скачать книгу бесплатно
Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут ii краще розглядiв парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чола; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, – здаеться, сам огонь говорив ними… Двi чорнi брови, мов двi чорнi п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе. Зелена байова керсетка з червоними мушками, червона в букетах спiдниця, на шиi дорогi коралi, хрести, золотi дукати – усе гарно пристало до хорошоi дiвоцькоi вроди.
Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неi.
– Чого ти тут ходиш? – обiзвалась вона перша.
– А ти чого хлiб толочиш? – не зовсiм ласкаво одказав вiн.
– Хiба се твiй хлiб?
– Не чий же… А що?…
– Цур тобi, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок i собi мовчав.
– А ти хто така? – трохи згодом питае вiн, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?…
Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, чого в його запнувся голос; очi в неi заiскрили, заграли…
– Навiщо тобi? – прядучи ними, вона питае в його.
– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже вiн. – Хто ти така? чого тобi тут треба?… – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.
– Не ск-а-жу! – одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкi бiлi руки попiд лiктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто?
– Сюди йди! – каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима. – Посiдаемо тут… побалакаемо… я тобi й розкажу – хто я…
Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далi – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм – повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «Сюди, мов!» – та наче мана яка, спустилася вниз – i скрилася за горою.
Парубок нi з мiсця. Стоiть та дивиться вслiд iй ще дивнiшими очима – мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався ii голос, свiжий, тонкий, ii смiх, молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила ii постать метка, жвава; йому усмiхалося ii личко бiло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? – думав вiн. – Чи справдi, чи вважаеться?… І вiдкiля б це?… чи не москалiвна?… так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немае… Хiба Хоменкова? – так же не блигий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися… А видно – хутiрська: на селi, окрiм попiвни, здаеться, нiкого пiдхожого… Оже й не попiвна: попiвну я знаю – попiвна не така, та й не пiде за п’ять верстов од села… Чия б же це?…»
Не розв’язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок – подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, – тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазяiнiв iх, перебрав у пам’ятi iх дочок, – та, теряючись в догадках, i повернув назад – додому.
Ішов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав… А в серцi – почував вiн – прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподiваний сум обiймае голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися – так i ганяе за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спiдниця, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядае рядок дрiбних, як перли, зубiв… У його аж мороз пiшов поза спиною… «Оце так!! – промовив вiн уголос. – Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?… Дома худоба не напована, а я блукаю тут – i думати забув!» Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром i Пiски. На самому краi села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi – тiк; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяiна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, – видно, бiля неi ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.
Недалечко вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, – i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами не вдiеш нi криком, нi легенькою бiйкою, – вона висмикнула з мiтли держално – i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, проклятi! каторжнi!.. Через них знiвечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.
Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.
– І де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якоi пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукае…
– Я, мамо, на полi був… до ярини довiдувався, – одказав вiн.
Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.
– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись ii й доiти! – усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжоi трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двое чорних очей… «Згинь ти, марюко! – скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. – От причепилася!!»
Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
– Чи ви, мамо, не знаете: у москаля е дочка? – пита вiн трохи згодом.
– У якого москаля, сину?
– Що живе коло нашого поля хутором.
– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?
– Та я так питаю… нiчого.
Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю – вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» – шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годi… «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»
II. Двужон
Лiт за двадцять до крiпацькоi волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно – з далекоi дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi, перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр – чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.
Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б – з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.
Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже вiн сам до себе.
На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.
– Здоров був! – обiзвався до його захожий.
– Здоров.
– Чи це Окунь живе?
– Який Окунь?
– Карпо Окунь, старий дiд.
– Нi: це Лимар, а не Окунь.
– А де ж Окунь?
– Та який Окунь?
– Дiд старий, що з бородою ходив.
На iх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, – бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.
– Та кого ти, чоловiче, питаеш?
– Окуня Карпа.
– Е-е-е… його вже давно й слiду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер… А тобi ж навiщо вiн?
– Та треба… Так умер, кажете?
– Умер, умер.
– Та хто ж пiсля його зостався?
– Та хто ж пiсля його зостався?! – каже жiнка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неi й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торiк його у некрути взяли. Та, здаеться, вже й немае нiкого такого…
– Так… А волость же ваша далеко?
– Волость? – глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тiм боцi села. От як пiдеш сiею улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеi, а там – зараз i волость.
– Ну, спасибi вам. Прощайте.
– Щасливо.
Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли – дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.
– Ти не питав, Грицьку, – тодi жiнка до парубка, – хто вiн такий? навiщо йому Окунь?
– Нi, не питав.
– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякоi рiднi… Там i брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов i сей?
– Бог його зна.
– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.
– Добре, мамо, – каже парубок. І обое пiшли в хату.
Жiнка справдi догадалася, навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня – Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять, як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзii викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще – коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.
– Чого ти звiдтiля вернувся? – пита його голова. – Хiба там недобре стало жити?
– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата… пропадае…
– А тут хiба краще? – пита писар.
– Та все ж, бачте, – рiдна сторона.
– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? – знову голова.
– Та в мене ось е старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.
Подивився той на папiр, розправив, прочитав – i знову зложив.
– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?
– А бог його знае – чому… Не знав.
– Вiдколи пашпорта не перемiняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.
– Та там мене й по цьому всюди приймали.
– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.
– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.
– Здiлайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.
Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.
Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дае, усiм перед веде – отамануе. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.
Добре Остаповi. І одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проiжджих перепада. Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно – сирiтське, та ще й за селом.
Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни – бiдноi, некрасивоi дiвчини, уже таки й лiтньоi, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.
– А що ж, Мотре, – каже iй мати, – iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара…
– Та чи йти, то й iти! – одказуе дочка. – І так натерпiлись усього!
Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить ii, прибира. Дiждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом – любо глянути, i огородина зеленiе…
Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi – нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своею матiр’ю, а все бiдно жили. Інодi зимою нi з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлiбом давитись…
Остап – спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалуе, коло тещi ласкавий; а далi – все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого…
Так минув рiк; минае й другий; а вони – всi тройко (дiтей не було) – похмурi, невеселi… Немае долi – немае й радостi!
Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод; буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остаповоi хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi… Тихо, – тiльки веретена сюрчать…
– О-ох! – важко зiтхнув Остап. – Обридло вже менi по цих краях горювати, – промовив вiн, наче сам до себе. – Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу…
– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Лiто втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.
– Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаетесь на зиму… А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!
Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.
Вирядили Остапа на Дiн у Великий пiст, а так – к зеленiй недiлi – приходить з Дону бумага: чи е, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика… що вiн кинув у нас жiнку й трое дiтей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якоi це речi така плутаниця?…
Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанськоi волостi… І задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!
Як прочитала ii козацька старшина, то голову й руки опустила.
