скачать книгу бесплатно
Дев’яностi. Непевнi часи. Шахраi, авантюристи, усiлякi доморощенi цiлителi та екстрасенси. Часи вiялових вiдключень свiтла i нiчних жахiв, несподiваних i шокуючих новин.
Це тiльки згадати: вчителi отримували зарплатню… горiлкою! А старшокласники цi ящики з горiлкою розвантажували на шкiльному подвiр’i. Та бiдолашнi педагоги, принижено мотаючись мiстом у пошуках збуту отiеi «зарплатнi», все одно працювали на совiсть – iхнi вихованцi вступали до найкращих вишiв краiни. А люди вiрили в краще, бо хотiли чудес.
І чудеса не забарилися. Пiсля перебудови раптом потягнувся тоненький потiчок листiв з-за кордону. І нiде правди дiти – бувало, що й невеликий спадок хтось отримував. І що далi, то бiльше вiдкривалися горизонти. І з часом хлинули до нас потоки кореспонденцii – елегантнi конверти з логотипами рiзноманiтних адвокатських контор. Листи на гербовому паперi з печатками, а головне – з цифрами, цифрами… Мiсто наше в буремнi часи ще позаминулого столiття повсякчас хтось захоплював. То однi через мiсто бiжать, то другi скачуть, то третi йдуть. І влада змiнюеться й змiнюеться. Як не одна влада прийде, то друга приваландаеться. Мабуть, пiд п’яну руку якогось розпорядника наше мiсто на три райони подiлили. Людям це неабияк набридло – не життя, а хованки: ховайся сам, урожай ховай чи нажите-накопичене. Одне слово, почали виiжджати, хто куди емiгрувати.
А в дев’яностi заходилися розшукувати по свiтах своiх рiдних. Хто сам, а хто й через компанii та адвокатськi фiрми. І потяглися до моеi мами прохачi – перекладiть з англiйськоi чи на англiйську. (Тодi у нас ще не було бюро перекладiв, допомагали по-сусiдськи, безкоштовно. Мама – за «велике спасибi, мадам Гончарова, щоб ви були здоровi», а я – за «Дай Боже тобi, Марусенько, жениха щедрого i вродливого».)
Мiстом поповзли чутки, що родичi емiгрантiв отримують з-за кордону посилки з подарунками, грошi i навiть спадщину!
Отак уже знайома нам баба Надя опинилася першою в цьому списку, але далеко не останньою.
Скiльки вона попоходила до моеi мами – перекладати листи аж iз Канади! Чи писати зворотнi. Опасиста, iз цiпком (уже тодi – дуже похилого вiку) i завжди в супроводi маленького, такого ж старезного песика iз сивою мордочкою. Вони ледве пiдiймалися до нас на другий поверх, перевалюючись, як качечки. «Тут сиди…» – кидала собацi баба Надя i, хрипко дихаючи, довго роззувалася, знiмала чунi, залишаючись у великих грубих плетених шкарпетках. Проходила до кiмнати, зручно всiдалася. Переводила подих, мама приносила iй воду. Трохи вiдхекавшись, баба Надя лiзла до своiх численних, вдягнених одна на одну кофтин, дiставала елегантний блiдо-блакитний конверт. Мама розгортала лист, написаний на хрусткому напiвпрозорому паперi, i починала перекладати:
– «Дорогi тiтко Надю, дядько Іване, небожi Колю, Ромо, Женю, Мар’яно i Христино…»
– А чо моiй старенькiй мамi (дай iй Бох здоровiчка) не пишуть «здрастуйте, шановная двоюрiдна прабабусю Оляно»? – втручалась баба Надя.
Моя мама знизувала плечима.
– О! – обурювалась баба Надя. – Усiм «здрастуйте пожалуста», а мамi – не.
– «Ми отримали вiд вас хустки з квiтами, з орнаментом – червону i чорну, з китицями по краю, i навiть заплакали, якi вони гарнi…» – продовжуе перекладати мама.
– Дааа, – провадить баба Надя, – i я плакала, коли iх дiставала. Такi грошi вбехала!.. А вони мiне шапки якiсь прислали, самi, наверно, й в’язали. А ще – хрестики пластмасовi зеленi. От куда я хрестика того вчеплю зеленого? Батюшка наш спугаеться того зеленого хрестика…
– «Ви такi люб’язнi… – продовжуе моя мама (ii витримка просто вражае). – Запитуете, що нам надiслати? Ми би просили надiслати нам три низки коралiв на згадку про нашу украiнську юнiсть, якщо це буде вам не надто дорого».
