скачать книгу бесплатно
Богдан здригнувся. Цi слова, що iх вигукував просто посеред вулицi якийсь неохайний бородань, були нiби про нього. Люди довкола теж зупинились, нашорошились. За мить кiлька молодикiв накинулися на промовця, звалили його на брукiвку й узялися мiсити ногами. Богдан квапливо пiдняв комiр куртки i рушив далi. Авжеж, вiн звик, пристосувався. Вiдсутнiсть годинникового часу стала черговою реальнiстю, до якоi лише потрiбно як слiд пристосуватися та звикнути. І всi звикали. Потроху пiшов на спад продуктово-свiчково-сiрниковий ажiотаж, налагодилося виробництво товарiв першого вжитку, бiржа теж утихомирилася. Мiсто продовжувало дихати i розмовляти.
І життя довкола тривало. Якщо вдавати, що нiчого не сталося, можна було спокiйно прокинутися вiд сонячних променiв, випити звичну фiлiжанку мiцноi кави, що прожене залишки сну, одягнутись i пiти на роботу (у кого ще залишалася робота). Коли виходиш на вулицю, опиняешся серед людей, бiльшiсть котрих так само, як i ти, вдають, що нiчого не змiнилося. Тi самi обличчя довкола, тi самi посмiшки й плiтки про фарбовану бiлявку з сусiдньоi кав’ярнi, яка кожного вечора повертаеться додому на новiй машинi з новим «кавалером». Та сама перерва на обiд, принесений з дому i дбайливо розкладений по лоточках, або ж вiдвiдини ресторанчику швидкого харчування навпроти, якщо вдома немае кому дбайливо пакувати обiд у лоточки i нагадувати коханню есемесками, щоб кохання не забуло його розiгрiти у механiчний мiкрохвильовцi. Та сама втома пiсля робочого дня i такий самий нездоровий сон. Усе те саме, тiльки без часу, без батька, без Мири, нiби у вакуумi – без запахiв, без звукiв, без жодних вiдчуттiв.
Просто живи i не думай нi про що.
…Скло ii дiстаеш i б’еш на шматки,
роздаеш перехожим на вулицi, як справжне спасiння,
позбуваешся болю, закриваеш… уже не крихкий
твiй годинник внутрiшнiй ховаеться в тiнi,
й посмiхаються стрiлки, наче iм бiльше не йти,
наче хтось iм шепоче: «Стiйте, ви вiльнi…»
Хтось полагодив струни – вже грае вона,
лиш мелодiя iнша – тобi чужа й невiдома.
Їi танець складеться зi свiтла, не з битого скла,
очi граються з зорями й сонцем… не знають утоми,
тонка лiнiя, що вас роками вела,
стала каменем, криком – у тобi червоним…
Скло свое дiстаеш i б’еш на шматки
та закопуеш глибоко в землю, як справжне спасiння,
почуття присипаеш травою, щоб наступний чужий
не кричав так поспiшно: «Нарештi я вiльний!»
Коли осiнню знову захочеш у свiт цей прийти,
пам’ятай, що скло у землi не пускае корiння…
Богдан уже звик до вiршованих строф, якими Мира iнодi озивалася до нього. От i цього разу спокiйно вислухав ii та попрошкував далi. Про роботу йому вже не йшлося, тож хлопець просто вештався вулицями. Довкола таки нiчого не змiнилося. Хоч вiдлiк часу зупинився, сонце так само вставало i сiдало – здаеться, день не зменшився нi на хвилю. Чинна влада намагалась припинити панiку, запровадивши штучний час. На телебаченнi поряд iз повторами серiалiв та футбольних матчiв з’явився спецiальний канал з великим пiсковим годинником, де кожна пiщинка прирiвнювалась до секунди, поряд миготiли цифри. Люди пiдключались до цього каналу з домашнiх комп’ютерiв, планшетiв та мобiльних телефонiв (однаково з цього приладдя бiльше жодноi користi) – i в них був час, нехай навiть штучний. Науковцi вiдштовхнулися вiд того, що сонце встае о шостiй годинi ранку рiвно. З цього й почався новий вiдлiк штучного часу. Але свiтило не бажало кожного дня з’являтися о «вказанiй» годинi – воно не корилося людям, i багато хто помiчав, що о 6:00, зазначенiй на каналi «Свiтчас», небо було ще темним, або навпаки – сонце випереджало штучний час. Мiстяни масово скуповували пiсковi годинники – вони могли хоч якось вимiряти час iхнього iснування.
