скачать книгу бесплатно
Нам воно святе! Пiснi сiчових стрiльцiв (збiрник)
Михайло М. Маслiй
Рiдна пiсня стала невiд’емною частиною життя Украiнських сiчових стрiльцiв, загони яких до останку змагалися з росiйськими поневолювачами у 1914–1918 роках. Духовнi спадкоемцi кращих традицiй украiнського вiйська спочатку залюбки спiвали народнi творiння, а невдовзi в стрiлецькому середовищi народилися десятки своiх пiсень, якi виховували в народi патрiотизм, почуття нацiональноi гордостi, високу духовнiсть.
Потiм на кожну пiсню було накладено майже 70-лiтне радянське табу. Уперше в iсторii Украiни зiбрано майже всi пiснi в однiй книзi (оригiнали взято з видань 1920-х рокiв), уперше вiддано належне авторам (iх аж 24): у бiльшостi творiв, якi досi вважалися народними, тепер заслужено названо своiх творцiв вiршiв та мелодiй.
Нi в Другу свiтову вiйну, нi у теперiшнiй вiйнi з Росiею украiнцi не мали стiльки незабутнiх та нев’янучих пiсень, скiльки iх було написано талановитими митцями сiчового стрiлецтва, бiльшiсть з яких вважаються народними.
Дав би Господь зберегти i примножити цей дорогоцiнний пласт, який завжди був i залишиться золотими сторiнками сивоi давнини.
Нам воно святе!
Пiснi сiчових стрiльцiв
Упорядкування Михайла Маслiя
© В. В. Павлiв, пiслямова, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016
Особлива подяка i шана телевiзiйному каналу «Еспресо», Миколi Княжицькому та Ларисi Княжицькiй (за допомогу i сприяння у написаннi книжки)
Кому прикре наше дiло, нам воно святе!
Коли 1 серпня 1914 року знахабнiла, вишколена i озброена росiйська орда почала вiйну на галицьких землях i спалахнула Перша свiтова вiйна, уперше прозвучав патрiотичний заклик: «Гей ви, хлопцi сiчовii…» Добровольцiв не лiчили на «раз, два, три!»: 28 тисяч юних украiнцiв записалося до вiйська! Австрiйський уряд злякався, адже ця могутня сила могла знести i iхню владу. Тому дозволила украiнцям мати армiю в 2,5 тисячi чоловiк.
Тогочасний напiввiйськовий рух у Галичинi був представлений товариствами «Сокiл», «Сiч» i «Сiчовi стрiльцi». Саме вони з перших днiв Першоi свiтовоi вiйни стали основою i монолiтом легiону Украiнських сiчових стрiльцiв. Провiдну роль у формуваннi та дiяльностi усiх трьох товариств вiдiграли представники украiнськоi iнтелiгенцii, особливо ii лiтературноi гiлки: письменники, публiцисти та редактори провiдних украiнських видань. Їх знали, шанували, кожен мав свiй авторитет i популярнiсть, адже займалися активною громадянською дiяльнiстю, були свiточами i гордiстю нацii. До таких належали І.Франко i М.Павлик, В.Стефаник i А.Чайковський, О.Маковей i С.Яричевський, К.Малицька i Т.Галiп. Посильну допомогу iм надавали представники новоi украiнськоi елiти: окремi священики, учителi, адвокати.
І.Франко завжди стояв на боцi украiнських патрiотiв, захоплювався iх героiзмом. У складних умовах Першоi свiтовоi вiйни, незважаючи на свою малочисельнiсть, стрiльцi протистояли московським окупантам, керуючись у своiй боротьбi, перш за все, нацiональними iнтересами. Поезii Каменяра «Не пора, не пора!», «Розвивайся, ти, високий дубе» i «Гiмн селян-радикалiв» (вони уособлювали головнi постулати украiнськоi нацiональноi iдеi: «…Нам пора для Украiни жить…для Украiни наша любов»), стали невiд’емним атрибутом усiх заходiв, що iх постiйно проводили сiчовi товариства.
