скачать книгу бесплатно
Дiм, у котрому заблукав час
Анастасiя Нiкулiна
Марина Однорог
Вiкторiя Гранецька
Як ми зазвичай уявляемо апокалiпсис? Нищiвними повенями чи пожежами, землетрусами, атомними вибухами, нападом iншопланетян? А що, як усе виявиться набагато простiше, i до апокалiпсису призведе зникнення буденноi речi з нашого життя – скажiмо, годинникового часу?
Богдан – звичайний хлопець, не герой i не смiливець, та вiн походить iз родини знаних годинникарiв. Тепер йому належить зробити вибiр – шукати свое мiсце у свiтi без часу, чи… дiвчину, з якою колись забував про час?
Вiкторiя Гранецька, Анастасiя Нiкулiна, Марина Однорог
Дiм, у котрому заблукав час
Non omni tempore
…Ви вiдчуете, як щось невловиме стисне ваше серце. Смуток, трепет, тривога, полегшення – вiдчуете, як цей коктейль iз емоцiй струменить вашими венами, наповнюе душу, перехоплюе подих. Нi, ви не уявите цього, як робили раз за разом ранiше, гортаючи чергову книгу. Ви – вiдчуете.
«Дiм, у котрому заблукав час» – роман-новела, в якому химерно переплiтаеться повсякденнiсть iз магiчним реалiзмом, дiйснiсть iз мiстикою, самоаналiз – iз гранями зачаеного божевiлля. Ниткою Арiадни сюжет витинае надзвичайнi вiзерунки, не дозволяючи вiдiрватись уже з перших сторiнок, i тримае в iнтелектуальному напруженнi читача до самого фiналу. Як не дивно, авторам вдалося розповiсти цю iсторiю легкою, затишною i близькою кожному мовою, тож будьте готовi до того, що в один момент слова роману звучатимуть для вас, наче внутрiшнiй голос.
…Катастрофа, що зветься так лише завдяки вiдповiдному сприйняттю подiй розгубленими громадянами. Загравання свiдомостi з пiдсвiдомiстю. Врештi-решт – Революцiя, з якоi народжуеться надiя для безпорадних i розчарованих. О, ви не уявляете, в яку мозаiку складуться всi цi архетипнi образи й алюзii наприкiнцi!
Для мене особисто «Дiм…» став вiдкриттям – бо вперше я впритул глянув на власне вiдображення очима стороннiх людей. Так – роман Вiкторii/Марини/Анастасii справдi нагадуе вiкно в Задзеркалля, крiзь яке нам виднiеться свiт навиворiт, бездонна кроляча нора, про яку ми щосили хочемо забути.
Спробуйте нагадати собi про те, що старанно намагались виштовхати iз пам’ятi. Уважно придивiться до себе. А ким ви залишитесь, коли нарештi зрозумiете: часу не iснуе?
Non omni tempore. Вдумайтесь.
А потiм… Потiм – незалежно вiд вражень та висновкiв – ви раптово вiдчуете, як щось незбагненно-невловиме стисне ваше серце.
Знаете, вам сподобаеться.
Влад «Змiй» Сорд,
воiн, поет, активний учасник Революцii Гiдностi
* * *
Все, о Люцилiю, не наше, а чуже, тiльки час – наша власнiсть. Але й цю вiчноплинну, непостiйну штуку може вiдняти у нас кожен, хто цього захоче.
Сенека
Це розпочнеться просто завтра. Десь перед свiтанком на головнiй площi вашого мiста – ви завжди знали, що там мае статися щось страшне. Стоятиме така тиша, якоi не було вiд часiв сотворення свiту. Горiтиме лiхтар навпроти зачиненоi крамницi товарiв широкого вжитку. Вiтер знiчев’я ганятиме уздовж хiдника зiжмаканий аркуш паперу – здаеться, зiрване зi стовпа оголошення, – утiм, для тiтки-двiрнички, котра заступить на змiну за якихось пiвгодини, його змiст не матиме жодного значення. Пiд лавкою бiля входу у сквер спатиме безпритульний пес (двiрничка прожене його мiтлою, потiм пожалiе, прикличе i погодуе). Зрiдка вулицею пролетить поодинока автiвка (запiзнiле таксi або ж мiлiцейський «бобик» – так, iнодi вони теж не сплять). А от людей не видно. Зараз не час для людей.
На мiськiй Ратушi, як завжди, гучно й урочисто забамкае великий годинник. Гляньте на циферблат i запам’ятайте час. Добре запам’ятайте, бiльше ви його не побачите. Тому що мине ще трохи хвилин, i годинниковi стрiлки раптом здригнуться i якось приречено й нерухомо застигнуть (чого, погодьтеся, з вашою мiською Ратушею досi не траплялося). Скажiмо, десь чверть на шосту. Запам’ятали?
А так бiльше нiчого не станеться на головнiй площi вашого мiста.
Поки що.
Роздiл І
Чверть на шосту
Вночi йому знову снилися жахiття. Марилося, нiби вiн зробився дрiбною пiщинкою й потрапив досередини велетенського годинника – помiж гвинтiв, колiщат, пружин, балансирiв зi староi потемнiлоi мiдi. Годинниковий механiзм рухався, вiн збирався розчавити пiщинку, стерти ii на порох, аби не заважала рахувати час. Пiщинка ж перестрибувала з однiеi шестерiнки на iншу, намагалась утримати рiвновагу на краечку, як цирковий канатоходець, переховувалася, втiкала. Та з годинниковоi пастки вибратися було нiяк. Попалася. Мiцно затиснувши ii мiж зубцями двох зустрiчних колiщат, механiзм зупинився i з тяжким скреготом та натужним зiтханням завмер. Тодi пiщинка прокинулася.
Оце наснилося… Богдан розплющив очi, переконуючись, що нiяка вiн не пiщинка, та й заснув не всерединi гiгантського годинника, а в своему лiжку (точнiше, на старому розкладеному диванi у найманiй квартирцi в середмiстi). Проте вiн не квапився вибиратися з постелi (хоч i був тут сам, Мира пiшла вiд нього мiсяцiв зо два тому), а перевернувшись на iнший бiк, спробував якомога довше продовжити цей ефемерний стан дрiмання-досипання, нiби для того, щоб звично впорядкувати своi химери, класифiкувати, пронумерувати iх, акуратно розкласти поличками, де iм належить зробитися зовсiм не страшними. Ще десять хвилин… А потiм вiн неодмiнно встане з дивана i почне збиратися на роботу. Цього разу вiн не запiзниться, – остання думка перед тим, як знову заснути, тепер уже мiцним передранковим сном, без жодних сновидiнь.