З’явилися Рахiвники – люди, якi навчилися фахово вiдмiряти час. Вони могли безпомилково вiдрахувати хвилину i навiть чверть години без посередництва пiскового годинника. Рахiвники стали надзвичайно затребуваними, iхнi послуги високо цiнувалися, а найбiльше там, де час мав величезне значення – у транспортнiй, харчовiй промисловостi, фiнансових установах, судочинствi, медицинi.
Усi раптом зрозумiли, як це важливо – знати, котра зараз година, чи скiльки хвилин минуло вiдтодi, як вони прокинулись, скiльки годин вони проводять поруч зi своею дитиною, скiльки часу в них забирають ранковi процедури, одягання, навiть та сама дорога додому. Як вiдчути, скiльки часу потрiбно бiгати, щоб спалити необхiдну кiлькiсть калорiй, як довго треба варити макарони, коли навiть п’ять хвилин не можеш вiдрахувати? У часi легко загубитися, якщо працюеш допiзна, лягаеш спати на свiтанку, а прокидаешся – за вiкном тi самi сутiнки. Тодi день i нiч мiняються мiсцями.
Та найтяжче довелося людям, що звикли жити за розкладом – проживати власне життя у такт руху годинникових стрiлок, анi на хвилину не дозволяючи собi вiдхилитися вiд спланованих дiй-ритуалiв. Цi люди просто «застрягли» в часi, покiрно продовжуючи робити те, чим звикли заповнювати свое життя о чверть на шосту, коли час у всьому свiтi зупинився. Та що iм було до свiту з його непевнiстю i метушливiстю, вони бiльше вiрили годинникам, нiж усьому свiтовi, вiрили навiть бiльше, нiж самим собi, – людина може помилятися, годинниковий механiзм – нiколи.
Були такi й серед Богданового оточення. Родина Старостенкiв мешкала на останньому поверсi будинку, де вiн винаймав житло. Богдан знав, що на стiнi у великiй кiмнатi вони мають старий, уже раритетний годинник, створений ще його дiдом, за яким звiряють час решти своiх годинникiв, понад те – звiряють свое життя. Якось Богдан навiть бував у них удома (приходив дивитися годинника), i в нього голова пiшла обертом, коли вiн побачив дивакувате сiмейство у повному складi. Голова родини – директор овочевоi ятки на ринку Остап Свиридович, його дружина – затуркана побутом домогосподарка Катерина, iхня донька – безробiтна i вiчно недужа тридцятилiтка Танечка зi старшим вiд неi на п’ять рокiв чоловiком-даiвцем Русланом, двi неповносправнi й напiвглухi бабусi Дарина Миколаiвна та Софiя Онуфрiiвна i онук Артемко (син Танечки та Руслана), спритному малому саме виповнилося десять рокiв.
Як двокiмнатна «хрущiвка» вмiщала таку кiлькiсть людей – було загадкою для всього будинку, а ще ж у родинi мешкало двiйко приблудних псiв – Сiрко та Рекс, що були на зрiст, як добрячi сенбернари, i будили своiм басовитим гавкотом усiх сусiдiв (це ж бо тварини так оголошували, що час гуляти чи iсти). Мала чудернацька родина й купу старого непотребу, який визирав iз двох балконiв – кухонного та кiмнатного, – старi лижнi палицi, дiрявi полумиски, дошки з погнутими вiстряками iржавих цвяхiв, кольоровi кросiвки, що давно вигорiли на сонцi…
У кухнi цiлими днями крутилася Катя, не сподiваючись на допомогу вiд хворобливоi доньки i старих, а вiд чоловiкiв – тим бiльше, вони грошi мають в родину приносити, а не над тарiлками труситися. У вiтальнi (вона ж подружня спальня Катi та Остапа Свиридовича) попiд вiкном стояло широке лiжко – мрiя всього життя Катерини, трохи вiддалiк – дубовий стiл, за котрим усе сiмейство снiдало, обiдало та вечеряло. На цьому столi стримiв i великий телевiзор, подарований Танечцi та Руслану на весiлля, його вмикали тiльки пiсля того, як скiнчиться трапеза i Катя прибере зi столу.
