скачать книгу бесплатно
Мовчить Чiпка, плаче.
Напала його пропасниця. На велику силу одходила його Мотря. Оже хоч вiн одужав, а з лiтами убирався в силу, – та вже нiколи не теряв свого сумного погляду, понурого виду. Бабина смерть загадала йому загадку – котру вiн нiяк не мiг розгадати… Вiн все хмурнiшав та хмурнiшав…
Не вспiло одно гаразд забутися – друга приключка приключилася, котра обiзвалась на всiм останнiм життi Чiпчинiм.
Чiпцi минуло сiмнадцять лiт. Того самого року вiковiчнi крiпацькi кайдани розбилися… Стояла рання весняна пора надворi. Рано-рано схопилося сонце, виграючи та висвiчуючи червоним свiтом…
– Е-е, щось дуже рано прокинулось сонце, – каже дiд Улас, дивлячись на небо, – коли б ще дощу не було!..
Коли так: не встигли вони отари й за верству од села одiгнати, як почали хмари з усiх бокiв стягатися та й заслали, замазали небо… Незабаром воно й розплакалось… Зарядив дощ – дрiбний-дрiбний та густий, мов крiзь сито… Спершу вiвцi наче зрадiли – розкотилися по толоцi, щипаючи попаски низеньку, приземну травицю; а далi – як став дощ допiкати – збилися докупи, посхиляли голови мiж ноги, та так цiлий день i простояли. Гнати додому нiяк не можна: що з ними дома робити? А дощ – одно пере, одно пере… Не зосталося на наших вiвчарях нi рубця сухого, а вiн i не думае переставати.
Посiдали вони всi три пiд вербою. Сидять – пережидають дощ. Лиско й собi звився коло них бубликом. Сумнi усi.
– Так оце, дiду, й вам воля прийшла? – питае Чiпка дiда, щоб хоч словом розважитись.
– Кому воля, а кому неволя! – сумно одмовля дiд.
– Як саме?
– Так… Багато казати, а трохи слухати!.. Ще ми мало робили, ще з нас мало слiз та кровi точили… хай ще два роки поточать!.. Ох, Боже, Боже! коли твiй суд правий настане?…
– Та вам же все рiвно, дiду: ви давно вже вiльнi, – примовивсь Грицько.
– Вiльнi?… Були вiльнi, поки волi не було… Ох!.. Робив, доки силу витратив та зуба в ротi не стало… Тодi й з двору – геть на виступцi! Не переводь даремно панського хлiба!.. Спасибi, люди добрi зглянулись, а то б прийшлося тинятися, пропадати, як собацi пiд тином, – Христа ради руку простягати… А от тепер знову завадило: плати десять карбованцiв на рiк!.. За вiщо?… з чого?… Ти, кажуть, громадську отару пасеш, – рублiв з пiвсотнi виробляеш… Яких? де? Я – старець, нищий… Спасибi, люди змилосердились… Так – нi! І те iм оддай… а сам з голоду пропади… Проклятi! i суду на вас немае, й права!.. – гiрко закiнчив дiд.
