скачать книгу бесплатно
Іде Чiпка додому, – iде та й плаче.
– Чого ти, Чiпко, плачеш? – стрiва Оришка.
Чiпка жалiеться, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.
– Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б’ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..
Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця – доброго молодця… Чiпка слухае – й дума: «І чого отой дiд з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?… І чому тiй билинi зразу не поколихати горобця – доброго молодця?!.»
Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рiвняло казку до життя, а життя до казки – i само собi мiркувало, дивувалося… В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди… А так – птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І нiхто не знае, що вони кажуть… «А добре б – дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiвае пташка в лузi?… І чого – однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi – тiльки цвiрiнькають?!. І про що то розмовляе травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?…»
– Чи воли, бабусю, говорять?… – питае Чiпка в Оришки.
– Бог iх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.
– А птицi?
– І птицi говорять…
– Як же вони говорять? Про що вони говорять?… – допитуеться.
І розказуе баба, як умiе, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди… як вертаеться додому та реве – то вiн радiе, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поiсть, пiдживиться… А птицi щебечуть так, як сам Господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй – нi. От соловейко – як гарно спiвае? Вiн був колись людиною, та став пташкою…» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своiх дiток, – сина й дочку, – що вбили ii мужа-ужа… «Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала – вбила. За те мати й прокляла iх. Синовi ж каже: «Лети ти, сину, сiрим соловейком та щебечи людям i пiзно й раненько: щоб тебе люди слухали – й не наслухались! – А ти, – каже, – дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городiв викидали!» – От син полетiв соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха – так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зiлля, – щоб i городини не глушило, й людей не жалило!»
Такi казочки бабусинi, при самотньому життi, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в головi думку за думкою, гадку за гадкою… Глибоко западали вони в його гаряче серце, а в душi пiдiймали хвилю горою – з самого споду до верху… Як рiй той, гули в дитячiй голiвоньцi; як завiрюха, крутились, вихорились… Од билинки перелiтали до птицi; од птицi до скотини; од скотини до чоловiка – поки не засягали всього свiта! І здавався вiн йому увесь живим, балакучим. І скот, i травиця, i навiть камiння – все те мало свiй говiр, свою мову, – тiльки вимовляло якось iнакше… А колись усе те було – люди, i все балакало однiею мовою… А тепер – нiяк i довiдатись, що то за розмова!! А через вiщо?… Через людей… Все то виннi люди! То вони так наробили. Вони i в травицi, i в пташки, i в худоби – одiбрали людську мову! Вони людей – своiх рiдних – повернули в усе те… І за людей жалкував Чiпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими… І прокидалася невеличка злiсть у його невеличкому серцi, росла, виростала – i сторонився вiн людей далi та далi… Та й люди його не жалували.
– Бабусю! – питае раз Оришки. – Чи в мене батько був?
– Був, сину.
– Де ж вiн тепер?
– У москалi пiшов.
– Бач, а хлопцi казали, що в мене батька не було… байстрюк! – кажуть.
– То – дурнi хлопцi!
– А хiба що?… Що то воно – недобре що?
– Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тiльки злi дiти так кажуть…
– Я не буду злий, бабусю!.. – одказуе Чiпка, – та й задумаеться.
Трохи перегодя знову питае:
– А чого ж мiй батько пiшов у москалi? Навiщо вiн покинув матiр?
– Люди оддали.
– За вiщо ж вони оддали його?
– Так треба було… Виростеш, сину, тодi все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобi розказувати.
– Чому, бабусю?
– Так. Малий ще ти дуже…
Така розмова велась у них не вряди-годи. Чiпку все зачiпало, все торкало. Вiн про все баби розпитував. Баба розказувала, iй любо було одкривати свiт його очам, – утiшно думати: з якою натоптаною головою виросте ii онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своеi староi в молоду Чiпчину голову усе, що заховала ii шестидесятилiтня пам’ять. А Чiпка не брав – гарбав усе те!