Глибоку шану І.Франка до сiчового руху засвiдчуе його поезiя «Гей, Сiч iде, красен мак цвiте», яка вiдразу ж стала популярним сiчовим гiмном. Поет у вiршованiй формi влучно й доступно висловив сутнiсть сiчовоi iдеi, ii головнi засади та принципи: «…Разом руки, разом серця, i гаразд буде», «…В нашiй хатi наша воля, а всiм зайдам зась», «…Кому прикре наше дiло, нам воно святе!»
Разом з росiйською мовою i росiйськими законами в Галичинi вводилася росiйська система хабарiв, громадського безправ’я та утискiв «iнородцiв». Украiнцi разом з нiмцями й евреями були визнанi «неблагонадiйними» елементами. Росiйська влада закрила украiнськi громадськi установи, школи i гiмназii. Пiд заборону потрапляли видання украiнських газет, а також продаж або ж позичання з бiблiотек будь-яких украiнських видань… Русифiкацiя мала доповнюватися наверненням мiсцевого населення у православ’я… У Львовi було пограбовано майно Наукового товариства iменi Т.Шевченка та iнших украiнських органiзацiй.
Зi вступом росiйськоi армii-«визволительки» до Львова, у мiстi почалися суцiльнi арешти украiнських дiячiв. Висланi до Сибiру В.Охримович, В.Шухевич, опинилися в Росii як заложники С.Федак, К.Панькiвський, углиб Росii вивезено митрополита А.Шептицького разом з iншими провiдниками греко-католицького духовенства. Початок цих антиукраiнських iмперських наступiв застав Франка у Криворiвнi на Гуцульщинi. Як свiдчить у спогадах М.Заклинський: «Франка московська охранка, мабуть, лише тому не арештувала, що вiн був важкохворий».
Пiдгрунтя стрiлецьких пiсень треба шукати в гiмнастичних органiзацiях i напiввiйськових формацiях молодi, що iснували в Галичинi до 1914 року. У численних гуртках «Сiчей», «Соколiв», стрiлецько-пожежних товариствах i створеного напередоднi вiйни Пласту одним з основних завдань було плекати знання i прилучення до iсторичних традицiй украiнського народу. Там назрiвали iдеi вiдродження украiнськоi державноi самостiйностi i, як ii передумови, створення свого власного вiйська. В цих осередках вироблялось i звiдти поширювалося замилування iсторичними, похiдними та бойовими пiснями.
Украiнськi сiчовi стрiльцi були першими украiнськими частинами на бойовищах Схiдноi Європи пiсля Полтави 1709, вони мали велике значення для вiдновлення вiйськових традицiй, для зростання украiнського патрiотизму, створення вiйськового словництва, термiнологii, вiйськового фольклору, пiснi й музики (оркестра УСС), для устiйнення форми украiнського однострою (мазепинка).
Першим кроком до створення свого гласного поетично-музичного надбання було приспособлювання текстiв народних пiсень до нових обставин. Стрiльцi актуалiзували цi тексти i, за висловом Миколи Голубця, – «мiлiтаризували». Притому не обходилося без жартiв: iдучi вiдкритими вагонами iз Стрия на Закарпаття, що було тодi пiд Угорщиною, стрiльцi спiвали пiсню про своiх старшин «Гей ви, хлопцi сiчовii», вживаючи до неi розмашисту угорську мелодiю.
Згадуючи той час i замилування до пiсень, у яких «чути було запах стрiльного пороху», Михайло Гайворонський писав: «Такi тексти я вибирав i писав до них музику. Мою увагу приковували образи, якi постали пiзнiше – пiд час вiйни i революцii. Не дивуюся тепер, бо всi, такi як i я, були одноi думки, усi були вже готовi до свiтовоi завiрюхи. Бойову пiсню творило саме життя: такоi саме пiснi треба було тодi, за нею питали, ii найрадше спiвали». Пiсня стала невiдлучною товаришкою стрiлецького життя вiд самого початку.
