скачать книгу бесплатно
Персеiди. Нiчна повiсть
Марiанна Борисiвна Гончарова
Украiнська жiноча проза
Героiня повiстi Марiанни Гончаровоi вiрить у те, що падаючi зiрки можуть виконувати заповiтнi бажання. І в призначену Всесвiтом серпневу нiч вона забираеться на дах свого надiйного, теплого i доброзичливого дому, щоб зустрiти Персеiди i загадати iм бажання своiх друзiв i рiдних, якi старанно зiбрала напередоднi. Вона – мiкроскопiчна пiщинка величезного космосу – сидить посеред зоряного неба i терпляче чекае, коли з’являться цi всемогутнi вiсники Всесвiту. Чекае i не перестае дивуватися великому свiтопорядку, створеному за примхою когось дуже винахiдливого i мудрого. Вона обiймае любов’ю увесь цей чудовий свiт, в якому живе, i з завмиранням серця чекае, коли полетять Персеiди – якi знову i знов дають надiю великому чуду життя, що йому нiколи не буде кiнця.
Як завжди у письменницi, в ii новiй повiстi дивним чином поеднуеться серйозне, що iнколи навiть доходить до трагiзму, i тонкий гумор.
Марiанна Гончарова
Персеiди
Нiчна повiсть
© М. Б. Гончарова, 2016
© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016
Замiсть передмови
Любий читачу!
Це вельми провiнцiйна iсторiя. Вона навiть у якомусь сенсi старомодна. Позаяк абсолютно проста.
Мене часто запитують, в якому жанрi ви пишете i про що.
Жанр у мене такий: як задумано кимось i десь, як прийдеться, як вимучать мене слова, сюжети, сни та думки, як мiй янгол надиктуе – так i пишу. Ось такий жанр. А про що – звiсно, про любов. Про що ж iще?
А що коли й справдi назвати цю мою нову книжку любовним романом? Або жiночим, дамським любовним романом? Хоча нi, забудьте…
Якось подруга моя, Іринка, медсестра, взяла книжку почитати. Але уточнила заздалегiдь: книга мае бути легкою, подекуди смiшною, або печальною, але – про любов. І щоб жодних там бандитiв, убивств та брутальноi лайки. Бажано – карколомнi пригоди, подорожi, цiкавi героi – нiжнi вишуканi жiнки та сильнi зухвалi чоловiки. Коротше – справжнiй любовний роман. Саме такого чтива треба, коли стирчиш на чергуваннi у вiддiленнi хiрургii. Щоби захоплювало тебе з першоi ж сторiнки, аж-аж, – каже подруга. – Бувають ночi бiльш-менш спокiйнi, тож нехай промайне – i не помiтиш. Моя книжка саме така: трiшки смiшного, трiшки сумного. Авантюри i подорожi. Звабливi жiнки i справжнi чоловiки. До того ж, гадаю, читання направду не обтяжливе, хоча за кожною постаттю чи картиною вгадуються рiднi, близькi менi люди: i сивочолi поважнi мудрецi, i вервечка молодших – юних, часом зухвалих студентiв, допитливих пiдлiткiв та щироi, життерадiсноi малечi. Я так собi подумала: кожен знайде тут щось свое.
З нетерпiнням я чекала подругу Іринку з чергування. І раптом:
– Що ти менi дала? Плювалася всю нiч! Я ж просила про любов!
– А там хiба не про любов?
– Та не про отаку любов!
– А про яку?
– Ну, я ж казала, щоби пристрастi вирували, сльози, туга, ревнощi! Але обов’язково – примирення. На Лазуровому березi, захiд сонця… – мрiйливо протягла Іринка.
– І титри на все небо, – засмiялась я. – Авжеж, я тебе засмутила.
– Ага, – трохи надула губи Іринка, зiтхнула i вихопила з моiх рук щойно повернуту книжку. – Хоча… Може, щось недогледiла. Вдома ще раз перечитаю…
Отож пишу я таки про любов, але назвати усе це любовним романом у дусi Іринки – навряд. Хоча в ньому е все, про що згадувала Іринка, авжеж е. Правда, отого сюжету – народився, закохався, одружився – не буде. Обману, зради та пiдступностi також. А якщо хтось iз моiх героiв щось прибреше чи схитруе – так чого не бувае в життi. Можна i пробачити.