Молодi тiснилися в однiй кiмнатi з бабусями. Два лiжка на високих нiжках з морем подушок стояли по обидва боки бiля дверей. Напроти вiкна простягся розкладний диван-книжка, який не складався вiдтодi, як Руслан переiхав до Танечки. На диванi спали втрьох – молоде подружжя i десятирiчний син. У кутку стояв висаджений на старомодну шафку-комод ще один телевiзор – щоб Танечка могла дивитися серiали, коли вчергове зляже з якоюсь недугою. Сусiди довго дивувались – як то Таня, котра вiд найменшого подуву вiтру «злягае» не менш нiж на тиждень, завагiтнiла i народила… Насправдi вся родина мрiяла про онука, а Танi вагiтнiсть була потрiбна хiба для того, щоб закрiпити свiй статус вiчно недужоi та безпомiчноi (це давало право не поратися на кухнi й не брати участi у щосуботнiх генеральних прибираннях).
Коли ж вона завагiтнiла, життя всiм просто не стало. Народжувати боялась – страх, то повезли ii на кесаревий розтин одразу. І нiчого, з’явився на свiт здоровий хлопчик, нiчого йому не бракувало. Хiба такоi самоi здоровоi матерi, щоб дбала про дитину, як про себе. Минуло десять рокiв пiсля тих горе-пологiв, а Танечка досi не полишила грати роль жертви – так i жила зi скорботною маскою замiсть обличчя.
Рiвно о восьмiй, i не пiзнiше – сiмейство снiдало. Зазвичай без Танi, яка ще нiжилася в лiжку (спати вона любила), та деколи без стареньких, якi звикли разом з молодими вставати i лягати пiзно. Чоловiки вирушали на роботу, узявши обiд з собою. Прокидалась Танечка i просила снiданок у лiжко, бо щось iй ноги набрякли, боляче ходити. До ii слабкого голосу долучалися могутнi горлянки старих, яких теж треба було погодувати та перевдягнути. І Катерина, на плечах котроi був увесь родинний побут, мусила терпляче обходити i доньку, й матiр, i свекруху. Була вона напрочуд лагiдною жiнкою, за все життя слова наперекiр нiкому не сказала (хоч тi слова зринали й уривалися в нiй ледь не щохвилини), от i тепер, зцiпивши зуби, доглядала недужу рiдню…
О четвертiй з роботи приходив захеканий Остап Свиридович, приймав душ та вдягав чисту сорочку. Руслан прибiгав за п’ятнадцять п’ята, щоб встигнути вигуляти псiв та принести дружинi чи то чаю, чи то пiгулок вiд головного болю (адже його Танечка така безпомiчна). Рiвно о п’ятiй усе сiмейство всiдалося до столу. Остап Свиридович з Русланом брали попiд руки бабусь i садовили iх на стiльчики з високими спинками та м’якими вишитими подушками, щоб вище було i м’якiше. Таня до вечерi приходила сама i слабким голосом (у котрому звучали металевi нотки) вимагала, щоб зачинили кватирку, бо дме у голову, а iй ще нежить учорашнiй не минувся. Артемко повзав пiд столом та зв’язував довгi поли колючих шерстяних хусток бабусь докупи i хихотiв, уявляючи, як стареньких пiднiмуть пiсля вечерi, а по лiжках розкласти не зможуть.
Катерина бiгала з кухнi й до столу, виносячи паруючi страви. Жiнка була вправною господинею – закiнчила кулiнарний технiкум, збиралась iхати за кордон на стажування по французькiй кухнi, але пiсля зустрiчi з жартiвливим та хвалькуватим Остапом Свиридовичем, iхнього швидкого весiлля та появи довгоочiкуваноi доньки, що постiйно нездужала, довелось на мрii поставити жирного хреста i готувати смаколики не для широкого ресторанного загалу, а для обмеженого кола любих родичiв.
– Катю, котра година?! – рипучим голосом гаркнула Софiя Онуфрiiвна. Старенькiй було уже вiсiмдесят лiт, з яких п’ять вона практично нiчого не чула i не бачила, але постiйно справлялася, котра година.
– П’ятнадцять по шостiй, бабо! – гукнув iй у саме вухо Артемко.
– То е добре! Коли менi дадуть чого пожувати, га? Чи вирiшили замордувати бабу голодом? – стара бiсилась i пiдскакувала на високому стiльцi.
– Зараз, мамо! Уже несу! – Катерина пiдбiгла до свекрухи та поставила перед нею полумисок iз борщем. – Вiдкрийте-но рота!
