скачать книгу бесплатно
За два днi до повенi квiти проростали у нас,
рiдкiснi квiти, що не бояться сонця й морозiв,
листя котрих зеленiе вiд щирих фраз
й бiльше нiколи нiчого не просить…
За два днi до повенi вiтер вселився у нас
й знову заграв мелодii лунко знайомi,
вiтер спiвав про бiль, i саме в цей час
свiт заливало сльозами… свiт не вiрив у повiнь…
Свiт, що жив у менi, захлинувся й погас,
водна стихiя страшна, я завжди боялась
того моменту, коли моя луска
з кров’ю обдерлась об чужий парус…
…Знову ii слова та голос. Але Богдан точно пам’ятав, що чорний нотатник з червоною кiшечкою зостався нагорi, в його квартирi, поверх стосу нечитаних книжок. А може, це його вiн щойно закопав у дворi замiсть чужого спаленого годинника?
Поквапливо узявся розгортати щойно насипану глевку землю, навiть не замислюючись, що хтось iз сусiдiв може бачити з вiкна його «розкопки». Так, зараз вiн викопуе те, що тiльки-но загортав у землю. Сусiди ж не дивувалися, коли вiн те закопував. Богдан не зупинявся. Нарештi лопата дзенькнула об щось тверде. Вiн полегшено перевiв подих. Зошита не було. Усе добре, старий, там тiльки годинник зi зчорнiлими нерухомими стрiлками. Там – Його Величнiсть сам Час, котрий чверть на шосту… І зринула непрохана думка-спогад – колись вiн уже це робив. Закопував у землю годинники.
Богдан вiдкинув убiк лопату i задер голову догори – чи сусiди дивляться? Кiлька фiранок зрадницьки здригнулися, хтось невидимий вiдступив у глиб кiмнат. Ковзнув очима далi, зупинив погляд бiля власного вiкна. На облупленому кухонному пiдвiконнi у позi сфiнкса велично розсiвся Грубас. Богдан тiльки посмiхнувся. Треба ж? Схоже, його кiт – единий, хто попри всезагальне божевiлля не втратив спокою та гiдностi.
Снiг помалу зiйшов нанiвець, нiби вдовольнившись тоненьким бiлим килимком, у котрий тепер було загорнуте сiре мiсто. Днями проминув Новий рiк, але його майже нiхто не святкував. А яке свято без годинникового циферблата, стрiлки якого урочисто наближаються до опiвночi, тим самим роздiляючи людський час на рiк минулий та рiк прийдешнiй? Не було цьогорiч подарункiв, келихiв iз шампанським, ялинкових прикрас, знижок та розпродажiв – багато людей навiть з полегшенням зiтхнули, iм нiколи не подобалась уся ця вимушена метушня. Богдан теж цього не любив, новорiчнi свята нагадували йому про Алiсу. Зiтхнув на повнi груди. Нiякого Нового року, просто зима. Саме час прогулятися мiстом. Хоча нi, час на роботу. Цього разу вiн не запiзниться.
Офiсна будiвля, в котрiй розташувалося бюро перекладiв укупi з «агенцiею мандрiв», зустрiла його тишею й запустiнням. Дверi та вiкна прочиненi, лiфт безпомiчно закляк, кабiнетами гуляють протяги уперемiш iз зiв’ялим листям та порожнiми фiрмовими бланками. Усе на мiсцях, проте жодноi живоi душi, як на однiй iз тих апокалiптичних картинок з колись популярних iнтернет-добiрок про покинутi людьми мiсцини. Апокалiпсис настав? Богдан озирнувся на своi слiди – нiби невеличкi острiвцi посеред безмежного океану пилюки. Давно ж тут не було людей! Увiйшов до свого колишнього кабiнету, навiщось замкнув за собою склянi дверi, прочинив вiкно, впускаючи снiг.
Його велике темно-шоколадне крiсло теж укрите товстим шаром пилу, а посерединi пилу – нi, цього не може бути! – вiдбитки чиiхось стегон та сiдниць, нижню шухлядку вивернуто, Мириноi фотографii немае. Хтось приходив сюди по неi. Сiдав у його крiсло. Нишпорив у його речах. Хтось забрав у нього й цю маленьку згадку про Миру. Богдан гепнувся у запилюжене крiсло й утомлено заплющив очi. А хто сказав, що вона тут узагалi була? Може, вiн нiколи й не мав фотокартки усмiхненоi рудокосоi дiвчини, забраноi у срiблясту рамку? Може, вiн нiколи тут i не працював?
– Турист – це непiдвладна здоровому глузду iстота! – Доглянута сорокарiчна жiнка з холодними синiми очима та типовим австрiйським iм’ям Ірма – iхня перекладачка нiмецькоi – процокала височенними пiдборами до вiкна i зачинила кватирку. – От iздили ми з групою в тур по Нiмеччинi. Так один такий Schei?kerl,[4 - Виродок (нiм.).] перепрошую за брудне слово, який ще в дорозi встиг усiм стати впоперек горла своiми безглуздими витiвками, потай витягнув прапорець зi свастикою i робив селфi з ним бiля Denkmal f?r die ermordeten Juden Europas.[5 - Меморiал пам’ятi убитим евреям Європи, вiдкритий 2005 року в центрi Берлiна мiж Бранденбурзькими воротами та елементами бункера колишнього керiвництва нацистськоi Нiмеччини. Являе собою величезне поле з-понад 2700 сiрих плит.]
– Що ви кажете, дорогенька! – схопилась зi свого мiсця мiнiатюрна, коротко стрижена Ярослава, котру всi поза очi називали Славкою – на честь ii рiдноi, вже не iснуючоi Чехословаччини. – І мав же таке нахабство!..
– Судячи з ваших слiв, цей дивак особливо вам дихати заважав, – всмiхнувся з-за свого монiтора Богдан.
– Сподiваюсь, йому це так просто не минулося? – озвався кучерявий «француз» Георгiй, якого тут усi кликали Жоржем.
– Одного разу пронесло, та вдруге вже нi, – вдоволено вiдповiла «нiмкеня», розглядаючи свiй iдеальний манiкюр на довгих музичних пальцях. – Йому цього знiмка видалося замало, щоб похизуватись перед друзями, чи перед ким вiн там збирався вихвалятися, i хлопчисько вирiшив сфотографуватись бiля Рейхстагу з витягнутою рукою долонею вниз. Ну, знаете – фiрмовим жестом Гiтлера – зiгою, – виплюнула бридке слово. – Це наша сучасна молодь так, здаеться, цей жест називае… – Фрау Ірма кинула колючий погляд у наймолодшого серед них – Богдана, наче це вiн стояв там бiля знаменитоi будiвлi Берлiна в тiй ганебнiй позi.
– Та ви що? – Славка затулила рота долонькою.
– Так ось, аж тут, наче нiзвiдки, з’явилися мiсцевi полiцаi, нахабного молодика пов’язали i закинули до патрульноi машини! – Ірма виглядала переможницею, нiби й сама брала участь у скручуваннi недолугого туриста.