Отак сюди незбагненним чином прокралися, просоталися – а я й не зауважила! – уже знайомi моiм читачам персонажi – моi дiти, чоловiк, мама, сестри, друзi, собака, улюблений мiй Чак та його братва. Кiшку Скрябiна взагалi можна вважати моiм спiвавтором. Тут мiй рiдний дiм, що повсякчас вiдiгрiвав мене родинним теплом та затишком вiд вуличного гомону, метушнi й непотрiбних зустрiчей. Моя оселя, моя фортеця, моя твердиня, мiй форт. Наче потужний корабель, пливе вiн у майбутне, пiдбираючи тих, кому по дорозi, тих, хто зазнав аварii та потребуе допомоги, або хто просто хоче посидiти з нами в кают-компанii, потеревенити i випити чаю. А ще тих, хто ладен iти з нами в моря незнанi, в космос таемничий, в свiти недослiдженi на пошуки нових пригод.
Роздiл перший
Золотi слiди
Чи буде смiшно? Не знаю. Не певна. До слова: я й ранiше нiколи не ставила перед собою такого завдання. Якесь дiвча на злодiйському сайтi скачало мою книжку оповiдань, прочитало абияк через пень-колоду i там же ображено вiдгукнулось: «Подекуди начебто смiшно, та я чомусь не смiюсь». Так от, мене зацiкавила ота дiвчина. Яка вона? Юна, струнка чи повненька? Модниця з яскравими нiгтями? От менi, примiром, завжди бракувало смiливостi зробити манiкюр з яскраво-червоними нiгтями. Зiзнаюсь: я страшенно провiнцiйна. Подруга каже про мене – «дика». Та хiба багрянi довгi й гострi нiгтi (знаете, такi агресивно-яскравi), наче дупа в павiана, вам подобаються? Менi здаеться, воно одразу впадае у вiчi – дурне, зухвале. А коли дурне – то й небезпечнiше в стократ. Чогось думалось про ту дiвчину. От що вона полюбляе? Ходити на лижах, смакувати пирiжки, курити кальян, тягнути через трубочку пiна-коладу або чпокати упаковку для хрустких товарiв, – знаете, таку об’емну, кульками? Та хто цього не любить? – не тiльки дiтлашня. Особливо коли хандра i меланхолiя? А ще – яку музику вона полюбляе? Якi книги iй подобаються? Як вона iсть? Плямкае? Нi? Стримано… Делiкатно. Чи глитае похапцем? Як розмовляе? Мозе, сепелявить або г’асируе? Або ма-анi-iрно розтягуе слова? І головне – чому вона зiзналася, що книгу вкрала? Поцупила з мережi? Знiчев’я, чи шукала цiлеспрямовано?
Отож, люба незнайома дiвчино… Так, саме ви: смiшно не буде. Тим бiльше – вголос реготати. Тут ви помилилися.
Нi, якщо чесно, насправдi я також спочатку мiркувала: оце б написати щось легке, кумедне. Так-так, веселе! Але сталося iнакше…
Щороку…
Тьху! Зараз обов’язково хтось пiдхопить: «ми з друзями ходимо в баню». Нi, я не про баню з друзями, а потiм Ленiнград, нi. Я ж казала, що смiшно не буде, ну?!
Щороку однiеi серпневоi ночi, або навiть кiлька ночей поспiль, я видряпуюся на дах. Ну а якщо нiч ясна та зоряна, то можу залишитися на терасi i не лiзти так високо. Просто сиджу на подвiр’i i дивлюся в небо. Хiба ви не дивились?
Падають зорi…
Яке диво – отi зорянi дощi! От би купити телескоп i спостерiгати зокрема цiлiсiнький рiк! Для мене це – таiна таiн. Астрономiю в школi ми знехтували. Наш викладач, бiдолашний старенький Гаррi Львович, усi уроки астрономii грав нам на домбрi або розповiдав, як прекрасно влаштувався в життi його син Шурик, лауреат премii Ленiнського комсомолу в галузi науки i технiки. Отож я мало що знаю про космос (окрiм iмен кiлькох вiдважних космонавтiв). Ну, звiсно, знайду Велику та Малу Ведмедицю, Венеру – вона першою з’являеться увечерi на небi (а отже, треба виходити на прогулянку iз собакою), ну ще Чумацький Шлях, що простягся просто над моiм будинком i його важко не зауважити.