Оце було лiтком, як зайде вже сонце й спуститься вечiр на землю, вийде баба з Чiпкою з хати (бо в хатi душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрi з роботи. Оришка сяде, а Чiпка – коли сидить, коли лежить… Та отак собi й давай розмовляти… Чiпка бiльше слухав, – iнодi й засне, слухаючи бабиноi мови, що, як струмiнь, тихо журчала… А iнодi й сам розщебечеться… Уже й нiч настала: засвiтили зорi, замиготiли, заiскрили… Задивився Чiпка на небо.
– Що то, бабусю? – указуе на зорi.
– То? – Зорi.
– Що ж то за зорi?
– То – янголи дивляться! У кожного е свiй янгол: то-то вiн i пильнуе за душею, стереже ii, щоб, бува, що лихе не спiткало. Ото ж – як зiрочка покотиться, – то душа переставиться… Душа переставиться – й зiрочка покотиться – щезне…
– І моя там, бабусю, е зiрочка? й ваша? й мамина?
– І твоя е, й моя, й мамина.
– А де ж моя, бабусю? – пита Чiпка, положивши голову на бабинi ноги й не спускаючи очей з цiлого рою зiрок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небi.
– Бог його знае, сину! Чоловiковi туди не досягнути… То боже дiло, то вiн i знае…
– Ай Бог там?…
– Там, сину…
– А що то за Бог, бабусю?
– Бог?… Бог – батько. Вiн усе держить на свiтi: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Вiн за всiм ходить, до всього додивляеться, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана вмiшуеться в його святе дiло – почина свiтом каламутити, – то й шле святого Ілiю на вогнянiй колiсницi вбити сатану… Ото як Ілiя котить, то грiм гримить; а як стрiльне вогняною стрiлою – то блискавка заблище… Отакий-то Бог! Вiн страшний задля злого, а для доброго – й вiн добрий. Бог-батько… на свiтi нас держить i хлiбом годуе…
Загадаеться Чiпка. І встае перед його очима розгнiваний Бог, обгорнувшись чорними хмарами… i гукае на Ілiю – карати злого!.. Котить Ілiя – небо й земля двигтять, як од вiтру перина, од його бiгу… Ось шкваркнуло… вогняна стрiла розпанахуе небо… Страх обiймае Чiпку! Надворi зовсiм темно; мiсяця не видно; бiлiе, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорi… Тулиться Чiпка до баби та стиха шепче: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб’е… А отих дiтей, що мене били та проганяли – тих Бог поб’е, бо вони злi! Я буду добрий, бабусю…»
Замовк Чiпка – дух притаiв: думае про Ілiю страшного, про Бога доброго… Трохи згодом питае баби:
– Ви казали, бабусю, що Бог нас хлiбом годуе?
– Вiн, дитино, – вiн нас годуе…
– А чого ж мама хлiб заробляе, – ось досi з роботи нема. – Каже, якби не робила, то нiчого б було i iсти?…
– Дурний ти, хлопче! – каже баба. – Чоловiк на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тiльки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нiчого не робили, – як святi були… Там, кажуть, було всякоi всячини – i iсти, й пити! От вони ходили собi та iли… А сатана й заздрив на iх щастя, – та давай пiдбивати, щоб согрiшили… Вони й переступили слово Боже… Тодi ото Господь вигнав iх з раю огняною рiзкою – й рай зачинив, i сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то – нiчого не робили, – як святi були!
– І навiщо тi люди согрiшили, бабо?… От би тепер i мама дома була, не плакала б так часто… i хлiб би був: коли здумав, iв би!..
– На те Божа воля, моя дитино!..
Недурно Чiпка жалкував про хлiб: вiн був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тiльки що з голоду не мерли… Сказано – убожество! Раз була чудасiя з-за того хлiба.
