скачать книгу бесплатно
Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
Панас Мирний
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Панас Мирний (справжне iм’я – Опанас Якович Рудченко, 1848–1920) увiйшов в iсторiю украiнськоi лiтератури як прозаiкноватор, майстер психологiчноi прози. Його роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» став першою селянською епопеею, яка охоплюе подii вiд катерининських часiв до скасування крiпацтва в 1861 роцi. Головний герой Чiпка Вареник – селянин-бунтар, невтомний шукач правди, який зрештою зiйшов на криву стежку боротьби i став «пропащою силою». Якщо в лiтературi романтизму украiнських Робiн Гудiв типу Гаркушi й Устима Кармелюка залюбки зводили на п’едестал, то Чiпка – це альтернатива Робiнам Гудам. Роман заперечував можливiсть кривавих способiв утвердження правди i може бути поставлений в один ряд iз такими творами, як «Злочин i кара» та «Бiси» Ф. Достоевського.
У романi «Повiя» зображено трагiчну долю бiдноi селянськоi дiвчини Христi. Нужда та переслiдування мiсцевих багатiiв женуть Христю з рiдного села на заробiтки в мiсто. Але й там вона не знаходить щастя – знову насильство, пiдлiсть, брехня, що завдають iй страждань i штовхають у прiрву…
Панас Мирний
Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Передмова, коментарi
М. П. Бондаря
© М. П. Бондар, передмова, коментарi, 2012
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Кiлiманджаро украiнськоi прози
Прозова творчiсть Панаса Мирного належить до явищ, якими вiдкривалися новi сторiнки у розвитку украiнського письменства. Услiд за першими творами І. Нечуя-Левицького у прозi Панаса Мирного було пiдтримано стратегiю багатогранного, багатоаспектного зображення свiту й людини. Разом з тим Панас Мирний в певних вiдношеннях iде далi вiд свого попередника, здiйснюючи успiшну спробу вибудови масштабних художнiх структур, якими е, природно, романи «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» та «Повiя», задаючи у них великий епiчний розмах повiстування, створюючи багатофiгурнi сюжетно поеднанi ансамблi, розширюючи у зображеннi те коло чинникiв i обставин дiйсностi, якими визначаеться поведiнка i весь життевий шлях героя.
Панас Мирний – псевдонiм Опанаса Яковича Рудченка, що народився 1 (за н. ст. 13) травня 1849 р. в Миргородi (звiдси – художнiй топонiм «мiсто Мирне» в одному з рукописiв циклу творiв та й сам псевдонiм письменника). На час народження Панаса батько його був бухгалтером повiтового казначейства i мав чин колезького регiстратора (у тогочасному «табелi про ранги» – найнижчий чин 14 класу), трохи пiзнiше дещо просунувся по чиновних щаблях i обiймав посаду повiтового скарбничого. По протоптанiй батьком службовiй стежинi пiшли й сини: старший Панасiв брат Іван i молодший – Лука (ще один – наймолодший – Георгiй – у молодому вiцi попросився волонтером у вiйсько i згодом загинув на Росiйсько-турецькiй вiйнi).
У Миргородi Панас здобувае початкову освiту. Услiд за новим призначенням, власне, службовим пiдвищенням Якова Григоровича, батька, сiм’я Рудченкiв у 1858 р. переiжджае у м. Гадяч. Тут 1862 р. Панас закiнчуе повiтове училище (вдруге закiнчуе третiй клас; враховуючи один початковий рiк у миргородському парафiяльному училищi, всього навчання Панас вiдбув п’ять рокiв). Невеликi статки багатодiтноi сiм’i не дозволяли здiбному хлопцевi вчитися далi; подальшу освiту, яку склали грунтовнi знання з фiнансовоi справи, а також з iсторii, культури, свiтовоi лiтератури, вiн у життi здобув самостiйно, поза будь-якими навчальними закладами.
Ще пiдлiтком, у 14-лiтньому вiцi, Опанас Рудченко вступае на службу – канцеляристом у гадяцький повiтовий суд. Згодом починаеться його самостiйна чиновна служба – у повiтовому скарбництвi (казначействi) Гадяча, далi – незначнi посади в таких же скарбництвах Прилук та Миргорода (де його введено в перший чин), нарештi – багатолiтня служба у губернському скарбництвi Полтави.
Перiод «повернення» у Миргород (з осенi 1867 до осенi 1871 р.) мав вирiшальне значення у його лiтературних пошуках: вiн продовжуе поетичнi та драматургiчнi спроби, пише першi оповiдання та створюе начерки кiлькох бiльших прозових творiв, упевнюючись у своему письменницькому покликаннi; очевидно, й вибiр псевдонiма стосуеться саме цього перiоду.
З 1871 р. усе подальше життя, офiцiйна служба та лiтературна праця Панаса Мирного пов’язанi з Полтавою.
У творчому планi надзвичайно плiдною для письменника постала перша половина 70-х рокiв, коли було написано оповiдання «Лихий попутав» (перший iз надрукованих – у 1872 р. – прозових творiв письменника), повiстi «П’яниця», «Лихi люди», створено першу редакцiю драми «Лимерiвна» (яка, закiнчена у 1883 р., надала одну з кращих ролей тогочасним акторкам i побувала на сценах багатьох украiнських театрiв уже у ХІХ – на початку ХХ ст.). У цей же час у спiвавторствi з братом Іваном, вiдомим в лiтературi пiд псевдонiмом Іван Бiлик, Панас Мирний створюе роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». (Спiвавторство Бiлика мало мiсце при створеннi iще одного твору: iз написаних Панасом в кiнцi 70-х рокiв кiлькох фрагментiв Іван створюе, дописавши до них ще один роздiл, повiсть «За водою», що була опублiкована Панасом Мирним значно пiзнiше, уже пiсля смертi Івана Бiлика.)
Наприкiнцi 70-х – на початку 80-х рокiв Панас Мирний активно працюе над новим епiчним полотном – романом «Повiя» (першi двi частини опублiковано у 1883–1884 роках). Розпочинаеться й друк прозового циклу «Як ведеться, так i живеться», двох перших його роздiлiв, змiст яких виказував широкий епiчний задум (решта оповiдань циклу залишились у рукописах).
Разом з тим письменник намагаеться однаково сумлiнно працювати на двох дiлянках – лiтературнiй та службовiй.
Слiд сказати, що Афанасiй Яковлевич Рудченко, як вiн iменувався по службових формулярах (вiн же – Панас Мирний в ролi украiнського письменника), був службовцем надзвичайно ретельним, кмiтливим i фаховим. Його колишнi пiдлеглi, як один, вiдмiчаючи демократичне, товариське його поводження з ними, що iм надзвичайно – ще за тих часiв, доби строгоi субординацii! – iмпонувало, згадували: вiн мав звичку в кiнцi робочого дня переглядати всi папери, що циркулювали у вiддiлi, багато «iсходящих» сам правив i переписував, скрупульозно дбаючи про точнiсть рахункiв i правильнiсть форми. Ясна рiч, лише неабиякiй працелюбностi i, зрештою, непересiчним власним здiбностям завдячував Опанас Рудченко своею неухильною службовою кар’ерою: старший бухгалтер, головний бухгалтер скарбництва, бухгалтер казенноi палати, секретар казенноi палати, начальник вiддiлу казенноi палати… Без зайвоi скромностi, у суто дiловому тонi Опанас писав братовi в серединi 1881 р.: «…Вырвавши меня из счетного отделения, тем самым боятся ослабить значение его. Оно до сих пор считается первым и вообще пользуется самым лестным мнением. Почему? Все знают, и начальство знает, и как только встретится какое-либо затруднение – направляются и направляют за советом ко мне. Что я скажу – тому и быть. … Все это я говорю тебе не с целью показать, насколько это льстит моему самолюбию, но чтобы ты знал, насколько я здесь человек нужный и как прочно сижу на месте…». Втiм, i брат Іван, як мовлять у таких випадках, не давав маху, зробивши зрештою кар’еру ще бiльшу, нiж Опанас, за свiй вiк чиновника побувавши управляючим кiлькох губернських казенних палат та чиновником особливих доручень при волинському генерал-губернаторi.
За сумлiнну й багатолiтню службу Опанас Рудченко одержував ордени й iншi вiдзнаки, був введений у дворянство (1901 р.), згодом, у 1914 р., здобув чин дiйсного статського радника (що надавав дворянство нащадкам того, хто його одержував). В шерегу вiдомих лiтераторiв, причетних до украiнського слова, Панас Мирний належав до небагатьох (серед них – П. Гулак-Артемовський, Я. Кухаренко, О. Стороженко, В. Коховський), хто сягнув таких високих чинiв.
По видрукуванню перших двох роздiлiв «Повii» Панас Мирний активно провадить подальшу роботу лiтератора, захоплений новими задумами, хай, може, й не такого масштабу, як «Хiба ревуть воли…» та «Повiя». У рiзних виданнях (переважно альманахах та журналах) друкуються його бiльшi чи меншi обсягом оповiдання – «Лови», «Морозенко», «Серед степiв», «Дурниця», повiсть «Лихо давне й сьогочасне», драматичнi твори – комедiя «Перемудрив» (згодом перероблена М. Старицьким на «Крути, та не перекручуй»), драма «Лимерiвна», мiстерiя «Спокуса», невеликий ряд вiршових творiв, переспiв «Слова о полку Ігоревiм» (пiд назвою «Дума про вiйсько Ігореве»), переклади i переспiви з Г. Лонгфелло та Г. Гейне. Проте чимала частина написаного в цей час так i залишаеться неопублiкованою, не дiждавшись руки письменника для ii завершення, серед усього цього – повiсть «Голодна воля», близькi до повiстей тексти – «Палiй» та, уже пiзнiшими упорядниками пойменованi, «Хома Боровик», «Мiщани», «В тюрмi», багато iнших творiв i фрагментiв.
