скачать книгу бесплатно
…Богдан повiльно сунув вулицею – стомлений, голодний, злий. До роботи вiн сьогоднi знову не дiстався – транспорт так i не запустили, а йому було на iнший кiнець мiста, автiвки вiн не мав. Зателефонувати теж нiяк – мобiльний зв’язок досi не вiдновили. Треба вертати додому. Годi дивитися на переляканих людей довкола, на схарапуджене мiсто, просякнуте iхнiми страхами. Нi, додому. А раптом Мира повернулася?
Якщо вона вдома, вони разом приготують вечерю (точнiше, приготуе вiн – Мира його просто надихатиме), повечеряють, вiзьмуть Грубаса до себе на лiжко, залiзуть усi трое пiд теплий вовняний плед i будуть просто мрiяти. А мрiям не потрiбен час. Мрii живуть у безчассi. Не треба iм телевiзора з футболом та серiалами, не треба навiть повернення соцмереж iз iхнiм штучно вигаданим життям, не треба часу.
Тiльки вони трое – хлопець, дiвчина i кiт. Якби вона повернулася. Чого йому ранiше це на думку не спадало? Богдан пришвидшив крок. Здiйнявся колючий порив вiтру, хлопець зiщулився, пiдняв комiр куртки, роззирнувся. Ця самотнiсть така осiння…
А що, як годинниковий час зник не випадково?
…Маленьким хлопчиком вiн завше дивувався, як то влаштованi годинники, мiг довго розбирати i роздивлятися котрийсь iз них, дорослi навiть жартували – бути малому годинникарем. Його батько був годинникарем. А шестирiчний Богданко уявляв себе маленьким жителем великого складного механiзму, дозволяючи своiй уявi вiльно вести його за собою, – крокував колiщатками, видирався на великi шестерiнки, з нiг до голови вимащувався у мастилi… А потiм повертався у реальний свiт, i так йому хотiлося сконструювати власного годинника, такого хитромудрого та незвичайного, щоб усi просто очманiли. Вiн навiть потай малював годинники зсередини останнiх сторiнок своiх шкiльних зошитiв, один химернiший за iнший – у виглядi замкiв, колонiй чи й цiлих свiтiв, якi належали тiльки йому – своему володарю, своему годинникарю, котрий мiг, коли забажае, зупинити час i знову зрушити його з мертвоi точки вiдлiку. Бути маленьким усемогутнiм божеством – хiба не казка? Дарма, що дорослi сварили його за тi розмальовки – потай вони пишалися, що в малого е велика мрiя…
Годинникарем вiн не став. Якось загубилася ця дитяча мрiя у вирi нестримного дорослiшання, та й хто б то з доброi волi у наш час мрiяв би працювати годинникарем… Усi прагнуть вивчитися на економiстiв, менеджерiв, юристiв… перекладачiв – словом, працювати головою, а не руками. Нiчого не створювати, натомiсть мати все. Переливати з пустого в порожне. Десь так вiн мислив у хвилини найтяжчоi безнадii, коли його чарiвнi дитячi сни перетворилися на зловiснi дорослi кошмари, де вiн був уже не володарем, а безпорадною пiщинкою, що застрягла у жорнах велетенського годинникового механiзму, який перемелював час… А тепер – де вiн, той час? Де секунди, хвилини, години, днi, мiсяцi? Однiеi ночi усi показники плину часу дивним чином щезли з людського свiту. Як поспiшати на роботу? Призначати побачення? Планувати свiй день, урештi-решт?
Як рахувати час, прожитий без Мири?
Того дня вона не повернулася. Вiн пiднявся схiдцями до своеi найманоi квартири, двiчi провернув ключем у замковiй шпаринi, затамував подих, прислухаючись – ось-ось почуе тупiт босих нiг, якi щодуху бiжать до дверей, так Мира його зустрiчала.
Цього разу Богдана зустрiла суцiльна тиша. За дверима – невдоволений Грубас (знову його залишили на цiлий день самого), порожня кiмната, протяг з вiдчиненоi кватирки привидом шугнув до дверей, а так – нiкого. Богдан насипав котиськовi сухого корму, змiнив йому воду у горнятку, вiдчинив холодильник i взявся до готування вечерi.
Що ти хочеш на вечерю, Миро?
Знову вiн думае про Миру. Тiльки тепер вiдкiлясь узялася якась незрозумiла болюча злiсть на неi, нiби дiвчина була зобов’язана Богдановi щодень прокидатися поруч нього, накривати йому стiл до снiданку (хоч вiн i не снiдав зазвичай, пив саму лише каву), проводжати на роботу, зустрiчати вдома надвечiр. Нормальнi людськi бажання. А вона… Нi, ну а що? Дуже вiдповiдальний учинок – пiдiбрати з вулицi кота i лишити його на Богдана. А якби у них були спiльнi дiти? Теж зоставила б?
Осiнь краде тепло й ховае до своiх кишень
, а потiм роздае його щасливим закоханим,
залишаючи холод у серцях одиноких,
вона не даруе iм солодких подихiв
i смажить, мов шашлик, тi самотнi душi,
яким не дiсталось у цьому свiтi нiчого,
окрiм хмарного неба i мрiй за гратами,
хочеться iнколи говорити до осенi матами,
а виходить лиш пошепки, i то голос зникае
десь серед шереху листя i крикiв перелiтних птахiв,
восени так хочеться яскравих насичених снiв,
а отримуеш лише жахливi й незрозумiлi драми,
в котрих якщо ти, то не тебе кохають…
Дефiцит осенi в кровi лiкуеться та цигарками…
…Кинув готування тiеi вечерi, сiв бiля прочиненоi кватирки i викурив свою першу й останню цигарку – з ii забутих. Нiби на згадку про неi. Бо Мира курила iх, не рахуючи, – особливо коли нервувалася, могла викурити цiлу пачку за вечiр, хоч таке бувало й нечасто. Вiн постiйно просив ii кинути цю паскудну звичку – мовляв, iй же народжувати дiтей, а вона ще бiльше нервувалася i курила. Але йому подобалося, як пахне ii волосся пiсля цього – дощем, екзотичними фруктами i цигарками. Звiдки у ii волоссi завжди брався дощ? Хтозна. Можливо, вона постiйно носила його з собою, як невидиму шовкову стрiчку… А от фрукти – запросто, якось вона зробила перед сном маску для волосся iз бананiв, папаi та соку лимона, замiшавши усе те оливковою олiею; маска збилася на суцiльну кашу, i Богдан мусив пiвночi вичiсувати з Мириного волосся шматочки фруктiв, а вона плакала, смiялася i курила. То був один з iхнiх найкращих вечорiв разом.