Софiя Онуфрiiвна слухняно роззявила рота, повного на диво бiлих та мiцних зубiв, i, отримавши першу ложку, з насолодою заплямкала.
– Борщ знову пересолений! – заявила, ретельно пережувавши i проковтнувши страву. – Коли ти вже навчишся готувати, трясця тобi?
– Їжте, мамо, iжте! – мугикнув Остап Свиридович. – Поки дають, – додав пошепки. Катрин чоловiк уже давно в думках поховав обох старих i не мiг дочекатися, коли в iхнiй тiснiй квартирi стане трохи вiльнiше. Нi, Остап Свиридович шанував матiр i тещу, як i належало доброму синовi-зятю, але йому страшенно набрид часниковий придих з рота Софii Онуфрiiвни, яка постiйно його жувала, щоб вiдiгнати хвороби i старiсть.
Та часник – то ще було пiвбiди. Навiть часник не мiг перебити запаху сечi Дарини Миколаiвни, котра от уже рокiв десять ходила пiд себе. Тому Катря одягала iй пiдгузки, якi належало змiнювати тричi на день. І щоразу то було неабияке випробування – стара не любила митися й перевдягатися, вона хвицалася, дряпалася й кусалася, як навiжена, варто було Катрi наблизитися до неi з пiдгузком.
– Мамо, у мене щось не так iз ребром! Подивись! – Танечка пiдвелася зi стiльця i з жахом узялася обмацувати свiй плаский живiт.
– Та все у тебе добре! – Катерина намагалась не звертати уваги на вибрики доньки, бо лiкар казав, що майже всi ii хвороби не в органiзмi, а в уявi. Та й звикла вже, що дня не промине, як донька собi щось вигадае.
– Мамо! – Таня розридалася. – У мене зламане ребро! Вiд нього вiдколовся шматок! Помацай! Воно менi коле! Я тепер помру!
Катерина знервовано пiдступила до доньки i провела рукою по ii сорочцi. Насупилась. Дiйсно, щось тверде i гостре. Задерла сорочку – а там до вивороту прилiпилася велика зачерствiла хлiбна крихта.
– Ось твое ребро! – показала доньцi. – Знатимеш тепер, як снiдати у лiжку! Хоч би посоромилась! Доросла дiвуля, а вигадуе казна-що!..
– Я не вигадувала, воно справдi кололо! – Таня перестала битися в iстерицi, зрозумiвши, що наразi все гаразд. – Я хочу iсти, мамо! Коли ми вже будемо iсти?
– Та зараз принесу! Бачиш, я бабу годувала! Могла б уже сама встати й узяти собi поiсти, не маленька дiвчинка!..
– Мамо, ти ж бачиш, я не можу! Менi не можна пiднiмати важке – у мене вени на ногах повилазили!
Катря за iнерцiею хотiла було кинутись годувати й доньку, але пiд суворим поглядом чоловiка мусила вертатися до кухнi. Вечiр аж нiяк не був ii улюбленим часом. Вона бiльше любила тихi та спокiйнi ранки, коли чоловiк iз зятем iшли на роботу, нагодованi i вигулянi собаки вiдпочивали по своiх кутках, старi спали, хоч i хропли при цьому голоснiше за п’яних матросiв, Артемко бавився в якусь гру на комп’ютерi, доки в школi карантин i батька вдома немае, а Таня дивилася бразильський серiал. Тодi Катрi було добре – можна розлягтися на широкому лiжку впоперек, i нiхто не буде казати, щоб вона забрала ногу чи руку, бо йому заважае, обкластися шоколадним печивом, заварити пiвлiтрове горнятко червоного чаю з пелюсток троянд та поринути у свiт пристрастей та млосних миттевостей разом з котримсь iз еротичних романiв, якi вона ховала у коробках з-пiд чобiт пiд лiжком. Це був час лише з нею i лише для неi… Але ось iз сусiдньоi кiмнати долiтали крики старих про туалет i снiдання, у Танi завершувався серiал, i вона термiново потребувала допомоги, бо в неi щось починало болiти, малий тягав за хвоста Рекса, i той його кусав, аж рев стояв по всiй хатi. Тодi Катерина невтiшно зiтхала, ховала книжку та печиво до наступного дня i бралася до своiх обов’язкiв. У такi моменти вона почувалася капiтаном великого корабля, без пильного нагляду якого той обов’язково сяде на мiль чи зiткнеться з першим-лiпшим айсбергом.