А от зорянi дощi мене навчила спостерiгати моя бабуся. Якось у серпнi вона сказала, що коли загадати бажання, встигнути промовити його вголос, доки летюча зiрка не зникла з небосхилу, – твое бажання здiйсниться! А я своiй бабусi й досi вiрю. І так чекаю щоразу цих днiв! Як ото дiти чекають на Дiда Мороза чи Санта-Клауса. Правда, я дещо про зорянi дощi прочитала в мережi. Їх бувае досить багато, i падають вони часто. Просто люди нинi зовсiм розучилися дивитися на небо, прогулюватися вечорами та загадувати бажання, дивлячись на летючу зiрку. Дорослi повсякчас товчуть водно: дивись пiд ноги, дивись, куди ступаеш! І жоден не скаже, як моя бабуся: ану поглянь на небо швидше – оно зiрка падае, загадуй бажання!
Насправдi зiрка не падае, а тим паче – не гепаеться нам на голови. Звiсно, нi. Якось мiй чоловiк… Ой, я ж iще нiчого не розповiла про нього. Скiльки вже книг написано, а про нього мiй вiрний читач майже нiчого й не знае.
Чоловiк мiй, себто Кузьмич, – красень! Очi дикуватi, як у Мауглi. А чому? Бо вiн людина природи, такий собi першопроходець, справжнiй майстер виживання в диких екстремальних умовах, практично як Тарзан – друг степiв, лiсiв, полiв i рiк. А позаяк «у природи немае поганоi погоди», моя мама нещодавно подарувала йому теплi англiйськi термошкарпетки – «Прiнгл». Страшенно дорогi, практично за цiну непоганоi пари черевикiв. На однiй шкарпетцi – «right», на другiй – «left». Щоби ноги не плутати. І дрiбними буквочками позначено марку – «Прiнгл».
Кузьмич каже:
– Оце добре, мам! Буду iхати, наприклад, у потязi, а мене запитають iнтелiгентно моi попутники – за чаем абощо: шановний, а почитати у вас нiчого не знайдеться? А я iм – та ось! Термошкарпетки. Правда, якщо ви англiйською не петраете… Або прийду на пошту, – продовжуе вiн фантазувати, – а там – черга. Таке зачароване мiсце ота пошта – iще з дев’яностих рокiв минулого столiття… Отак стовбичиш, позiхаеш, тодi черевики скинув i гайда по шкарпетках англiйську згадувати.
– Авжеж, – докидае мама, – воно кому хоч не зайве…
Одне слово, сiмейка в нас iще та, з ними не занудьгуеш.
Отож про мого Кузьмича. Надягнув вiн отi термошкарпетки i поiхав по гриби. Припхав на собi два кошики опеньок, а на додачу – кiлька ошалiлих вiд голоду клiщiв. Ледве виколупали iх, всадовили в банку. Викинути на вулицю? Так там же собаки гуляють! А вбити – як? – неможливо. Звiсно, родина придуркiв. Ми будь-яким комахам даемо шанс виправитись. Мовляв, бiльше так не роби. Отож замiсть скручену газету вхопити, ми виганяемо за вiкно непроханих гостей – мух, комарiв, ос. Коли раптом до нас в оселю прокладають своi стежки мурахи, ми намiчаемо iм iншу стежку з пiдсолодженоi води, i вони органiзовано вирушають строем у протилежному напрямку. Авжеж. Отож того дня, крiм клiщiв, грибiв i смiття на одязi, в шапцi, в кишенях i в головi, Кузьмич принiс у гарячому своему кулацi… зiрку, що впала з неба! А насправдi, як я тепер розумiю, зовсiм не зiрку, i навiть не метеорит, а… шматок космiчного корабля прибульцiв! І не переконуйте мене в протилежному!
Ось як це було.