От би назад у той вечiр! Це безчасся вкупi з порожнечею зводять його з розуму. Мира. Того ранку вона пiшла, бо вони посварилися через якусь дрiбничку. Але – посварилися уперше, досi нiхто нi на кого жодних прав не заявляв, обiцянок не давав i не отримував. Щоправда, перед тим як вона пiшла (i перед тим, як, власне, сваритися), Богдан пропонував iй зостатися в нього назавжди, або на скiльки сама захоче (вiн чомусь був певен, що це назавжди). Вирвалося якось пiсля сексу.
– Менi треба пройтися. Я скоро повернусь, – Мира мовчки пiдвелася, одягнулася i вийшла з дому. Вiн щось гукнув iй навздогiн, вона огризнулася, але Богдан не розчув слiв. Тiльки грюкнули дверi. Бiльше вiн ii не бачив. Точнiше, не поспiшав бачити, усе чекав, що сама повернеться, вона й ранiше час вiд часу зникала. Цього разу не повернулася. А потiм зник i годинниковий час. Саме тодi Богдан зрозумiв, що вона вже нiколи не переступить порiг його дому.
Вiн зробив помилку – схотiв прив’язати ii до себе назавжди. Мира не любила цього слова. Тож вона бiльше не прийде. Шукатиме собi iншi притулки, iнших чоловiкiв. А вiн навiть не знав достеменно, хто вона – де живе, де навчаеться чи працюе. Хто ii батьки? Яке в неi прiзвище? Чи мае вона минуле? Точнiше, майже не цiкавився, а Мира особливо й не розповiдала. Говорили переважно про нього та його роботу, його звички та уподобання, його мрii на майбутне, його все. І що тепер?
У нього е лише ii старий номер телефону. Вiн би iй подзвонив, точно подзвонив би, хай i знову почуе чужий непривiтний голос на тому кiнцi дроту, але ж телефони… не працюють. Саме тепер, коли вони потрiбнi не для дрiб’язкових розмов нi про що, а для найважливiших слiв.
Вiконною шибкою поповзли першi краплi дощу. Богдан вийшов на балкон, причинив за собою дверi. Проте швидко повернувся назад – зимно. А от Мира нiколи не мерзла, для неi не iснувало поганоi погоди. І колись вони любили довго гуляти мiстом, навiть пiд дощем. Було так незбагненно добре i трохи сумно, нiби передчувалося – усе це ненадовго, мине й не озирнеться. І минуло. Навiть дощ без Мири якийсь колючий i холодний, пiд ним бiльше не хочеться гуляти, забуваючи про час…
Одного разу пiд час такоi прогулянки Мира обмовилась Богдановi про фiльм-апокалiпсис, де людський свiт запався в безодню темних вiкiв через те, що одного дня люди прокинулися… без почуттiв. Уся любов свiту зникла за одну нiч, коханцi з подивом дивилися одне на одного, не в змозi зрозумiти, як опинилися в одному лiжку, батьки «забували» власних дiтей у школах та дитсадках, брат пiшов зi зброею на брата… Здаеться, вони з Мирою навiть дивилися цей фiльм наступного вечора, на диску, узяли в старезному кiнопрокатi на розi вулички. І головна героiня була дуже схожою на Миру. То, може, в тому фiльмi й криеться розгадка?
Богдан подумав про нього десь за два тижнi пiсля зникнення Мири. Тодi вiн ще на щось сподiвався, тож щодуху помчав у старий, дивом уцiлiлий кiнопрокат, аби вiдшукати той диск. Бо вони його точно повернули, обмiняли на «Останне кохання на Землi»[3 - «Останне кохання на Землi» (оригiнальна назва «Perfect Sense») – драматичний фiльм-апокалiпсис, знятий 2011 року англiйським режисером Девiдом МакКензi з Евою Грiн та Юеном МакГрегором у головних ролях. Стрiчка оповiдае iсторiю двох закоханих на тлi розгортання невiдомоi епiдемii, коли у рiзних краiнах, на всiх континентах у людей спочатку зникае нюх, потiм смак, далi слух, зiр i дотик – поволi людство втрачае усi п’ять своiх органiв чуттiв. Слоган фiльму: «Що залишиться, коли свiт позбудеться всiх вiдчуттiв?»] (Мира обожнювала фiльми про кiнець свiту). А попереднiй фiльм iз дiвчиною, схожою на неi… Богдан навiть назву його пригадуе: «Наприкiнцi свiту». На щастя, крихiтний кiнопрокат з пошарпаними стiнами було вiдчинено. Нiкому не потрiбнi вiдеодиски та касети, як i ранiше, акуратно розкладенi поличками. Богдан тодi перевiв подих i з ходу випалив лiтньому чоловiковi за прилавком назву фiльму.