– Катю, котра година? – верещала Софiя Онуфрiiвна.
– Чверть на шосту, мамо! – вiдгукувалась невiстка.
– То, може, мене хтось погодуе, чи я так i буду тут сидiти, допоки не здохну? – розпиналась бабця.
Катя несла каструлю з картоплею та накладала старiй у миску. Ложку за ложкою згодовувала бабцi щойно приготовану страву i кидалась на кухню – посуду на всiх завжди не вистачало. Далi приносила поiсти i мовчазнiй Даринi Миколаiвнi – проти годування та не заперечувала, хоч i здавалось, що стара з вiком забула всi слова, того й мовчить завжди, нi «дякую» не скаже, нi «будь ласка». Але й не просить нiчого, що вже суттево полегшувало тягар, який лежав на плечах Катерини. Жiнцi навiть здавалося, що вона не вiдходить вiд мийки та плити, й усе ii життя складаеться тiльки з каструль i брудних тарiлок.
– Жiнко, принеси хлiба! Ти ж знаеш, я не iм без хлiба! – Остап Свиридович спересердя кидав ложку в тарiлку, i борщ червоними маками розквiтав на ще мить тому снiжно-бiлiй скатертинi.
– Мамо, можна добавки? – простягав свою миску Руслан.
– Де тобi ту добавку? – кидалась на чоловiка Танечка, враз забуваючи про своi недуги. – Вже черево таке, що скоро в дверi не пролiзеш! Як додому повертатимешся?
– Не слухай ii! Зараз усе буде, Русланчику, – вiдказувала теща, нарiзала хлiб Остапу Свиридовичу й, ухопивши порожню миску, квапилась на кухню. На бруднiй плитi – часу вiдшкребти засохлий та пригорiлий бруд не було, там постiйно щось шкварчало та кипiло – стояли чотири каструлi. В найбiльшiй – розмiром з баняк для варення – булькала зупа, шматочки картоплi раз у раз намагались вистрибнути з киплячоi води. На сусiднiй конфорцi варилися макарони – бiлястими слизькими вуграми плавали у щедро здобренiй олiею водi. На третiй стояв чайник – свистiв-шипiв, знiмався на мить, щоб розлити кип’яток по чашках, i знову вирушав свистiти-шипiти з новою порцiею води. На четвертiй у чавунному баняку домлiвало м’ясо – крупно нарiзанi шматки свинини з великою кiлькiстю жиру – аби ситнiше було – насичувались ароматами моркви та цибулi.
Катерина витерла пiт, що рясними краплями виступив на чолi та носi, й кинула погляд у дзеркало бiля дверей. На неi дивилась худа, як трiска, жiнка з розпашiлим вилицюватим обличчям i масним волоссям, забраним пiд хустку – щоб у страви не сипалося. Жовтий кухонний фартух був поцяткований рiзномастими плямами, наче ластовинням. Жiнка перевела погляд на своi руки i зойкнула – пiд короткими обламаними нiгтями застрягли червонi шматочки бурякiв та iншого куховарського бруду. Катря вхопила нiж i взялася виколупувати бруд з-пiд нiгтiв, коли з кiмнати залунав невдоволений голос чоловiка:
– Жiнко, то ти принесеш ту вечерю, чи менi пiти якоiсь iншоi шукати?
– Несу-несу! – Катерина кинула марну справу та почала набирати в тарiлку макаронiв та м’яса. В Остапа Свиридовича була важка рука i така ж вдача – вiн любив, щоб усе було вчасно. Не встиг зять вчасно прийти до вечерi – сидить голодний, бо без нього почнуть, та ще й за стiл не пустять (хiба Катря згодом потай погодуе). Не попрасувала дружина сорочку – отримала ляпас, щоб добре утовкмачила собi, що чоловiк ii не якийсь там столяр-муляр – мусить на роботу у всьому чистому та випрасуваному щодня приходити.
– Ось! – поставила на стiл тарiлку.
– Котра зараз? – спитав, наколюючи виделкою стiкаючий соком шматок м’яса.
– Чверть на шосту.
– Чверть на шосту – то добре. О сьомiй футбол! Будемо дивитись!
– Тату, в мене серiал! – iстерично скрикнула Танечка. – Вiд вашого футболу в мене голова болить!
– Нiчого! Пiдеш до iншоi кiмнати!
– Та вас i там чути! Тату, менi не можна нервуватися, лiкар казав!..
