, бо не було анiнайменшоi надii купити iх. Тепер вони належали iй, але де ж тi коси, що iх прикрасили б цi довгожданi гребiнцi.
А проте вона мiцно притисла iх до грудей, пiдвела нарештi затуманенi сльозами очi, всмiхнулась i промовила:
– У мене дуже швидко росте волосся, Джiме!
Делла пiдскочила, як ошпарена, i вигукнула:
– О Господи!
Джiм ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долонi ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв вiдбитим свiтлом ii гарячоi i щироi радостi.
– Ну, правда ж гарний, Джiме? Я обнишпорила все мiсто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година хоч сто разiв на день. Дай-но менi свiй годинник. Я хочу побачити, як вiн виглядатиме з ланцюжком.
Але Джiм не послухався – вiн лiг на кушетку, заклав руки пiд голову i всмiхнувся.
– Делл, – сказав вiн, – давай побережемо своi подарунки до iнших часiв. Вони занадто гарнi, щоб так одразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобi гребiнцi. А тепер, гадаю, час смажити котлети.
Волхви, тi, що принесли дари немовлятi в яслах, були, як ви знаете, мудрими людьми, надзвичайно мудрими людьми. Вони завели звичай робити рiздвянi подарунки. Бо вони були мудрими, i дари iхнi були такими ж; не виключено, що iх можна було навiть помiняти, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповiв вам нiчим не примiтну iсторiю про двох дурненьких дiтей, якi жили у восьмидоларовiй квартирi i зовсiм немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своiми скарбами. Але до вiдома мудрецiв наших днiв слiд сказати, що з усiх, хто робив подарунки, цi двое були наймудрiшими. З усiх, хто приносить i приймае дари, наймудрiшими е тiльки такi, як вони. Це всюди так. Вони i е волхвами.
Коп i хорал
Сопi стурбовано засовався на своiй лавi у Медiсон-скверi. Коли дикi гуси скрикують ночами, пролiтаючи високо в небi, коли жiнки, якi не мають хутряних накидок, стають привiтнiшими до своiх чоловiкiв, коли Сопi починае стурбовано соватися на своiй лавi у парку, це означае, що зима не за горами.
Пожовклий лист упав на колiна Сопi. То була вiзитна картка Дiда Мороза. Вiн добрий до постiйних мешканцiв Медiсон-скверу i щоразу чесно попереджае про свiй прихiд. На перехрестi чотирьох вулиць вiн вручае свою вiзитну картку Пiвнiчному вiтровi, швейцаровi готелю «На свiжому повiтрi», щоб його пожильцi могли приготуватись.
Сопi зрозумiв, що прийшов час заснувати у своiй власнiй особi комiтет для вiдшукання заходiв i засобiв захисту себе вiд сувороi природи. Саме тому вiн i засовався стурбовано на своiй лавi.