– «Наприкiнцi свiту»? – статечно перепитав господар у старомодному брунатному костюмi та смугастiй краватцi-метелику – поважний знавець та поцiновувач кiномистецтва. – Даруйте, пане, але такого фiльму не iснуе, нiхто й нiколи не знiмав такий фiльм…
– Не може бути! – вигукнув тодiшнiй Богдан. – Я… ми з моею дiвчиною дивилися його, а потiм обмiняли на «Останне кохання на Землi»!
– Так, пригадую, як виписував вам «Останне кохання на Землi». Це був перший i единий фiльм, який ви взяли i, до речi, так i не повернули у мiй кiнопрокат.
– Я поверну, але чекайте… це що ж виходить, «Останне кохання на Землi» iснуе, а фiльм пiд назвою «Наприкiнцi свiту» – нi?
– Саме так, мiй пане, – вiдказав господар кiнопрокату.
Але Богдан так чiтко пам’ятае кожен кадр! Нiч перед свiтанком, коли з людського свiту зникли почуття, принесла не лише всезагальну байдужiсть, несприйняття й невпiзнавання, декому вона врятувала життя. Тим, чия любов зосталась нероздiленою. Ось на екранi хлопець, що видерся на перила мосту пiсля сварки з коханою дiвчиною. Вiн навiть не вагаеться – ще мить, i каменюкою полетить униз. Та раптом усе змiнюеться. Туман щезае з погляду хлопця, його обличчя бiльше не перекошене вiд болю. Вiн здивовано озираеться, легко зiстрибуе з поручнiв мосту i йде у справах.
Наступний кадр: дiвчина, котра так само вирiшила звести рахунки з життям через нещасливе кохання. Ось вона роздягаеться й опускаеться у ванну, наповнену теплою водою, бере до рук гостру бритву i збираеться перетяти собi вени. І тiеi митi, як хлопець здивовано зiстрибуе з перил, щось у свiдомостi цiеi дiвчини так само клацае, вона шоковано дивиться на лезо бритви, яке тримае за мiлiметр вiд свого зап’ястка, i вiдводить руку. Натомiсть вона спокiйно поголить ноги, зробить педикюр i, як завжди, «при парадi» вибереться з дому. Дорогою побачить того хлопця з мосту, на мить вони навiть зустрiнуться поглядами, але бiль уже не гризтиме iхнi серця, хоч якусь годину тому вони ледь не вкоротили собi вiку одне через одного. Скiльки ж мук вони завдали й зазнали у тiй, iншiй реальностi, де ще жили кохання, ненависть, ревнощi та страх бути покинутим? А тепер навiть не впiзнають одне одного.
«Розкiшнi нiжки!» – усе, що зараз подумае про неi хлопець (коротка спiдничка й туфлi на високих пiдборах зробили свою справу).
«Шикарний торс!» – едина нова думка дiвчини, адже чорна футболка, наче друга шкiра, туго облягае рельефнi м’язи незнайомця…
У наступному кадрi цi двое вже будуть у лiжку, та еднатиме iх лише тiлесний потяг, про жоднi почуття бiльше не йтиметься в переiнакшеному людському свiтi. Люди стануть секс-гурманами, хороший секс буде прирiвнюватися до вишуканоi вечерi вiд шеф-кухаря найкращого ресторану. Такий секс приносить естетичну й чуттеву насолоду, але кому спаде на думку вiд цього шаленiти: стрибнути з мосту чи перетяти собi вени? Нiкому. То ж тiльки iжа. Це ж тiльки тiло.
Щоправда, той хлопець чимось схожий на Богдана (якби Богдан пiшов у спортивний зал i трохи пiдкачався), а дiвчина справдi вiддалiк нагадуе Миру – хiба що Мира не носила таких височенних пiдборiв, та й загалом видавалась меншою на зрiст, анiж та, «кiношна», дiвчина… А в усьому iншому – просто викапанi копii героiв фiльму. Що, як i вони з Мирою бачили одне одного у мiстi без часу мiльйон разiв, просто не впiзнали, не зауважили, бо нова реальнiсть цiлком спотворила iхне свiтосприйняття?
Здаеться, дощ уже скiнчився. Хоч яка рiзниця? Богдан знову визирнув у вiкно, зупинив погляд на закоханiй парi, що в примарному свiтлi лiхтарiв крокувала нiчною алейкою, мiцно тримаючись за руки, ковзнув очима по iхнiх обручках, котрi тьмяно зблиснули у напiвтемрявi…
…Як? – промайнула зла непрохана думка. – Як ви так можете? Як вам вдалося?
У нього жодного разу в життi не дiйшло до шлюбу, стосунки танули в його руках, стiкали водою мiж пальцiв, вiн умiв зводити iх нанiвець.
– Тобi просто не потрiбна жiнка! – кричала пiд час останнього з’ясування стосункiв котрась iз його дiвчат. – Ти не створений вiддавати!.. Ти – порожнiй…
Мира так не казала. Вона просто мовчки пiшла, коли зрозумiла, що вiн порожнiй.
Роздiл ІV
Кохати i кохатися
…Так солодко кохати у шiстнадцять, так легко зiзнаватися у почуттях, удвiчi палкiше вгамовувати свою спрагу поцiлунками, вiдпускати крила однi на двох. Дарувати нездiйсненнi обiцянки, у думках вiддавати життя одне за одного, мучити i мучитись надуманими образами й нестерпними ревнощами, доводити до вiдчаю скаргами та звинуваченнями i вiддаватись до останньоi краплини у примиреннях. Так солодко лiтати вдвох, вiдчувати себе небожителями, не думати про час, вiдвойовуючи у нього кожну мить, щоб довше побути разом. А потiм твоя половинка кудись зникае, забравши твiй розум, твiй спокiй i твоi крила, а ти залишаешся наодинцi з вашими спiльними спогадами, такий земний, самотнiй i спустошений.