– То не нервуйся, хто тобi заважае! – статечно порадив батько. Вiн уже давно не переймався забаганками вiчно недужоi i плаксивоi доньки.
– Бабцю, давай побавимось! – Артемко вчепився у Катрину спiдницю. Блакитнi очi единого онука дивилися на неi янгольськи-благально.
– У що? – змилостивилася Катерина.
– У лiкаря, хiрурга! Ти ляжеш на пiдлогу, у тебе буде зараження кровi! А я буду тобi ампутувати ногу! – з азартом узявся пояснювати малий. – А потiм руку! І другу!
Катря отетерiла. І в кого тiльки вдався iхнiй Артемко?
– Котра година? – знову зарепетувала Софiя Онуфрiiвна.
– Чверть на шосту, мамо! – обiзвалася Катерина.
– То вже стiльки часу минуло, як ми за стiл сiли, а ти мене навiть не починала годувати! Ото невдячна! Я ii народжувала, виховувала, щоб вона мене голодом мордувала! Ах ти ж чортова дочка!..
Насправдi Софiя Онуфрiiвна пiвстолiття тому народжувала Остапа Свиридовича, а Катрi уже понад три десятки рокiв, як доводилася свекрухою (ii матiр’ю була мовчазна Дарина Миколаiвна), але нiхто в химернiй сiмейцi уже цим не переймався, матерями Катря кликала обох старих.
– Зараз принесу, мамо! – як завжди, гукнула роздратованiй бабусi i глянула на онука, що досi тримався за подiл ii спiдницi. – Побався поки з Рексом, Артемку, тiльки не кусайте одне одного, заради Бога! – вiдчепила малого вiд спiдницi i знову на кухню.
Сперлась на стiну, видихнула повiтря крiзь зцiпленi зуби. Вiд постiйних крикiв болiла голова, нестерпно хотiлося тишi. Вiдсунула синi фiранки i вiдчинила вiкно – в кухнi не було чим дихати. Небо виявилось чорнющим, наче от-от розпочнеться страшна буря.
– Так швидко темнiе. Дивно, зараз лише чверть на шосту… Що ж це з погодою коiться? – сказала сама до себе i потягнула носом – десь поряд запахло горiлим. – Ой, лишенько!..
Рiдини у макаронах майже не залишилось, вони почали пiдсмажуватися просто в каструлi. Катря швидко долила туди кип’яченоi води з канiстри.
– Та де там ця бiсова жiнка?!
– Мамо, менi щось зле!..
– Бабцю, Рекс мене кусае!
– Ото виростила дочку, навiть води не принесе!
– Катю, та дай уже старiй поiсти!
– Добавки!
До голосiв додався гавкiт i скавчання – Рекс таки отримав прочухана за те, що кусав малого Артемка. До цих звукiв долучився плач онука i скиглення доньки. В Катерини запаморочилася голова. Перед очима розповзлася чорна пляма. Вона заступила всю кухню i проковтнула жiнку. Уже давно Катеринi не було так солодко i добре, як у тiй густiй чорнiй тишi, але й вiдтам ii дiстали голоси.
– Жiнко!
– Мамо!
– Бабцю!
– Катю!
Вона розплющила очi й побачила, що лежить на пiдлозi. Нiкому з великого сiмейства й на думку не спало зазирнути до кухнi, аби перевiрити, чи не трапилося там чого. А на кухнi смердiло паленим – борщ википiв, м’ясо згорiло, макарони перетворились на липку бiлу масу. Жiнка кинулася до плити i вимкнула усi конфорки. Визирнула до вiтальнi, обвела розсаджену за столом родину нестямним поглядом.
– Котра година? – тiльки й спитала у домашнiх.
– Чверть на шосту! – гаркнув Остап Свиридович. – Уже давно час вечеряти, а на столi ще нiчого немае!
– Зараз буде! – жiнка сполошилася i кинулася до мийки – вiдшкрiбати каструлi. Голодну родину слiд було нагодувати, i при тому чимскорiше, бо крику буде – не оберешся. Як же добре, що скоро всi поснуть. Ще трохи часу, i буде нiч, а там i ранок.
– Мiй тихий, солодкий ранок… – з блаженною усмiшкою жiнка поставила на плиту каструлю з водою й увiмкнула першу конфорку. – Ще зовсiм трохи часу!