Ходив-ходив вiн, втомився, вирiшив чаю випити, зiбрав хмизу для вогнища, ну, хто бував у лiсi, той знае. І, копнувши глибше, раптом виявив шматочок якогось металу дивноi форми. А Кузьмич, треба сказати, тiльки зовнi – солiдний дядько з суворим поглядом i металом у голосi. А в душi вiн – чистий тобi пацан з допитливими очима й збитими колiнами. Отож, вiн одразу хапнув цей дивний уламок i вирушив на найближчу заставу – до прикордонникiв. А тi покидали кордон напризволяще, з’юрмилися i почали дослiджувати отой пiдозрiлий шматок (може, уламок незвiданоi планети або фрагмент космiчного корабля) металошукачем. Одне слово, пацани, дарма що форму та погони носять. Перевiряли сяк i так, тодi витягли iз сейфа металошукач японський, такий мудрагельський, що хiба тiльки каву не подае, навiть телефонувати з нього можна. (Начальству чи мамi, скажiмо. Або дiвчинi коханiй.) Отож, витягли ту сучасну машинерiю i – ага! – металошукач запищав, застрибав iстерично, заскрекотiв щось японське, на монiторi з’явились хiмiчнi формули, i за хвилину машина видала результат: невизначений сплав металiв, аналогiв i збiгiв на Землi немае! І тодi Кузьмич, уже пiд ранок, аби не наражати нiкого з нас на небезпеку, вiдвiз цей загадковий шматок ще й до санепiдемстанцii – перевiрити на радiацiю. Шматок лежав собi спокiйно, не фонив, але збiглися тут усi спiвробiтники, включно з лаборантами i допитливим завгоспом. Охкали, дивувались, колупали, нюхали, слинили, а допитливий завгосп навiть на зуб попробував. Коротше, науковий пiдхiд. А буквально через кiлька днiв, позаяк в санепiдемстанцii працюють здебiльшого жiночки балакучi, вранцi на ринку баба Домка, продавчиня зеленi, завзято присягалася (щоб у мене бiльше петрушка не проросла, коли брешу!), що iй достеменно розповiла знайома iз санепiдстанцii: «Їй-бо, отут-о у посадцi сiла лiтаюча тарiлка, а звiдтiль повилазили отi довгоносики, очi отакеннi…». Коротше кажучи, баба Домка в подробицях описала, якi вони, гуманоiди, iз здоровезними лемурячими очима. Та що вона – багато хто iх бачив! Он мущина один навiть притягнув на санепiдстанцiю шмат iхнього корабля (чи вiдламав, чи сам вiдвалився). Ага, принiс перевiрити на всяких там жукiв, бактерiiв чи шо. Нашо? Буде продавати його на аукцiйонi за чималi грошi! А мо’, й продав, здаеться, купили мериканцi. Сильно той мужик забагатiв. Накупив собi всього. І одьожi, й машину. Звiдкiля знаю? Так вiн же петрушку у мене купляв! А здачу не взяв. Гарна у мене петрушечка. Вiн завжди у мене купляе. І ви берiть! О, яка в мене петрушка!
Насправдi шматок так i лежить у нас у бiблiотецi, на полицi з улюбленими чоловiковими книжками, томами Кастанеди, чиiм вiдданим адептом вiн е (на вiдмiну вiд iнших, приземлених членiв нашоi родини). Вiн завше ширяе над марнотним i буденним. Що йому ота тяганина сумок з базару? Вiн мандруе в iнший вимiр, там люди пiдживлюють одне одного енергiею, дiляться вiчним. Або таемним способом зникають i з’являються чи роздвоюються. Як ото Кастанеда, що жменями споживав галюциногеннi гриби. Ну, мухоморiв наш тато, звiсно, ще не пробував, зате Кастанеду споживае понад усяку мiру.
А ми, як я вже казала, – люди простi, практичнi та непутящi. За браком магiчних здiбностей усе робимо самотужки, власноруч, не сподiваючись на чужопланетних лемурiв. Але iнколи, як ви вже зрозумiли, часом спозираемо чудеса свiтобудови, видряпуючись на дах в години зорепаду…
Ось i минулого лiта ми з дiтьми на початку серпня видерлися на дах i спостерiгали зоряний дощ. Саме летiли стрiмкi яскравi Персеiди. Кожну з них я зустрiчала, як знайому рiдну iстоту. Адже для мене то був привiт iз дитинства! Я знов була маленькою, щасливою i безтурботною спостерiгачкою Персеiд, як ото пiдказала моя люба, тодi ще молода бабуся Олександра. І здавалося, що все це було лише вчора. Коли дивишся у небо – час, нiч (скiльки б вона не тривала) непомiтно обтiкае тебе, ти не почуваешся молодою чи старою, нi дитиною, нi дорослою, матiр’ю, чи тим бiльше зареестрованою в райзагсi дружиною адепта Кастанеди, нi вiдповiдальним квартиронаймачем, нi клiентом, нi споживачем, нi пацiентом, нi пасажиром, нi громадянином, нi пароплавом. Навiть не почуваешся homo sapience, ба бiльше, homo publicus! Ти просто маленька, щаслива, трохи схиблена частинка цього великого i непiзнаного свiту. Я дивилася на зiрки, що падають, i казала дiтям: може, хтось, такий самий пiдвiяний i мрiйливий, саме зараз спостерiгае цей летючий стрiмкий потiк, як i сто, i тисячу рокiв тому… І точнiсiнько так само шепоче свое сокровенне бажання услiд миготливому вогнику. Адже про Персеiди писали iероглiфами iще тридцять шостого року до нашоi ери в китайському лiтописi! Хтось один, мудрий i завбачливий, звiдти, з глибини вiкiв, помахав привiтно людським нащадкам у певностi, що будуть i в майбутньому такi, хто не втикатиметься в землю носом, допитливо прозиратиме зоряне небо. Отой хтось подумав про нас – про мене i моiх дiтей – i передав нам листа, написаного тоненьким китайським пензликом, але не крiзь вiдстань, а крiзь час, немовби пiдказуючи: незабаром падатимуть Персеiди, обов’язково загадайте бажання, це ваш шанс.