У Чiпки аж мороз подрав по спинi: вiн нiколи не чув такого дiдового голосу… Думка його закаламутилась, завихорилась; кров прилила в голову; вiн мовчав, боявся словом перервати дiдове горе… Вiн сам не знав такого, а почував з дiдовоi мови, що воно тяжке-тяжке…
Хвилин з десять мовчали, наче води понабирали в рот. На душi важко, на серцi сумно – аж мов нудно… Так бувае тодi, як серцем чуеш якесь лихо, а назвати його не вмiеш. Хвилини тодi здаються за часи, часи – за днi, днi – за роки… Черв’як швидше плазуе, нiж такi хвилини… І хочеться вперед заглянути, подивитись – що з того буде, i страх обiймае, аж волосся на головi пiдiймаеться, серце каменiе…
Дiд знову забалакав, наче сам до себе: «Ще мало людей забили, на той свiт позагонили? Ще мало у мандрах пропало, мов iх земля проглинула?… А з живих – трохи юшки поповарили?!. Так ще й до старця… Що ж з мене вiзьмеш?!. Я людям служу, громадi служу – за хлiб, за спасибi… от що! Ну, берiть знову у двiр, лежатиму та даремно хлiб iстиму, та й годi… Берiть?… Легко сказати – берiть! А степ?… а вiвцi?… Я привик до цього, як до рiдного… Прощайте?! Щоб ви з своею силою попрощалися!.. Вiвця для мене – все одно, що людина: i iсть, i п’е, i болiе… тiльки не скаже нiчого, не вимовить!.. Хiба я не бачу, хiба я не знаю, як iм оцей дощ дозоля?… Менi вiн не так дозоля: я вже стара собака, натерпiвся всього… А он – ягня? Зiгнулося, тремтить, змерзло. Бачу, бачу… Я б тебе коло свого серця обiгрiв, як дитину… Та не обiгрiю! Ворог наш бере мене од вас, щоб замучити… Йому ще трохи… Ще, бач… ще…»
Дiд не змiг далi говорити… Двi гарячi сльози викотилось з його старих жовтих очей i розлилося по карбованому старiстю та негодами виду.
Грицько сидiв, рота роззявивши, – сам не знав, що йому казати…
Чiпка пильно дивився на дiда – очей не спускав… Лице аж пополотнiло; поза спиною мурав’я лазила; верхню губу мишка тiпала, а очi сухi-сухi – горiли, налитi сльозами пополам з кров’ю.
– Хто? хто?! – затинаючись, скрикнув вiн. – Хто одбере в нас дiда?… Нi!.. Ми дiда не дамо, поки нас не вкладе!
Дiд глянув i стрiвся очима з палкими Чiпчиними.
– Пан однiме. Чiпко!.. Вiн одбере, мiй сину!.. У двiр пiду – старого недовгого вiку коротати в неволi… покину вас… Усе покину: степ, овець… Лиска-сердегу…
– Не одбере вiн… нi! Хай тiльки одбере… Я йому такого пущу пiвня!! – грiзно каже Чiпка.
Дiд аж не стямився.
– Що це ти кажеш, сину? Чи ти маеш Бога в животi, а царя в головi?! Схаменись! Його спалиш, а через його й другi погорять…
Йому ж тiльки шкоди наробиш, вiн собi швидко знов вибудуеться; а то – убогi погорять, що, може, тiльки й щастя, що свiй захист е… Оханись, Господь з тобою!
Ще сумнiше, ще важче стало. Дощ, як iз вiдра, линув. Кожен поворухнувся й на самi очi насовував кобеняка.
Лиско ближче пiдсунувся до дiда; лiг у самих його нiг. Дiд мотнув головою: «А той же батько! як двi каплi води…» – промовив уголос.
– Хто? – поспитав Грицько.
– Отой! – дiд указав на Чiпку.
– Хiба ви знали батька? – пита понуро Чiпка.
– Чому ж не знати, коли ми з одного двору.
– Хiба мiй батько панський був? Адже вiн – москаль! – каже, здивувавшись, Чiпка.
– То що, що москаль… Хiба москалi родяться москалями?… Тобi ще, видно, нiхто не розказував за його…
– Нi.
– Ото ж то й е! Люди ще й досi не забули…
– А що ж там? – пита Чiпка, насторочивши уха й не зводячи очей з дiда.
– Гм… бач! – Дiд вийняв луб’яну табатирку, понюхав табаки.
– Розкажiть, дiду! – пристае Чiпка.