…Так легко кохати у дев’ятнадцять, коли ти вiльний, без особливих планiв на майбутне i без зобов’язань. Просто бути поруч, без обiцянок та умовностей. Насолоджуватись одне одним без почуття провини. Так само легко вiдпускати i з головою пiрнати у новi стосунки, в яких закохуватись по-новому. Без зайвих думок дарувати одне одному щастя, отримуючи бiльше, нiж вкладаеш. Витрачати час на когось без жалю, адже цей хтось даруе свiй час тобi у вiдповiдь. Не зважати на час узагалi, бо ж будуть iншi коханцi, i для них вiн теж знайдеться.
…Так боляче кохати на межi близько тридцяти, так важко миритися з ii звичками, ii iстериками з плачем та биттям посуду. Так складно дiзнаватись, що у неi на душi. Пече вогнем у скронях ii минуле. Подумаеш, скiльки рук обiймало ii плечi, скiльки вуст торкалось шкiри, скiльки пальцiв пестило волосся, – i вiшаеш собi петлю на шию. Так довго будувати наново мости й фундаменти, щоб стосунки ставали мiцнiшими, не розвалилися пiсля черговоi сварки. І жити тiльки майбутнiм, твого, ii, ваших дiтей. Рахувати кожну годину, день i рiк, прожитi разом. Пам’ятати усi важливi дати, усi рiчницi й забути у часi про себе взагалi.
…А чи iснуе кохання в сорок, п’ятдесят, вiсiмдесят i перед смертю? Чи може хтось на останньому подиху сказати, що закоханий? Який термiн придатностi у кохання, скiльки часу потрiбно, щоб воно згасло чи розгорiлось наново? Час – безликий, як i кохання. І тiльки ми можемо дати iм обом своi обличчя.
По життю Богдана встигло потоптатися чимало дiвчат, як по новенькому пухнастому килимку бiля дверей. Хтось витер тут старi черевики, вимазанi у болотi, хтось обережно роззувся, хтось залишив чорну мереживну панчоху чи загубив набiйку вiд нових рожевих босонiжок. Але килимок щоразу доводилось усе ретельнiше витрiпувати, все бiльше бруду застрягало в ньому, та й мiль проiдала час вiд часу, тож вiн був поцяткований барвистими латочками, кожна з яких мала свiй час i свое iм’я… Із кожною з тих особливих дiвчат у нього, здавалося, було й кохання, найчастiше – нероздiлене. Та щоразу – iнше.
У шiсть рокiв вiн був у захватi вiд войовничоi Руслани, яка водилася лише з хулiганами та розбишаками i звертала увагу на неповороткого повненького хлопчика у штанях на пiдтяжках лише для того, щоб зробити йому чергову капость. А вiн млiв вiд ii уваги, це ж бо була увага! Хiба не про нього вона думала весь день, коли запропонувала iншим хлопцям вилити в його портфель пакет кефiру? Хiба не йому вона вiддавала найдорогоцiннiшi хвилi свого часу, даруючи дзвiнкий смiх та веселi посмiшки? Дарма, що глузуючи. Хiба не його iм’я найчастiше вимовляли ii губи, рожевi та пахучi, як солодка карамелька? Дарма, що поруч з iм’ям були лише знущальнi прiзвиська замiсть добрих слiв…
Перше кохання й запам’яталося таким – на межi всепоглинаючого щастя i приниження, але навiть приниження приносило йому задоволення, бо йшло вiд неi – його золотоволосого iдола. Але минуло кiлька рокiв, Руслана раптом розповнiла i з прегарноi розбiйницi перетворилася на невдоволене порося, втративши усю свою войовничiсть та принаднiсть. І в Богдана, який звик кохати очима, вже у шостому класi з’явився новий об’ект обожнювання – Людмила Володимирiвна.
Вчительцi англiйськоi мови було не бiльше двадцяти п’яти, i вона не мала звички ховати свою молодiсть i красу. Розпущене блискуче волосся до лопаток, вузенькi короткi сукенки, що вiдкривали стрункi рiвнi нiжки, якi дзвiнко вистукували тоненькими пiдборами по шкiльних коридорах. А ще вiд неi так приемно пахло – весною, квiтами, цiлим ароматним полем пахучих троянд. Тож, окрiм Богдана, в Людочку – так ii називали у педагогiчному колективi – було закохано ще з пiвшколи.
Але хлопець не поспiшав робити дурних учинкiв – на кшталт розмальовування дошки зiзнаннями в коханнi, дарування квiтiв, вирваних зi шкiльноi клумби, чи несмiливого пiдсовування шоколадок, куплених за грошi для обiду. Бо на всi цi знаки уваги вчителька реагувала однаково – дякувала, голубила по головi зашарiлого прихильника i просила бiльше такого не робити. Солодощi вона просто розгортала в класi та пригощала ними всiх охочих учнiв. Тож Богдан зрозумiв – для того, аби привернути увагу красунi, потрiбно вигадати щось бiльше, нiж отi наiвнi подаруночки, та що там – навiть бiльше, нiж iдеально визубрене домашне завдання чи додатково вивчений вiрш. Йому потрiбен був Учинок. Учинок Справжнього Чоловiка, який би одразу ж видiлив його серед iнших, зробивши вищим на голову. І, можливо, тодi вона не просто проведе своiми тоненькими пальчиками по його волоссю, а навiть поцiлуе в щiчку. На цих думках хлопець густо червонiв i бiг до iдальнi.
Звичка заiдати сильнi емоцii завжди була кращим рятiвником у будь-якiй ситуацii. І от, пiд час поглинання п’ятоi поспiль булочки з какао, йому в головi склався генiальний план, який вiн зiбрався здiйснити того ж дня.