Отак ми вiдтодi й пов’язанi – всi мрiйники й оптимiсти – з нашим минулим i майбутнiм i з отим нашим древнiм вiдчайдушним майстром пензлика й iероглiфiв на рисовому паперi – фантазером i життелюбом. Пов’язанi нашими таемними бажаннями та вiрою в благословенну мiсiю невтомних зоряних дощiв.
Отаке… Колись, багато рокiв тому, влiтку, як я вже нахвалялася, я видерлася на дах, пiймала поглядом потiк, що черкав небо, залишаючи тоненькi золотi слiди. А коли невдовзi (хоч i через якийсь, досить-таки тривалий час) здiйснилося все, що мною було загадане, я збагнула: треба термiново дiлитися цим iз друзями! Це ж диво, а дива не можуть належати однiй людинi, я ж не скупий лицар якийсь! І тодi, напередоднi серпневого зоряного дощу я написала оголошення i розмiстила його у себе на сторiнках у Живому Журналi та Фейсбуцi. Мовляв, звертайтеся до мене, друзi, смiливо, що бажаете, загадуйте – у мене здiйснюеться! Нумо веселитись! Це ж цiкаво: хтось загадае щось простеньке: нову сукню, цуценя чи пилосмок до Нового року, або якийсь там легкий заробiток. Причому я була певна, що там не буде побажань на кшталт «зеленого бабла» або «щоб моi вороги повиздихали до ноги», бо добре знаю своiх товаришiв по перу та клавiатурi. Друзi вiдгукнулись. І прочитавши оте, що вони написали, я упродовж кiлькох днiв не могла нi спати, нi iсти й пити. Натомiсть – уже без жартiв, хотiла цього чи нi, зобов’язана була лiзти на дах iз довжелезним списком найзаповiтнiших бажань моiх прекраснихi начебто таких благополучних друзiв. Побажань жартiвливих i вагомих, реальних чи фантастичних, кумедних i серйозних. Причому таких серйозних i заклинальних, немовби я, вмостившись на даху, як зв’язковий або посередник мiж землею i небом, отим всеосяжним таемничим небом, була останньою iхньою надiею. І я, звiсно лаючи себе за легковажнiсть, таки полiзла на дах i читала вголос цi побажання, промовляла iх, як закляття, пiдсвiчуючи роздрукований список друзiв та iхнiх прохань лiхтариком, та молила за них небо i зiрки. Я розмовляла iз зiрками, як iз живими. «Розумiете, – говорила я, – хлопчик не ходить. Чому так? Дитина народилася з абсолютною вiрою в добро i бачить, що всi дiти бiгають, граються, а вiн – нi. Хiба це справедливо?»
Або ось, слухай, невже тебе ось таке не розчулить:
«Щоби солдат Гiль, який служить нинi в iзраiльськiй армii, був смiливим, але розважливим i обережним, був чесним з друзями i вiрним своему народовi. І щоби повернувся додому живий i здоровий. Гiль – мiй син. Мiра».
Або таке… Нi, слухайте, слухайте, цi листи не менi, а тобi, любий Всесвiте! І якщо десь я ще могла вигадати чи дофантазувати в якiйсь книжцi, то листи цi – справжнi. Ось, послухайте:
«Хочу дитину. Всюди просила. Лiкувалася двадцять рокiв. І нiчого. А раптом зiрки допоможуть? Попросiть для мене, будь ласка, дитинку! А менi вже бiльше сорока рокiв. Карiне».
«Хочу, щоб лiкар Т. сказав менi 4 жовтня: ось вона у тебе не тiльки не росте, але i якось нiби зменшуеться, навiть зникае! Боря».