– Добре. Коли нiхто не розказував, то я тобi розкажу… Давня то рiч, – зачав дiд. – Менi було тодi лiт з двадцять, як привели твого батька в горницi лакеем до панича… Розказували, що твоiй бабi старий пан хотiв ласку зробити, та взяв та й приставив до свого сина твого батька… Вiн був собi якийсь малий, пуздракуватий, болiзний… та шкодливий такий, як кiт! За паничем ходить – не ходить, слухать – не слуха. Панич якось його чи вскубнув, чи вщипнув… А той, як виважить руку, як удере його з усього маху по пицi… так паненятi носа й розтовк! Прибiгла на крик панi; увiйшов сам пан… «На стайню його!..» Узяли його лакеi на стайню, та так оджарили, що нi лягти, нi сiсти… Тодi йому вже нiкому було й пожалiтися: батько у винницi в казанi скипiв, – упав якось у казан, – а мати з холери вмерла… Ото, як одшкварили його, – то вже вiн нiколи не бився, – тiльки пустився на хитрощi. Усе дурить панича та видурюе з рук усячину… аж поки його й за це не вибили! Як провчили, вiн хотiв утопитись, та люди не допустили… А пан знову вибив, щоб не топив крiпацькоi душi, бо за неi треба подушне платити! Так вiн ото, як мандрував Шамрай, – таки з двору кучер, – то й вiн за ним потяг аж у Донщину. Тамечки вирiс, оженився й оселився… Та лихий його попутав провiдати про Хруща, козачого сина, що одних з ним лiт, поплентався на Дiн до дядькiв, – та там би то, кажуть, i вмер… Та не так про Хруща, як про рiдну сторону… Як згадае ii, здаеться, зараз би таки знявся та й полетiв, коли б не неволя… А тут, як на те, пiдскочив Хрущ. От вiн роздобув десь Хрущiв пашпорт та покинув жiнку, дiтей i оселю – приплiвся сюди. Його прийняли в козачу громаду. Хрущ та й Хрущ! Козак, вiльний… А може, вiн думав худобу Хрущеву посiсти, та добрi люди до його ще по шматках рознесли… Так вiн став у службу, заробив грошей, купив хату та й одружився з твоею матiр’ю. Лiт зо двое, може, пожив, – та й знову потяг на Дiн до першоi жiнки. Отам його й злапали! Привели сюди… суди та пересуди… Хто вiн такий?… Що це вiн зробив?… Та, кажуть, наш таки шепнув комусь там: спровадьте, мов, його, куди знаете, менi його не треба! Так до його дуже не чiплялись, а в перший прийом i завдали в москалi… Бач! Он вiн який москаль! Знаеш тепер?!
Чiпка слухав, слухав та й голову схилив на груди, слухаючи… Незчувся, коли й вечорiти стало… Дiд удвох з Грицьком i отару заняли.
– Ану, рушай! додому час! – гукнув дiд уже з шляху.
Чiпка глянув на дiда, пiдвiвсь i поплентався стороною, позад отари, немов п’яний, наче учадiв… Голову на груди звiсив, очi в землю потупив… Нiчого не чув, не бачив… Не знав, коли й у село прийшов, як i додому достався… Очумався уже в хатi…
– Так отакий мiй батько був, мамо?
– Який?
Чiпка почав розказувати…
– Такий же…
– Чому ж ви менi давно цього не казали?
– То що б було, сину?
Замовк Чiпка. Щось думав…
– Нiчого… – нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
Сумно стало в хатi, як у льоху… Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн… Якби його так намалювати, – сказали б: то не чоловiк сидить, то – сам сум! Мотря, дивлячись на його та згадавши давне, тихо плакала…
– Нi! Недобре зробив батько, – глухо якось, з протягом, почав Чiпка… – Нi… негаразд!.. Чому вiн iх не вирiзав, не випалив?…
– Кого, сину?
– Панiв! – одказав твердо Чiпка.
– Що це ти, сину, кажеш? Хай iм Господь за те оддячить, а не люди!
Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.
Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько…
«Бiдний мiй тату! – думав вiн. – Не знав ти долi вiд самого малку – може, аж до смертi… Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону – до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?… Чи тлiе пiд землею твое наболiлее тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у боi?… І загребли твоi костi з кiнськими кiстками в одну домовину, в одну високу могилу?! І нiкому вона не скаже, не повiда, що пiд нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти думаеш-гадаеш, не досипляючи ночей, про матiр: як вона тут, бiдолашна, повертаеться, що з нею виробляють люди… Ой, Боже наш, Боже! Ти – всесвiтнiй царю: ти все бачиш, все знаеш… ти один наглядаеш над землею i маеш волю над нею… Чому ж ти не скараеш злого – хай не карае доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своiм гнiвом праведним?… Нi… ти мовчиш… мовчиш, як глупа нiч… До тебе не доходить плач наш… нашi сльози… Їх заступили од тебе вороги нашi… Ти не скараеш iх… нi?!.»
Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки стогнав. Силу його пiд’iхала важка, несподiвана туга; думки помутилися, куйовдились у головi без порядку, як завiрюха зимою… Не пам’ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав…
– Чого ти стогнеш, сину? – питае журливо Мотря.
Мовчить Чiпка.
– Чи ти нездужаеш?
Мовчить.
– Ти спиш, сину?
Мовчить.
Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь виводи-узори. Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiпка, заглядае в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид – страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного…
– Хай тебе крие Мати Божа вiд усього лихого, – шепче вона. – Спи, сину, може, переспиш.
Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.
Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!
Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п’яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр… На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер – дiда нема… i в двiр не пускають!
VI. Дознався
Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! «Нема дiда, – думае Чiпка, – i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною… От що робить сильний з немiчним! Пани – з крiпаками… Вони й з моiм батьком таке виробляли… одiбрали його вiд мене… я його не знаю, не бачив… покрили мою голову соромом, докорами… Проклятi!»
Вертае Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляеться, прислухаеться. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються своiм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин… Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання…
Однi викрикують:
– Що вони нас дурять?… що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?… ще трохи?!
– А видно, ще трохи, – одказують другi. – Так вони, бач, намовились, щоб не зразу своi панськi руки покаляти…
– Кат iх бери, з iх руками! – озиваються третi. – Вони звикли чужими жар загрiбати…
– Еге ж… А тепер прийшлося своiми, так вони: хоч ще два роки!
– Так-то, видно, iм нашi руки подобались, – зарiшае сивоголовий дiд.
– Ну, стривай! – кричить знову хтось з гарячiших, – тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, – знатимуть вони! Вiн iх зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить…
– Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, – охолоджуе неймовiрний.
– Чого волосся виросте? – кричить гарячий. – Скаже цар: будьте панами… ну, i будемо!
– Оттодi-то буде!! – глузуе неймовiрний.
– Авжеж… не те, що тепер!
– Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата – та по дрова… а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, – каже хтось з гурту.
– Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було… – загомонiв гурт.
– То чи не пiдемо грiться до Гальки?
– Ходiм, ходiм! – одказало разом кiлька голосiв.
Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили.
На весну радиться Чiпка з матiр’ю:
– Що, мамо, робити? дiд у неволi… чи не взятись менi з ким овець пасти?
– Знаеш, сину, яка моя рада? – каже мати. – Ось покинь ти своi вiвцi, не вiк же iх тобi пасти… Приймайся краще коло землi. Не все ж чужим та чужим ii робити. Може, як-небудь розгорюемось на скотинку: свiй хлiб буде. Сам хазяiном станеш… А на осiнь, як Бог приведе дiждати, треба й об чому iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала… хто в хатi порядок дасть? Слава тобi Господи, й ти вже немалий… Другi твоiх лiт дiтей мають…
Та не слуха Чiпка материноi ради. Степ, привiлля, – от що йому сниться! «Я зрiс, викохався коло овець… коло них i посивiю», – дума вiн.
На другий день пiшов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. «Молодий ще, ненадежний… Нам треба вiвчаря старого, щоб овець не порозгублював». – Так одказали Чiпцi хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села.
Тяжко образила Чiпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?… І де правда? де вона? І громада, бачу, живе кривдою… Скрiзь однаково…»
Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипiла в Чiпки у руках робота. Найняв плуг, волiв, зорав поле, засiяв, заборонив; зiйшло – як щiтка! У косовицю став за косаря – викосив дванадцять копиць сiна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива – мiсячноi ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив у заiжджого цигана стару кобилу; звозив хлiб, поставив у току: отакi скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удатний! А Чiпка, дивись, уже й хлiб вимолотив, сама солома стоiть – завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чiпка бiльшу половину соломи, кiлька мiшкiв хлiба та восени купив корову на ярмарку.