На уроцi англiйськоi Богдан, як завжди, бадьоро розповiв бiля дошки завчений напам’ять текст, але за свою парту повертатися не поспiшав. Натомiсть вiдсунув бузкову фiранку, що майорiла над прочиненим вiкном, видерся на широке пiдвiконня i оголосив:
– Людмило Володимирiвно! Я вас люблю! Але не так, як всi, а набагато бiльше! І я готовий довести своi слова – зараз я стрибну вниз iз цього вiкна! Заради вас, я… – але чи то сьогоднi в нього видався невдячний день, чи зорi склалися йому iнакше, та завершити свою заздалегiдь приготовану промову хлопцевi не вдалося.
Богдан незграбно зачепив повненькою литкою вазон iз драценою, якою так пишалася вчителька, коли ж той почав хилитися за вiкно, з переляку потягнувся за ним. Напевне, п’ята булочка таки була зайвою, бо хлопець не втримався, безпорадно ухопився за бузкову фiранку, i вже в нiй (як римський iмператор у тозi) полетiв на вулицю вслiд за нещасним вазоном. Замiсть красивого стрибка герой здiйснив ганебне падiння пiд iстеричнi крики Людочки й смiх однокласникiв, i таке ж непоказне приземлення на купу гнилого листя, що його нагрiб двiрник просто пiд вiкнами кабiнету англiйськоi мови. Добре, що то був лише другий поверх. Згодом Богдановi довелося пережити «енну» кiлькiсть виховних розмов з класною керiвничкою, шкiльним психологом, батьками, прохання «бiльше так не робити» вiд Людмили Володимирiвни й огидне прiзвисько Смiтюх (бо ж приземлився на купу смiття). А ще, кульгаючи додому за два тижнi пiсля «позору», вiн побачив, як кохана вчителька англiйськоi сiдае в автомобiль до лисого м’язистого дядька, щось мило щебечучи йому на вухо.
На цьому Богданове кохання себе вичерпало. Вiн зрозумiв, що бiльше нiколи не захоче бути дурнем через власнi почуття.
Минав час. За останнi роки у школi Богдан помiтно витягнувся, схуд, став бiльше часу проводити з хлопцями на шкiльному футбольному майданчику. Отримав нарештi пошану, друзiв, розваги – словом, усе те, про що мрiе кожен пiдлiток. Та хлопець увесь час вiдчував якусь порожнечу всерединi – нiби й весело йому було, i кожного вечора засинав швидко, стомлений пiсля насиченого дня, та й прокидався з гарним настроем, готовий до пригод i нових звершень, але чогось не вистачало. І коли в другiй чвертi одинадцятого класу до них перевели Інну – вiн зрозумiв, що знову пропав.
Інна була мрiею поета – музою, як називав ii пiдстаркуватий учитель зарубiжноi лiтератури Борис Йосипович, прицмокуючи тонкими губами. Вона була легка, повiтряна i нiжна, наче й не ходила, а лiтала над пiдлогою. Завжди в романтичних свiтлих сукенках – утiлення iстинноi жiночностi. Глибокi синi очi, довжелезна русява коса. І усмiшка – трохи зачудована, але така лагiдна й ваблива. Інна любила лiтературу, тож Богдан почав читати, поспiхом ковтаючи класичну поезiю i прозу, щоб iй було цiкаво з ним. Але коли хлопець уже з легкiстю цитував Бальзака та Бодлера, Інна раптом вiдповiла на залицяння Івана з паралельного класу. В Івана була погана репутацiя, довге волосся, гiтара та низький голос – вiд цигарок, що вiн курив з компанiею таких самих неформалiв ледь не кожноi перерви бiля гаражiв за школою. Іван заграв для Інни щось iз «Металiки» i з шиком закурив, сидячи на пiдвiконнi чоловiчого туалету, – з того дня дiвчина увесь вiльний час проводила з ним, а Богдановi на згадку зостався лише чималий список книг у читацькому квитку та купа визубрених фраз великих поетiв.
Виглядало на те, нiби Богдан нiколи не боровся за свою любов. Хоч йому здавалося – вiн i так робив для дiвчат чимало. Терпiв насмiшки Руслани, лiтав з вiкна для Людочки, вивчив безлiч вiршiв для Інни… Але дiвчата або не звертали на нього уваги, або ж дiставалися iншим. Уже в унiверситетi Богдан почав порiвнювати себе з ровесниками, шукаючи в собi видимi й невидимi вади. Шукаючи причини того, що обранцем його симпатii ставав хтось iнший. Вiн наслухався рiзних iсторiй вiд хлопцiв, що вже в’янули вуха i м’якшав мозок, але жiночоi логiки так i не збагнув.
…Примiром, розповiдав за пивом однокурсник Славко, як можна зрозумiти дiвку, яка два роки поiдом iла мозок бiдному хлопцевi: хочу серйознi стосунки, родину, дiтей, спiльне майбутне, а коли вiн надумав призупинити стосунки, щоб подумати над iхнiм спiльним майбутнiм, – не розiйтись, наголошував! – кинулась в обiйми iншого. А бiдака з нормального позитивного хлопця перетворився на безвiльну ганчiрку, яка кожного дня дзвонила дiвчинi, просила вибачення, клялася у коханнi, серйозних стосунках, родинi, дiтях i щасливому майбутньому. А та «коза» уже нiчого не хотiла – вона мала iншого. Де тут зрозумiеш?
…Чи от, казав майже-випускник Микола, жили собi двое разом добрих п’ять рокiв, любилися, кохалися, а вона одного прекрасного дня заявляе, що, бачте, почуття минули, i вона в коханому бачить лише друга, а не чоловiка, i взагалi, не готова вона до сiм’i та серйозних стосункiв i не знае, чи взагалi коли-небудь буде готовою. А за тиждень у соцмережах з’являються фотографii – ii з новим «кавалером» – щасливi, щойно з подорожi в гори повернулися. І це та, яка на кожну пропозицiю виiхати за мiсто торочила, що не любить подорожувати i взагалi краще вдома посидить. Не зрозумiеш!