Мотря була на полi. Оришцi треба на грядках полоти. Як на те Чiпка розвередувався: «Їсти, та й iсти, бабо!» в одну шкуру: «Їсти!» Взяла Оришка окраець хлiба, одломила шматочок, дала йому, а останнiй положила на столi: «Не бери ж цього, – наказуе Чiпцi, – бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитае, – хто хлiб поiв? – то бозя вкаже пальцем, – мати й виб’е… Гляди ж, не бери!» Та й пiшла собi. Сiв Чiпка серед хати; дивиться на образ – очей не спускае – iсть. З’iв той шматочок, що баба дала, – ще iсти хочеться! Хлiб на столi лежить, – кортить його. Гляне в куток – бозя дивиться! От став вiн крадькома до хлiба руку посилати, а на образ – все дивиться… Посилае руку, не спускае очей – здаеться йому, що й бозя глядить на його, – хоче посваритись пальцем… вiн i прийме руку назад… Оце приляже до столу головкою (забрався на лаву), знову пiдкрадаеться. Гляне на образ: дивиться бозя, та й годi! І iсти хочеться, i хлiб перед очима, – та бозя дивиться!.. Задумався Чiпка. А це, зразу, як кинеться од столу… Очi горять, губи оддулися… Та до стiльця, що баба пiдставляла пiд ноги, як пряла. Ухопив стiльця, стеребив на лаву, знайшов ножа, злiз на стiлець та й повидовбував очi в образа! Тодi взяв – увесь хлiб з’iв та й побiг на грядки до баби. «Бабо! бабо-о!» – гукае. «Чого, Чiпко? ходи сюди!» – озиваеться з бур’яну баба. Прибiга Чiпка. «А я, бабо, й той хлiб з’iв!» – хвалиться. «Нащо ж ти, сину, з’iв? А як мати прийде та спитае: «хто хлiб поiв?» – то бозя й скаже…» – «Е… е… бозя, бабо, не бачила… я повиймав очi, щоб не дивилася!..» – І байдуже собi, забулося. – Коли так, перед Рiздвом прийшлося хату бiлити, образи мити. Зирк! Мотря на образ – аж очей немае! Вона так i отетерiла. «Хто це очi повиймав?» – питае в Оришки. «Де?» Глянула – справдi без очей… Тодi до Чiпки: «Ти очi повиймав?» – Смiеться: «Я… Щоб не бачила, як хлiб iстиму!» Згадала тодi Оришка, що iй хвалився Чiпка. Та що? Звiсно – дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годi.
А були такi часи, що не бозя, а Мотря била Чiпку, – i добре била! Синяки iнодi по мiсяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чiпки. Нi. Вона його любила – як кожна мати свою дитину. Чи, не дай Боже, занедужае Чiпка, – Мотря сама не своя. Цiлу нiч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться… «Тiльки ж й утiхи й надii! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старiсть у помочi… Може, хоч на старiсть не прийдеться до кривавого поту робити, терпiти од холоду й голоду та од лiтньоi спеки палючоi!..» Така в Мотрi думка. І не досипляе вона ночей, прислухаеться, як дише ii едина «надiя й утiха»… А нехай, здоровий, зробить що Чiпка, – нехай з’iсть лишнiй шматок хлiба, чи покачаеться в калюжi… Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не iскри сиплються – то ii кльони й прокльони та духопелики… Інша мачуха здержуе руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вмiла здержувати над рiдним сином.
Та не такий же й Чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити. Спершу-таки боявся матерi, а далi – звик уже й до бiйки, хоч як вона глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок доходила… Ой, злий же вiн був тодi! Ой, лютий! Вiн би змiг, – матерi очi видрав або сам собi що заподiяв, якби не баба… А то вона, ii тиха мова гасила його лютощi. Як почне бувало його умовляти, – та словом, як повивачем, зiв’е… За те Чiпка любив бабу: душi не чув у iй. Що баба не скаже, усе послухае. А матерi не любив i не слухав… Од бiйки то сховаеться, то втече; а послухати – не послуха. Не раз Мотря з серця гiрко плакала…
IV. Жив-жив!
Отак жив Чiпка, рiс, виростав у голодi та в холодi, у злиднях та недостачах. І все сам собi, як палець. Другi до дiтей, до гурту, а вiн знай самотою, самотою… Забереться було у бур’яни, нарве квiток, назбира кузьок та й граеться ними нишком. А до людей, до дiтвори – нi! Чiпка мав добру пам’ять: з неi нiколи не виходила думка, що вiн «виродок»; вiн нiколи не забував бабиноi ради… Собi на лихо, рядом з добрими думками, в малому серцi ворушилося щось недобре, невпокiйне… Розбуджене, воно не давало йому забутися, нiколи не прощало нiкого, коли бачило яку помилку… І росло лихо в його серцi – i виростало до гарячоi вiдплати, котра не зна нi впину, нi заборони… Не було тодi нiчого, перед чим би вiн оступився; яка б страховина перед ним не вставала – не злякати iй його вiдважного духу, упертоi думки, палкого серця… Такому нема на свiтi нiчого такого, чого б вiн злякався. Нi Бог, нi люди не страшнi йому… Бог страшний злому, а Чiпка дума, що вiн добрий, а лихi люди його дратують…
Ось йому минуло дванадцять лiт. Восени радиться Мотря з матiр’ю:
– Чи не наняти б нам Чiпку хоч за харч служити?