Такi ледачi «пiдйоми» вкупi з уже звичними запiзненнями спiткали його щоранку. Коли ж рудий, добряче вгодований кiт Грубас знагла плигав на подушку, недвозначно даючи зрозумiти: уже й час снiдати, господарю! – вiн притьмом зривався з мiсця, химери розлiталися врiзнобiч, котисько схарапуджено вистрибував на стару книжкову шафу, аж забуваючи про iдло, починався новий день.
Скiльки Богдан себе пам’ятав, у нього завжди були негаразди з часом. Нiколи не чув будильникiв, хоч вiд iхнього пронизливого дзенькоту й гвалтовного ревiння прокидалися мало не всi сусiди на поверсi цегляноi п’ятиповерхiвки й починали знавiснiло гамселити у стiни й чавуннi батареi опалення, та iх вiн також не чув, сприймаючи за звичний мiський гуркiт, музичне тло великого мiста, бо ж його вiкна виходили на трамвайну колiю, а до цього або звикаеш, або починаеш панiчно шукати iнше помешкання. Богдан звик, вiн узагалi був людиною звичок, рабом ритуалiв, – примiром, завжди i скрiзь запiзнювався, бо так уже повелося зi студентських, та де там, ще зi шкiльних рокiв, коли мама раптом перестала його будити, – фатальний випадок, який визначив його подальше життя. Тож вiн давно не покладався на людей та будильники, хiба ввiряв пiдiймати себе Грубасовi, чий шлуночок був незрiвнянно чутливiшим до плину часу, нiж будь-якi механiчнi чи електроннi пристроi. Цього вгодованого руданя вони з Мирою знайшли на вулицi майже рiк тому, i вiн жалiсливо нявчав, хоч i не скидався на безпритульного, навiть мав при собi шкiряного нашийника.
– Схоже, загубився, бiдолашний, – сказала Мира i зробила першу стратегiчну помилку – подивилася йому в очi. І таку вселенську тугу випромiнював самотнiй котячий погляд, що Мира не втрималася вiд другоi стратегiчноi помилки – вона приголубила кота. І вiн пiшов слiдом за ними. Що було робити? Вирiшили до часу прихистити безхатька й розклеiти мiстом та поширити у соцмережах оголошення, що знайшовся прекрасний рудий кiт, повернуть за винагороду. Нiхто не озвався. Написали вже – без винагороди, знову нiхто. Так шестикiлограмовий рудий котяра зостався жити у найманiй квартирцi цегляноi п’ятиповерхiвки з вiкнами на трамвайну колiю, отримавши промовисте йменнячко Грубас.
А потiм Мира пiшла вiд них, зникла без слiду, тож Богдан тепер сам щоранку прокидався вiд котячого погляду, що незмигно вимагав iжi. Далi вилежуватися було не можна. Вiн зривався на ноги, годував Грубаса, насипаючи йому до миски сухого котячого корму (як завжди бiльше, нiж Грубасовi належалося до снiданку), заскакував на три хвилини в душ, потiм хапався за зубну щiтку, одночасно надягаючи штани, i лише пiсля цього зважувався глянути на годинник, аби побачити, на скiльки запiзнився сьогоднi…
Цього ранку великий настiнний годинник iз допотопною мiдною зозулькою показував рiвно чверть на шосту. До роботи Богдановi було на дев’яту. Оце так жарти… Це ж скiльки ще вiн мiг поспати!
– Чи ти здурiв, Грубасе? – обурено повернувся до котиська, який без жодних докорiв сумлiння заходився бiля свого снiданку. – Нащо пiдняв мене о такiй порi?…
Грубас не вшанував його вiдповiддю, тож Богдан вирiшив ще випити кави. Час, хай йому, на каву тепер е! Ранковому кавуванню вiн зазвичай вiддавав пiвгодини, або й пiвтори, коли забував про рух годинникiв. І тодi можна було зайнятися блаженним «нiчогонедуманням», яке так добре перезавантажуе мiзки на початку складного робочого дня. Або ж безнадiйно загрузнути у спогадах i ще бiльше запiзнитися на роботу – це вже як пощастить. Узагалi, найщасливiшi митi його дорослого життя пригадувалися насамперед тим, що вiн втрачав вiдчуття часу. Коли ж приходив до тями, iх, отих митей, уже не було поруч.
…стрибок iз парашутом, коли чесно висмикуеш кiльце i не падаеш, а розчиняешся в розрiдженому проваллi неба, не вiриш, що торкнешся твердоi, звично-зрозумiлоi поверхнi землi, аж доки не опиняешся посеред колючоi стернi якогось поля на краю свiту й знавiснiло «гасиш» розбурхану парусину, хапаеш адреналiн, повертаешся у час.
…тиждень у лiтнiх Карпатах (випадково якось так вийшло, зiрвався i поiхав) серед заплутаних плаiв, смарагдових лiсiв, посивiлих гiрських верховин у вуйка, що направду вважав себе мольфаром, казав – часу не iснуе тут, у Карпатах… Дiд просив, залишайся у мене, передам тобi своi умiння, а вiн злякався, утiк посеред ночi назад у свое життя. Коли це було? Рiк чи два тому? А що, як цього не траплялося взагалi, вiн вигадав i Карпати, i вуйка-мольфара, i себе в його пропахлiй сушеними травами колибi?
…перша нiч iз Мирою – точнiше, навiть не нiч, а нiч, день i ще одна нiч, цiлi вихiднi, коли вони вимкнули телефони, забили на соцмережi й не вилазили з лiжка у його найманiй квартирцi без ремонту, i iм було так незбагненно добре, що й час забрався з тiеi хати, не наважився турбувати iх до понедiлка… Це потiм усе стало iнакше – «давай зараз по-швидкому, а потiм ще подивимося фiльм». І фiльм запам’ятовувався краще, нiж секс.