– Буде! – грюкнула баба Надя. – Ще й як буде дорого! – Ти ба! А чо вони нiколи не спитаюцця, шо вам прислати, тьотю Надю? Щось, може, мериканське з iхнiм орнаментом i з китицями? Ану пиши давай, – баба Надя рiшуче тицяе спрацьованою важкою долонею в листа. – Напиши, шоб прислали Женiку джекси.
– Що-що?
– Ну штани такi. Джекси чи як воно.
– Джинси? – уточнюе мама.
– Мо’, й джинси… – вiдгукуеться згiдливо i стомлено баба Надя.
Мама розкладае аркушi для листа, дивиться на бабу Надю запитально. Обличчя бабине стае урочистим, напруженим i ледь розгубленим, немовби вона готуе промову на трибунi:
– «Драстуйте, дорогi родичi Ненсi, Доротi i твiй, Доротi, син, – мiй внучатий небiж Брендон, який робить у банку…» – вираз обличчя баби Надi стае звичним, i вона додае сварливо: – Шо, уже не може своiй мамi й коралiв купити? По всьому свiту мотаеться, а коралiв матерi не може привезти? – І додае замислено: – А мо’, й нема коралiв нiде… Тiки у нас i ростуть…
Мама намагаеться не заглиблюватись у технологiю добування та вирощування коралiв, а пише далi пiд диктовку:
– «А в огородi у нас е всьо. І цибуля, i часник, i морковка, i картошка, i кукурудза. І ще цибуля е…»
– Про цибулю згадували вже, – додае мама необережно.
– Де?! – витягуе шию баба Надя, суворо вирячившись на аркуш iз незнайомими iй англiйськими словами. – Нiчо не писали! Нiчо не згадували про цибулю!
Мама зiтхае i виводить на аркушi «…and onions again».
– Я ж отако грядки по порядку говорю! – нетямиться гостя. – Ану давай перевiряй: отут-о у мене морковка… Написала?
Мама слухняно кивае.
– Отут у мене картошка, отут-о – кукурудза, а он тамо, – баба Надя кивае в уявну далину, – за грушкою – цибуля i часник. Написала?
– Написала, – зiтхае мама.
– О! Я ж усе помню, де у мене й шо. Ти хоть би зайшла коли або своiх дiвчат прислала. Я тобi дала б яблучок, i таких, i таких. Ще й морковки дам. Ти ж усьо на базарi купляеш? О-оот. Цибулi дам, всьо равно ж пропадае цибуля, стiки посадила, i там, i там, де мiсце свободне було. І петрушки дам. У мене ж така кучерявенька, запашнаааа, ух, у борщ i добра! А борщ я варю знаеш як? Беру кугута…
– Може, листа допишемо? – перебивае мама.
Обличчя баби Надi спохмурнiло, вона вiдкашлялася i урочистим голосом продовжила:
– «Дорогi небоги, от ви питали, як дiд Петро себе чуствуе? Так у дiда Петра з ногами…»
Мама чекае продовження.
– Пиши, – командуе баба Надя, – но-ги.
– Що «ноги»? Болять? Мучиться з ногами?
– Та не то шоби болять, – знову виходить баба Надя з образу i вiдкидаеться на спинку стiльця, – так, на погоду колiна крутить. От знаеш, на погоду, крррутить, крррутить. І в мене крутить. У тебе крутить, не? Так ти ж молода. А у мене крррутить, хай йому бiс… Пиши: не болять ноги нi в кого. А то подумають, шо я жалуюся. «І пришлiть нам уже тi джекси для Женiка, а то вiн кожен день просить. Якшо, канешно… Канешно, якшо зможете…» – вона бухкае важкою долонею по столi: – А нiчо не захочуть! Нiчо не зможуть! Жаднi. От у мене, – баба Надя знову порпаеться в нетрях свого вбрання i витягуе складений аркушик з мiрками: ширина, довжина, зрiст – i раптом дратуеться: – От iще той Женiк, слухай! Оце треба менi так унiжатися, просити якiсь штани? Боооожечки. Ну, давай, читай, шо ми тут насочиняли з тобою.
Мама читае листа баби Надi ii небогам, перекладаючи з англiйськоi. «Здрастуйте, дорогi небоги Ненсi, Доротi i твiй, Доротi, син, мiй внучатий небiж Брендон…» Баба Надя кивае, iнодi пiдозрiливо дослухаеться, невдоволена – мовляв, не так вона казала. Тодi погоджуеться: от, як доладно мама написала про джинси! З ii благословення мама пiдписуе конверта, баба Надя слинить його i заклеюе. Потiм ховае в якiйсь потаемнiй кишенi, пiдводиться зi стiльця, переходить до передпокою, iз зусиллям взувае своi чунi на набряклi ноги, важко ступаючи, вибираеться з квартири, постукуючи цiпком. «Зi скрипом» встае ii старий сивий песик, i вони поволi спускаються удвох та йдуть геть – до наступного листа.