…Або ж, уяви, познайомилися з нею в компанii спiльних друзiв, – нервово затягуючись «стрiляною» цигаркою, дiлився досвiдом Ростик iз сусiдньоi кiмнати в гуртожитку. Взагалi-то висока фарбована чорнявка Ельза «призначалась» його друговi Денису, але Ростик знав своi сильнi сторони, i вже за якусь годину Денис знiчено iшов збоку, а новостворена парочка мило щебетала вдвох. Стосунки цi затяглися практично на рiк, аж ось одного весняного дня Еля написала хлопцевi просто у соцiальнiй мережi, що бiльше нiчого до нього не вiдчувае, позаяк вiн для неi надто… сентиментальний.
Ох i розлютився тодi Ростик! То, виходить, дiвчинi не потрiбно робити комплiментiв, виходить, не варто купувати iй м’якi iграшки, квiти i солодощi, влаштовувати романтичнi побачення, це все занадто? Потрiбно стати брутальним хулiганом, який поблажливо називатиме ii «мала», грубо лапатиме за груди в присутностi своiх друзiв i нiколи не зателефонуе першим? Гаразд, Ростик прийме i такi правила! Вiн бiльше не буде гарним хлопцем, гарний хлопець потрiбен хiба власнiй матерi, а дiвки хочуть поганого, отже, вiн стане поганим…
Наслухавшись такого, Богдан уже не знав, чого очiкувати вiд стосункiв iз дiвчатами-однолiтками та як належить поводитися з ними (а детальних iнструкцiй до них не додавалося), тож на третьому курсi в його життi з’явилася Ольга. Їй було тридцять рокiв, за плечима – невдале замiжжя й семирiчний син. Жiнка працювала в буфетi й сама була схожою на круглу булочку з корицею – принаймнi саме корицею найчастiше пахло у студентському буфетi. Ользi дуже не вистачало чоловiчоi уваги, тож Богдан став ii справжнiм спасiнням. Вона робила для нього все – влаштовувала романтичнi вечерi та оригiнальнi побачення, робила масажi i нiколи не ревнувала. Хлопець трохи розiмлiв вiд такоi уваги i здався на милiсть жiночцi, яка швидко навчила його фiзичних премудростей науки пiд ковдрою. Та вiн вiддавав iй себе не з любовi, просто так. Богдан не хотiв бути невдячним, тим бiльше, вона ж для нього стiльки робила… А через пiвроку, несподiвано для себе, погодився переiхати до Ольги. І отут йому довелося познайомитися ближче з ii сином Назарчиком.
А в опецькуватого малого, що тiльки-но перейшов у другий клас, виявилась власна думка щодо маминого «друга». Новий татко йому не те щоб не сподобався, просто хлопчина не бажав нi з ким дiлити маму, адже досi вона переймалася лише його потребами i побажаннями (що приготувати на вечерю любому Назарчику, куди Назарчик хоче сходити цiеi недiлi – дивитися на мавпочок у зоопарку чи кататися на атракцiонах i т. д.). Коли ж приходив Богдан, малого вже не питали про його бажання, а поспiхом збирали й вiдправляли до баби з дiдом у передмiстя… Тож уже наступного тижня хлопчисько потай пiшов на Богдана неоголошеною вiйною. Перший крок на стежинi цiеi вiйни йому (сам того не сподiваючись) допомiг зробити iхнiй бiлий кiт Снiжок. Тому що саме на Снiжка вказав Назарко, коли Богдан наступного ранку виявив своi кросiвки пiдозрiло мокрими i ядуче смердючими – тхнуло вiд них майже так само, як зi Снiжкового туалетного лоточка, якщо там не поприбирати днiв зо два…
Того ж таки дня Снiжка було ганебно етаповано до баби з дiдом. Богдановi не шкода було нових кросiвок, зате йому ще довго стояв перед очима розпачливий погляд хвостатого улюбленця сiм’i – коли тварини не мають за собою провини, це теж дуже помiтно. Вiн розумiв, що у кросiвки йому «сходив» Назарко власною персоною, котом же вiн легко пожертвував (авжеж, дiти бувають жорстокими), проте з Ольгою цим подiлитися не мiг. Вона обожнювала сина й усе мрiяла про той день, коли вони з Богданом по-справжньому затоваришують…
– Назарко такий милий, правда? – перепитувала за кожноi нагоди i без неi. Тож на день народження милому Назарковi вiн подарував справжнього футбольного м’яча i… того ж дня отримав подарунком просто помiж нiг (о, малий таки забив гол!), коли ж Богдан нарештi змiг абияк розiгнутися й очi йому вже не так сльозилися вiд нестерпного болю, вiн наштовхнувся на найбiльш невинний погляд у свiтi та знiчено-чемненьке: «Вибач, старий, усе ж нормально, правда?…»
– Так, Назарко дуже милий, – крiзь зуби процiдив надвечiр Ользi, коли вони дiлилися враженнями вiд прожитого дня. – Але в футбол вiн бiльше не гратиме.
Та справжне пекло почалося згодом. Назарчику нi з того нi з сього раптом почали снитися жахiття. А вiдбувалося це так – щойно Богдан з Ольгою зачинялися в подружнiй спальнi, малий вичiкував хвилини зо три i починав несамовито верещати. Напiвроздягнена Ольга зривалася з лiжка i мчала в синову кiмнату. За пiвгодини поверталась звiдти, несучи на руках заплаканого, переляканого й зовсiм не тендiтного, як на свiй вiк, Назарчика (i де тiльки в неi сили бралися?), та казала, що цiеi ночi дитина спатиме з ними, бо iй наснилися поганi сни. Такi ночi повторювалися спочатку кiлька разiв на тиждень, а потiм i мало не щодня – Назарчик уже навiть не просився iм до лiжка, просто приходив i влягався помiж ними, таким чином нiби роздiляючи маму i чужого дядька на два свiти, та ще й уночi примудрявся виштовхати Богдана на сам краечок, а потiм метким ударом правоi п’ятки вiдправляв його у вiльний полiт на пiдлогу.