Утiм, Мира не була його дiвчиною. Вони просто трималися разом, бо слово «зустрiчатися» якось не надавалося до означення iхнiх стосункiв. Бачилися, коли обое мали вiльний час, телефонували одне одному, як мусили щось повiдомити, або якщо треба було про щось спитати. Щоправда, коли Богдан дзвонив iй, часом йому видавалося, що вiдповiдае на його дзвiнки якась iнша людина – не його Мира – людина з iншим голосом, iншим настроем та характером, ба навiть iншим життям. Тому вiн нечасто iй телефонував. Вона ж йому – майже нiколи. Інодi не спiлкувалися тижнями, мiсяцями, а потiм знову раптово знаходилися, нiби й нiчого не трапилось. Логiчно було б припустити, що кожен мав когось iншого, з ким у нього справжне життя. Вiн не мав. Мира була таемницею за сiмома замками. І то вона була винна у таких стосунках.
Руда, як лисиця, Мира i вдачу мала вельми схожу – непередбачувану, самодостатню, потайну. Зникала i з’являлася без попередження. Нiколи не затримувалася надовго. Йому ж залишався на згадку хiба квiтковий аромат ii парфумiв i щось iз випадково (чи не випадково?) забутих речей – сережка, запальничка, кишенькове дзеркальце у формi сердечка. Якось навiть забула свiй нотатник – чорний, iз вигнутою червоною фiгуркою кiшки на обкладинцi. Богдан не стримався, розгорнув його (нарештi вiн дiзнаеться бiльше про Миру!), а той виявився… списаним чудернацькими вiршами. Вiршi Богдан зненавидiв ще в школi, тож читати нiчого не став. Нi, ну хiба не можна було заповнити цей зошит сентиментальними дiвочими дурничками, якi починалися б зi слiв «Любий щоденнику!..» i провели б зацiкавленого хлопця у потаемний свiт дiвчачих мрiй, секретiв та забаганок? Написала б, примiром, як любить його, Богдана. Або як не любить. Усе чiтко i зрозумiло. А з вiршiв що вiзьмеш?
Вiн роздратовано згорнув нотатник i закинув його на книжкову полицю. Їi книжки. Вона скрiзь залишала йому книжки. Колись вiн обiцяв усi iх перечитати, але так жодноi й не розпочав. Мира теж зосталася для нього непрочитаною книгою. Книгою на якiйсь чужiй незрозумiлiй мовi, останнi носii котроi вже давно покинули цей свiт. І це зводило його з розуму, прив’язувало невидимими ланцюгами до цiеi дивноi, неприкаяноi, ненормальноi дiвчини…
Застеляти лiжко, на котрому ще годину тому вирувало кохання,
збирати речi в усiх кутках кiмнати i не тiльки,
йти на кухню i за звичкою заварювати з корицею каву
сьогоднi на диво важко й пiдганяють годинника стрiлки…
Зупинити би час, як у тих фантастичних фiльмах, що дивилися вчора,
заховатись вiд свiту усього, мов за кулiси,
i цю нiч, як улюблену пiсню, ставити на повтори
й мрiяти, що мiж прiзвищами колись поставим дефiси…
…Звiдки цi слова зринули у його пам’ятi, у його думках, у його кiмнатi, вiн же нiколи ранiше iх не чув i не бачив? Богдан мимоволi зиркнув на книжкову шафу, опустив погляд нижче й помiтив, що Мирин нотатник лежить розгорнутим на пiдлозi, а вiн точно клав його на поличку поверх стосу нечитаних книжок. Та нiчого – це, мабуть, Грубас зiштовхнув його хвостом на пiдлогу, доки Богдан лiтав у хмарах, але… Грубас, схоже, не вiдходив вiд своеi мисочки – власне, вiн i зараз там, старанно вилизуе з неi рештки снiданку, iсть неквапливо та з гiднiстю – великий поважний кiт. І коли тiльки встиг вискочити на шафу i скинути того нотатника? Це ж вiн зробив, бiльше нiкому…
Богдан у кiлька крокiв опинився бiля полиць. Пiдняв з пiдлоги чорний нотатник з червоною кiшечкою, розрiвняв зiжмакану сторiнку… й одразу ж згорнув його назад, уздрiвши на розворотi першi рядки вiрша, котрий щойно почувся йому в порожнiй кiмнатi. Це неможливо. Вiн що… вже божеволiе без Мири? Чи це така реакцiя психiки на вiдсутнiсть сексу протягом… скiльки там часу минуло, вiдколи вона пiшла? Ага, щойно виповнилося рiвно шiстдесят дев’ять днiв, сiм годин i п’ятнадцять хвилин, якщо зараз чверть на шосту. Без сексу. Чи без любовi?
Вiн акуратно поставив нотатник на поличку мiж двох книжок – «Звiяними вiтром» Маргарет Мiтчелл i «Трагедiями» Шекспiра. Запам’ятав мiсце. Заборонив собi думати про Миру. Вирiшив сьогоднi бiльше не думати про секс. Бо такi думки до добра ще нiкого не довели. Краще вже думати про роботу…
Отже, робота. Богдан працював у невеличкiй туристичнiй агенцii «англiйцем» – себто перекладачем англiйськоi, хоч iнодi доводилося бути i «швейцаром» (коли навiдувалися поважнi закордоннi гостi, що для них треба було вiдчиняти-зачиняти дверi, чемно всмiхатися й супроводжувати куди забажають), або й «летючим голландцем» – у випадку, якщо належало «лiтати» – опинятися одночасно в рiзних мiсцях (примiром, у консульствi – в черзi за клiентськими вiзами й у нотарiуса, що мав завiрити кiлька важливих папiрцiв), робити декiлька справ за один раз та вирiшувати безлiч суперечливих питань – щоб i клiенти, i керiвництво були задоволенi. Словом, «крутитися» й щомiсяця виходити якщо не на премiальний максимум, то хоча б на звичний прожитковий мiнiмум. А все тому, що iхня агенцiя мандрiв «виросла» зi звичайного бюро перекладiв, коли засновнику забаглося розширити фаховi горизонти, а заразом i незле пiдзаробити. Бiльшiсть штатних перекладачiв, поставлених перед цим фактом, негайно звiльнилася, а тi, що залишилися, з жахом очiкували, коли засновник вiдкрие на базi iхнього бюро перекладiв ще й мiжнародну шлюбну агенцiю, отодi гаплик. Богдан теж виявився серед «залишенцiв», але вiн волiв не думати про початок кiнця, та й лiньки було шукати нову роботу. Зрештою, вiн колись вивчився на перекладача i саме цим заробляе собi на життя, все iнше не повинно його обходити…
Кажуть, найкращi перекладачi тi, присутностi котрих не зауважуеш пiд час перемовин, – вiдчуваеться лише плавний текст-синхрон, без пауз та «зажовувань» – не скупий i не занадто витворний, а рiвний i гладенький – нiби мiж мовцями й немае посередника. Найкращi перекладачi зазвичай володiють приемним, але безбарвним тембром голосу, щоб не врiзався намертво у пам’ять; вони не надто молодi, проте ще не старi, iхня зовнiшнiсть також не привертае зайвоi уваги – не красенi, але й не потворнi. Словом, ви iх i не згадаете опiсля. Найкращi перекладачi – типовi.