В мiру сил Панас Мирний брав участь у загальному лiтературному i громадському життi, – хоча й тут на завадi стояли все тi ж службовi обов’язки. Вiдомими е його зусилля у справi встановлення й вiдкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтавi (1903), далеко не лише почесним було його редакторство у започаткованому в Полтавi загальноукраiнському журналi «Рiдний край» (1906–1907). Мирний провадив жваве листування або ж безпосередньо зустрiчався з багатьма дiячами нацiональноi лiтератури й театру (серед них – М. Лисенко, М. Старицький, Олена Пчiлка, Я. Жарко, В. Горленко, С. Єфремов, М. Коцюбинський, брати Тобiлевичi, М. Заньковецька), товариськi взаемини пов’язували його з росiйським письменником В. Короленком, який вiд 1900 р. також жив у Полтавi i який пiдтримав був задум Панаса Мирного видати спiльний збiрник творiв украiнських та росiйських письменникiв у пам’ять п’ятдесятилiття з дня смертi М. Гоголя (видання такого збiрника, наразившись на органiзацiйнi труднощi, не було здiйснене).
Останне десятилiття життя, коли Панас Мирний часто i тривало хворував, але не рiшався покидати службу, залишало ще менше часу для лiтературноi роботи, для втiлення давнiших письменницьких планiв. Усе ж вiн береться за переклад «Орлеанськоi дiви» Ф. Шiллера, таки завершуе опрацювання третьоi частини «Повii», у 1917 р. повiдомляючи одного з лiтераторiв про ii готовнiсть (тим часом частина четверта, ймовiрно, не здобула тiеi «викiнченостi», про яку вiн мрiяв), бере участь у редагуваннi популярних книг рiзних видавництв, якi з’явилися в роки Украiнськоi революцii. Звичною залишаеться для нього й щоденна служба. Губернська влада, що неодноразово змiнюеться в цi часи, незмiнно вдаеться до послуг досвiдченого фiнансиста. Трохи бiльш нiж за тиждень перед смертю Опанас Якович iще був на службi.
Помер Панас Мирний 28 сiчня 1920 р. Його похорон, уже в часи бiльшовицькоi влади в Полтавi (пiсля витiснення денiкiнцiв), перетворився на грандiозну нацiональну манiфестацiю. Очевидець (Гр. Коваленко) по свiжих враженнях нотував: «…Тисячi народу проводили в останню дорогу славного полтавця. В морозному повiтрi лилися жалiбнi спiви украiнського нацiонального хору. Труну пiд червоною китайкою везли, по стародавньому звичаю, на санях двома парами волiв…».
Одна з очевидних колiзiй творчого життя, яку для розгадки залишив iсторикам лiтератури Панас Мирний, – поеднання вiдповiдальноi, неухильноi служби i вiльноi, творчоi роботи. Ретельний чиновник, взагалi людина обов’язку, Панас Мирний жертвував службi великою частиною часу, якщо не сказати – частиною свого життя. «Парюсь днем в окружном суде, а вечером – у себя за работой…» – писав Рудченко до дружини влiтку 1897 р., згадуючи тут ще одну свою посаду – виборного присяжного засiдателя. Кiлькома роками пiзнiше на пропозицiю Я. Жарка видати окремим виданням у повному обсязi роман «Повiя» (уже й необхiднi кошти були знайшлися) Панас Мирний вiдповiдае: «“Повiю” ще треба викiнчити, а задля сього в мене тепер нема часу. Мене так у послiднi часи нахилила казенна робота, що я лягаю спати не ранiше 2–3 години ночi; а вчора довелося лягти тiльки в 4 години. Коли ж то при такiй роботi братися за “Повiю”? Може, я сього лiта вiзьму одпуска на два мiсяцi, то, вилежуючись на дачi, i приймусь за “Повiю”. Треба гаразденько передивитись першi три частi, а двi знову перероблювати. Дiла багато…». У таких клопотах, розриваючись мiж рутинною службою, що, проте, була пiдвалиною достатку сiм’i, та улюбленою лiтературною працею, провадив роки життя письменник.
Розглядаючи цю суперечнiсть, С. Єфремов, один з перших, хто виступив iз докладним викладом життя й творчостi Панаса Мирного, суперечнiсть мiж чиновницьким побутом Панаса Мирного та його iстинним лiтературним покликанням (i, як результат, великою масою нереалiзованих задумiв) схильний списувати на неготовнiсть тогочасного украiнського суспiльства мати i пiдтримувати визначного лiтератора, на вiдсутнiсть потреби цього суспiльства у такiй досконалостi художнього слова, якоi вперто добивався письменник, на полiпшення й варiативне переписування рукописiв тратячи час, якого взагалi мав небагато («Мирний народився й дiяв не серед такоi громади, не серед такого народу, що дали б йому повнi можливостi на розвиток його великих художнiх сил»). Одначе з подiбними зручними для письменника (маеться на увазi не лиш Панас Мирний) обставинами, якi б надавали йому i вiльний час, i свободу самовислову, було сутужно завжди – i в часи Панаса Мирного, i, як засвiдчила iсторiя, пiзнiше також. Сам Панас Мирний прийшов до розумiння цього десь у шiстдесятирiчному вiцi; видаеться, це розумiння вiдбивае його лiричний нарис (поезiя в прозi) «Робота». Що ж стосуеться iдеалу досконалостi украiнського слова – то Мирний якраз належав до тих митцiв, хто намагався розбудити в освiченiй громадi прагнення i потребу такоi досконалостi.
Варто, разом з тим, спростувати багаторазовi твердження про цiлковиту рiзнiсть «двох свiтiв» Панаса Мирного – О. Рудченка, письменника й службовця, iх нiбито повну iзольованiсть один вiд одного. Слiд бачити й те, що чиновницька дiяльнiсть (з кожним разом на все вищому щаблi), поглинаючи надзвичайно багато часу у письменника i зi своiми потребами стаючи на перешкодi реалiзацii багатьох творчих задумiв, надавала О. Рудченку величезний масив iнформацii з фiнансового, дiлового, громадсько-суспiльного життя губернii, як на долонi, показувала вдумливому чиновниковi механiзми обороту капiталiв, шляхи набуття багатств, систему корупцii та зловживань (не кажучи вже про те, що й представляла людську особу у далеко не байдужих для неi життевих ситуацiях, вiдтак виявляла ii у великому дiапазонi емоцiй i пристрастей). Чиновницькiй службi О. Рудченка творчiсть Панаса Мирного зобов’язана пiдказкою багатьох сюжетних мотивiв i епiзодiв. Знання чиновницького свiту «зсередини», яке мав Панас Мирний, стало йому в пригодi як при створеннi роману «Хiба ревуть воли…», так i, особливо, при широкому закроеннi «Повii», твору, в якому згаданий свiт виступае чи не головним предметом зображення, власне, предметом вiдчутно сатиричного викриття. (Як не згадати тут росiйського письменника-сатирика, а водночас крупного державного чиновника М. Салтикова-Щедрiна, котрому повсякдення «служби» постачало багатий матерiал як для цiкавих образiв персонажiв, так i для знищувальних узагальнюючих присудiв щодо росiйськоi iмперськоi дiйсностi; щоправда, своi посади росiйський письменник здобував не таким тяжким шляхом i мав значно бiльше дозвiлля для письменницькоi роботи, та й значно бiльшi можливостi для публiкацii творiв.)
При цiй нагодi варто б спростувати iще одну легенду про письменника. У рядi популярних нарисiв розповiдаеться iсторiя про те, що у Полтаву свого часу надходив був полiцiйний циркуляр, у якому повiдомлялося про перебування десь на полтавських теренах «дiяча украiнського руху» письменника Мирного iз розпорядженням, що його у випадку опiзнання необхiдно негайно заарештувати, вiдтак полтавськi жандарми нiбито збилися з нiг, розшукуючи цього Мирного, тим часом письменник, надiйно замаскований псевдонiмом, спокiйно усмiхався та продовжував писати твори. Що в цiй iсторii правда, а що – вигадка? Надiслання подiбних циркулярiв справдi мало мiсце, один iз них був виданий у 1898 р. (його зразок зберiгаеться в Історичному музеi у Москвi), ще один – у 1915 р. Але варто заперечити те, нiбито письменник при цьому, як на свiй порятунок, покладався на псевдонiм.
Можна зауважити, що, по-перше, псевдонiм лiтератора Опанаса Рудченка був достатньою мiрою вiдомий i письменницьким колам в Украiнi, i полтавськiй чиновнiй i культурнiй «елiтi» того часу, до якоi Опанас Рудченко належав. (Досить згадати вiдзначення у 1913 р. 50-рiччя службовоi i водночас 50-рiччя лiтературноi дiяльностi оточенням ювiляра, а також – за цiеi нагоди – статтю у всеросiйському журналi «Спутник чиновника», де, поряд iз визнанням заслуг у службi iмператору, дано високу оцiнку i лiтературнiй роботi Рудченка, яка, звичайно, була вiдома за псевдонiмом…) По-друге, в усiх випадках, коли циркуляри подiбного змiсту справдi надходили iз Петербурга у Полтаву, то високопоставленi полтавськi жандарми, знаючи, хто стоiть за псевдонiмом Мирний, навряд чи бажали чинити згiдно з предписаним i заходити у непорозумiння iз, по сутi, головним реестратором i контролером казенних фiнансових трат губернii. Якщо про згаданий циркуляр у Полтавi з усмiшкою зi своiми приятелями перемовлявся розшукуваний Мирний, то було це, певна рiч, не без мовчазного попустительства котрогось iз чiльникiв мiсцевого жандармського управлiння, який подавав рапорт-вiдповiдь у Петербург, iмiтуючи безрезультатнi пошуки злiсного украiнофiла…
Варто глибше зрозумiти i функцiю псевдонiма для дiяльностi письменника (маемо на увазi не тiльки О. Рудченка – Панаса Мирного). Факт наявностi псевдонiма у того чи iншого украiнського письменника ХІХ столiття донедавна витлумачувався переважно (якщо не виключно) як факт суспiльно-полiтичний: як засiб обманути пильнiсть охоронцiв режиму, уникнути особистих переслiдувань за публiкацiю творiв тощо. Ймовiрно, це можна стверджувати стосовно початкового етапу творчоi дiяльностi Панаса Мирного – коли вiн публiкував своi першi твори не в Росii, а за кордоном, в тодiшнiй Австро-Угорщинi. Одначе вiн не поспiшав вивiльнятись вiд псевдонiма своею природою талант письменника належав до вiдносно «раннього» типу. Уже у двадцятишестилiтньому вiцi, у 1875 р., вiн мав видрукуваними оповiдання «Лихий попутав» та повiсть «П’яниця» (якi поклали початок його незаперечному письменницькому авторитету), i не тiльки це, не тiльки нарис «Подорiжжя од Полтави до Гадячого», а й написаний на основi одного з мотивiв цього нарису, завершений i засланий до цензури роман «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?». Свiжiсть молодого таланту вiдбилась i у романi «Повiя», над яким вiн практично вiдразу пiсля цього починае працювати…
Першим друкованим виступом Панаса Мирного був сповнений патрiотичних почувань вiрш «Украiнi», вмiщений 1872 р. у львiвському журналi «Правда», услiд за цим – друкованi там же прозовi твори «Лихий попутав» (1872), «П’яниця» (1874) та згаданий вже нарис (1874).