«А можна попросити про кошеня? Щоби кошеня пiдiбране вижило? Щоб одужало, i йому знайшлися хорошi добрi руки. (У нас трое котiв i двое собак.) Якщо нi, ми його залишимо собi, звичайно, тiльки нехай виживе. Тiльки нехай виживе. Ми вже чотири ночi спимо по черзi. Будь ласка! Гiджан».
«Здрастуй, дорога Марусю. Хочу знову дозволити собi кохати. І не боятися, що обмануть. Я не просто втомилася. У мене якийсь невроз. Щойно чоловiк називае свое iм’я, я вже починаю розглядати його як потенцiйного обманщика, розумiеш? А якщо вiн, примiром, каже: давай зустрiнемося о сьомiй i раптом приходить вчасно, я навiть розчаровуюсь. Тобто вiн обманув моi сподiвання, що вiн неодмiнно спiзниться чи взагалi не прийде. І я починаю пiдозрювати його iще бiльше. Така з цим усiм морока… Одне слово, скажеш так: Катi – довiри та кохання! Дякую. Ти як листоноша. Катя».
Авжеж, звiсно, найбiльше листiв – iз бажанням зустрiти оту едину людину. Звiсно, i про дiтей, i про батькiв, i про роботу. Але – всi просять любовi! Загалом багато всякого… Отож я, сидячи на даху, маю вдихнути глибоко, налаштуватися, набратися рiшучостi i промовити усе вголос.
«Свободи! Внутрiшньоi свободи… Втомилася все собi забороняти. Навiть усе розповiсти не можу. Забороняю собi: любити, подорожувати, щось купити. І пiти геть вiд цiеi страшноi людини забороняю. Шукаю причину – чому? Дiти? У мене iх немае. Грошi? Та я ж сама заробляю. А батько каже: „Що люди скажуть?“ Тут у нас, в глибинцi пiд Рязанню, такi язики злi, хоч Єсенiн тут i народився у нас. Плiток боюсь. От i забороняю собi все. Щоб iм’я мое не шарпали. Наташа».
«Хочу, щоб мама навчилася жити без тата i припинила щодня iздити на кладовище. Оля».
Ти, таемниче безкiнечне небо, i ти, летюча зiрко, чи розумiете ви, що люди повсякчас прагнуть дива? Саме таких див, якi тобi, стрiмка Персеiдо, до снаги, адже летиш через усе небо, через днi, роки, столiття, через ночi та через нашi долi. Вiдважна Персеiдо, тобi, як казала моя бабуся, все до снаги, чуеш?
Роздiл другий
На даху
Одне слово, я прихопила з собою наш новий, нещодавно придбаний цейсiвський бiнокль, як завжди сподiваючись, що небеса й цього разу мене почують. Власне, полiзла я туди передовсiм через те, що пообiцяла полегшити важкий тягар негараздiв моiх дорогих друзiв. Отож всiлася нагорi, закутавшись у стару ковдру, перечитуючи ще i ще раз список побажань.
До речi, бiнокль у життi – дуже важлива, практично необхiдна рiч. Коли ми з чоловiком ще тiльки збиралися побратись, вiн, тодi ще студент, зробив менi дивовижний подарунок – не вульгарний перстень або якусь там кофтинку, не букет квiтiв чи кулiнарну книгу, не набiр банякiв чи скатертину iз серветками. Вибрав те, що треба (справдi найкращий подарунок на землi), – невелику пiдзорну трубу. І ми з цiею трубою – Кузьмич i я – ходили до центрального парку пiдглядати за тим, що вiдбуваеться на танцмайданчику. Там товклась молодь з найближчих навчальних закладiв, бо вподобала це мiсце для своiх зустрiчей. Пiдзорна труба була справжнiм дивом для мене, короткозороi, – як гарно бачити обличчя, усмiшки, гримаси, грайливе кокетування, рiзнi кумеднi танцювальнi колiнця!
Щоправда, нас якось упiймали за нашим неблаговидним заняттям, i ми ледь устигли дременути звiдти. А згодом, шкода, i взагалi довелося продати нашу трубу, аби купити щось нiкчемне на кшталт сукнi для якоiсь урочистостi. Але потяг до такоi захопливоi для душi справи – дивитися в добротну оптику, i не лише на людей, але й на птахiв, звiрiв, хмари, зiрки, врештi-решт – у нас лишився. Та й не тiльки у нас. Виявилося, що це – вельми розповсюджене хобi.