Богдан був типовим. Двадцять сiм рокiв, середнiй зрiст i статура з помiрно розвиненими м’язами, русяве волосся, зачесане назад, сiро-зеленi очi – такi, котрим хочеться довiритись, але знову ж таки – не занадто. Його одяг теж не мiг сказати про нього нiчого особливого – на роботу мав кiлька сорочок нейтральних кольорiв, пiджак та краватку, куплену для особливих нагод у магазинi брендового чоловiчого вбрання, чорнi джинси, кросiвки й нелакованi черевики. Необхiдний мiнiмум кожного чоловiка для виходу «в люди». Тим не менш, Богдановi бiльше подобалося працювати з письмовими перекладами, анiж з людьми та «синхронами».
Пам’ятав кiлька не вельми приемних випадкiв на початках роботи. Тодi його, наразi единого в агенцii «англiйця», вiдправляли перекладати науковi конференцii з поважними закордонними гостями. Одного разу приiхала тiтонька, яка проводила глибокi дослiдження в областi розвитку людського ембрiона. Хлопця кiлька разiв перетрусило, коли вiн почув тему конференцii. Але жiночка виявилась дуже вiдповiдальною, вона прибула за день до призначеноi дати, змусила юнака прочитати ii доповiдь, вказала на основнi тези i словосполучення. Богдан занотував усе, на чому наголосила панi професорка, завчив напам’ять найскладнiшi термiни. Та коли жiнка вийшла до трибуни i почала говорити, хлопцевi знову стало зле. Нi, говорила вона таки на зазначену тему, але зовсiм не те, що було написано у ii аркушику з промовою. Вона не використала жодного з надскладних словосполучень, якi ледь не по складах диктувала Богдановi, не вживала вигадливих зворотiв, а говорила просто i лаконiчно – так, що ii тему мiг зрозумiти й першокласник. На щастя, Богдан тодi досить швидко отямився i свою частину роботи виконав як належить, але вiдповiсти усмiшкою на приязний кивок панi професорки пiсля завершення конференцii так i не змiг…
Інший науковець теж колись змусив перекладача-початкiвця червонiти. Щоправда, науковця в тому ледве чи можна було звинувачувати. Поважний сивобородий пан про щось довго й монотонно оповiдав, i Богдан, собi на лихо, не розчув одне зi слiв, а коли насмiлився перепитати, то вже професору почулося зовсiм iнше слово, спiвзвучне з належним, однак… нецензурне. Шляхетний пан у маленьких чорних окулярах довго смiявся. А Богдановi довелося заповнювати незручну паузу – перекладати iхнiй дiалог з професором. Тодi вже реготала вся аудиторiя. Окрiм знiченого Богдана, звiсно. Тому синхронних перекладiв вiн намагався уникати, ховаючись за монiтором комп’ютера. І оскiльки директор бюро трохи цiнував умiння своiх працiвникiв, Богдановi це часом вдавалося. Але щойно було вирiшено розширити дiяльнiсть невеличкого бюро перекладiв до туристичноi агенцii – хай теж невеличкоi, i кабiнетнi перекладачi мусили переквалiфiкуватись у досвiдчених гiдiв для знуджених натовпiв туристiв – кожен у краiнi, мовою котроi володiв. Це дало нагоду побачити трохи свiту (за рахунок роботодавця), але такi подорожi зазвичай починались i закiнчувались оглядинами урбанiстичних принад у супроводi туристичноi групи з аматорськими фотоапаратами, тож вiдчути себе Туром Хейердалом[1 - Тур Хейердал – норвезький мандрiвник та науковець-етнограф, дослiдник культури та походження рiзних народiв свiту: полiнезiйцiв, iндiанцiв, жителiв острова Пасхи. Вважаеться одним iз найвiдомiших мандрiвникiв та популяризаторiв науки ХХ сторiччя. Його книги i науковi гiпотези отримали всесвiтне визнання, а в рiднiй Норвегii Тура Хейердала було названо «людиною тисячолiття».] анi Богдановi, анi рештi найманих працiвникiв новоствореноi «агенцii мандрiв» так i не довелося.
Попри все вiн любив свою роботу за ii вiдносну стабiльнiсть та зарплатню у твердiй валютi, любив свое робоче мiсце бiля широкого вiкна – темно-брунатний стiл без гострих кутiв, заокруглено-овальний. На столi – великий плаский монiтор з пляжним краевидом Сейшелiв на заставцi, колонки, мишка, клавiатура, стос паперiв. Два кактуси – Кеша i Гоша – поглинають негативну енергiю. Поряд iконка янгола-охоронця вiд мами. Лампа над столом – чорна, пластикова, лаконiчна. Фотографiй на виднотi немае, хоч у нижнiй шухлядцi його столу – портрет гарненькоi рудоi дiвчини, забраний у срiблясту рамку, – Мира. Якщо вона повернеться, вiн виставить ii фотографiю на стiл. І нарештi крiсло – велике, темно-шоколадне, на колiщатках, – куплене за власний кошт у меблевiй крамницi через дорогу. У ньому Богдан почуваеться великим босом, але не забувае, що пiдлеглий. Найкращi перекладачi нiколи й нiчого не забувають. Саме за це унiкальне вмiння його досi не звiльнили, хоч шефовi вже в печiнках сидiли отi Богдановi мало не щоденнi запiзнення. Схоже, вiн запiзниться i цього ранку… Прокидайся, хлопче!
Богдан здригнувся. То вiн досi вдома? Зненацька його погляд спiткнувся об старий настiнний годинник, з котрого сьогоднi ще жодного разу не визирнула зозулька (а мала б робити це щогодини!), i хлопець здивовано вiдставив убiк горнятко вже вистиглоi кави. Пiдвiвся. Поволi наблизився до стiни i вдивився у старезний, вицвiлий вiд часу циферблат iз колом ранiше лискучих, а зараз потемнiлих i нечiтких цифр. Годинниковi стрiлки не зрушили з мiсця. Довкола було так само чверть на шосту.