– Я вже й сама думаю, – каже Оришка. – Тiльки куди вiн годний? Якийсь нелюдний, неговiркий, якась тума з його… І з дiтьми вiн не поводиться, як другi, – усе самотою, усе собi дома…
– Що ж його на свiтi робити? – журливо одказуе Мотря. – Уже ж всяк баче, як я працюю… Та що моя праця? Силу витратила, здоров’я збавила, а тiльки що з голоду не мремо… Якби його наняти, – хоч би менше з’iжi… все б таки хоч на одежину зосталося!
– Як знаеш, дочко.
Пiшла Мотря питати мiсця. Незабаром i знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
– А збирайся лишень, Чiпко, на завтра в найми, – каже, вернувшись увечерi, Мотря. – Годi вдома сидiти та хлiб переводити, – пора й самому заробити!
Чiпка – руками й ногами! Та вже Оришка – давай його умовляти: стала йому вичитувати iх гiркi недостачi та нужди. Послухав Чiпка, пiшов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.
– А що, дочко? – стрiва ii Оришка.
– Зоставила… Коли б то шанувався!
– А може, звикне… Дай-то Боже! – потiша й молиться Оришка.
Зостався Чiпка в Бородая. Хазяiн коло його спершу миром та ласкою, показуе й розказуе – як i що, й коли робити… Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяiн приказуе: «Пiди, Чiпко, загороду почисть». А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неi то верчики крутити, то хрести вив’язувати…
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, – узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка… та трохи за малим не спалив хазяiна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку та й винiс у хлiвець… Добре, що люди побачили – залили.
Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяiна й робiтника… Мотря плаче, – вже не б’е, плаче… Страшно iй, щоб, бува, не позивав Бородай… Оришка вмовляе Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито… Так i зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матiр’ю.
– Наняти б Чiпку?
– То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяiна – i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.
Дiд Улас – сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, – так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба… Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався… «Куди його?!»
До роду – близького нiкого, а далекий – у панськiй роботi… Прийшлося Уласовi – хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.
До його ото став Чiпка пiдпасачем. І – диво! згодився вiдразу… Робота прийшлася йому по душi.
Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягти переднi лапи, положивши на них голову… Дрiма ранком.
– Лиско! – гука Чiпка.
Лиско пiдведе, нехотя, голову, подивиться на Чiпку – i знову кладе ii на ноги, позiхнувши на все горло… Тобто: «Рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»
Сiда Чiпка коло землянки, виймае черствий хлiб з торбини, починае снiдати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить i другий пiдпасач – Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв… На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята – саме гноття висить на очкурi – позасукуванi аж за колiна.
Грицько – козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обое одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi – вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.
Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язуе свою торбу, виймае з неi сухарi – чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…
От рипнули дверi – показався дiд на порозi.
– Уже ви, хлопцi, тута?
– Тута.
– А що ж це овець так мало?
– Згонять.
– А ви снiдаете?
– Снiдаемо.
– Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дiд у присiнки; набира води кухоль – умиваеться…
Тим часом – свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли своi дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умиваеться й прибираеться, тремтить, мов у лихоманцi, й палае, наче в огнi, – замирае, довго ждучи, й оживае, не терплячи, – так земля дожидае ясного сонця… i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, – потемнiе й насупиться ii зелений убiр; затихне вiтрець – убiр заяснiе, усмiхаеться…
Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита – на случай негоди; у руцi – малахай.
– А що, хлопцi, будемо рушати! – каже дiд.
Хлопцi пiдводяться, ховають у торби свое чорнохлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.
– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дiд. – Треш-тереш-треш!