Та ось хоч би й нещодавно. Ходили ми в гостi до друзiв. Вони – такi собi вiльнi творчi люди. Художники. Вона – просто неймовiрна красуня, закохана у свого чоловiка. Загалом – усе взаемно, прекрасна пара, Олена i Славко. Вiн каже: зараз повечеряемо, а тодi я вам щось покажу, хочете? Ми, звiсно, кивнули. Повечеряли нетерпляче, тодi Славко витягае бiнокль! Хороший, цейсiвський, i каже: дивiться о-он туди, на балкон отого особняка, на третьому поверсi, бачите? Тiльки так, щоб вас не примiтили.
Ми по черзi дивилися з-за штори. А там на балконi стоiть у пiжамi (синiй з бiлим комiрцем) дядько Вавка К.Т. (ми його впiзнали), себто генеральний директор однiеi серйозноi контори. Тобто шанована в мiстi (та що там у мiстi!), шанована в краiнi людина! Ну, не так щоб, щоб усiма шанована, бо, як i за що сьогоднi шанують, хiба не ясно? Коли були вибори в цiй установi, там за статутом умова була така: генеральний директор обираеться довiчно. І коли Вавку обрали, вiн бенкет влаштував. І хтось iз його пiдлеглих промовив тост i вiд хвилювання (чи вже пiд мухою) сказав, мовляв, вiн дуже пишаеться, що Вавку обрали генеральним директором… посмертно! Уявляете? Одне слово, дивимося i бачимо, що ця поважна особа стоiть на заскленому балконi i… пiдглядае! У бiнокль! Облизуеться, вовтузиться i зирить. І не за людьми на площi, не за хмарами чи собаками, а витрiщаеться в чужi вiкна багатоквартирного будинку навпроти! Отакоi!
Але тут – ох, я й дурепа! – висунулася з бiноклем у вiкно, i ми з Вавкою К.Т. зустрiлися поглядами. Себто окулярами, i той Вавка блискавично зник – наче пiдкошений. Рраз – i нема.
Але ж ми бувалi й терплячi. Вже не криючись, вийшли на балкон i стали в бiнокль видивлятись, коли ж вiн пiдведеться, щоб усередину зайти. Все ж таки осiнь, а вiн у пiжамi, холодно. А балкон здоровезний. Так i не дочекалися. Мабуть, пан Вавка, щоб не ускочити в якусь халепу – а раптом у них вiдеокамера – тихо щез. Спочатку лежав тихесенько, а потiм змерз i, метляючи дупою, заповз до кiмнати. Генеральний директор поважноi контори NNN, обраний посме… нi, довiчно!
* * *
Улiтку довгий день непомiтно перетiкае в нiч – коротку й безпечну. Лiтнiми ночами драматурги чи там романiсти пишуть не драми або трагедii, а мелодрами й комедii.
Отож лiтнiй теплий вечiр… Хтось дивиться телевiзор – ген у вiкнi мерехтять синьо-сiрi вiдблиски. Хтось iще пораеться, тiнь перебiгае вiд вiкна кудись у глиб кухнi. Схоже, це Люда, вона така дбайлива господиня, напевне, мiсить тiсто, щоби зранку спекти дiтям пирiжки. Люда так азартно, з натхненням господарюе, що всi навколо ii наслiдують: бiгають до неi по рецепти, поглядають на своi вiкна – чи такi ж чистi та сяючi, як у неi? Купують такi ж серветки на кухню та фiранки в спальню.
А ген на тому боцi рiчки, на подвiр’i лiкарнi, – Іванко Кривий з тачкою. Вiн, метикований, скрiзь дивиться, аби поцупити, що лежить без нагляду. Нещодавно припер здоровезну центрифугу з лiкарняноi пральнi. Їi аж семеро виносили надвiр, щоби завантажити вранцi на машину та вiдвезти на обласний склад i обмiняти на нову. Сiм чоловiкiв упрiвали! А Іванко Кривий – сам. Завантажив на свою тачку i потягнув, коли всi пiшли. Його таки застукали. Питають: дiдько з нею, з центрифугою, але як же ти подужав? А Іванко Кривий iм:
– Так то ж собi! Своя семиряжка – не тяжка…
І показав: отак уперся, легесенько нахилив оте одоробло, i воно якраз i вляглося в його тачку.
Центрифугу, певна рiч, вiдiбрали. Але Іванка Кривого заповажали. За ноу-хау.
Ото вiн i зараз сновигае, винюхуе, де що погано лежить.