Вiн важко перевiв подих. Ну, звiсно, проiржавiв старий механiзм… Треба якось сiсти на дозвiллi, розiбрати, почистити i змастити його оливою. Чи краще вiднести до ремонтноi майстернi на сусiднiй вулицi, бо де його вiзьмеш, оте дозвiлля? Та й копирсатися в нутрощах старезного дзигаря, успадкованого ще вiд дiда-прадiда, вiн не мав особливого бажання, хоч i трохи розумiвся на годинниковiй справi, тож цiлком мiг полагодити його самотужки. Потiм iз цим розберуся, вирiшив Богдан, зараз треба дiзнатися час i поспiшати на роботу. Ще й наручний годинник, подарований батьком до випускного, десь запропастився, як на лихо! Нiчого, згодом знайдеться…
Богдан пiдняв з пiдлоги дешевого пластикового будильника китайськоi збiрки (завжди купував найдешевшi будильники, щоб не шкода було жбурляти iх у стiну, коли вони зранку починали дзеленчати). Стрiлки китайського дива так само не рухалися, мертво показуючи… чверть на шосту. Дивина та й годi! От уже як не щастить – то не щастить… Але чого тут дивуватися, все просто – мабуть, «накрилася» батарейка. Треба буде купити нову дорогою з роботи, нагадав собi й потягся за смартфоном, аби дiзнатися час iз сенсорного екрана.
Коли ж Богдан уздрiв чотири незмигнi електроннi циферки 05:15 у кутику дисплея, де зазвичай висвiчувався час, вiн зрозумiв, що в свiтi щось перевернулося. Вiдшукав у списку контактiв i набрав номер друга з роботи. «Вибачте, мережа перевантажена», – повiдомив йому електронний голос телефонного оператора-автовiдповiдача. Схопив зi столу пульт i увiмкнув телевiзор, поклацав каналами – з екрана кожного на нього дивилась статична заставка з написом: «Вибачте, у нас технiчнi проблеми». Усi чомусь вибачалися. Спробував зайти в мережу Інтернет, та жоден сайт навiть не починав вантажитися. Хоч тут не вибачаються. Визирнув у вiкно, сподiваючись побачити апокалiптичну картинку нашестя iншопланетян, зомбi чи сусiдiв, що перетворилися на упирiв. Нiчого. В прямому сенсi – нiчого. Тому що на його трамвайну колiю, схоже, сьогоднi не виiхав жоден трамвай, та й людей на зупинцi теж не видно…
Богдан схопив куртку i вискочив з дому. За мить повернувся, вiдчинив кватирку (завжди зоставляв ii прочиненою для Грубаса – а раптом щось станеться i вiн, Богдан, уже нiколи не повернеться додому – не вмирати ж котовi голодною смертю…). По тому грюкнув хатнiми дверима, збiг схiдцями на перший поверх, роззирнувся у дворi. Порожньо. Минувши свою бiчну вуличку, Богдан опинився на головнiй площi мiста i… завмер бiля юрмища людей, що стояли i розгублено дивилися на мiську Ратушу з годинником, час на котрому зупинився чверть на шосту.
Схоже, сьогоднi чверть на шосту зупинилися всi годинники на Землi.
Роздiл ІІ
Свiт без часу
Натовп бiля Ратушi щiльнiшав – люди надходили й надходили – переляканi, спантеличенi, заскоченi. Трясли своiми наручними годинниками – усiма як один зупиненими, шукали бодай когось, чий годинник показав би для них час.
– Не пiдкажете, котра година? – тiльки й лунало звiдусiль.
Нiхто не мiг пiдказати. Усi годинники завмерли рiвно чверть на шосту. Час зробився на вагу золота.
– Що сталося? – друге запитання, з котрим перехожi кидалися одне до одного.
Чинна влада розводила руками. ЗМІ вичiкували. Ратуша мовчала. Нiхто не знав, що сталося.
– То що ж робити? – врештi хапалися за голову.
Нiхто не знав, що робити. Мобiльний зв’язок обвалився – так багато людей одночасно телефонували комусь, аби спитати, котра година, що мережа не витримала. З часом обiцяли вiдновити, однак треба було щось придумати з тарифiкацiею дзвiнкiв, – без годин, хвилин, ба навiть секунд мобiльний зв’язок не мiг iснувати. Телебачення нiби випарувалося – кожен, хто у пошуках вiдповiдi хапався за пульт i вмикав телевiзор, бачив лише зернистi шиплячi екрани, iнодi знайому заставку «Вибачте, у нас технiчнi проблеми», i жодних новин, жодних екстрених повiдомлень… Інтернет пiшов туди ж – коли людство нестримним потоком ринуло до вiртуального простору, сайти та соцiальнi мережi луснули, як мильнi бульбашки. На мить постала тиша, якоi Земля не знала з часiв вимерлих динозаврiв.
А потiм усе прокинулося, завирувало – люди збивалися у натовпи, кудись бiгли, iхали та йшли, бо гуртом не так страшно, та й можна з кимось поговорити. Незабаром з’ясувалося, що iхне мiстечко не самотне у своему безчассi – те саме спiткало Киiв, Варшаву, Лiсабон, Берлiн, Лондон, Париж, навiть Нью-Йорк, Мехiко, Оттава та Сiдней не знали, котра година.
В одну мить по всьому свiту зупинилися годинники. Чверть на шосту за киiвським часом.
Здавалося, людський свiт перетворився на довжелезний пасажирський потяг, що зiйшов iз рейок, – спочатку у провалля полетiв перший вагон i потягнув за собою решту – iграшковими кубиками вони нагромаджувались один на одного, трощилися, ламалися й деформувалися, аж доки не утворили купу брухту, з котроi до неба здiймався сивий дим. Нiби й дрiбничка – втрата годинникового часу, але на хвилинах, годинах та секундах виявилося так багато зав’язано у звичному життi, так багато заплановано, що враз усе полетiло шкереберть.