Ідея заснування «Пресовоi квартири» Украiнських сiчових стрiльцiв зародилася в 1914 роцi завдяки iнiцiативi сотника Никифора Гiрняка, четарiв Петра Герасимiва та Юлiана Буцманюка, Івана Іванця, пiдхорунжого Миколи Угрина-Безгрiшного, лiкаря Івана Рихла. Як формацiя сiчового стрiлецтва цей осередок сформувався з початком 1915 року. Головним завданням оригiнальноi допомiжноi культурно-просвiтньоi структури було збирання, поширення та збереження матерiалiв з iсторii Легiону Украiнських сiчових стрiльцiв, збереження традицiй стрiлецтва. З часом ii функцii поширилися на духовне, культурне й просвiтницьке життя. Стрiлецьку музику творили пiдхорунжi М.Гайворонський, Р.Купчинський, Л.Лепкий, А.Баландюк, Ю.Шкрумеляк та iншi. Духовий оркестр пiд керiвництвом пiдхорунжого М.Гайворонського на весну 1917 року нараховував до 30 музикантiв. Працювали струнний та смичковий оркестри, хор пiд керiвництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака.
Стрiлецькi поезiя та музика поедналися в такому феноменi, як стрiлецькi пiснi, у яких звучали патрiотичнi, журливi, любовнi, жартiвливi мотиви.
Із ii статуту («Правильника „Пресовоi квартири УСС“», написаного у лютому 1916 року) бачимо чiтко окреслену мету: «…пiднести украiнську свiдомiсть i честь». Шлях до цього забезпечували вiддiли: iсторичноi хронiки, прикладного мистецтва, видавництва, музики, спiву, якi мали «представити докази чинноi участi украiнського народу у вiйнi перед судом iсторii». Поставлене, зокрема перед вiддiлом музики i спiву, конкретне завдання: творити новi пiснi та новi мелодii – було успiшно зреалiзовано народними i професiйними поетами та композиторами. Народженню стрiлецьких пiсень сприяли реальнi подii, факти, iмена, випадки з життя усусiв, ставали темами поетичного оспiвування, водночас передаючи нащадкам «живi спогади про славне минуле стрiлецтва, про боi, смерть та любов, про геройство й жертви, про веселi й сумнi переживання товаришiв зброi».
Коли почалася Перша свiтова вiйна, Р.Купчинському йшов 20 рiк, М.Гайворонському – 22-ий, Л.Лепкому – 26-ий… Свiдомi та безстрашнi юнаки вступили у загiн сiчових стрiльцiв i пройшли з ним всi военнi шляхи. Як не парадоксально це прозвучить: не було би вiйни, не народилися б найвiдомiшi та найпопулярнiшi пiснi Першоi свiтовоi.
Воiстину бояном стрiлецтва став Р.Купчинський, який пройшов славний i тернистий шлях з УСС вiд першого до останнього дня. Хто на Захiднiй Украiнi не знав i не знае його чудових пiсень «Ми йдемо в бiй», «Не смiе бути в нас страху», «Вдаряй мечем», «Готуй менi збрую», «Ой там, при долинi», «Заквiтчали дiвчатоньки», «Пише стара мати», «Накрила нiчка», «За твоi, дiвчино», «Ой шумить, шумить», «Ой чого ж ти зажурився», «Ой зацвiла черемха», «Як з Бережан до Кадри», «Як стрiльцi йшли з Украiни», «Зажурились галичанки», «Пиймо, друзi», «Човник хитаеться», «Мав я раз дiвчиноньку».
Блискучiстю i багатограннiстю обдарування увiйшов в iсторiю УСС i Лев Лепкий, який прибув до легiону в 1915 роцi. Надзвичайно плiдний його сiчовий пiсенний слiд: «Гей видно село», «Коби скорiше з гiр Карпатських», «Ми йдем вперiд», «І снилося з ночi дiвчинi», «Колись дiвчина мила», «Маева нiчка», «Бо вiйна вiйною», «Казала дiвчина», «Ой поiдем, товаришi», «Хай живе».
Поезiя, що стала стрiлецькими пiснями, народжувалась i з-пiд пера цiлоi галереi самобутнiх поетiв, таких як Ю.Назарак («Слава, слава, Отамане», «Нема в свiтi», «Хлопцi, алярм»), П.Карманський («Сповнилась мрiя»), Ю.Шкрумеляк («Питаеться вiтер»), М.Голубець («Ой нагнувся дуб високий»), А.Лотоцький («Гiмн Коша»), К.Гутковський («Гей ви, хлопцi сiчовii»), М.Гайворонський («Йде сiчове вiйсько», «Ой впав стрiлець», «Ой казала мати», «Пройшли гори»).