Але час родини Старостенкiв зупинився чверть на шосту – вечора, бо о п’ятiй ранку родина ще мирно спала. Саме чверть на шосту постiйно показував iм великий настiнний годинник, куплений головою родини у годинникаря з передмiстя – Богданового дiда. Годинник зупинив iхне життя. Нi, численнiй родинi видавалося, що вони все роблять, як завжди, – прокидаються о сьомiй ранку (чоловiки – збиратись на роботу, Катерина – готувати iм снiданки), сiдають за стiл о восьмiй, споживають яечню, запивають кавою, йдуть на роботу, вiдпрацьовують належний час, повертаються додому i сiдають вечеряти – рiвно чверть на шосту вечора, як звикли. Насправдi Старостенки постiйно тiльки те й робили, що сiдали вечеряти. А iхня Катерина увесь час лише готувала i накривала на стiл. Життя iм пiшло по зачарованому колу. Вони застрягли у своему вечiрньому часi чверть на шосту. Хоч великий настiнний годинник Богданового дiда зупинився вранцi, його стрiлки, звiсно, не показували, день зараз чи вечiр – просто чверть на шосту.
Час, за котрим продовжували жити бранцi годинникiв.
Роздiл VІ
Убивцi часу
Цього ранку Богдан прокинувся чверть на шосту (iншого часу годинники просто не показували). Точнiше, цього ранку Богдана нахабно розбудили. Спочатку десь нагорi нiби гримнув вибух, затим приiхали пожежнi машини з пронизливими сиренами, i вже довелося прокидатися – в iхньому будинку щось сталося, усiм мешканцям наказали негайно евакуюватися. Навiть «швидка» навiдалася – одразу двi карети. У чому був, Богдан вискочив на вулицю, i з напiвсонним Грубасом на руках (цього кота навiть кiнець свiту не розбудить) приеднався до купки таких самих переляканих сусiдiв. Що сталося?
З’ясувалося, у iхньому будинку вибухнув балон iз газом. На горiшньому поверсi, у двокiмнатнiй «хрущiвцi» Старостенкiв. Схоже, дружина господаря залишила на нiч увiмкненою газову плиту. Хоч, швидше за все, вона ii майже не вимикала – вiдколи зупинилися годинники. Нiхто з великоi галасливоi родини не вижив. Постраждали й кiлька сусiднiх квартир. Коли ж пожежники разом iз мiлiцiею та «швидкими» поiхали з мiсця пригоди, забравши з собою сiм чорних полiетиленових пакетiв з трупами, сусiди вирушили на огляд опечатаноi «нехорошоi» квартири. Собак там не знайшли – обидва велетнi-псевдосенбернари нiби випарувались iз помешкання. Може, хоч вони врятувалися?
Богдан теж пiшов на оглядини, завбачливо зоставивши Грубаса вдома. Сусiди голосно обурювались (це ж увесь будинок мiг у повiтря злетiти!), нишпорили випаленими кiмнатами Старостенкiв, морщили носи вiд смороду паленого м’яса, а Богдан стояв i дивився перед собою на стiну. На обвуглений годинник, змайстрований колись ще його дiдом, весь у сажi та кiптявi, як i стiни довкола. Почорнiлi стрiлки досi показували чверть на шосту. Тiльки нiхто вже у цiй оселi не сiдав вечеряти. Стiл згорiв, як i його господарi. Це сталося рiвно чверть на шосту. Богдан обережно зняв ще теплий годинник зi стiни i винiс його на вулицю. Закопав неподалiк пiд кущем шипшини, всiяним зморщеними брудно-помаранчевими плодами, що iх добре збирати на запашний зимовий чай. Особливо допомагае вiд застуди. Вцiлiлi сусiди мовчки стояли i дивилися, як Богдан закопуе у мерзлу землю те, що зосталося вiд годинника погорiльцiв. Нiби то вiн Старостенкiв закопував – стояли, як на похоронi. Хтось iз сусiдiв позичив йому лопату. Навiть не питаючи, навiщо.
З сивого провалля неба повалив густий лапатий снiг. Перший цьогорiч. Сусiди квапливо розбiглися по домiвках – нiкому й на думку не спало радiти з першого снiгу. Богдан зостався у дворi сам. І тодi йому знову почулися голоси…
За два днi до повенi свiт почав всихати у нас,
рiвномiрно у кожного, дихаючи спрагою й потом,
кожне життя всерединi мало свiй контрабас,
але жоден iз жителiв не знав нiчого про ноти…