Мiстяни кинулися у майстернi до годинникарiв, трясли гарантiйними талонами, вимагали ремонтiв та надii, благали повернути час. Але чи то минулоi ночi трапилась якась усесвiтня годинникова афера, чи то всi годинникарi якимсь чином змовилися мiж собою, та нiхто з них не спромiгся полагодити жодного годинника – механiзми для вимiрювання часу просто фiзично вiдмовлялись запускатися. І нехай би вже просто старi кварцевi чи механiчнi часомiри вийшли з ладу – але ж нi! – новiтнi електроннi пристроi теж завмерли циферками чверть на шосту. Нiби хтось прокляв iх. На земнiй кулi не залишилося жодного годинника, здатного показувати час.
В одну мить увесь свiт зробився неповносправним. Годинниковий час був йому нiби вiдсiчена кiнцiвка, без котроi слiд навчитися жити. Звикнути жити. Та соромитись не було чого – усi довкола такi, з вiдсiченою кiнцiвкою. Усi однаковi. Здавалось, якби тут зненацька зустрiли людину зi справним годинником, ii просто роздерли б на шматки, така довкола стояла лють та нетерпимiсть, допоки люди намагалися зрозумiти, що робити без годинникового часу…
«Шановнi громадяни! – нарештi спливло тривожне чорно-бiле повiдомлення на всiх телеканалах. – Стався тимчасовий технiчний збiй, пов’язаний iз роботою годинникiв. Поки що достеменно невiдомо, чим спричинений даний збiй, але фахiвцi з усього свiту працюють над усуненням цiеi проблеми. Просимо зберiгати спокiй та утриматися найближчим часом вiд поiздок та подорожей. Стежте за наступними повiдомленнями».
Далi ефiр заповнили старими серiалами та повторами футбольних матчiв. Схоже, нiхто не знав, що насправдi сталося. І це лякало найбiльше. Замiсть того щоб слухняно сидiти перед екранами своiх телевiзорiв, утримуючись вiд поiздок та подорожей, люди висипали на вулицi, обмiнювалися новинами, шукали рiдних та друзiв. То тут, то там виникали стихiйнi мiтинги, що вимагали вiд розгубленого уряду пояснень i негайного повернення годинникового часу.
І можновладцi пообiцяли, що повернуть час. Термiново зiбрали найкращих фахiвцiв годинниковоi справи, пробували конструювати новi хронометри, усе старанно робили, як належить, та жоден пристрiй не зрушився стрiлками, не змигнув циферками, хай то був коштовний «швейцарець» в единому екземплярi вартiстю у сотнi тисяч евро чи його дешева пiратська копiя за кiлька баксiв. Навiть атомний годинник, що за ним звiрявся час у всьому свiтi, вийшов з ладу. Не працювали секундомiри. Рухався хiба пiсок у клепсидрах, але такi «годинники» не показували часу, хiба фiксували окремi його вiдтинки. Та й де взяти пiскових годинникiв на всiх? Вони давно вже зробилися раритетами, останнi екземпляри котрих зберiгалися в музеях, наукових лабораторiях та приватних колекцiях. Людям були потрiбнi справжнi годинники. Але закони фiзики чомусь бiльше не мали влади над годинниковими механiзмами. Все залишилось на своiх мiсцях, просто якоiсь митi свiт позбувся можливостi рахувати час. Жоден науковець не змiг пояснити, що насправдi трапилося, навiть славетний Стiвен Гокiнг[2 - Стiвен Гокiнг – видатний англiйський фiзик-космолог, автор знаменитоi книги «Коротка iсторiя часу. Вiд великого вибуху до чорних дiр», що побачила свiт 1988 року i розiйшлася у кiлькостi понад 10 млн примiрникiв, витримавши двадцять перевидань англiйською та сорок перекладiв. «Корифей фiзики, один з небагатьох теоретикiв, що, можливо, от-от розгадае задум Божий», – писалося про Гокiнга у ЗМІ. Також учений вiдомий тим, що вже багато рокiв бореться iз невилiковною недугою: ще в юному вiцi у нього з’явилися ознаки бокового амiотрофiчного склерозу, якi призвели до незворотного паралiчу. Пiсля операцii на трахеi 1985 року Гокiнг втратив здатнiсть i говорити. Друзi подарували йому синтезатор мовлення, який було встановлено на його вiзку i з допомогою якого Гокiнг може спiлкуватися з людьми. Незважаючи на тяжку хворобу, Стiвен Гокiнг веде активне життя – вiн був двiчi одружений, мае трьох дiтей та посаду Лукасiвського професора математики у Кембриджi (триста рокiв тому цю посаду обiймав Ісаак Ньютон).] затаено мовчав, хоч його публiчного виступу свiт очiкував найбiльше. Нiби фiзично скалiчений, позбавлений мови i прикутий до iнвалiдного вiзка науковець був зобов’язаний виправдовуватися перед усiм людством за збiй у законах природи чи… за помилку Бога (рiзнi побутували версii). Але Гокiнг, схоже, не поспiшав iз поясненнями. Або вiн так само не уявляв, що сталося, або ж уже просто фiзично не мав змоги спiлкуватися зi свiтом – казали, здоров’я генiального вченого з кожним днем погiршуеться, вiн навiть замислюеться про евтаназiю. Репортери та представники годинникових брендiв удень i вночi чергували пiд будинком Гокiнга, аж доки його рiднi зi сльозами на очах не попросили всiх пiти.
– Стiвен не може вам повернути час, пробачте, – так вони сказали перед тим, як зачинити дверi перед самiсiньким носом непроханих гостей.
ЗМІ переключилися на iнших експертiв (залишивши на даху будинку навпроти чергового репортера – якщо Гокiнг помре, iхне бюро новин мае першим про це дiзнатися), а годинниковi бренди розгублено завмерли – хтось просто викреслив iх iз життя.
У швейцарському офiсi компанii Rolex, заснованоi в далекому 1905 роцi нiмцем Гансом Вiльсдорфом, уявлення не мали, що робити з понад пiвмiльйоном коштовних годинникiв, котрi компанiя стабiльно випускала щороку. Престижний годинниковий бренд Girard-Perregaux мав iще давнiшу iсторiю – його було започатковано 1791 року, i це саме iхнi iнженери винайшли перший кварцевий механiзм з пульсацiею 32 768 Гц, котрий i став мiжнародною нормою для кварцевих годинникiв усього свiту. Тепер кварцевi годинники мовчали. Як i механiчнi годинники швейцарськоi марки Blancpain, чия iсторiя розпочалася ще 1735 року з сiльського годинникаря Жан-Жака Бланпа. Усi iхнi годинники були механiчними, усi збиралися винятково вручну, усi як один тепер завмерли. Сотнi тисяч коштовних годинникiв премiум-класу водномить вирушили на смiтник. Така ж доля спiткала й п’ятнадцять тисяч годинникiв Audemars Piguet, кожен з яких був зiбраний вручну й позначений унiкальним номером та пiдписом майстра.