– Мам, а баба Надя тобi платить?
– Не-а, – нiяковiе мама i виправдовуеться: – Ну вона ж лише раз на мiсяць, а то й на два приходить.
– Але ж сидить по кiлька годин!
Мама зiтхае i розповiдае, як колись бабуся Олександра, тобто мамина свекруха, прийшла з базару i принесла вiдро дрiбних, з чорними цяточками абрикосiв. Мама навiть обурилась: кругом гiлля ломиться вiд соковитих солодких абрикосiв, а бабуся принесла щось таке, що тiльки викинути.
– Мамо! – вигукнула до неi. – Навiщо ви купили цю гидоту? Вони ж дрiбнi, червивi. Нехай хоч i дешевi.
Бабуся втомлено присiла за стiл пiд горiхом на подвiр’i.
– Дитинко… – так пояснюе мамi. – Вона така старенька, ота бабуся з ii абрикосами, що iй тi п’ять карбованцiв просто так треба було дати. Без абрикосiв.
І я розумiю, що мама згiдно iз настановами моеi бабусi витрачае дорогоцiнний свiй час на бабу Надю просто так. Бо та старенька, спрацьована, втомлена i хвора.
– Ну що? – запитала мама наступного разу. – Купили коралi своiм небогам?
– Та купила… – баба Надя похнюпилась, водить палицею по пiдлозi.
– Дорогi? – поцiкавилась мама.
– Та не.
– А скiльки?
– Та рубiль. Одна нитка – рубiль. У магазинi намисто було. Подивилась – красне, значить, коралi. Та й купила…
Отож баба Надя таки метикована виявилася, домоглася свого. І «джекси» Женiку надiслали «мериканськi», i Женiк потiм до Америки поiхав. І на роботу його там влаштували. І грошей вiн звiдти привiз, i машину купив. І свою частину спадку баба Надя отримала з Америки – будинок купила.
Отож зараз баба Надя ходить подвiр’ям i нiяк чомусь не вгамуеться – бурчить i бурчить. А я сиджу на даху i тiшуся, яка вона все ж таки дивовижна! Живе i жити не набридло, ще й чепуриться на базар. У своi дев’яносто. Оце б вона ще й правнукiв на колiнах поколисала! Хочеться гукнути:
«Агов, бабо Надю! А чи нема у вас ще коралiв?»
Та боюся налякати. Нарештi гримнули вхiднi дверi, свiтло у будинку згасло…
* * *
Якось пiзнього вечора до нас у вiкно постукали – обережно i чемно, проiгнорувавши дверний дзвiнок. Так ранiше стукали сусiдам у селi. Це зараз електричнi дзвiнки з музикою iз П’яццоли навiть на хвiртках, а в тi часи… ну, як я казала.
Отже, хтось тихенько постукав у вiкно. Я виглянула. Дiдусь, ветхий, гладенько поголений, у сорочцi, застебнутiй на всi гудзики просто пiд горло, видно, що готувався. Чепурний маленький сивий дiдусь iз бородою, присоромлено й знiяковiло простягнув менi елегантний конверт – брудний, зiжмаканий, поцяткований печатками i штампами. Конверт явно побував у багатьох руках, мандруючи рiзними краiнами. На ньому виднiвся якийсь логотип, майже заклеений марками, та iм’я адресата: мiстер Щербанюк Микола, що мешкае в селi Синжер Чернiвецькоi областi. А позаяк село Синжер 1949 року перейменували на Жилiвку, то лист, не знайшовши адресата, вирушив назад до Канади, а звiдти наполегливо, наклеiвши нову марку, його вiдiслали знов у Синжер. Доки комусь iз поштарiв не спало на думку заглянути в старi довiдники i докопатися, що Синжер – це Жилiвка. І що адресат Щербанюк мешкае в тому ж таки будинку i на тiй самiй вулицi, як указано на конвертi. Маленький дiдусь (як невдовзi з’ясувалось, той-таки мiстер Щербанюк) пошепки, озираючись боязко, попрохав: «Перекладiть листа з Канади, але нiкому не кажiть, бо ще заберуть… Як космополiта, по статтi. Десять рокiв без права листування…»
– Я, щиро кажучи, навмисно приiхав до вас пiд покровом ночi, – прошепотiв дiдусь, себто мiстер Щербанюк. – А то дивлюся – лист по-iноземному написаний. Хто зна, раптом шпигунство пришиють абощо. Страшно злякався.
