скачать книгу бесплатно
– Бабусю, вам з базару принести, може, чогось дiетичного? (Бабi Надi вже вiсiмдесят з гаком.) Мо-же, сирку домашнього, чи там сметани, або меду, ягiд?
– А шо… – буркотливо вiдгукуеться баба Надя, – домашню ковбасу на базарi вже не продають?
– Так лiкар же вам не дозволяе, у вас же судини…
– Ага! – невдоволено бурчить баба Надя з-за дверей. – Значить, не продаю-уууть.
І Оксана чимчикуе на базар – купувати домашню ковбасу, запашну, з салом, з часником i прянощами, таку шкiдливу для судин баби Надi…
А коли у баби Надi пiдходящий настрiй, вона чепуриться (у нас заведено на ринок чепуритися, – провiнцiя, куди ще нове пальто з песцем одягнеш?), а тодi статечно прогулюеться базаром, придивляеться, прицiнюеться, куштуе, кривиться i довго торгуеться.
– Жiночко, шо ж ви все мацаете, а не берете? У такiм пальтi, а торгуеться за копiйку…
Усе. Головне баба Надя почула. Пальто зауважили. Воно ж iз Америки. Вдоволена, вона прямуе далi. Отож на ринку баби Надi остерiгаються.
Якось перед Новим роком вона, як сама розказувала, натрапила на оселедцi. У нашому мiстi оселедець особливо поцiнований – знаете, такий жирний, малосолоний, червоним сяючим оком мало не пiдморгуе – такий свiжий. В магазинi «У Нюми», де Клава торгуе. Ну, це довга iсторiя: Нюма поiхав, Клава залишилась, магазинчик людям давно знаний, вивiска залишилась колишня. А магазин «У Клави» також е, але там торгуе Света, невiстка Клави. Так i кажуть:
– Купила у Клави.
– У Клави, де Света, чи у Клави – «у Нюми»?
– У Клави – «у Нюми».
– А у Клави, де Света, що – нема?
– Ну, може, й е. Клава ж привозить усе гамузом. Але я брала у Клави «у Нюми».
На слух незнайомця – маячня цiлковита, а мiсцевi все чудово розумiють. Вони знають, де брати найсмачнiше, найсвiжiше, саме те, що в сусiдки в загашнику – м’ясо, риба, солiння, маслини, оливки, здоба, цукерки…
Якось узимку баба Надя купила у Клави (що «у Нюми») одну рибину – «попробувать». Вiднесла додому, сподобалось, повернулася на ринок. А в магазинчику, у вiддiлi тому, де оселедцi, вже зiбралися люди – базарний день, недiля, переддень новорiчних свят. У Клави (що «у Нюми») там усе особливе. Я ж кажу – у нас люди на цьому знаються. І гайда всi запитувати: звiдки оселедчик, хто солив, коли завезли? Тут до хору розпитувачiв долучаеться баба Надя iз сольною партiею: «Я брала! Гадость! Не берiть! Нафтою воняе. Бельзиною. І хiмiею. У рот узять нiззя».
Розчарованi споживачi пiд знiченим поглядом продавчинi Клави Ігрушкiноi розiйшлися. А баба Надя потупцялася i, дочекавшись, коли пiде останнiй, перегнулася через вiтрину-холодильник i прошепотiла:
– Клаво, ану бистро накидай минi усюда ув торбочку всю усельодовку, шо в тебе осталася. Давай хутенько!
Ось така в нас сусiдка. Вiдтодi ми називаемо оселедець «усельодовкою».
Оксана скаржиться, мовляв, баба Надя пхаеться щоранку до iхньоi з Женiком кiмнати без стуку i все товче: ось коли помру – тодi й будете хазяйнувати. Коли помру, тодi будете садити квiти, де вам хочеться… Або переробляти кiмнати. «Ось коли – тодi, коли… тодi…»
– І я не витримала! – сплюнула Оксана. – І запитала…
– Що? – скинулась я.
– Я спитала: «Коли?»
Я визираю Персеiд i в бiнокль бачу, як баба Надя тягае по подвiр’ю щось, складае на купку. І бачу, що цупить якесь важезне залiзяччя просто, з кутка в куток. Туди потягне, погримить, звiдти тягне знов, кладе залiзяку на попередне мiсце. Просто щоб знали, хто тут головний. От же ж невгамовна!..