В оповiданнi «Лихий попутав» автор звертаеться до уже традицiйноi на той час в украiнськiй лiтературi теми про зведеницю. Особливiстю ii витрактування Панасом Мирним е те, що письменник намагаеться психологiзувати сюжет: нещасна доля дiвчини-сироти розкриваеться в ii ж оповiдi (вiд першоi особи), де значна роль вдiлена ii переживанням, ii намаганням пояснити суть взаемин мiж людьми. Спокусником дiвчини виступае не хтось iз верстви соцiально вищоi (як це мае мiсце, примiром, у «Сердешнiй Оксанi» Г. Квiтки-Основ’яненка), а такий же, як вона сама, наймит-заробiтчанин, що займаеться ремеслом у мiського майстра. Таким чином на переднiй план твору виходить драма обманутого довiр’я, яка розгортаеться в мiстi, та чужiсть i безсердечнiсть оточення, зокрема родичiв, що його дознае дiвчина у селi. Мотив зведення щироi, простоi дiвчини присутнiй i в повiстi «П’яниця». Тут вiн доповнюе собою комплекс болiсних вражень, якi здобувае молодий, недосвiдчений чиновник на початку свого службового шляху, стикаючись iз холодно обмiркованими, безпощадними до оточуючих планами свого брата кар’ериста. Цей перший досвiд ламае Івана Ливадного, героя оповiдання, i вiн спиваеться.
Майстерне ведення повiстування, багатство мови, характернi подробицi у змалюваннi соцiальних типiв, сповненi внутрiшнього драматизму сюжетнi мотиви (до них письменник iще повертаеться, даючи iм ширше розгортання у наступних творах), – усе це, притаманне прозовим картинам «Лихий попутав» та «П’яниця», вiдразу i надовго (в перiод, коли видрукуванi в Женевi книги залишалися фактично невiдомими в Украiнi, принаймнi в Украiнi Надднiпрянськiй) визначило високе й безперечне письменницьке становище Панаса Мирного. Так, І. Франко, згадуючи пiзнiше своi гiмназiйнi роки i коло свого тодiшнього (перша половина 70-х рокiв) читання, зазначае: «…я дiстав був першi рiчники “Правди” i читав з них тiльки белетристику украiнську: Стороженка, Марка Вовчка, Кулiша, Шевченка, Руданського, Мирного. Сей останнiй (крiм Шевченка i Марка Вовчка) зробив на мене найсильнiше враження своiм оповiданням “Лихий попутав” (Зiбрання творiв, т. 49, с. 244). До раннiх творiв належить i недруковане за життя автора, виконане в натуралiстичному ключi оповiдання «Палiйка» – з викладом iсторii про скалiчену дитину, ii хворобливе дорослiшання, жалюгiднi нагоди втолення ii природних iнстинктiв, ii помсту тим, хто глузуе над нею. Життевi явища, подiбнi до тих, що вiдображенi в цьому оповiданнi, двома десятилiттями пiзнiше стають предметом особливоi уваги, навiть певного культивування, в лiтературi «декадентськiй». Випереджаючи таку лiтературу загальним заявленням змiсту твору, Панас Мирний, разом з тим, у вiдношеннi емоцiйно-смисловому зберiгае iншу, вiдмiнну позицiю, ближчу до тiеi позицii гуманного спiвпереживання, що встановилася у перших вiдомих його оповiданнях.
Пiд час роботи над романом «Хiба ревуть воли…», на етапi його остаточного викiнчення, Панас Мирний за короткий час створюе повiсть «Лихi люди» (видана 1877 р. в Женевi, пiзнiша, цензурна назва – «Товаришi»). Багато що в особливостях ii постання пояснюеться тим, що у нiй (особливо у роздумах основного ii героя, молодого лiтератора Петра Телепня) вiдбито заповiтнi мiркування самого Панаса Мирного. Повiсть водночас була тим твором, яким письменник прилучився до розпочатоi П. Кулiшем, О. Кониським та І. Нечуем-Левицьким дискусii про «нового героя» украiнськоi прози – пов’язаного з народом культурного дiяча. Твiр цей з-помiж iнших, сучасних йому, у багатьох вiдношеннях виявився чи не найзмiстовнiшим. У ньому докладно розкрито психологiю головних персонажiв (звичайне жанрове визначення цього твору – «психологiчна повiсть»), з реалiстичною правдивiстю окреслено суспiльну атмосферу, в якiй розгортаеться дiя.
У повiстi автор подае своерiдний «паралельний життепис» чотирьох персонажiв – «товаришiв», з дитинства знаних один одному (навчалися разом у початковiй школi, потiм трое – у гiмназii, четвертий же, учень семiнарii, мешкав разом з ними на найманiй квартирi). Доля знову зводить iх разом – цього разу в тюрмi мiста П. (нескладне «зашифрування» Полтави). Лiтератор Телепень, що виношував плани друкованим словом «звертати увагу на страшнi картини нужди та горя» та повертати освiчене суспiльство обличчям до народу, узятий в тюрму разом iз своiми паперами. Невдовзi в сусiдню камеру прибувае його однодумець Тимофiй Жук, дiяч, що бореться за бодай незначне полiпшення становища громади працюючих. Допит заарештованого веде, блискаючи гудзиками офiцерського мундира, товариш (заступник) прокурора Шестiрний, вiддавна знаний iм як донощик i провокатор, людина пiдступна, запобiгаюча перед власть iмущими. По iнший бiк тюремноi «хати» опиняеться й постать Попенка, «тюремщицького батюшки», що з цинiчним гумором коментуе долю своiх колишнiх «товаришiв». Повiсть увiч засвiдчуе, якою непростою в умовах полiцейськоi, самодержавноi Росii того часу була справа громадськоi роботи, долання яких морально-психологiчних бар’ерiв передбачав ii вибiр, з якими далекойдучими суспiльними i просто житейськими наслiдками пов’язане було зовнi невинне бажання чимсь прислужитися рiдному народовi… Майже вся iсторiя «товаришiв» подаеться через свiдомiсть Петра Телепня – через його спогади, марення, а далi й галюцинацii. Хворобливий стан героя, чесного, прямого, але душевно не загартованого, наближаеться до божевiлля; останньою краплиною, що переповнюе його страждання, стають вiдвiдини тюрми його матiр’ю. Усвiдомлення того, якого нещастя завдав вiн сiм’i, почуття загальноi безвиходi надсилають йому низку нових видив, обривае якi лише його самогубство.
Серед помiтних творiв прозаiка – повiстi «Голодна воля» (друга половина 80-х рокiв, незакiнчена, надр. 1940), «Лихо давне й сьогочасне» (90-тi роки, надр. 1903), «За водою» (80-тi роки, у значнiй частинi дописана І. Бiликом, надр. 1918). У них ще раз яскравою гранню виявила себе епiчнiсть художнього мислення Панаса Мирного, що включае, як свою характеристику, новiтнiй художнiй iсторизм та зумовлюе розгляд зображуваного на великому часовому протязi. Природно, увагу письменника, «лiтописця» епохи, не могла не привернути одна з поворотних подiй суспiльного життя – земельна реформа 1861 року, що формально покiнчила з крiпацькою залежнiстю i дала поштовх новим економiчним i полiтичним тенденцiям. Виступаючи уже, по сутi, iсториком щодо епохи дореформеноi, Панас Мирний робить об’емне зiставлення особливостей суспiльного укладу рiзних iсторичних етапiв через змалювання доль багатьох персонажiв, серед них i таких, що «проведенi» прозаiком з однiеi епохи в iншу. Привертае увагу вмiння письменника окреслити настроi бiльшого чи меншого колективу, народноi маси (це, зокрема, вiднесена до перших рокiв реформи iх незгода приймати жалюгiднi умови дарованого «звiльнення», пошуки селянами «справжньоi волi»). На цьому тлi виразнiше вимальовуються окремi постатi. Галерею крiпосникiв, знану з роману «Хiба ревуть воли…», доповнюють Гамза («Голодна воля»), що помер вiд звiстки про урядовий намiр розкрiпачення селян, та Башкир («Лихо давне й сьогочасне»); жорстокий самодур iз канчуком у руках, незадовго перед кiнцем крiпосницького владарювання вiн зникае з села, застуканий панiею у своему кабiнетi з «кумою» крiпачкою. Лелiе гадки стати заможним господарем Василь Кучерявий («Голодна воля»), колишнiй крiпак, один з небагатьох, хто не хилив покiрно голову перед панською сваволею. Проте, згiдно з духом епохи, тривкiше становище здобувае Йосипенко, колишнiй прикажчик, котрий у час смертi свого господаря викрав грошi iз панськоi скринi, тепер вiн розбагатiв, затуркана ж громада погоджуеться обрати його старостою…
Змiст одного з названих творiв сам письменник визначив як «оповiдання про лихо давне – крiпацьке, з його утисками, серед котрих скнiли i нидiли людськi душi i котрi примушували людей держатися гурту, щоб захиститись вiд лиха, i сьогочасне – з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляе людей забувати про гурт, думати тiльки про себе, а декого i йти проти свого ж таки брата». Існування розбрату мiж селянством, малодушнiсть щодо спiльноi солiдарноi дii, корисливий егоiзм втiлено в образовi Марини («Лихо давне й сьогочасне»), колишньоi панськоi коханки, тепер – ключницi в управителя, здатноi прогнати геть усiх тих, хто колись ii рятував, не видавав гнiвнiй панii.