Велика кiлькiсть пiсень безвiсних авторiв, серед них «Гаразд Горук», «Гей зi Львова до Мукачева», «Стрiлець – то нинi великий пан», «Зелений дубочку», «Коло млина яворина», «Ой з-за гори чорна хмара стала», «Ой чути, чути ревуть гармати», «Повiяв вiтер степовий», «При канонi стояв», «Прощай, дiвчино», «Розпрощався стрiлець», «Там пiд львiвським замком», «Там на горi, на Макiвцi» («Хлопцi пiдемо!»).
Характерною особливiстю Р.Купчинського i Л.Лепкого було те, що обое створювали i музику до власних пiсень. Та основним музикою УСС був орудник оркестру М.Гайворонський. Музичного життя вiн надав як i власним вiршам, так i вiршам Ю.Назарака, П.Карманського. Ю.Шкрумеляка, М.Голубця, Р.Купчинського («За рiдний край», «Гей там при долинi»). Крiм названих, вiн створив ще «Перший стрiлецький похiд», «Другий стрiлецький похiд», «Стрипа», «В дорогу», «Їхав стрiлець на вiйноньку».
З легкоi руки Лева Лепкого у широкий стрiлецький i народний лет знялися вiршi його брата Богдана – «Журавлi» та жартiвлива «Кладочка».
Народна основа творчостi Р.Купчинського i Л.Лепкого особливо проявилась у пiснях «Човник хитаеться», «Пиймо, друзi» – першого i «Гей видно село», «Журавлi» – другого.
В складнi часи нашоi iсторii, якi мали мiсце пiсля 1939 року, цi пiснi в устах народу пережили усiх тиранiв i сьогоднi, в часи перебудови урочисто повертають нам iх авторiв: Р.Купчинського i Л.Лепкого. Музику на вiршi Р.Купчинського («Ой зацвила черемха») i А.Лотоцького («Гiмн Коша») написав А.Баландюк.
Проте величного, урочистого гiмну УСС так i не вдалось створити. Фактично ж ним стала «Ой у лузi червона калина» (вiрш С.Чарнецького, музика народна). 1918 рiк став завершальним у змаганнях УСС, проте iхня справа жила увесь час у «Червонiй калинi»: лiтописах, календарях, видавництвi. У самiй пiснi.
Крiм цiеi похiдноi пiснi, були ще двi, без яких стрiлецтво не було стрiлецтвом. Це – «Журавлi» (слова Б.Лепкого, музика Л.Лепкого), якою стрiльцi прощались зi своiми товаришами, що загинули в боях. «Чуеш, брате мiй, товаришу мiй, вiдлiтають сiрим шнурком журавлi у вирiй» – i сьогоднi здiймаеться над долами i горами Украiни.
А пiсня «Зажурились галичанки» (Р.Купчинський) вiдбила справжнiй бiль i смуток украiнцiв Галичини, яких iсторiя розбила на двi частини: однi пiшли на Схiд (УСС), а другi залишилися у горi беззахиснi (галичанки).
Про бойовi звитяги УСС писали В.Бобинський, А.Баландюк, М.Угрин-Безгрiшний.
Украiнськi сiчовi стрiльцi вважали себе духовними спадкоемцями кращих традицiй украiнського вiйська, зокрема запорiзького козацтва. Тому невiд’емною частиною iхнього життя стала рiдна пiсня. Спочатку залюбки спiвали народнi творiння, а невдовзi в стрiлецькому середовищi народилися десятки своiх пiсень.
«Стрiлець i пiсня, – зауважував пiдхорунжий Юрко Шкрумеляк, – то брат i сестра, то любчик i любка; в одинокiй пiснi знаходить стрiлець розраду та хвилеве забуття».
«Якби не пiсня, були би ми подурiли, а так зiйшлися на хвильку, заспiвали i легше стало…» – продовжував думку побратима пiдхорунжий Михайло Гайворонський.
Пiдхорунжий Р.Купчинський у своiй «Одi до пiснi» писав:
Пiсне! Велична, рiдна пiсне!