Дiдусь обережно присiв на краечок стiльця i аж хитнувся, ледь не звалившись набiк, коли я нахилилася над ним iз маленькою тацею з чаем з пирiжками.
– Ой, нi-нi-нi! – злякано вiдмахнувся дiдусь. – Ви менi перекладiть оту-то-о, i я побiжу.
Я розгорнула листа i почала читати вголос:
«Шановний мiстере Щербанюк!
Я, Джон Леман, адвокат страховоi контори „Леман i сини“, змушений iз сумом сповiстити, що ваш родич Дмитрiй М. Щербанюк упокоiвся з миром у вiцi 97 рокiв i похований у мiстi Ванкуверi на кладовищi „Mountain View“.
У 1938 роцi мiстер Дмитрiй М. Щербанюк оформив у нас в конторi „Леман i сини“ страховий полiс на суму один долар Канади. За час дii страхового полiсу мiстер Дмитрiй М. Щербанюк полiсом не скористався i упокоiвся з миром, а сума страхування – 238 доларiв мала бути виплачена вказанiй у полiсi сестрi мiстера Щербанюка, Даринi М. Щербанюк, або ii спадкоемцевi Миколi Щербанюку, якщо такий е».
На цьому мiсцi лякливого мiстера Щербанюка здолала гикавка i вже не попустила до кiнця вiзиту.
«Джон Леман, – продовжила я читати, – адвокат „Leman and sons“, розшукуе мiсiс Дарину М. Щербанюк або ii спадкоемцiв для надсилання iм суми в 238 доларiв Канади за страховим полiсом мiстера Дмитрiя М. Щербанюка».
– Гик! Аааа… – чи то охнув, чи то зiтхнув дiдусь Щербанюк i раптом рiзко схопився й пiдбiг до вiкна. Склав долоньку козирком до чола i пильно подивився в завiконну темiнь – чи не стежать за ним невсипущi «лицарi щита i меча»?
– Он воно як. Гик! Он же ж воно як! Долари. Гик! Канада! Пов’яжуть! Авжеж, пов’яжуть мене! Гик! Гик! – у вiдчаi бурмотiв вiн, нервово здригаючись.
Вiдтак присiв на краечок стiльця, слiпо водячи руками по колiнах, повторюючи:
– Он воно як. Гик! Он воно як!..
«Якщо ви, – продовжила я перекладати, – пiдтвердите копiями своiх документiв, що ви е Дарина М. Щербанюк або е прямим родичем Дарини М. Щербанюк, Миколою Щербанюком, нам буде приемно (саме так i було написано) перерахувати цю суму у валютi Канади або у валютi вашоi держави (враховуючи конвертацiю та банкiвськi видатки) на ваш банкiвський рахунок або на вказану вами поштову адресу.
„Леман i сини“ висловлюють своi спiвчуття родинi покiйного. Rest in peace».
– Гик-гик-гик! Божечку! Гик!!! – заволав новоспечений мiстер Щербанюк. – Шо ж це дiеться! – вiн раптом рясно спiтнiв i заходився обмахуватися великим картатим носовичком. – Який iще рахунок? Ой, Боже, навiщо воно менi? – ще бiльше злякався мiстер Щербанюк, уявляючи, що йому доведеться посвячувати у свою «шпигунську дiяльнiсть» не лише нас пiд покровом ночi, але й, можливо, пошту та всю банкiвську систему краiни!
Вiн схоплювався, завзято хрестячись на портрет Сергiя Рахманiнова над роялем, червонiв, блiд… Я вже потерпала, що вiн зараз гепнеться тут у мене у вiтальнi, подумки примiрялася, де його вкласти, щоби вiн отямився i вiдлежався до приiзду швидкоi.
Утiм, треба визнати, дiдусь виявився кмiтливий (ще довоенного гарту). Трохи помiркувавши, вiн одразу ж вигадав обхiдний шпигунський маневр:
– Доню! – жалiсно витрiщився вiн на мене почервонiлими очима. – А напиши iм, щоб вони грошi надiслали… тобi, га? А я прийду отак само. Пiд покровом ночi. Та й заберу. Ти не думай… – дiдусь притис свiй зiжмаканий картатий носовичок до серця, запобiгаючи моiй вiдмовi i передбачаючи доводи, якi я можу навести. – Я тобi, як чесному громадянину, як комсомолцi, ти ж комсомолка? Я тобi дуже довiряю. Обличчя у тебе чесне. І чоловiк твiй точно ж не краде. Ти ж не крадеш? – запитав мiстер Щербанюк у чоловiка мого, що нагодився. Той швидко й заперечно захитав головою: мовляв, не-не-не, не краду я, дядьку! – І знаеш що? Я дам тобi скiлькись отих доларiв, подiлюсь! – мiстер Щербанюк заусмiхався радiсно-обнадiйливо.