Трагiчною е доля селянина Федора Нужди («За водою»). Для хворого сина, котрого, ради заробiткiв, змушений по цiлих днях залишати без свого догляду, вiн, за порадою знахарки, рiшаеться наловити ракiв. Але всi водойми уже перебувають в орендi нових власникiв. Змушений виконувати свiй задум крадучись, Федiр тоне. Смерть його, проте, не розжалоблюе багатiiв. І пан, i орендар Лейба, i сiльський пiп глумляться над честю злидаря, тiло якого, iз затиснутим у руцi раком, наступного дня було виловлено з води…
Ця промовиста деталь, як i опис самого епiзоду (ловiння ракiв) – не едина художня знахiдка прозаiка (варто зазначити, що в основi ii лежить бувальщина, свого часу оброблена молодшим братом письменника Георгiем у поемi «Рибалка-злодiй», на високий мистецький рiвень цю подробицю пiдносить саме Панас Мирний).
Звертае на себе увагу й розкриття душевного стану героя через його монолог, «думки вголос» (п’яного Федора, панського «кума» з повiстi «Лихо давне й сьогочасне», якому душевно непосильним е таке «кумування»), що може розглядатись як попередництво «стефаникiвськоi» манери змалювання характеру. У цiй же повiстi цiкавим явищем постае персонiфiкацiя i, зрештою, мiфологiзацiя небаченоi в селi сiльськогосподарськоi машини – у свiдомостi селян, з iх емоцiйним до неi ставленням (машина забирае у них можливiсть заробiтку), що проникливо пiдмiчено й художньо пiдсилено автором.
Помiтним у доробку Панаса Мирного е невеликий твiр «Серед степiв» (1885, 1898, надр. 1903), що з однаковим правом може бути жанрово пойменований як нарисом, так i своерiдним «настроевим» оповiданням. Часовi вимiри, якi охопленi викладом, – «день у дорозi» (первiсна назва твору). В одну художню цiлiсть автор поеднуе виразнi пейзажнi замальовки степу, опис нескладних вчинкiв двох подорожнiх – героя та вiзника Якима, фiлософiчнi роздуми героя над життям степiвникiв, найгострiший iмпульс яким подають «тини та загороди», ознаки егоiстичних власницьких iнтересiв. Вiдрадний настрiй героя, що спостерiгае красу украiнського степу, пiдточуе невiдступна думка про тих, кому не знаходиться мiсця серед розкiшного степового роздолля, – про переселенцiв. Саме iх стрiчають подорожнi, до них не проти пристати й супутник героя, також битий нуждою…
Нечисленними е гумористичнi прозовi твори Панаса Мирного. Їх усього два – оповiдання «Лови» (1883, надр. 1887) та «Дурниця» (1909), проте вони належать до кращих зразкiв цього жанру в украiнськiй прозi. Порiвняно з творами І. Нечуя-Левицького, де основне комiчне навантаження припадае на реплiки персонажiв та авторську характеристику останнiх, гумор Панаса Мирного бiльш стриманий (але при цьому й соцiально гострiший), це гумор анекдотичних ситуацiй, в якi потрапляють персонажi. Жандармський пристав, шукаючи небезпечного злочинця, що, за вiдомостями, з’явився у мiстi, бере штурмом кiмнату готелю, в якiй виявляе заiжджого офiцера та… власну дружину («Лови»). В другому оповiданнi – простуватий стражник легко розгадуе конспiративний маневр сiльського полiтикана-любителя: витягуе з-пiд стрiхи заховане там записане на паперi звернення, з трудом читае та, оцiнивши його як «дурницю», пускае на самокрутки. Комiчну ситуацiю посилюе й образ станового, котрий одного вечора братаеться з героем-оповiдачем, а наступного – робить у нього трус по всiй формi.
Значну частину творчоi спадщини Панаса Мирного становить так звана «незавершена проза» (у семитомному Зiбраннi творiв – повних два томи). Цей масив, переконливо розкриваючи «стихiйний», конкретно-предметний тип художнього мислення прозаiка, дае уявлення й про безнастанну роботу його уяви, яка i в умовах гострого дефiциту вiльного часу вимагала вiд нього бути зафiксованою на паперi. Накиданi в чорновиках (подеколи й переписанi начисто) бiльшi чи меншi повiстувальнi шматки, десятки персонажiв, окреслених зримо чи тiльки штрихами, iх монологи й дiалоги, незчисленнi ситуацii, що снувались у фантазii письменника, працюють на розширення окремих сторiн художнього свiту його прози, вияскравлюють додатковi ii можливостi. «Повчальним, – писав О. Бiлецький, – е цей архiв, майстерня видатного художника, де величезнi полотна оточенi значною кiлькiстю етюдiв, не раз тiльки розпочатих i кинутих, почасти вже доведених до ступеня високоi майстерностi».
Дослiдниками в результатi зiставлення текстiв незавершеноi прози виокремлено абриси кiлькох великих творчих задумiв, таких, як цикл оповiдань «Як ведеться, так i живеться», повiстi «Сколихнув», «[Мiсто Мирне]» (остання назва умовна) та iн.; як лiтературний факт уже давно функцiонуе незавершена повiсть Панаса Мирного «Голодна воля». В усiх цих творах письменник накидуе широку картину сiльського i мiського життя на великому часовому протязi – вiд дореформених рокiв до доби Першоi росiйськоi революцii, вибудовуе розмаiтi сiмейно-родовi генеалогii, створюе цiлу галерею характеристичних типiв iз селянського, мiщанського, купецького, чиновницького середовища. Тож iще раз можна лише пошкодувати, що копiткими службовими справами, що iм Панас Мирний завдячував своiм вiдносним житейським благополуччям, було «вкрадено» багато творчого часу у нього як у митця, часу натхнення, якого письменник так i не встиг компенсувати, щоб завершити розпочате.
Втiм, «незавершенiсть» окремих iз цих творiв не варто абсолютизувати, як i ряд загальних аспектiв такого способу письма: стихiйно-творче нарощування текстiв, що характеризуеться багатоварiантною розробкою сюжету, примiрянням рiзних ракурсiв i точок зору на подiю, примноженням художнiх деталей i подробиць, – усе це, позбавлене практично-цiлiсноi остаточностi за мiрками того часу, в якому працював письменник, цiлком може бути зiставлене з явищами, окремi риси якого, в чомусь подiбнi до названих, знаходять смiливiшу творчу легалiзацiю в певнiй частинi повiстувальних структур ХХ ст.
У доробковi Панаса Мирного е кiлька драматичних творiв. Драмi «Лимерiвна» (1883, надр. 1892) притаманний загалом традицiйний сiмейно-побутовий конфлiкт: вдова Лимериха з корисливих мiркувань видае свою дочку замiж за нелюбого iй. П’еса позначена певним iсторичним колоритом (дiя вiднесена в другу половину ХVІІІ ст.). Страдницький образ Лимерiвни, головноi героiнi, належав до найбiльш вдалих i улюблених ролей М. Заньковецькоi.
Тематично «Лимерiвну» продовжуе драма «У черницях» (1884). Автор тут непоступливий у викриттi святенництва монастирського побуту, в обстоюваннi права молодоi людини на пристрасне почуття.
Пiдзаголовок «комедiя у 5 справах» мае п’еса «Згуба» (1896, надр. 1907). Насправдi цей твiр важко назвати «комедiею». У п’есi розгорнута, по сутi, та ж проблема, що й у романi «Повiя». Хима, головна героiня п’еси, свого часу втекла iз села з паничем i стала його коханкою, тепер хоче вернутися до чесного життя, але знову робить помилку, схиляючись серцем до нового пройдисвiта, котрий, повiнчавшись iз нею, цинiчно ii дурить, пропивае з iншими тi грошi, якi iй, як придане, дае колишнiй звiдник панич. На вiдмiну вiд «Лимерiвни» з ii традицiйною розстановкою «позитивних» i «негативних» персонажiв, п’еса «Згуба» по-натуралiстичному наближена до життя, серед ii головних персонажiв немае жодного, хто б був «без грiха», драматург у своiй вiрностi життю широко послуговуеться суржиковим «вуличним» мовленням (як це пiзнiше робить у своiх творах i В. Винниченко). Комедiйним (скорiше, водевiльним) може бути названо хiба що «полегшений» фiнал цiеi п’еси: хрещений батько Хими виступае несподiваним рятiвником, що все залагоджуе. Дослiдники зазначають, що, побувавши на кону наприкiнцi ХІХ ст., п’еса ця сценiчного успiху не мала. Очевидно, з позицiй естетичного кодексу нацiонального театру рубежу вiкiв «Згуба» поставала твором iз всуцiль гнiтючою атмосферою; не здобула вона прихильних оцiнок i в лiтературознавствi радянського часу.