В тобi е все: i древня наша слава,
Володимира хист, i мудрiсть Ярослава,
І наших прабатькiв ворогування злiсне,
І Богдана розвага,
І Богуна вiдвага,
І Дорошенка ум, i хитрощi Мазепи,
І гомiн гiр,
І блиски зiр,
І шум лiсiв, i розговори степу…
А все ж таки якi талановитi були композитори в сiчових стрiльцiв i як тонко вони вiдчували настроi воякiв! Стрiлецькi пiснi подiляються на похiднi (маршовi) та лiричнi. Серед них е авторськi й народнi. Похiднi пiснi вiдзначаються почуттям патрiотизму, вiдданостi Украiнi, готовностi покласти за неi свое життя.
Кожна пiсня, яка народжувалася сiчовими поетами i композиторами, вистраждана у боях за рiдну землю, ставала народною, кожна вселяе оптимiзм i вiру в перемогу. Свiдченням iх сили стало те, що, незважаючи на страшнi репресii, вони збереглися в народi, стали загальнонацiональним надбанням украiнськоi культури. Свiтла пам’ять про Украiнських сiчових стрiльцiв i досi жива в нашому народi, як е живим символом iхнi незабутнi та феноменальнi пiснi, якi стали традицiйними та фундаментальними для елiтарноi частини украiнськоi армii.
Олесь Бабiй
Украiнський письменник та лiтературознавець (псевдонiм Хмелик), автор гiмну ОУН «Зродились ми великоi години» Олесь Бабiй народився 17 березня 1897 року в с. Середнi (нинi Калуського р-ну Івано-Франкiвськоi обл.), в багатодiтнiй, але заможнiй родинi Йосипа i Катерини Бабiiв. З раннiх лiт батьки побачили в синовi хист до науки. Пiсля закiнчення однорiчноi парафiяльноi школи в рiдному селi обдарований хлопчина прагнув надалi здобувати освiту, заради цього батько навiть продав поле. Олесь продовжив свое навчання у Войнилiвськiй чотирикласнiй школi, а згодом – у Стрийськiй гiмназii.
З початком Першоi свiтовоi вiйни сiмнадцятирiчний юнак добровiльно записуеться у Легiон сiчових стрiльцiв в Стрию.
Свое бойове хрещення Олесь Бабiй пройшов у Карпатах проти росiйськоi армii. У складi 9 полку пiхоти був переправлений на iталiйський фронт. Пiсля запалення легень був звiльнений вiд проходження фронтовоi служби i в серединi листопада повернувся в Украiну.
Пiсля завершення вiйни в 1918 р. розпалась Австро-Угорська iмперiя, i на ii мiсцi почали утворюватись новi держави. 1 листопада була проголошена Захiдноукраiнська Народна Республiка. На захист ЗУНР стала Украiнська Галицька армiя, в ii ряди разом з побратимами УСС вступив Олесь Бабiй. Вiн стае заступником вiйськового коменданта у Войниловi та бере активну участь в мобiлiзацii чоловiкiв до рядiв УГА. В 1919 Бабiй разом з УГА вiдступае на територiю УНР, де та об’еднуеться з Армiею УНР С.Петлюри. Олесь став учасником знаменноi Киiвськоi наступальноi операцii. Армiйськi корпуси очистили вiд бiльшовицьких вiйськ майже все Правобережжя i 31 серпня увiйшли в Киiв.
Пiд враженням Олесь Бабiй пише два вiршi «На Киiв!» i «Привiт Сiчовим Стрiльцям», якi згодом опублiкували у вiйськовiй газетi «Стрiлецька думка».
Пiзнiше довелося вступити у бойовi дii ще й з вiйськами генерала Денiкiна. Восени 1919 р. боями на два фронти i масовою епiдемiею тифу (яка вивела з ладу близько 15 тис. воякiв) армiя була доведена до катастрофи. Уряд ЗУНР емiгрував до Австрii, i, щоб врятувати знекровлену армiю, ii командувач генерал М.Тарнавський уклав перемир’я. Внаслiдок чого армiйцi були iнтернованi в таборах пiд Вiнницею, де опинились в сумнозвiсному «чотирикутнику смертi», в якому вдалось вижити лишень частинi воякiв УГА, в тому числi i Олесевi Бабiю.