* * *
Як iнодi випадкова начебто рiч може змiнити настрiй, поведiнку i навiть стиль життя людини! Сусiди неподалiк, на розi нашого кварталу, оселилися нещодавно, але якiсь дивнi. Дуже непривiтнi. Їм скажеш «доброго ранку», а вони анiтелень. А на обличчi: «Ти хто ваще? З якого района?!»
А нас iз Кузьмичем батьки добре виховали, вчили: вiтайтеся, мiсцем поступайтеся старшим у транспортi або в черзi, користуйтеся носовичком, тримайте в чистотi одяг, своi думки i намiри. Тож ми продовжуемо жваво вiтатися, чим викликаемо ще бiльше роздратування наших нових сусiдiв.
Загалом – ми люди провiнцiйнi й не метушливi. Живемо у своему часовому вимiрi. І як же важко менi, коли я потрапляю до Москви! Бiльшоi протилежностi моему спокiйному кварталу Сосновому Гаю годi вигадати.
Примiром, дома я виiжджаю на якусь зустрiч за п’ятнадцять хвилин i нiколи не спiзнююсь. У Москвi мене попереджають: якщо зустрiч об одинадцятiй, – машина заiде за мною о дев’ятiй. І нема гарантii, що ми не спiзнимося. Зазвичай я буваю в Москвi або пiзно восени, або взимку. Напевно, через це вона менi здаеться втомленою, передчасно постарiлою, як ото дама, в старому, пропахлому вихлопними газами важкому вологому пальтi, – сувора, нерадiсна, занепокоена чимось незрозумiлим, – може, нiчними погонями, тупотiнням, хрипким вiдчайдушним криком i пострiлами.
Я чесно намагалася полюбити Москву: знайомилася з милими, тепер уже дорогими моему серцю москвичами, ходила до маленьких сiмейних ресторанчикiв i там теревенила з офiцiантами про те-се, тинялася вулицями старого кварталу i якось, потрапивши пiд сильний дощ, опинилася в натовпi. Тобто менi довелося продиратися крiзь потiк людей, котрi поспiшали з виходу метро. Вибратися звiдти не було жодноi змоги, бо я ще була й iз парасолькою. Як скласти ii? Вона ж оберiгала мою зачiску, зроблену для зустрiчi з читачами! Як мене лише не називали i куди тiльки не посилали. А я продовжувала чинити так, як звикла, – перепрошувати.
– Пробачте, – вiдповiдала я на злу реплiку.
– Прошу вибачення…
Раптом хтось торкнувся мого плеча:
– Ви це спецiально? – запитав якийсь хлопчина – студент абощо.
– Себто?
– Крутитесь тут у натовпi i просите вибачення. Он вам уже парасольку зламали, за комiр вода ллеться, а ви все перепрошуете. Серйозно? Чи це флеш-моб? Ага, прихована камера, так? Ха-ха-ха! Як це я ранiше не здогадався, тут десь прихована камера! А для якого каналу знiмаете?
– Та нii! – у вiдчаi заволала я. – Менi в метро треба, але я не можу вибратися звiдси!
Хлопчина, все ще недовiрливо, потягнув мене за руку. У товкотнечi з мого пальта посипалися гудзики, зачiску було зiпсовано, зате я потрапила досередини.
– Ось так i моя мама, – сказав хлопчик прощаючись, – як приiде, то з усiма готова заговорити. Чомусь вона вважае, що всi будуть такi ж привiтнi, як вона, i захочуть зупинитись i тут же побалакати, примiром, як садити кущi агрусу, щоб ягода була велика i прозора…
Отож – про наших сусiдiв.
Не знаю, звiдки вони до нас приiхали, може, з отих мiсць, де всi кудись поспiшають i бiжать. Але вони нiколи не садять у себе на подвiр’i квiтiв, все у них заросло бур’янами. У них немае собаки, а бродячих котiв вони шпиняють так, що тi обходять iхнiй дiм десятою дорогою. Його звати Сiрожа. А ii iменi нiхто не знае. Ми всi мiркуемо: а як же ii звуть? У Сiрожi запитуемо: а як звати вашу дружину? А вiн буркне щось:
– Т-та! Мать ii…
Малого запитуемо iхнього, шестирiчного:
– Як тата звати?
– Ни наю…
– А маму?
А вiн:
– Мама…
– А бабусю?
Хлопчик розпливаеться беззубо:
– Таiсiя… Данилiвна. А дiдуся – Іван Прокопович.