Упродовж усього життя звертався Мирний i до поетичноi творчостi (власне, нею й розпочав у 1863 р. свiй творчий шлях). Крiм вiршiв, писаних з нагоди рiзних громадсько-культурних подiй, крiм творiв публiцистичних, в його поетичному доробку е чималий масив надзвичайно либоко-особистiсних, iндивiдуальних, iнколи майже «щоденникового» характеру вiршових записiв, що дозволяють з певнiстю судити, якими почуттями жив письменник, особливо у бiльш раннi роки творчостi. Втiм, i цi вiршi, як i решта iнших, не сягають високого рiвня версифiкацiйноi та й взагалi поетичноi майстерностi. В одному з листiв (до Ц. Бiлиловського, 1897 р.) письменник самокритично зiзнаеться: «…задля мене вiршi, коли що й зробили дотепного, то тiльки те, що навчили писати гладенькою, дзвiнкою прозою…».
Скорiше по лiнii поезii, нiж драматургii, можна розглядати вiршову мiстерiю Панаса Мирного «Спокуса» (1901, надр. 1908). Це фiлософсько-символiчний драматургiчноi форми твiр на тему, задану Бiблiею, про спокушення перших чоловiка й жiнки в раю. У розмовi з Євою Сатанаiл, порученець Луципера (що виношуе стосовно Єви нечестивий задум), вихвалюе нiбито необмеженi можливостi розуму та, вiдповiдно, ганьбить «химерну вiру», «нiкчемну витiвку короткого ума». (Сатанаiл, вiдтак, постае в цiй сценi вiдповiдно змальованим вольтер’янцем-гольбахiанцем.) Плоди (яблука) iз дерева «знання лихого й доброго», якi iм для скуштування подае Змiй, не е самi по собi якимись чудодiйними, – вони тут виступають знаком (символом) того, що «розумнi речi» Сатанаiла чинять вплив на героiню. Єва втягуе у «спокусу» й Адама, i лиш коли Голосом iз неба iх обох прогнано iз раю, сподiваеться любов’ю заслужити прощення. Вносячи своi оригiнальнi мiркування у витрактування багатозначного бiблiйного епiзоду, котрий не раз виступав предметом iнтерпретацiй з боку багатьох мислителiв i митцiв свiту, украiнський письменник долучаеться своею «мiстерiею» до низки творiв, вершинний ряд яких складають «Втрачений рай» Дж. Мiльтона, «Каiн» Дж. Байрона, «Трагедiя людини» І. Мадача, «Смерть Каiна» І. Франка та iн. Драма Панаса Мирного рiзностильна (в окремих моментах сумнiвним видаеться доцiльнiсть введення бурлескних елементiв), проте мiстить чимало вимовних вiршових рядкiв.
Перу Панаса Мирного належить i переклад (завершений у 1897 р.) Шекспiровоi трагедii «Король Лiр», переспiву «Дума про Гайявату» Г. Лонгфелло, низки вiршiв Г. Гейне та «Слова о полку Ігоревiм».
Попри весь цей прозовий, драматургiчний та поетичний доробок, найголовнiшим, мовлячи словами Франка, «титулом заслуги» Панаса Мирного в украiнськiй лiтературi е два його романи – «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» та «Повiя». Наче висока, двоголова гора (на зразок опоетизованого в новiтньому европейсько-американському письменствi Кiлiманджаро) пiдносяться цi два твори над високим масивом прози самого Мирного, та й над прозовим масивом усього украiнського письменства ХІХ столiття.
Роман Панаса Мирного та Івана Бiлика «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» – одне з вершинних явищ нацiональноi лiтератури ХІХ ст., твiр, що зазнаменував новаторський крок украiнськоi прози. В ньому, задiюючи арсенал художнiх засобiв багато в чому новоi поетики, письменники розгортають реалiстично-натуралiстичне своiм типом дослiдження одного з найгострiших соцiальних конфлiктiв доби.
Як зазначалося, зерно нового художнього задуму Панас Мирний наразi побачив у реальнiй постатi селянина Гнидки, «трохи чи не на всю Полтавщину звiсного розбишаки», що про нього уже вiв мову в одному з епiзодiв нарису «Подорiжжя од Полтави до Гадячого». На шляху художнього з’ясування причин, передусiм соцiальних, котрi штовхають селянина на шлях розбою, твiр iз героем, названим Чiпкою, спочатку набув розмiрiв повiстi, а далi, по кiлькох етапах доповнення й доопрацювання, почав перетворюватись у великоформатний роман. На певнiй стадii до його написання долучився старший брат Панаса Мирного, критик, вiдомий вже на той час в лiтературi як Іван Бiлик (псевдонiм). В остаточнiй редакцii роману Івановi Бiлику належить авторство кiлькох роздiлiв змiсту iсторичного, значною е його роль у виробленнi загальноi концепцii твору, настiйне домагання такоi авторськоi позицii, щоб «не с разбойнического притона смотреть на мир, а напротив, – с мировой точки на разбойнический притон». В центрi роману залишився все той же розбiйник Чiпка (Нечипiр Варениченко), проте образ його подано на широкому, детально виписаному, навiть вимiряному iсторично суспiльному тлi, багатогранно змальовано конфлiктнi взаемини героя й оточення, зрештою, героя i суспiльства – з його законами, устiйненими звичаями й мораллю.
Уже в жовтнi 1875 р. остаточна редакцiя роману була готова, роман пройшов цензорський перегляд, проте в Петербурзi, де мав друкуватися, свiту не побачив, а з’явився друком у Женевi 1880 р., виданий заходами Драгоманова (детальнiше – див. коментарi). Читач Надднiпрянськоi Украiни з цим твором мiг познайомитись завдяки публiкацiям 1903 та 1905 рокiв. Проте, незважаючи на таке, фактично тридцятилiтне запiзнення, роман викликав величезне зацiкавлення культурноi громади, додав новоi слави Мирному як видатному украiнському прозаiковi. «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» – виразно окреслений «роман героя» (у суто лiтературознавчому розумiннi поняття «герой»). Цим героем, образом особи, довкола якоi вибудовуеться споруда твору, е Нечипiр (Чiпка) Варениченко. Чiпка – натура по-своему неординарна, кмiтливий з дитинства, прямий у поведiнцi. Вiн уже готовий стати успiшним господарем, проте несподiвано у нього i його матерi вiдбирають невеликий клапоть землi, основу iх господарства. Продажний суд виносить рiшення на користь явного шахрайства. Для молодого селянина, з його загостреним почуттям справедливостi, цей факт стае потрясiнням. Вiн iде у запiй, зближуеться з мiсцевими люмпенами, разом з ними, як iх ватажок, бере участь у кiлькох крадiжках i нападах – на добро «п’явок людських» i мiсцевого начальства, з яким конфлiктуе. Проте вина iх не доведена. Далi Чiпка робить спробу повернутись до «нормального» життя, одружуеться, бере за дружиною чималий посаг, йому вдаеться навiть розбагатiти (на торгiвлi полотном), на повiтовому рiвнi вiн уже – поважаний «Никифор Іванович», його вибирають гласним (членом) земськоi управи. Усе це безмiрно пiдносить його в своiх очах. Проте дворянсько-чиновницьке коло, що заправляе повiтом, незадоволене походженням нового члена управи та, побоюючись його намiрiв «служити людям», знаходить привiд усунути Варениченка як гласного. Такий удар був для нього остаточним. Можна згадати формулювання Б. Пастернака з приводу новели «Мiхаель Кольхаас» та iнших творiв нiмецького письменника Г. Клейста iз дещо подiбним головним героем – про «зображення людських афектiв, особливо iнстинкту справедливостi в його слiпiй першоосновi, коли пiд впливом образ i пробудженоi мстивостi цей доброчинний задаток перетворюеться в джерело так само позасвiдомих злодiянь та злочинiв». Чiпка знову п’е iз компанiею давнiх приятелiв, до невпiзнання змiнюеться в очах своiх близьких. З метою грабунку зграя розбiйникiв, на чолi iз Чiпкою, винищуе сiм’ю безневинного заможного селянина. Злочинцiв схоплюють (за оповiщенням Чiпчиноi матерi); в останнiй сценi автор показуе Нечипора Варениченка в колi арештантiв, що йдуть на каторгу.
У нарисi «Подорiжжя од Полтави до Гадячого», заводячи мову про «народну фантазiю», котра мае своi закономiрностi, автор мiркуе: «…Хто знае, хто поручиться, що рокiв через 20–30 Гнидка-розбишака не займе рядом мiсця з яким-небудь Кармалюком, Гаркушею, Засориним i iншими розбишаками пiслягайдамацькоi пори, котрi уславилися по всiй Украiнi яко боронителi убогих i безталанних од заздростi й пригнiту багатих i щасливих?..» (цитування – за архiвним списком І. Бiлика). Однак сам письменник традицiйним шляхом «народноi фантазii» не пiшов: не перебiльшив намiрiв i дiйсних почуттiв свого героя, не поставив вiдтак його у ряд, в якому уже стояли Робiн Гуд, Рiнальдо Рiнальдiнi, словацький Яношик, мексиканський Астусiя (з роману Л. Г. Інклана) та багато iнших персонажiв – репрезентантiв типу «благородного розбiйника», остерiгся робити свiй роман побiчною версiею всуцiль романтизованоi «кармелюкiани» (яка постала в украiнськiй лiтературi упродовж ХІХ – ХХ столiть, почанаючи вiд повiстi Марка Вовчка й закiнчуючи творами В. Кучера та О. Гижi).
Оригiнальнiсть i, зрештою, цiннiсть роману Панаса Мирного якраз у тому, що вiн не пiддався на спокуси романтики (можливо, певний романтичний повiв можна констатувати стосовно образу Галi на етапi ii знайомства з Чiпкою, – але аж нiяк не в провiднiй проблемi художнього дослiдження), послiдовно i майже в «чистотi» витримав жорстку реалiстично-натуралiстичну установку розбiйника», остерiгся робити свiй роман побiчною версiею всуцiль романтизованоi «кармелюкiани» (яка постала в украiнськiй лiтературi упродовж ХІХ – ХХ столiть, почанаючи вiд повiстi Марка Вовчка й закiнчуючи творами В. Кучера та О. Гижi).