Не оминули важкi часи й компанiю Chopard, названу iм’ям свого засновника Луi-Улiсса Шопара, що починав iз виготовлення кишенькових годинникiв на ланцюжках далекого 1860 року в мiстечку Сонвiйе. Щоправда, перш нiж позбутися знаменитих годинникiв Chopard з «плаваючими дiамантами» (коштовнi каменi вiльно рухалися мiж двома сапфiровими циферблатами), iхнi власники виколупували з годинникiв дiаманти. Так само нiвечились i наручнi годинники Patek Philippe – ще одного швейцарського бренду, що зазвичай очолював рейтинги годинникарiв. Цiна всипаних коштовностями хронометрiв стартувала вiд десяти тисяч доларiв, тепер же вони не коштували нiчого. На щастя, поляк Антонiй Патек i француз Адрiен Фiлiпп, що заснували цю компанiю у позаминулому сторiччi, вже не застали такого неподобства.
Годинникова компанiя Bradley теж уявлення не мала, чому зупинилися хронометри. Адже iхня гордiсть – наручний годинник Know-how Bradley був створений iз благородною метою. Магнiтний механiзм з двома сталевими сферами, котрi рухались канвою у титановому корпусi й займали позицiю поточноi години i хвилини – до цього дива достатньо торкнутися кiнчиком пальця, аби дiзнатись час, навiть не дивлячись на циферблат. Годинники для слiпих. Навiть вони завмерли у пору безчасся.
Торговельна марка WeWood також керувалась благородною метою, конструюючи своi годинники з натуральноi деревини екзотичних порiд. За iхнiми словами, самi вони нiколи не вирубували дерев, а використовували непотрiбнi залишки лiсопилень та великих деревообробних концернiв. Та ще й за кожен проданий годинник висаджували дерево, що пiдтверджувалось вiдповiдним сертифiкатом, який оформлювали при купiвлi.
«Насправдi помер не час, – сказав у своiй прощальнiй промовi генеральний директор WeWood. – Померло добро, яке ми несли свiтовi».
Іншим брендам пощастило менше – iх не просто позбувалися, iх робили винними. Власники годинникарнi Mr. Jones Watches кляли себе за дешевий фаталiзм, яким необачно захопилися напередоднi годинникового кiнця свiту. Бо це ж вони нещодавно випустили модель The Accurate, стрiлки в котрiй виконанi у виглядi фрази «Пам’ятай, що помреш», та ще й дзеркальний циферблат зробили, щоб жоден покупець не мав сумнiву, до кого звертаеться годинник. А iхнiй The Decider зi змiнним цеферблатом з написами «Yes» та «No», що чергувалися щосекунди? Мовляв, для того, аби допомогти клiентам у прийняттi складних рiшень, просто гляньте на циферблат свого чудового нового годинника у хвилину сумнiвiв та вагань! Коли зупинився час, на всiх циферблатах цiеi моделi застигло слово «No».
Але найбiльше звинувачень i косих поглядiв дiсталося чотирьом друзям, котрi заснували швейцарську компанiю Slow. Це ж iхнi рекламнi ролики закликали «призупинити плин часу i насолоджуватись моментом», щойно у продаж надiйшли Slow Jo – годинники з однiею-единою стрiлкою, що одночасно керувала годинами, хвилинами та секундами. З першого погляду на iхнi циферблати справдi складалося враження, що час зупинився. Так i сталося. То хто ж винен? Вiдповiдi не було.
Майже одночасно покiнчили життя самогубством кiлька виконавчих директорiв трансконтинентальних годинникових компанiй та один засновник. Тi, що лишилися живi, не могли пояснити розлюченим клiентам, чому iхнi брендовi годинники, виготовленi в единому екземплярi вартiстю у цiлий статок, раптом поламалися нарiвнi з дешевими китайськими аналогами простих смертних – замiсть того, щоб iти вiчно. Хiба ж вони могли сказати замовникам, що коштовнi годинники потрiбнi зовсiм не для того, аби показувати час? Час – тiльки формальний привiд, щоб продемонструвати статус. Начепити консервну бляшанку вартiстю у двоповерховий будинок собi на зап’ястя лише для того, аби переконати оточення – авжеж, ти можеш дозволити собi такий будинок, натомiсть купив «бляшанку», адже двоповерховий будинок у тебе певно що вже е (особливо, якщо насправдi його немае). Кожен це знав, та всi мовчали. Годинникарiв завалили судовими позовами, страховi компанii повiтряними кульками лускали одна за одною, не в змозi виплатити численнi компенсацii…
У тому, що зупиненi годинники – лише початок iндустрiального кiнця свiту, люди переконалися, коли хтось спробував увiмкнути пральну машинку iз сенсорним таймером. Електронний час не зрушив з мiсця, пралка не запустилася. Те саме спiткало iншi побутовi прилади – сенсорнi мiкрохвильовi пiчки, мультиварки, посудомийнi машинки з таймерними режимами. Вони просто «зависли», кожна iхня функцiя потребувала певного вiдтинку часу, встановити котрий вiдтепер було нiяк. Саме це почули мiльйони власникiв новiтнього сенсорного начиння у своiх сервiсних центрах, якi виявилися безсилими супроти безчасся. Працювало хiба старе добре механiчне приладдя, котре вiд плину часу не залежало – дарма, що пiсля купiвлi новоi технiки господарi збиралися винести його на смiтник. Тепер не винесуть. Тепер будуть берегти як зiницю ока, аж доки знову не налагодиться серiйне виробництво старомодних пралок, мiкрохвильовок, холодильникiв та електрочайникiв… Але й тут виринули черговi незручностi. Технологiчнi процеси на виробництвi також регламентувалися годинниковим часом – виробничi iнструкцii передбачали чiткi часовi норми для кожноi, навiть найдрiбнiшоi операцii, вiдступатися вiд котрих було не можна. Тож в одну мить зупинилися усi фабрики й заводи свiту – час паралiзував iх, нiби укус велетенського отруйного павука.
Та це були дрiбницi порiвняно з масовим колапсом, що спiткав транспортну мережу, де все трималося на часовому розкладi. У мiстах-мiльйонниках не запрацювали метрополiтени, наземний транспорт теж не змiг вийти на маршрути, мiжмiськi сполучення так само виявилися знерухомленими. Не вирушали i не прибували потяги (диспетчери зупинили iх у дорозi – аби не сталося зiткнення на залiзничному полотнi), не сiдали i не злiтали лiтаки – а тi нещаснi, яких свiт без часу застав у небi, кружляли над аеропортами, благаючи дозволу на посадку. Авiадиспетчери сивiли – як i де посадити одночасно стiльки лiтакiв? Шiсть пасажирських «Боiнгiв» упали i розбились – у них скiнчилося пальне просто в повiтрi. Ще кiлька чартерiв зiткнулися у небi i впали уламками на житловий масив (у диспетчера, який iх вiв, стався серцевий напад за хвилину до авiакатастрофи). Кожен опинився там, де його застав свiт без часу. Найближчi та найрiднiшi загубилися один для одного. Мобiльного зв’язку, Інтернету й повноцiнного телебачення досi не було – не можна було зiдзвонитися чи списатися у соцмережах, побачитися у скайпi. Суспiльство, котре перемiстилося у вiртуальний простiр i там проживало своi днi без вiдриву вiд комп’ютерних iгор та електронноi роботи, тепер просто не уявляло, що робити. Це що ж, тепер доведеться з усiма спiлкуватися особисто? Чи як там чинили нашi пращури у дрiмучому ХІХ столiттi? Писати листи красивим почерком iз вензелями й вiдправляти голубиною поштою? Люди були схожi на слiпих кошенят, викинутих жорстокими господарями на вулицю. Мiста бiлiли клаптями оголошень на кожному кроцi: шукали тих, хто не повернувся додому. Родичi пасажирiв, що зависли в небi, гуртом окупували аеропорти, вимагаючи повернути iм своiх – живими i неушкодженими. І це було чи не едине, чого нiхто пообiцяти iм не мiг. На свiтанку хтось невидимий i незбагненний вимкнув час для усього свiту.
Жодна краiна не виявилась до цього готовою. Усi вони були готовими до будь-яких стихiйних лих чи катаклiзмiв – повеней, пожеж, землетрусiв, танення льодовикiв, атомних вибухiв, нападу iншопланетян… Тiльки не до втрати годинникового часу. Це було занадто просто, аби про нього бодай хтось замислився, й занадто складно, щоби в одну мить передбачити усi можливi наслiдки. І тодi почався справжнiй хаос.
Крамницi враз спорожнiли, населення спускало своi заощадження на закупiвлю найнеобхiднiших речей – сiрники, сiль, питна вода, консерви тривалого зберiгання, елементарнi засоби гiгiени, лiхтарi та батарейки. Курси валют нiби показилися, умить пiдскочивши до критичноi позначки; вiдповiдно, на все миттево зреагували цiни. Та це тiльки пiдiгрiло купiвельний ажiотаж – люди живою рiкою ринули у торговельнi зали супермаркетiв, хапали з полиць уже все пiдряд, тягли додому, без огляду спустошуючи своi кредитки, – наприкiнцi свiту нiхто не рахуватиме боргiв. Банки масово блокували картки. Пiдприемства закривалися, люди сотнями, тисячами втрачали роботу. Крадiжки й пограбування стали звичною справою (полювали переважно на харчi, вириваючи у людей просто з рук пакунки iз логотипами продуктових супермаркетiв). Школярi й студенти не ходили до навчальних закладiв – а як ходити, якщо не знаеш, о котрiй годинi починаеться i закiнчуеться твiй час? Як ходити, коли не знаеш, чи прокинешся завтра? Якщо так просто з людського свiту забрався час, хтозна, що може зникнути далi? Повiтря? Вода? Земля? Чи… люди?
Фаталiсти казали: буде кiнець свiту. Час то лише початок, на черзi – здiйснення усiх бiблiйних пророцтв – нищiвнi пожежi, повенi, нашесть осатанiлоi сарани…
Оптимiсти сподiвалися: будемо жити вiчно. Якщо зупинилися рукотворнi годинники, то й бiологiчнi не зрушать з мiсця, не стане старостi, хвороб, кожен залишиться у тому вiцi, якого наразi досяг, такий собi iдеальний свiт…
Тi, що звикли називатися реалiстами, вiдкидали обидвi версii. Казали: це тимчасовий збiй, треба гуртуватися, шукати вихiд, продовжувати спроби конструювання нових годинникiв, усе мусить стати на своi мiсця, не може бути свiту без часу. Якось пережили календар майя i з цiею халепою упораемось!
Та нiхто не мiг пояснити, що насправдi вiдбуваеться. Кiнець свiту уперто не наставав, повеней та пожеж було не бiльше, нiж зазвичай, популяцiя сарани теж плодилася в мiру своiх природних можливостей, люди старiли, хворiли, помирали, як i ранiше… бiологiчнi годинники, вочевидь, зупинятись не збиралися. Все нiбито було, як завжди, просто нiхто не знав, котра година i скiльки хвилин. Знаходилися, звiсна рiч, i дзигармайстри, котрi й далi намагалися зробити бодай якусь подобу годинника – щиро вiрили, що саме iм судилося повернути людству його втрачений час, але… новостворенi годинники так i не запрацювали, нiби хтось силою утримував iхнi стрiлки на мiсцi. Електроннi теж не бажали рахувати час. Сонячнi показували, котра година, доки небокраем рухалося сонце (то тут, то там на будинках, а то й просто на асфальтi були нашкрябанi крейдянi циферблати – люди «конструювали» собi сонячнi годинники), та надходила осiнь – час похмурих дощових днiв, а ще були ночi – коли небо вщерть затягнуте брудно-сизим лахмiттям хмар, що й рятiвник-мiсяць не прозирае…
Насправдi час нiкуди не подiвся. Це було зрозумiло з того, як завше невiдворотно нiч вiдповзала до якогось лише iй вiдомого вимiру (аби перебути день), поступаючись мiсцем ледачому, напiвсонному свiтанку. З того, як ранок непомiтно, крапля за краплею, переливався у день, а опiсля до вiкон вкотре пiдступали волохатi сутiнки.
І звiсно, невблаганно наближалась осiнь.
Роздiл ІІІ
Осiнь