Кiлька тижнiв без сексу та синцi по всьому тiлу вiд щонiчних падiнь змусили Богдана замислитись про власне майбутне у цьому домi. Назарко його виживав – як терпляче i наполегливо випроваджують нечисту силу, як труять шкiдникiв, як позбуваються хвороби. Та й Ольга була не слiпа, вона бачила, як кривиться син, коли до кiмнати заходить Богдан, i як нещиро вiн посмiхаеться, коли той сiдае з ними за стiл. Жiнка довго думала i зрештою покликала Богдана на кухню для вiдвертоi розмови.
– Ти знаеш, як я люблю Назарчика, – почала вона, чомусь нiяковiючи i ховаючи погляд. – Тi його сни не просто так почалися. Вiн бачить кошмари, бо не може жити пiд одним дахом з тобою. Отже, i я не можу. Пробач, Богдане…
Ось так, навiть без кохання, кохання знову повернулося до Богдана своею не найкращою частиною – i пахло вiд неi, як вiд зiпсованих сечею кросiвок, хоч i болiло трохи менше, нiж тодi, коли йому м’ячем поцiлили мiж нiг. Богдан стояв як обпльований – найперше вiд того, що Ольга повiрила малому, який на кожному кроцi манiпулював нею. Не снилися йому жахiття. Вiн сам був жахiттям.
Не сказавши iй жодного слова, хлопець зiбрав речi i пiшов. Вiн програв. Йому не вперше. Утiм, програвати другокласнику – хай i такому розбещеному й винахiдливому, як Назарко, було ще бiльш ганебно, анiж патлатому неформаловi Івану, що колись вкрав у нього Інну, чи лисому м’язистому дядьковi на iномарцi, за якого згодом вийшла замiж Людмила Володимирiвна.
Пiсля Ольги Богдан зрозумiв, що бiльше не хоче гратись у дорослу любов, та й батьком йому ставати поки що зарано, i просто замкнувся у собi. Якось навiть пiймав себе на тому, що лякаеться, коли в нього просто хтось запитуе, як справи. Тим не менш, кiлька наступних рокiв минули без стосункiв, час вiд часу перериваючись на випадковий секс iз випадковими дiвчатами. Богдан закiнчив унiверситет, влаштувався на роботу, винайняв собi житло… аж раптом у його життя вкотре увiйшла Вона. Точнiше, увiйшла вона до лiкарняноi палати, куди вiн потрапив на два тижнi iз запаленням легенiв i щиро кляв себе за те, що за звичкою злегковажив теплим шаликом напередоднi новорiчних свят. Та всi його думки враз порозлiталися врiзнобiч, щойно до палати чинно запливла процесiя студентiв-медикiв-практикантiв на чолi з професором-отоларингологом.
Очима Богдан байдуже ковзнув по натовпу непроханих гостей i вже готовий був демонстративно вiдвернутися до стiни (бо ще чого – знайшли собi пiддослiдного кролика!), аж раптом зустрiвся поглядом iз нею. Вона була невеличкого зросту, мала тоненьку талiю, що разюче контрастувала з пишними грудьми (третiй розмiр щонайменше! – цього навiть просторий бiлий халат, накинутий поверх светрика i джинсiв, не змiг приховати), бiляве волосся до плечей та осяйнi карi очi, в котрих Богдан принагiдно i втонув. Бiльше нiкого вiн не бачив i не чув. І мабуть, той його зачудований погляд якось вiдгукнувся в нiй, бо дiвчина зумисне затрималася бiля дверей i, вже коли всi вийшли, прошепотiла до Богдана:
– Мене звуть Алiса. Я ще зайду.
Чекати ii вiдвiдин довелося цiлих два днi. Богдана вже мали виписувати, та вiн натужно кашляв i хрипiв, щоб якомога довше залишатися в лiкарнi. Бо як iнакше вiн зустрiнеться з Алiсою? І от, коли вже iмiтувати недугу було несила, вiн побачив ii з вiкна. Дiвчина теж помiтила його i привiтно змахнула рукою. З того дня вони не розлучалися, разом зустрiли Новий рiк у колi ii друзiв, а на Рiздво вiн уже знайомився з ii батьками.
Вдома ii кликали «принцесою» – ще б пак, едина i безмежно кохана дитина, красуня i вiдмiнниця, а ще – незаймана (як i належить, бо з порядноi родини). Такоi дiвчини у Богдана досi не було. Вiн i незчувся, як справа дiйшла до одруження. Причина виявилася банальною – ота ii незайманiсть, котрою Алiса неймовiрно пишалася, наголошуючи, що вiддасться лише коханому чоловiковi i то тiльки пiсля весiлля.
На той час Богдановi так уже хотiлося того сексу з нею, що вiн, як пiдстрелений, помчав у РАГС подавати заяву на одруження. Дарма що його батьковi Алiса з першого погляду не сподобалася. Дарма що вiн сам не надто подобався ii родичам. Дарма що жити молодятам довелося б у неi вдома або ж у Богдановiй найманiй квартирцi, чого не хотiла нi призвичаена до всього найкращого Алiса, нi вся ii з нiг до голови iнтелiгентна родина. Тож свiтило Богдановi бути приймаком. Чи не завелика цiна за нiч iз незайманою? Хоч незайманою вона була лише фiзично, насправдi геть усе знала про секс, нiчого не соромилася i дражнила Богдана щодня з умiнням та звабливiстю досвiдченоi шльондри.