Оригiнальнiсть i, зрештою, цiннiсть роману Панаса Мирного якраз у тому, що вiн не пiддався на спокуси романтики (можливо, певний романтичний повiв можна констатувати стосовно образу Галi на етапi ii знайомства з Чiпкою, – але аж нiяк не в провiднiй проблемi художнього дослiдження), послiдовно i майже в «чистотi» витримав жорстку реалiстично-натуралiстичну установку свого письма. Пiзнiше звернення до рукописiв показало дослiдникам, що письменник, працюючи над текстом, не раз усувае iз мовних партiй героя тi мiсця, котрi можуть якось наближатись до iдеологiчноi риторики, i, навпаки, у рiзних епiзодах iз Чiпкою посилюе моменти, в яких дiстають повнiший, «правдивiший» вияв походження й виховання героя, його нерозривний зв’язок iз оточенням, заломлений крiзь потужне стихiйне начало його «мужичоi» натури. Чiпка, певна рiч, у кiлькох випадках своiм словом присоромлюе односельцiв за iх покiрнiсть, однак у тому, щ? визначае суспiльну суть його вчинкiв, вiн не виступае носiем альтруiзму (пiклування про благо iнших) чи, тим бiльше, якоiсь гуманiстичноi концепцii, а його «бунтарство» та шукання «правди» надто трансформоване й своезвичне, надто iзольоване вiд мотивiв, якими живе оточення. Чiпка, по сутi, е самiтником у своему внутрiшньому життi та у своiх поривах, проте ця обставина не виступае для автора пiдставою для якоiсь iдеалiзацii Чiпчиноi постатi чи романтичного ii прикрашування.
Варто б окремо зазначити, що украiнське лiтературознавство нiколи не апологетизувало (не пiдносило на незаслужену духовну висоту) героя роману «Хiба ревуть воли…». Навiть у часи найбiльшого iдеологiчного тиску на лiтературознавчу науку не здiйснювалось жодних спроб витлумачити слiпий гнiв Чiпки в якомусь «революцiйному» абощо планi, зробити його спiльником тих, хто у творах лiтературноi класики чи в дiйснiй iсторii репрезентував боротьбу за соцiальне визволення. Так, дослiдник (П. Хропко) роз’яснював: «Грабунки, вбивства зводять нанiвець його протест, кров загублених жертв невитравним тавром заплямовуе Чiпку». Як не дивно, спотворена рецепцiя загрожувала цьому визначному роману з його героем (власне, антигероем) у дещо пiзнiший час – на рубежi 80—90-х рокiв. Ідеалiстичне новорозумiння iдеi приватноi власностi як панацеi вiд усiх лих, як блага для краiни, холопська готовнiсть окремих представникiв гуманiтарноi iнтелiгенцii зразу ж давати вiдсiч усiм посяганням на приватну власнiсть (а уособленням цих посягань якраз i побачили Чiпку Варениченка), разом iз примiтивним уявленням про природу лiтературного героя (який нiбито в кожному випадку мусить бути зразком для наслiдування) спричинили оспорювання значущостi цього визначного твору, вели до курйозних тверджень на зразок: «Вивчення цього роману в школi мусить бути заборонене, оскiльки там виправдовуеться зло i насильство» (на сторiнках одного фахово-методичного часопису 1990 р.). Втiм, невдовзi, коли у чималому числi випадкiв виявився кримiнальний пiдклад процесу «роздержавлення i приватизацii», коли крутiйське захоплення угiдь, водойм, узбереж новими багатiями прикро торкнулось неiмущоi «лiберальноi» iнтелiгенцii, коли поглибився соцiальний розрив мiж багатими й убогими, – тодi й масове емоцiйне прийняття твору увiйшло у бiльш помiрковане русло, а поодинокi вчорашнi його критики й супротивники повернулись до давно вiдомих його визначень, погодились, що це – «роман-попередження», «роман-застереження». Якщо якийсь висновок iз цього роману громада мусить винести – то це пересторога приватновласницькiй ненаситностi, корумпованiй чиновницькiй та судовiй системi, як i тим полiтичним групам, котрi такому потворному ладовi готовi прислуговувати. В будь-якому разi зло i насильство у цьому визначному романi не виправдовуеться – воно грунтовно дослiджуеться правдивим i сумлiнним художником, дослiджуеться у примiтному багатствi соцiальних, iсторичних обставин, за глибокого проникнення у психологiю багатьох персонажiв, носiiв рiзних моральних i соцiальних установок. Вдумливому читачевi добре вiдчутною е i гуманiстична, спiввiдносна з iдеалами вищоi справедливостi позицiя автора. Герой роману, хоч i як яскраво й художньо виразно змальований, за всiеi своеi непересiчностi й зарядженостi на «правдошукацтво», не постае тут особистiстю самодостатньою, здатною здiйнятися понад смисловi рiвнi твору. Роман «Хiба ревуть воли…» важливий i цiкавий не масштабами героя, а прийнятим i успiшно реалiзованим тут творчим методом письменника, що уможливив з великою художньою докладнiстю розкрити причини й супутнi чинники з’яви такоi постатi, як Нечипiр Варениченко. Образно кажучи, в «суперечцi» героя i творчого методу тут перемогу здобувае останнiй. І це ще раз повинно нагадати про необхiднiсть звернення до суто естетичних критерiiв при оцiнцi твору.
В естетичному задумi авторiв на передньому планi стояв не герой як «герой» (у значеннi позитивного зразка), а проблема художнього дослiдження певного явища дiйсностi. Чiпка Варениченко е передусiм об’ектом i результатом такого дослiдження, талановито проведеного. Водночас важливо, що, позбавлений певного «виховного» значення (можучи, як уже сказано, служити хiба лиш пересторогою новiтнiй суспiльнiй iдеологii), не будучи «вiзитною карткою» нацiональноi моралi, в окремих випадках прямо iй суперечачи, – цей образ – в суто естетичному вимiрi, на рiвнi художньоi майстерностi – виписаний напрочуд вдало. Авторам пощастило переконливо розкрити динамiку й дiалектику його характеру, i в цьому планi, як естетична побудова, вiн е безперечним здобутком творчостi Панаса Мирного, зрештою, всiеi украiнськоi прози.
В структурi твору, що ним е об’емний, багатоплановий роман, головний герой багатобiчно характеризований через стосунки з iншими персонажами. Цi стосунки так численнi й докладно обгрунтованi бiльш очевидною, але так само ненав’язливою паралеллю до життевого шляху Чiпки виступае той непретензiйний, доброчесний спосiб, яким верстае свое життя Грицько, його товариш з дитячих лiт. Грицько не подався на розбоi, наполегливою працею нажив сякi-такi статки, здобув затишок у сiм’i, – проте за глибиною запитiв до свiту, за своiм емоцiйним дiапазоном вiн не може йти в жодне порiвняння з Чiпкою, не здатен виступати якоюсь суттевою «альтернативою» головному герою (як би це не намагались довести сьогоденнi критики роману). На боцi Чiпки – Чiпки у перiод його розбiйництва – немае анi грана моральноi правди, i жоден рядок твору не дае в цьому засумнiватися, але за бурхливiстю своеi емоцii, за своiми психологiчними задатками, за своею запитальною поставленiстю до свiту Чiпка значно перевершуе усiх тих пересiчних, покiрних, догiдливих Грицькiв, – i для iнших висновкiв текст твору не надае жодних пiдстав.
Чимало мiсця вдiлено в романi детальному, не без легкого (а мiсцями й доволi гострого) сатиричного вiдтiнку, портретуванню численних редставникiв мiсцевоi (на рiвнi села й повiту) влади, багатоi чи й збiднiлоi повiтовоi «знатi» – того, за авторським визначенням, «кодла», яке за своею суттю протиставлене Чiпцi. Характерними рисами надiленi тут пан Василь Семенович, письмоводитель, «прониза й пiдлиза» Шавкун, становий Дмитренко, судовик Чижик, економ Лейба, декотрi з членiв повiтовоi земськоi управи, iншi. Майже всi вони, за мiзерними виключеннями, пов’язанi мiж собою спiльними неблаговидними правами, дуже далекими вiд турбот про «народное благосостояние», про що просторiкують на учтах. Пов’язанi i родинними зв’язками: «сам – предводитель, родичi – урядники, справник, суддя, пiдсудки – все то зятi, родичi зятiв, племiнники…». Вчинки нинiшнi i згадки про минулi пригоди в iх середовищi показують у дii механiзм корупцii, кумiвства, круговоi поруки. На прикладi окремого повiту письменники розкривають кланову органiзацiю економiчного й громадсько-суспiльного життя (iнтегрування у яке, звичайно ж, неможливе для такого «бунтаря», яким постае герой роману).
Широта романного зображення задаеться й детальним та колоритним викладом iсторii села Пiсок та Гетьманського (у фактичних першовитоках: Гадяцького) повiту за бiльш нiж сто рокiв, що пов’язана з поетапним пiдкоренням закрiпачених селян родинi панiв Польських. Автори наводять художнi «генеалогii» «самого» предводителя Василя Семеновича Польського, деяких його родичiв. Цiлi роздiли займають розлогi бiографiчнi передiсторii Чiпки Варениченка та Галi, котра стала його дружиною. Не можна не побачити тут звернення письменникiв до одного з ключових постулатiв европейського натуралiзму, що передбачае простеження фiзiологiчноi й духовно-психологiчноi спадковостi кола основних персонажiв.
Високий рiвень прозового письма, притаманний романовi, засвiдчено й багатобарвним змалюванням цiлого ряду живих, динамiчних епiзодiв, пов’язаних як з основною лiнiею твору, так i з периферiйними (примiром, І. Франко особливо вiдзначав у ньому сцену «усмирення» непокiрних пiщан, розповiдь про постiй москалiв тощо).
Видаеться, можна вести мову й про етнiчно-мiфологiчнi комплекси у глибиннiй структурi роману, зокрема тi, що складаються у «мiф про упиря» i заявленi як зловiсне, кiлькаразове повернення минулого (воно переслiдуе i матiр Нечипора, i його самого): то в образi «чоловiка з Дону» (призвiдця втрати клаптя землi), то «поновленою» справою про давнiй проступок Чiпки, то гризотою про неправедно нажите багатство, узяте за Галею, то непозбутнiм товариством трiйцi волоцюг, яка знову, i ще глибше затягуе героя твору у моральнi трясовини…
«Повiя» – ще одне велике епiчне полотно Панаса Мирного, що мае пiдзаголовок: «Роман з народного життя». Як i в попередньому творi цього жанру, розлога повiстувальна форма дае нагоду письменниковi образним словом здiйснювати докладний соцiальний i психологiчний аналiз великого фрагмента зображуваного. Романiст ще раз засвiдчив схильнiсть до створення в цьому жанрi багатоперсонажних груп, до багатошарових «зрiзiв» суспiльних середовищ, якi дослiджуе, до детального мотивування дiй, що визначають сюжетний рух. Можна констатувати й певну спробу наблизитися до бiльш безпосереднього представлення душевного життя героя (в даному випадку – героiнi) через виклад снування ii думок, переживань, передчуттiв, сновидiнь тощо.
Композицiя роману «Повiя» загалом проста, на що мае вплив малорозгалужений сюжет. В його основi – iсторiя наймитування й поступового падiння вродливоi, душевно незiпсутоi сiльськоi дiвчини, ii шлях вiд одного господаря до iншого, ще до iнших, наприкiнцi – уже в ролi жiнки для розваг, а далi шпиталь i околиця нелюбого рiдного села, дiставшись якого, вона, уже хвора i знiвечена, замерзае. Структура цього роману з такою життевою «подорожжю» героя, котрою «нанизано» рiзноманiтнi його пригоди, його перебування в рiзних соцiальних ярусах i середовищах, у найзагальнiших рисах нагадуе «Миколу Джерю» І. Нечуя-Левицького, але ще бiльше – романи епохи Просвiтництва, такi як «Молль Флендерс» Д. Дефо, «Життя Марiанни» П. К. Марiво, «Кандiд» Вольтера, особливо ж – «Халепи доброчесностi» маркiза де Сада (роман, з яким «Повiя» Панаса Мирного може вступати в дiалог-дискусiю за своiми мотивами). Христя виступае то, найчастiше, учасником, то спостерiгачем певних подiй, то особою, про яку ведеться мова у рiзних, важливих для цiлей авторського зображення, групах персонажiв, – i цим досягаеться еднiсть у розмаiтiй панорамi життя, представленiй романом.
Ще докладнiше, нiж у романi «Хiба ревуть воли…», письменник змальовуе тут дворянсько-чиновницько-купецьке середовище, пануючi в ньому пiдступнi моральнi засади, його власницькi iнтереси й форми iх реалiзацii (зокрема, земська дiяльнiсть), виводить рельефнi постатi його репрезентантiв, як-от губернський предводитель дворянства Лошаков, земськi дiячi Колiсник i Рубець, пристав Книш та iншi. Мiж ними, що «йдуть угору», роблять кар’еру й наживають багатства, метаеться Христя зi своею, нiкому для них не потрiбною долею. Одна з найбiльш колоритних постатей – Колiсник, оборотистий авантюрист, чиеi вiдчайдушностi й зухвальства виявляеться бiльше, нiж навiть може допустити непевна доба нагромадження капiталу. Вiд дрiбного баришника, що здiйснюе сумнiвнi оборудки, Колiсник зростае до розпорядника значних фiнансових потокiв, якi проходять через губернське земство. Але багатство – не едина пристрасть цього «мужика», вiн натура посвоему широка й життелюбна, це вiн забирае з театру найкращу з-помiж «арф’янок» (нею наразi виявляеться Христя) та пiклуеться купiвлею хутора, де мае на думцi у розвагах з утриманкою проводити свiй час. Цей герой, що у своему середовищi ще не втратив до кiнця уявлення про справедливiсть та живе почуття, здатнiсть до глибокого переживання (що й стало причиною його самогубства), зображений автором, видаеться, не без ознак певноi симпатii.
Серед тих, хто причетний до скалiчення Христиноi долi, – й Григорiй Проценко, спочатку дрiбний повiтовий чиновник, квартиронаймач у хазяiв, де служить Христя, потiм – бухгалтер губернського земства, а iзнiше, уже пiсля епiзоду з Христею – здобувач нових, вищих посад, великою мiрою завдяки цинiчнiй безпринципностi. У тому, що роль звiдника Христi дiстаеться Проценковi, мiститься безмiрний саркастичний випад письменника у бiк чималого прошарку нацiонально й лiберально мiмiкрованоi iнтелiгенцii тих часiв, чиi народно-нацiональнi гасла нерiдко сприяли лише посиленню iх провокативного становища щодо народу (класично вiдбито це у драмi «Не судилось» М. Старицького). Незнатне походження Проценка, його народознавчi зацiкавлення (записуе народнi пiснi, створюе лiбрето невеликого твору) заколисуюче дiють на розсудливу Христю, тим часом Проценко, не вiдмовляючись вiд вроди й любовi Христi, не тiльки не гадае всерйоз поеднати свою долю з долею дiвчини, але й навiть не стае на ii захист у звичайнiй ситуацii. Варто зазначити, що у перших пiдступах до теми цього роману герой, дрiбний чиновник iз прiзвищем Проценко (Процаенко, Грицаенко), мав бути благородним iдеалiстом-народолюбцем (з рисами вiдомого громадiвського дiяча Д. Пильчикова та автобiографiчними – самого автора), що подае допомогу скривдженiй жiнцi, героiнi твору. Однак у процесi написання роману функцiя «Проценка» зазнае значноi еволюцii, на чому позначилась як, з одного боку, неухильна художня логiка твору, так i, очевидно, свiтоглядне розчарування письменника у силi й глибинi переконань чималоi частини тогочасноi iнтелiгенцii.
Якщо роман «Повiя» умiщувати у параметри притаманного загалом творчостi Панаса Мирного докладного соцiального й психологiчного аналiзу певного соцiального типу, то спершу можна подумати, що назва роману не повною мiрою вiдповiдае його змiсту. Три першi частини твору мiстять розлоге змалювання пригод та переживань героiнi, молодоi дiвчини, що прийшла iз села наймитувати в мiсто; iсторiя спокушення Христi Притики, власне, ii довiрення себе безвiдповiдальному супутниковi, що поставився до неi не без деякого – цiлком мiзерного – душевного вiдгуку, – розгорнута у третiй частинi («Сторч головою»). У частинi четвертiй («По всiх усюдах») читач бачить Христю уже у складi групи «арф’янок», що гастролюють з мiста в мiсто, розважаючи товариства пересичених багатiiв. Власне, тiльки в цiй, останнiй частинi, у кiлькох ii епiзодах i фрагментах, Христя, каючись i картаючи себе, показана в тому способi життя, який може асоцiюватись iз життям «повii». Може видатися, що романовi бракуе ще одноi, вельми суттевоi, частини – тiеi, яка мала б бути помiщена мiж реально iснуючими третьою та четвертою i у якiй би було представлення того, як iз випадково зведеноi, загалом щироi i чесноi дiвчини, стае жiнка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й iз такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».
Цiкаво, що уже перший видавець повного тексту «Повii» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника вiдсутнiсть у романi такого, як йому видавалося, необхiдного, конкретного показу еволюцii героiнi – вiд ii взаемин iз спокусником до стану, що означений заголовком.
У процесi створення роману автор здiйснював деякi спроби показати «розпуснi» витiвки Христi (див. коментар до твору), але зрештою вiдмовився вiд цього: логiка характеру героiнi i масив уже зображених обставин, очевидно, пiдказували йому, «повii». Може видатися, що романовi бракуе ще одноi, вельми суттевоi, частини – тiеi, яка мала б бути помiщена мiж реально iснуючими третьою та четвертою i у якiй би було представлення того, як iз випадково зведеноi, загалом щироi i чесноi дiвчини, стае жiнка для розваг. Адже, здавалося б, не кожна зведениця, та ще й iз такими задатками характеру, мусить поповнювати ряди «арф’янок».
Цiкаво, що уже перший видавець повного тексту «Повii» (І. Ткаченко) вважав серйозним прорахунком письменника вiдсутнiсть у романi такого, як йому видавалося, необхiдного, конкретного показу еволюцii героiнi – вiд ii взаемин iз спокусником до стану, що означений заголовком.
У процесi створення роману автор здiйснював деякi спроби показати «розпуснi» витiвки Христi (див. коментар до твору), але зрештою вiдмовився вiд цього: логiка характеру героiнi i масив уже зображених обставин, очевидно, пiдказували йому, що вiн дав вичерпну вiдповiдь на питання, як i чому Христя стала повiею. Адже письменник, поперше, переконливо змалював атмосферу суспiльства, у якому живе Христя, показав, що в суспiльствi, яке майже повнiстю пiдпорядковане гонитвi за багатством, за посадами, за вiдзнаками, – у цьому суспiльствi успiшних змагальникiв не цiкавить душа людини: собi подiбних вони використовують лише для потреби – як щабель до успiху, як опосередковуючу ланку в якiйсь оборудцi, як предмет для грубоi тiлесноi тiхи. Христя в такому суспiльствi не могла не стати таким предметом, тим бiльше, що в суспiльнiй iерархii стояла безмiрно нижче усiх тих, з ким мала справу.