На заперечення, що грошi можна отримати тiльки на свiй паспорт, дiдусь зажурився, припинив схоплюватись i хреститись, а, навпаки, мiцно вилаявся, вочевидь уявляючи, як вiн, такий старенький вже, йде по етапу. На нашi запевнення, що нинi – iншi часи i нiхто його нiкуди нi за що не потягне, вiн вiдмахувався. Мiстера Щербанюка, здавалося, закинула до нас машина часу iз тридцятих або сорокових рокiв. Ми навiть занепокоiлися: чи знае вiн, що Друга свiтова вже скiнчилася, що Сталiна, Хрущова та Брежнева вже давно немае на свiтi. Коли вiн таки погодився випити чаю i зайшла мова про Європу, ми повiдомили, що Берлiнську стiну розвалили. У нього був такий шок, що його ледь трясця не вхопила! Вiн сплескував долонями, не випускаючи з рук свiй рятiвний картатий носовичок, i все повторював: «Он воно як! Он же ж воно як!»
Коли вiн зник, як тать уночi, так само тихо, як i з’явився, син Данило, дивлячись йому вслiд, замислено запитав сам до себе:
– Цiкаво, а вiн узагалi в курсi, що Гагарiн у космос полетiв? А якби вiн дiзнався, що американцi були на Мiсяцi, що б iз ним було, га?
Десь через рiк я зiштовхнулася з ним нiс до носа в полiклiнiцi. Привiталася. Проте мiстер Щербанюк на привiтання не вiдповiв, удав, що бачить мене вперше. Посидiв iз вiдсутнiм виглядом, пововтузився, поколупав оббивку стiльчика, дiстав звiдкись картатий носовичок – витерти спiтнiлого лоба, потiм раптово пiдхопився i накивав п’ятами.
Так я й не знаю – отримав вiн свою спадщину, чи вiдповiдальнi адвокати «Leman and sons» i досi розшукують спадкоемцiв мiстера Дмитрiя М. Щербанюка. Утiм… Я певна, що не вiдповiв, не отримав. Інакше знову прийшов би до мене – папери оформити.
* * *
І ось iще…
Якось задзвонив мiй телефон. Чую тоненьке старече, iз деренчанням у голосi:
– Емм… Це хто?
Зiтхаю приречено, називаю iм’я. Я ii завжди впiзнаю. Ну що чекати вiд бабусi, котра гадки не мае про правила розмови по телефону? Вона, шанована вчителька зi стажем у сорок п’ять рокiв, коли телефонуе кудись, спочатку суворо запитуе: «Хто це?» І всi (включно з начальником мiлiцii та головою виконкому) нiяковiють, наче школярi, i сором’язливо та розгублено називають свое прiзвище. Лише я, до речi, зi всiеi цiеi компанii притьмом кидаю слухавку.
– Емм… Це Василiса Семенна. Знаеш? Добре. Лист… тут прийшов… Перекладеш?
– Як же я його перекладу? Вiн же у вас – а я вдома.
– Я погано ходжу, приходь краще ти до мене.
– Зараз я не маю часу. Може, коли гулятиму з дитиною увечерi…
– Давай я тобi прочитаю? Я ж учителька зi стажем сорок п’ять рокiв, – продовжувала слухавка, що не терпiла заперечень. – Тут дивись, що тут написано: бузiнес… неус… оф…
– Щось я не впiзнаю англiйськоi. Може, це iнша мова?
– Ну як то? Я ж бачу, що англiйська. Усе надруковано красиво, на блакитному гладенькому паперi.
– Ну, не знаю. Якщо надруковано. Може, це спадщина якась вам надiйшла… – необачно бовкнула я.
– Я-як-як ти сказала?! – голос Василiси Семенiвни змiцнiв.
– Нi-нi, це лише припущення… – позадкувала я. – Просто iнколи у нас тут трапляеться, що отримують офiцiйнi папери, а там…
Слухавку на тому кiнцi кинули. Через кiлька хвилин, розвiшуючи на сушарцi дитячi речi, я почула iстеричний гавкiт собак, а тодi побачила у вiкно, як щось стрiмке i велике у хмарах пилу завертае до нашоi спокiйноi затишноi оселi.