12 лютого 1920 р. вiн разом з залишками УГА змушений тимчасово стати в ряди Червоноi Украiнськоi Галицькоi Армii. На цьому закiнчуеться боротьба Олеся Бабiя зi зброею в руках. Вiн змiнюе ii на перо. Майже щороку в нього виходить книга.
1921 р. О.Бабiй разом з В.Бобинським, Р.Купчинським i Ю.Шкрумеляком у Львовi засновують лiтературну групу «Митуса», органiзовують лiтературнi вечори, благодiйнi заходи. Як вiдзначали тогочаснi журнали «Поступ» i «Шляхи мистецтва», вони викликали резонанс серед громадськостi. Захоплення митусiвцiв iдеями нiмецького експресiонiзму, символiзму «Музагету», власнi модернiстськi спроби стали тiею платформою, на якiй базувалася iх свiтоглядно-естетична програма. Незабаром пiсля заснування лiтературна група почала випускати журнал з одноiменною назвою – «Митуса». Виходять поетичнi збiрки О.Бабiя «Ненависть i любов» (1921 р.) та «Поезii» (1923 р.)
Пiсля закiнчення военних дiй i чергового розподiлу Украiни Захiдна Украiна опинилась пiд польською окупацiею, де активно переслiдували колишнiх воякiв Украiнських сiчових стрiльцiв та творчу iнтелiгенцiю. Тому молодому поетовi доводиться емiгрувати в Чехословаччину, де пiсля вiйни знайшли собi прихисток багато украiнськоi iнтелiгенцii.
У Празi в 1924 р. О.Бабiй вступае до мiсцевого унiверситету. Уже через рiк навчання молодий поет входить до складу редакцii «Нацiональноi думки», а згодом стае редактором цього видання (1926–1927 рр.) А в сiчнi 1928 р. на змiну цьому часопису починае виходити орган Проводу украiнських нацiоналiстiв «Розбудова нацii», де в одному з перших номерiв поет друкуе статтю «Революцiя чи контрреволюцiя». В 1929 р. закiнчуе навчання в празькому унiверситетi зi ступенем доктора фiлософii.
У сiчнi-лютому 1929 р. О. Бабiй бере участь в установчих зборах І-го Конгресу украiнських нацiоналiстiв, де очолюе культурно-освiтню комiсiю i виголошуе промову «Лiтература i мистецтво». За участь в конгресi та за антипольськi настроi польська влада пред’являе Бабiю звинувачення в антидержавницькiй дiяльностi i в листопадi 1931 р. заарештовуе. На початку вересня 1932 р. суд винiс вирок: 4 роки тюрми, якi вiн вiдбував у Дрогобицькiй тюрмi.
Перебуваючи пiд слiдством, пише «Марш нацiоналiстiв», який був надрукований в журналi «Розбудова нацii» за сiчень-лютий 1932 р. з таким повiдомленням: «Із надiсланих проектiв тексту гiмну ОУН прийнято проект, поданий одним з наших найвизначнiших поетiв, що запроторений у ворожу тюрму». По виходi з тюрми працюе шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем гiмназii в Холмi. Пiсля окупацii нiмцями Украiни повертаеться в Середне. В 1941 р. працюе в редакцii «Золотого колоса». В 1943 р., не маючи засобiв для iснування, змушений повернутися назад в рiдне село. Востанне вiн вiдвiдав Середне лiтом 1944 р. Зi сходу наступала радянська армiя, i Бабiй розумiв, що вжитися з новим режимом йому не вдасться, тому переходить на Захiд.
Емiгрантське життя О.Бабiя розпочалося в Нiмеччинi в таборах для перемiщених осiб в Карльсфельдi та Мюнхенi, де вiн прожив чотири роки. Пiсля чого переiхав у США. Тут, у мiстi Чикаго, вiн влаштовуеться в редакцiю украiнського часопису при мiсцевому унiверситетi та продовжуе свою поетичну дiяльнiсть. Зазвичай пише про Украiну.
2 березня 1975 року Олесь Бабiй помер. Останнiми його словами були: «Прощай, Украiна i моя Родина». Поховали його на цвинтарi св. Миколая в мiстi Чикаго, а до гробу на труну поклали грудку землi з рiдного села.
Гей, волинськими шляхами
Вiрш Олеся Бабiя. Музика М. Празького
Гей, волинськими шляхами
І безмежними степами
Горде вiйсько в бiй iде.
То стрiльцi йдуть сiчовii,
Мов орлята степовii,
Громом пiсня iх гуде!
Гей, бiй буде!
Йдуть стрiльцi, iдуть героi,
Йдуть до волi золотоi,
Шлях свiй трупами значать.
Не страшна iм смерть-могила,
Не грiзна ворожа сила!
В Киiв волю здобувать,
Орли летять!
Антiн Баландюк
Украiнський композитор, скрипаль, педагог, сiчовий стрiлець, стрiлець УГА Антiн Баландюк народився 12 сiчня 1893 року в Княгининi (нинi – в адмiнiстративних межах м. Івано-Франкiвська). 1911 р. закiнчив учительську семiнарiю в Станiславовi (нинi Івано-Франкiвськ). У 1914–1920 роках був учасником Першоi свiтовоi вiйни та Украiнськоi революцii в лавах Украiнських сiчових стрiльцiв i Украiнськоi Галицькоi армii. Був активним членом «Пресовоi квартири УСС». Інiцiатор та учасник мандолiнового гуртка УСС та один iз учасникiв струнного (смичкового) квартету УСС, до складу якого увiйшли також Михайло Гайворонський, Ярослав Барнич та Роман Лесик.
Пережив гiркоту братовбивчоi украiнсько-польськоi вiйни i голгофу польського табору Тухоля серед iнтернованих 1200 стрiльцiв ЧУГА, якi навеснi 1920 року перейшли з Червоноi армii на польський бiк для спiльноi боротьби з бiльшовиками, але яких поляки пiдступно роззброiли i запроторили до концентрацiйного табору.
1923 року закiнчив Львiвський музично-педагогiчний iнститут по класу скрипки в Йосипа Москвичева. Працював учителем iз класу скрипки та спiву в школах Станiславова.
Автор мелодiй до стрiлецьких пiсень. Серед них – «Ой зацвила черемха» на вiрш Романа Купчинського, «Гiмн Коша» (ще вiдома пiд назвою «За сiмома горами») на вiрш Антона Лотоцького.
Михайло Гайворонський писав: «Мiж стрiльцями був талановитий пiсняр Антiн Баландюк. Але вiн соромливий, нерадо показував своi пiснi. І вiд нього стрiлецтво дiстало лише кiлька пiсень». Антiн Баландюк мав багато побратимiв у Легiонi УСС, зокрема, стрiльця, талановитого маляра i карикатуриста Осипа Сорохтея, зятя письменника Андрiя Чайковського, культурно-освiтнього дiяча i редактора Івана Ставничого.
Автор хорових i сольних творiв, частину яких уперше опублiковано 1918 року у Львовi у збiрнику «Червона калина». Бiльшiсть рукописних творiв Баландюка зберiгаеться у вiддiлi рукописiв Львiвськоi нацiональноi науковоi бiблiотеки Украiни iменi Василя Стефаника (фонд 163, справи 5/1–5/6).
Помер самодiяльний композитор-стрiлецький пiсняр 13 грудня 1953 року в рiдному Княгининi. Похований на сiльському цвинтарi.
Гимн Коша
Вiрш Антона Лотоцького. Музика Антона Баландюка
За сiмома десь горами,
За сiмома десь рiками,
Кажуть, е там божий рай,
Та вiр, брате, поза нами,
За сiчовими стрiльцями,
Нiгде раю не шукай.
Бо немае лiпше,
Бо немае лiпше,
Як у нашому Кошi.
Тут гармат не чути,
Тут не свищуть кулi,
Тут безпечнi ми усi!
Ой зацвила черемха
Вiрш Романа Купчинського. Музика Антона Баландюка
Ой зацвила черемха, зацвила ярим цвiтом.
Там прощався та й стрiлець сiчовий з бiлим свiтом. (2)
Там прощався та й стрiлець сiчовий слiзоньками,
Що немае кому прокопати йому ями. (2)
Нема кому труни тисовоi зготовити.
Буде тiло чорне гайвороння розносити. (2)
А черемха тую скаргу тиху зрозумiла,