По-друге – вчитаймося у роздуми Христi, у розмови про взаемини чоловiкiв i жiнок, розмови, у яких бере участь героiня i якi передують ii «падiнню», хоч би й роздiли 8 i 9 третьоi частини. З них стае зрозумiло, що в разi, якби «падiння» таке вiдбулось (а воно дiйсно таки вiдбулось), Христi назавжди закритий шлях назад, вона була б цiлковитим iзгоем у селi (у яке не дуже-то й прагнула повернутись) i далеко не швидко знайшла б можливiсть заробiтку «чесного» хлiба в тому мiстечку, в якому живе, – з повсякденною атмосферою його чуток i передсудiв. Автор не випадково вклинюе у роман iсторiю Марини, яка згоджуеться на роль утриманки (i вiд якоi Христя чуе шокуючi для себе слова, що можливими е й стосунки з «iншим» – не лиш iз тим, кого полюбила i готова була любити довiчно). Історiею Марини автор немовби попередньо «програе» наступну iсторiю Христi, показуючи обмеженiсть шляхiв, власне безвикрутнiсть долi цих дiвчат.
Вiдношення героя й обставин у цьому романi Панаса Мирного деякими рисами нагадуе художню структуру, притаманну зразкам того «пом’якшеного» натуралiзму, репрезентованого творами Е. та Ж. Гонкурiв, у яких герой нiбито й вiльний у своему виборi, а проте прикра перспектива неухильно, крок за кроком, змикае довкола нього своi лабети.
Письменник був вiрним конкретнiй дiйсностi, вiн точно вiдобразив ту морально-психологiчну розкладку, ту морально-нормативну матрицю, на якiй помiстив героiню. В разi «падiння» вибiр для Христi надзвичайно звужувався, ii можливостi провадити гiдне (в ii розумiннi), в мiру щасливе життя фактично наближенi до нуля.
Конфлiкт роману не зводиться до колiзii, у яку увергнута головна героiня. Адже проблема не в тому лише, що головною героiнею порушено якусь iз «заповiдей» кодексу патрiархальноi селянськоi моралi (Христя вступила у дошлюбнi взаемини), – проблема в тому, що вона не знаходить порозумiння iз свiтом, не одержуе вiдповiдi на свою довiру, ii щирi почуття стають предметом пiдступного скористання, цинiчного обману, примусу. Та навiть i стосовно головноi героiнi конфлiкт закроено ширше: йдеться про боротьбу жiночоi iстоти, взятоi з найнижчих соцiальних верств, за право повноцiнного життя. Христя – iз дуже незаможних селян, до того ж сiм’я втратила годувальника, а до того ж – i це не полегшуе, а ускладнюе становище Христi – вона вродлива i приваблива. Конфлiкт роману розгорнуто таким чином, що ця боротьба закiнчуеться поразкою головноi героiнi. Христя стае утриманкою, стан цей не надае iй нiяких жiночих чи взагалi життевих перспектив, ii загибель визначена, ранiше чи пiзнiше (в романi все-таки – ранiше) героiня змушена безславно закiнчити свое життя.
Але концептуальний конфлiкт роману е ще ширшим. Доля Христi – лише одна iз його складових. Конфлiкт полягае мiж природнiстю почуття людини i тiею, притаманною вiдповiдному часовi атмосферою конкуренцii, погонi за наживою, ажiотажу стосовно життевих задоволень тощо – атмосферою, яка цi почуття спотворюе, вiдкидае, формуючи попит на почуття i вчинки ницi, на лестощi, обман, вiроломство, пiдступнiсть. Продавати себе в атмосферi таких почуттiв випадае не лише Христi-арф’янцi. Не меншими «повiями», нiж Христя, е багато хто iз змальованого автором ii оточення (особливо це стосуеться Проценка, в пiдсумку чи не головноi «повii» цього роману).
Зведення жiнки не е самодостатньою сюжетною ланкою твору. Панас Мирний закроюе роман значно ширше, нiж це мало мiсце у подiбних до нього сюжетно рядi соцiально-побутових поем Т. Шевченка, в «Сердешнiй Оксанi» Г. Квiтки-Основ’яненка, в «Бурлачцi» І. Нечуя-Левицького чи й навiть у «Лихий попутав» самого Панаса Мирного. Тривалою передiсторiею, що передуе «падiнню» Христi як дiвчини, не менш тривалою пiсляiсторiею, взагалi усiм цiлим роману письменник немов запитуе: чи може знайти шлях до повноцiнного, хоч якоюсь мiрою щасливого життя убога вродлива дiвчина iз соцiальних низiв, закинута в жорстоке суспiльство, де на ii вроду (що уособлюе красу цього свiту, е тим «райським крином», про який захоплено писав Т. Шевченко) чигають хижаки, порочать ii iм’я ще до будь-яких стосункiв, витоптують ii душу. Христя не знаходить мiсця нi в селi, яке стае iй нецiкавим з перших днiв мiського наймитування, нi в повiтi, нi в губернii. Двi «паралельнi» iсторii Христиних подруг – Марини та Мар’i – пiдтверджують цю ж невтiшну тезу. Христя не е натурою цiлком пасивною, не е знаком «типовоi» жертви обставин, проте можливостi ii надзвичайно утрудненi. З роману Панаса Мирного читач неодмiнно виносить присуд: той стан суспiльства, яким його зображено, вступае в суперечку з вiковими моральними нормами, iз засадами iнституту сiм’i, стоiть нездоланною перешкодою на шляху до щастя, про яке мрiе жiнка з низiв народу.
Романи Мирного, фундаментованi на засадах народноi моралi, жодною мiрою не мiстять рис, наявнiсть яких дозволяла б назвати iх «моралiзаторськими», – навпаки: письменник веде певну гру, задае певний немовби-сумнiв у якiйсь iз моральних тез (i цим навiть, як у випадку iз «Хiба ревуть воли…», здатен дещо дезорiентувати якусь групу читачiв, як це виявилось на початку 1990-х рокiв, про що вже згадано). Письменник експериментуе, немовби запитуе: а чи мае оце явище, оцей факт (розбiй Чiпки, падiння Христi) якусь складову, що набувала б значення застереження, вартого бути врахованим при винесеннi загальноi моральноi оцiнки? Письменник виступае дослiдником, котрий ставить поглиблений дослiд на полi народноi етики, але усiм змiстом, усiм строем своiх творiв не дае сумнiватися в тому, що ця етика е, що на нiй базовано свiтогляд його романiв i що ця етика мае онтологiчне фундаментування у природi людини.
Прозова творчiсть Панаса Мирного з самого початку виявила свою спроможнiсть бути неперехiдною цiннiстю, в очах багатьох шанувальникiв та фахiвцiв поставала тим набутком украiнського письменства, якому судиться тривале iснування. Так, у 1901 р., уже тодi, коли в лiтературу прийшло нове, «модерне» поколiння, І. Франко в листi до одного чеського педагога, лiтератора, громадського дiяча, вiдповiдаючи на питання, з творами яких украiнських авторiв щонайперше варто познайомитись, називае: «писання Ольги Кобилянськоi, Стефаника, Мирного».
Безперечно, маючи на увазi одночасну присутнiсть у письмi Панаса Мирного i психологiчного, i соцiального елементiв, дослiдницького iнтересу автора i ноток його ж небайдужого власного ставлення до зображуваного, вiдзначаючи багатство вiдтiнкiв поетичного викладу i широкий дiапазон його емоцiй, «першим симфонiстом украiнськоi прози» влучно назвав Панаса Мирного украiнський письменник ХХ ст. Олесь Гончар. Здобутком автора «Хiба ревуть воли…» та «Повii» е – як i годиться «симфонiям» – потужний художнiй i проблемний розмах обох його романiв, переконливе доведення цими художнiми структурами – фактично уже у 70—80-х роках ХІХ ст. – великих зображальних, виражальних, iнтелектуальних спромог украiнського художнього слова.
Микола Бондар
Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
Частина перша
I. Польова царiвна
Надворi весна вповнi. Куди не глянь – скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красуеться вона в своiм розкiшнiм убраннi… Поле – що безкрае море – скiльки зглянеш – розiслало зелений килим, аж смiеться в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо – нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре – погляд так i тоне… З неба, як розтоплене золото, ллеться на землю блискучий свiт сонця; на ланах грае сонячна хвиля; пiд хвилею спiе хлiборобська доля… Легенький вiтрець подихае з теплого краю, перебiгае з нивки на нивку, живить, освiжае кожну билинку… І ведуть вони мiж собою тиху-таемну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi… А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, – тремтить, переливаеться, застигае в повiтрi… Переривае його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушае докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, – i все те зливаеться докупи в якийсь чудний гомiн, вриваеться в душу, розбуркуе в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього… Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди, на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортае тебе добрими думками, бажаннями… Хочеться самому жити й любити; бажаеш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби недiля або яке свято – хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись!
Отакоi саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурноi вдачi», – одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…
Ішов справдi парубок. На перший погляд – йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi – теж гострi; лице довгообразе – козаче; нi високого, нi низького зросту, – тiльки плечi широкi, та груди високi… Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою…
Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своiми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку – i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi – аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбку по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Отже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, – подумав сам собi, – тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов…» Знов повернувся, – i рушив далi.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок – i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiеi ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, – i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, – немов казали його очi, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяiна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, – i промовив вголос: «Бач… на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: мое таке густе та гонке, а в його – ледве од землi одлiзло, – низеньке, жовте, засмоктане…»
Не вспiв доказати останнього слова, – чуе: недалеко, з-за жита, хтось спiвае… Вiн притаiв дух; насторожив ушi, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям…
Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося – вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось, немов хто доторкнувся до його… «Хто б це?» – подумав вiн, – та й пiшов на голос.
Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, – тiльки одна луна ii бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще… зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина – i з жита заманячила дiвоча постать… Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась – i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв ii за ту польову царiвну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi…