«Незайманiсть – це стан душi», – сказав йому батько пiсля ресторанноi вечерi з Алiсою, коли вона потай пiд столом спустила з нiжки туфельку й узялася пестити нiжними пальчиками причинне мiсце Богдана – i думала, що цього нiхто не бачить.
З того дня батьковi слова не йшли йому з голови. Що буде пiсля весiлля з Алiсою, точнiше, пiсля фееричноi шлюбноi ночi? Життя у приймах? Що таке життя у приймах, вiн добре пам’ятав ще з часiв Ольги та Назарчика. Шалене кохання до скону? Тепер вiн уже не знав, чи кохае Алiсу, та й не казав iй жодного разу, що любить (щоразу, як йому до горла пiдступалися слова кохання, Богдану видавалося, що зараз десь поряд вiзьметься шкiльне вiкно з бузковою фiранкою та клятою драценою i вiн вилетить з того вiкна, заледве комусь скаже: «Я тебе кохаю»). На диво, Алiса не вимагала жодних зiзнань у почуттях, вона вдовольнилася простим «виходь за мене». А тепер тi батьковi слова… Попри все батько пообiцяв, що на весiлля синове прийде, й обiцянку свою дотримав.
Не прийшов Богдан. Цiлу нiч йому снилися жахiття – вiн конав у зашморгу, мотузка хижим звiром вгризалася в горлянку, йому не вистачало повiтря – ось-ось i… вiн прокинувся. Чи не прокинувся?
…Сьома тридцять. Алiса саме вибралася з лiжка, вона приймае ванну i думае про найщасливiший день у своему життi.
…Рiвно восьма. Вона зручно вмощуеться перед дзеркалом у приемному чеканнi – на цю годину в неi призначена зачiска i макiяж.
…Чверть на десяту. Алiса вже готова iхати до РАГСу – вона справжня красуня у бiлоснiжнiй сукнi та фатi з довжелезним шлейфом, i вона ще не здогадуеться, що Богдан не прийде.
…Нарештi десята. РАГС. Пiдходить iхня черга. Алiса знервовано телефонуе Богдановi, вона впевнена – щось сталося, тiльки б щось сталося, бо ж не може бути такого, щоб вiн просто не прийшов…
…Десята тридцять. Все зрозумiло. Вiн не прийде. Вiн мерзотник i остання сволота. Алiса губить весiльний (дизайнерський) букет, який збиралася картинно кидати подружкам за звичаем, перейнятим з американських фiльмiв, i повiльно прямуе до виходу. Шлейф волочиться за нею. Гостi покiрно розступаються, пропускаючи дiвчину у весiльному вбраннi. А потiм усi погляди спрямовуються на його батька.
Вiн, як i обiцяв, прийшов. Вiн стоiть у своему единому пристойному костюмi посеред натовпу людей, нiяково стискае у спiтнiлих долонях носову хустинку – такий чесний i такий жалюгiдний водночас – i каже, що йому дуже шкода, вiн правда не знае, де Богдан, а ще вiн каже, що поверне iм усi грошi, витраченi на весiлля.
Богдан сидить у своiй найманiй квартирцi в самих лише трусах, сидить на лiжку, опустивши голову на руки, i не розумiе, навiщо вiн так зробив. Вiн нiби бачить усе, що вiдбуваеться у РАГСi, йому до болю шкода батька, шкода Алiсу, яка ридае в салонi таткового «джипу» (такiй дiвчинi не можна виставляти себе на посмiх), шкода себе – тому що вiн такий.
За якийсь тиждень вiн зателефонуе батьковi i скаже, що так вийшло, спробуе дiбрати якихось непотрiбних слiв, повiдомить, що вiн уже говорив з Алiсою – усе нормально, вони вирiшили, що саме Богдан особисто мае вiдшкодувати тi витрати на весiлля, котре не вiдбулося. Але батько, якусь хвилину помовчавши, заперечить.
– Нi, – скаже вiн. – То я маю вiдшкодувати iм витрати. То моя провина. Бо це я виховав тебе таким, – i повiсить слухавку.
Бiльше вони не бачилися i не говорили. Батько все сплатив. Частинами, щоправда, бо де ж вiн мiг узяти грошi, щоб сплатити все одразу. А щойно було зроблено останнiй внесок, тихо вiдiйшов – нiби то було найважливiше, що слiд було завершити в життi. Його знайшли повiшеним у мансардi.
Богдан стоiть пiд дощем пiд час батькового похорону (точнiше, пiд час закопування батька в землю – самогубцiв ховають без церковноi вiдправи), стоiть, тримаючи в однiй руцi парасолю, а iншою обiймае за плечi почорнiлу з горя тiтку (батькову сестру) i думае, що ось так, ось так усе закiнчуеться, навiть не розпочавшись. Тепер вiн зовсiм сам. Не рахуючи тiтки, звiсно, але в тiтки е власнi дiти (вони понуро стоять поруч – трое ii красенiв-синiв – ще ранiше за Богдана зосталися без батька), i цi хлопцi вже точно не вчинять з матiр’ю, як Богдан учинив зi своiми. Єдиний син, едина надiя.
До бiса все.
Роздiл V
Бранцi годинникiв
– У людей е чудова особливiсть – пристосовуватись. Ми можемо пережити все! Єдине, що нам не пiдвладно, – це наша власна смерть, лише тодi ми неспроможнi щось змiнити. А от смерть близьких ми цiлком можемо пережити. У нас немае нiчого спiльного з лебiдками, якi, втрачаючи коханих, кидаються грудьми на скелi! Ми продовжуемо жити…