Вiн, до речi, у бабусi й дiдуся живе, трохи далi, на паралельнiй до нашоi вулицi. Хорошi в нього бабуся i дiдусь. Вони – батьки отого Сiрожi. І дуже потерпають, що у них такий синок i така невiстка. Хлопчик – iхнiй промiнчик надii.
Прокидаються цi двое – Сiрожа та його половина – десь о п’ятiй ранку. А позаяк уся наша невелика вулиця Сосновий Гай стоiть над водою, то звуки чути добре, надто з вiдчинених вiкон. Ми вже всi навченi не галасувати, знаемо, де в кого дiти сплять. А нашi сусiди не церемоняться.
– Бубубу… – це його хрипкий голос.
– Вявявяяааа! – ii iстеричний.
– Бубубубу… мать… бубубу, – знову вiн досить благодушно.
– Вявявявяаааа!!! – злостиво вона.
Раптом дзенькiт скла, гуркiт, крики, стукiт якихось предметiв… Тиша.
– О! – його голос. – Догавкалась?
І спершу тихий, а потiм дедалi гучнiший смiх з усiх вiдчинених вiкон нашоi невеликоi вулицi Сосновий Гай. До слова, тут немае жодноi сосни. Слiд би посадити.
Хлопчику iхньому ми нещодавно подарували бумеранг. Оте мисливське знаряддя аборигенiв маорi навiщось надiслали моiм дiтям iз Австралii – гарний, яскравий, розмальований фiгурками людей, тварин, птахiв. Справжнiй i, як належить, вигнутий бумеранг. Але нам вiн навiщо? – ми проти полювання. Вiддали хлопчику. Причому цей бумеранг справжнiй, не сувенiрний. А Сiрожа – пияк i нероба – вiдiбрав його у сина. Погратися. А що iще чоловiковi робити – часу вiльного досхочу. Випив уранцi i, як каже Жванецький, весь день вiльний. А тут хоч якесь заняття – бумеранг жбурляти.
Два тижнi Сiрожа упевнювався в тому, що бумеранг, як заведений, – справдi повертаеться i при цьому гамселить його щосили куди трапиться. Повертаеться i повертаеться, куди не кинь, як не кинь: i по низу кидав, i по верху кидав. І ви подумайте: навiть утiкав вiд отого бумеранга (ну чисто тобi спецназ у джунглях!), однаково той наздоганяв i поцiляв точно в тiм’я! Сiрожа вже i петляв, i за дерева ховався, але щойно висовувався глянути, а бумеранг його наче пiдстерiгав – ось i я! – i методично вставляв у табло.
– Оце штукенцiя! – нахваляеться на вулицi весь у синцях i саднах Сiрожа. Навiть пити припинив, продовжуе тренуватись. Дружки заходять: що воно таке? Вельми азартна гра. Ми з вiкна часом бачимо, як вони граються – Сiрожа та бумеранг: важке сипле дихання, стрiмке тупотiння, легкий свист, м’який удар i досадливе:
– О-йоооо!!!
Ми, щиро кажучи, вболiваемо за бумеранг…
А ге-е-ен там, трохи далi – свiтяться вогники заводу. Дуже активно працюе завод, адже попит великий. Бо завод лiкеро-горiлчаний. І будиночок поблизу стоiть непримiтний – Михайла Мухи.
Коли Михайло Муха мав вiдлетiти лiтаком у якесь прекрасне далеке, вiн виставив на продаж свiй будинок. Ну така непоказна хатка – подвiр’я нема, садочка нема, лавицi i тiеi нема. А цiна – ого!
– Мухо, ти здурiв? Отака цiна за цей сарай? – питае хтось.
– То не купуй… – лiниво огризався Муха.
– Так я й не купую, – ображався котрийсь i йшов геть.
А якось Бардiяш, сусiда, прийшов. Гадав: я хитрий та пронирливий.
Михайло Муха йому й каже:
– Чого мнешся, Бардiяше, не пошкодуеш. Буду вiдлiтати, – пошепки додав Муха, – щось покажу. Ти купи-купи, Бардiяше, не будь дурнем!
І Бардiяш купив не думаючи. Бо таки був дурнем.
Ну я ж отого Бардiяша знаю. Вiн був моiм однокласником. І, оцiнюючи навiть не його знання, а його дивнi витiвки, наш математик Володимир Іванович казав:
– Мiж тобою, Бардiяше Василю, i здоровим глуздом – сто тисяч кiлометрiв шляху по бездорiжжю. Ви нiколи не зустрiнетесь.
А тут саме мати Бардiяша, яка подалася на заробiтки в Італiю, хотiла вкласти зароблене у нерухомiсть. Але обов’язково порадитися з нею. Само собою, Бардiяш i порадився. З Михайлом Мухою.
І останнього дня, коли таксi вже очiкувало Михайла, той повiв Бардiяша… до свого пiдвалу.
У темному сирому пiдземеллi зi стiни стирчала якась тоненька трубочка. А пiд трубочкою на старiй табуретцi – трилiтрова скляна банка. У банку повi-i-i-iльно так капало.
– Три краплi… – таемниче прошепотiв Муха. – Три краплi за хвилину. Боронь Боже, i не бiльше! Чуеш, Бардiяше? А то буде непереливки! Ти бачиш – трубочка заклеена, тут малесенька дiрочка. Натiкае трилiтрова банка за день. Цього тобi – досить. Якщо починае крапати бiльше… – Муха навiть злякано заплющив очi i притис долонi до щiк. – Отож заклей трубочку i рахуй. Тiльки три! За хвилину!
Бардiяш понюхав. Із банки виразно пахло чимось спокусливо-знайомим. Спиртом.
– То ти втямив, Бардiяше, – втовкмачував Михайло Муха, – подивись! Ти втямив? Глянь сюди!
Бардiяш подивився, та очi його вже десь мрiйливо гуляли.
– Питання е? – наостанок кинув Муха. – Тебе цiкавить – звiдки?
Бардiяш заперечно похитав головою.
Ех, Бардiяше, Бардiяше! Де був твiй здоровий глузд?.. Мав-таки рацiю Володимир Іванович, ох мав!..
– Заклинаю, а то буде погано! – голосно з вiкна таксi пригрозив Михайло Муха. – Заклина-а-а-а-а-а-аю-ю-ю-ю-ю-ю… Тiльки три-и-и-и-и-и!.. – Машина заревла i понесла його в прекрасне далеке…
А Бардiяш прожогом кинувся додому, зiбрав весь порожнiй посуд: банки, каструлi, навiть вази з серванту. Вiднiс усе до пiдвалу, дiстав складаного ножа i… продлубав у трубочцi бiльшу дiрку. Звiдти щедро полилося.
Десь за добу майстер цеху лiкеро-горiлчаного заводу «Буковинське свято» ошелешено виявив чималий витiк спирту. Дирекцiя викликала мiлiцiю. Слiдча група запросила двох робiтникiв, вони виколупали кiлька плиток у цеху, i слiдчi побачили непомiтну на перший погляд «лiву» тонку трубку, вона й привела iх до сусiднього, непоказного будиночка за хирлявим плотом. А далi вже – справа технiки. У пiдвалi будинку було виявлено п’янющого Бардiяша, i доки вiн проспався, отямився i протверезiв, Муха, що його напоумив, уже вiдлетiв. А бiдолашний захланний Бардiяш тепер сплачуе чималий штраф…
* * *
Знаете, який прекрасний хлопчина мешкае в сусiдньому будинку? Вiн-бо напевне спить уже. Вродливий, розумний, вихований, спокiйний Сашко.
Отой Саша днями освiдчився Дашi.
Даша вiдмовила, пояснила, що ще не готова.
Хлопчина дуже страждав. Три днi нiкуди не виходив, сидiв удома, шепотiв:
– Ох… Ця Даша… Нiколи й нiкого не полюблю бiльше!
Даша, звiсно, також переживала, навiть сльозу пустила, бо вiдмовляти такому хлопцевi – тяжко… А Саша – дуже хороший.
Щоби втiшити невдатливу наречену, Сашинi батьки подарували Дашi до ii колекцii Барбi нового поколiння. А Дашинi батьки подарували Сашi книжку. Вони-бо знали, що хлопчина у своi п’ять рокiв дуже любить читати…
Роздiл третiй
Поштовi iсторii
Час – категорiя вiдносна. Особливо коли сидиш сама, а навколо тебе хлюпочеться нiч. Хто знае нiчнi почування – зрозумiе. Хоч вчора, чи сто рокiв тому – однаково. Охайно складаеш пам’ять, як газети 1914 року з портретами вродливих сестер-жалiбниць та шляхетних офiцерiв царськоi армii зi староi скринi з округлою кришкою та металевими кутами. Як вирiзки з журналу «Огоньок» часiв перебудови з публiкацiями ще вчора опального, але улюбленого Довлатова.