– Іва-аане! Агов, Іва-аане?! Не ру-ууш чужо-оого! Не кради-ии! – пiдвиваю я у згорнуту руркою пачку аркушiв. А рiка легко й запопадливо переносить мiй голос на той берег.
Іванко аж пiдскочив з несподiванки, озирнувся, глянув навсiбiч – нiкого нiде, дрiбно перехрестився та й накивав п’ятами…
А оно сусiдчину Марiйку проводжае кавалер, Максим. І що ближче до дому, то повiльнiше. Нiяк не розiйдуться. Ой, цiлуються! Треба покахикати: – кхе! кхе! – Аби вони знали, що не самi на планетi.
Марiйка верещить, смiеться, дзвiнко цiлуе Максима в щоку i бiжить додому, де для неi в передпокоi завбачливо увiмкнено свiтло. Максим iще постояв-подивився на Марiйчинi вiкна, потiм тихо почвалав додому. Одразу видно, що музикант – хода неспортивна, проте ритмiчна. А що як погукати йому з даху? Я виспiвую йому чудернацьки протяжною квартою:
– Макси-ииме, не гооо-орбся…
І сховалася. І вiн як людина з чудовим слухом, тонка i чуйна, дослухаеться: хто воно?
– Хто це? – кидае вiн сторожко.
Довкола – анiтелень.
Але тепер вiн точно пам’ятатиме, що парубковi горбитися не слiд.
О, а це хто човгае? То Баба Галя. Де це вона вешталася? І чи знае про цi пiдозрiлi нiчнi прогулянки ii донька Лiда? Може, у баби Галi е залицяльник? А що? Як каже одна поважна панi: «На кожен товар е свiй покупець».
Як чудово сидiти отак – невидимо й нечутно! Нiч чепуриться, як розпещена примадонна: примiряе то одне намисто, то iнше. І чепуриться, здуваючи хмаринки з пуховки, як у кiнi. Оно небом простують легкi тiнi хмар. А панi Нiч хвилюеться перед виходом. Стiльки лiт, стiльки столiть, стiльки тисячолiть – вiчнiсть, а ти, Ноче, маеш бути завжди неповторною, непередбачуваною, мiнливою… Як уперше. Як у день Творiння.
Звуки долинають звiдусiль, ледь пом’якшенi нагрiтим вечiрнiм повiтрям, приглушенi деревами. Але виразно чутнi завдяки легкому туманцю над рiчкою.
Ллеться тепле свiтло з вiкон – з кухонь та веранд. Пiзня вечеря. Дзенькае посуд. Вiдтак осяялись маленькi вiкна – у ванних кiмнатах. Верещить або скиглить дiтлашня: треба вiдмити пiд душем бруднi колiнця, замазуренi пички, скуйовдженi чубки. І от iх – втомлених, загорнутих у м’якi рушники – несуть спати.
У кожнiй домiвцi – свiй всесвiт… У кожному домi – свое небо, свое божество i своя дата дня творiння… Он вони, свiдки – i рiзнi, такi рiзнi за кольором i розмiром сандалики бiля порога…
А хто це там нiяк не вгамуеться? А-а, то ж баба Надя. Онде вона бродить подвiр’ям, у моднячих, як на сусiдчину думку, штанях-трениках з бiлими смужками, у пластикових капцях – цонк-цонк, цонк-цонк, – дзвiнко клацають пiдошви по вiзерунковiй садовiй плитцi. Баба Надя зазирае в усi кутки i буркоче:
«А я iй кажу: де ж ти убрала, ти ж не убрала! А вона – убрала. А оно шо? А оце шо? Нiчьо не убрала, а каже минi, шо убрала».
У вiкнi лiтньоi кухнi маячить невдоволене личко Оксани, себто дружини улюбленого онука баби Надi. Оксана вiдводить очi i хитае головою: скiльки це може тривати?
Вiчно заклопотана усiм ця баба Надя… Я знаю ii бозна-вiдколи. І в курсi ii сповненого турбот життя. Так уже сталося, що пiсля отримання спадку вiд родичiв з Америки баба Надя розмахнулася на всю губу – купила онуку Женьковi будинок у нашому районi. І сама в цьому домi оселилась. Тепер керуе, командуе i, схоже, збираеться жити довго та пильнувати скрiзь порядку.
Оксана, дружина Женькова, часом бiгае до мене скаржитись. Примiром, вона щоранку стукае до баби Надi в кiмнату i лагiдно так:
