скачать книгу бесплатно
Пригоди «Слiпучого»
Джек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
До збiрки творiв Джека Лондона увiйшли повiстi «Пригоди “Слiпучого”» (1902), «Звiр Предковiчний» (1913) та «Перед Адамом» (1907). Героi творiв – представники рiзних прошаркiв суспiльства, яких поеднуе готовнiсть кинути виклик установам, якщо тi ставлять пiд сумнiв добро i справедливiсть, i вiдстоювати свою честь i гiднiсть за будь-яких обставин. Джо Бронсон – 15-рiчний син успiшного бiзнесмена iз Сан-Франциско – тiкае з дому, щоб випробувати себе у дорослому життi. Три днi пригод цiлком змiнили його ставлення до людей. Пат Глендон-молодший – боксер-чемпiон – виступае проти маклерських махiнацiй, що супроводжують боксерськi змагання i перетворюють спорт iз чесноi боротьби на джерело збагачення.
Джек Лондон
Пригоди «Слiпучого»
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Пригоди «Слiпучого»
Частина перша
І. Брат i сестра
Вони перебiгли пiсками, що слiпили око в промiннi сонячнiм, i Тихий океан, бухаючи своiм шумким прибоем, лишився позаду них. Опинившись на переiзнiм шляху, вони посiдали на своi велосипеди й, наддаючи дедалi ходи, незабаром упiрнули в гущавину зелених алей замiського парку.
Їх було трiйко – три хлопцi-пiдлiтки в яснобарвних светрах. Чимдуж гнали вони велосипедними стежками, прискорюючи швидкiсть гону й наближаючи ту аж до найбiльшоi, як це зазвичай роблять отакi хлопцi у яснобарвних светрах. Мабуть, вони вже й переступили межу дозволеноi швидкостi!.. Принаймнi, так здалося кiнному полiсменовi, але, не бувши певний, вiн лише обмежився засторогою, коли вони промайнули повз нього. Вони цю засторогу негайно взяли до уваги, але за найближчим рогом так само негайно забули ii – бо це теж звичай хлопцiв, що ходять у яснобарвних светрах.
Прожогом випорснувши з Гольденгейтського парку, самокатники спрямувалися до Сан-Франциска. Тут вони так несамовито майнули з гори, що всi перехожi, повз яких вони гнали, мимохiть завертали голови й мало не з жахом проводжали iх очима. Опинившись на мiських вулицях, яснобарвнi светри взялися заживати рiзних способiв, щоб уникнути крутих узвозiв, а коли з цим не щастило, то перемагали iх наввипередки.
Хлопець, який вiв перед у цих самокатних перегонах i завжди випереджав товаришiв, звався Джо. Найсмiливiший i найвеселiший, вiн був за верховоду у своiй компанii… А втiм, як вони опинились у Захiдному передмiстi, серед великих i пишних будинкiв, менше ставало чутно його смiху та голосу, а нога, нiби мимоволi, зупиняла швидкiсть гону. На розi вулиць Лагуна та Валлехо обидва товаришi завернули праворуч.
– До побачення, Фреде! Бувай здоров, Чарлi!.. – гукнув Джо й покрутнув правило лiворуч.
– Увечерi побачимося? – запитали тi.
– Нi, я не прийду!
– Та ну-бо, виходь! – припрошували його.
– Нi, нi. Мушу взятися до книжки… Бувайте!..
Ось вiн уже сам. Ураз спохмурнiв його вид, i щось нiби нудьга чи турбота вiдбилися в очах. Вiн рiшуче почав посвистувати, та помалу свист той стишувався й нарештi, саме тодi, як вiн наблизивсь до великого будинку на два поверхи, урвався зовсiм.
– Джо, це ти?
Вiн, вагаючись, зупинився коло дверей до бiблiотеки… Знав, що Бессi там ретельно готуе своi лекцii й напевне вже й упоралася з ними, бо вона ж завжди встигае зробити це до обiду, а доба вже надобiд… А ось вiн то ще й не торкався до книжок. Це дратувало хлопця!.. А таки ж i справдi: сестра молодша за нього аж двома роками, учиться в тiй саме групi, що й вiн, та ще й випередила його з усiх предметiв. Чорт батька зна що!.. Адже й вiн не безтяма якийсь, а ось так воно якось трапляеться – i сам вiн не знае, як – щораз голову йому запорожняе щось iнше – ну, певна рiч, що тодi вже не до книжки!..
– Джо, будь ласка, зайди сюди! – в голосi ii бринiла ледве чутно жалiсна нотка.
– Ну, чого тобi треба? – вiдгукнувся вiн, поривчасто вiдкидаючи портьеру.
Джо сказав це грубо, але глянувши на тендiтну маленьку постать, яка пильно дивилася йому у вiчi з-поза кучугури книжок, стосами нагромаджених на бюро, вiн враз пожалкував. З олiвцем та зошитком у руках вона так скорчилася на величезному фотелi, що здавалася ще меншою й тендiтнiшою, нiж була справдi.
– У чому рiч, сестричко?.. – пiдiйшовши до неi, запитав вiн, на цей раз уже набагато ласкавiше.
Схопивши його руку в долонi вона притисла ii до щiчки й пригорнулася до нього, мов те пташенятко до матiнки.
– Що з тобою коiться, Джо, любий мiй? – шепотiла вона запитливо. – Скажи менi.
Вiн не вiдповiдав. Чи подоба ж йому сповiдатися за те, що його турбуе, цьому маленькому дiвчатку, хоч там воно й вчиться краще за нього. Йому аж смiшним здалося, що сестричка хоче довiдатися, що йому не до шмиги!..
«Яка в неi нiжна щiчка!» – зауважив вiн, коли вона, голублячись, притулилася обличчям йому до руки. А проте, мерщiй би вона пустила його руку… мерщiй би покласти кiнця оцьому мазьканню!.. аби вона тiльки не образилася!.. – вiн добре знав iз досвiду, що дiвчатка ображаються з усякоi дурницi!..
Вона розтулила його пальцi й поцiлувала долоню. Немов трояндова пелюстка впала… Цей поцiлунок мав виявити, що Бессi все ще чекае вiдповiдi.
– Нiчого зi мною не коiться! – рiшуче промовив вiн. Вiдтак цiлком несподiвано додав: – Батько!..
Та турбота, що тьмарила йому обличчя, ураз заступила очi й дiвчинцi.
– Адже вiн такий добрий, такий хороший наш татко, Джо, – зажебонiла вона. – І чом ти не слухаеш його? Вiн же тобi добра зичить i так небагацько вимагае!.. Ти ж такий розумний, куди розумнiший за решту хлопцiв!.. Якби ти хоч трiшечки взявся до науки…
– Цього тiльки й бракувало!.. Нотацii!.. – спалахнув вiн, грубо висмикуючи руку. – Уже й ти берешся картати мене?.. Тепер черга за куховаркою i стайничим…
Вiн засунув руки в кишенi й утупив свiй погляд у далечiнь, у сумне й невтiшне майбутне, сповнене нескiнченних вичитувань, а вичитувачам i лiку не скласти.
– Так на оце ти мене й покликала? – спитав вiн, повертаючись до дверей.
Вона знову схопила його за руку.
– Нi, нi, не на це!. Але ж вигляд у тебе був такий збентежений, що менi здалося… – Голосок iй урвався. По хвилинi вона мовила вже iншим тоном. – Я мала повiдомити тобi, що цiеi суботи ми збираемося улаштувати прогулянку в Окленд, у гори, що по той бiк затоки…
– Хто ж саме?
– Мертл Гейс.
– Ота лемiшка! – ввернув Джо.
– І зовсiм вона не лемiшка, а прехороша дiвчинка й далеко лiпша за багатьох моiх товаришок!.. – палко заперечила Бессi.
– Ну, це ще замало, як взяти на увагу всiх загалом твоiх подруг!.. Сип далi. Ще хто?
– Перл Сейзер iз сестрою Елiс, Джессi Гiлборн, Седi Френч, Една Крозерс. Оце й по всiх дiвчатах…
Джо пхекнув презирливо.
– Ну, а з хлопцiв хто?
– Морiс i Фелiкс Клемент, Дик Скофiлд, Борт Лейтон та…
– Досить iз мене й оцих! Коротко кажучи, кисле молоко, а не товариство!..
– Я… я мала на думцi запросити також тебе, Фреда й Чарлi… – мовила вона вже непевним голосом. – На те саме я й покликала тебе сюди, щоб запросити вас!..
– І що ж ви там робитимете на своiй прогулянцi?..
– Гуляти будемо, польовi квiти рвати – адже тепер саме маки розквiтли – оберемо якийсь мальовничий морiжок та поснiдаемо там, прямо на травицi… i… i…
– Пiдете додому, – додав вiн. Бессi потакнула головою.
Джо знову застромив руки в кишенi й замаршував по кiмнатi.
– Баб’яче товариство! – раптом вибухнув вiн, – i баб’яча програма!.. Нi, це менi не до душi!..
Вона на мить дужче зцiпила тремтячi вуста, але все ж бажала дiйти свого.
– А що б ти мав запропонувати натомiсть?
– Я?.. Я б разом iз Фредом та Чарлi залюбки майнув куди-небудь i утяв там таке, таке… ну, щоб менi заманулося!..
Вiн зупинився й кинув оком на свою слухачку. Та мовчки чекала, що буде далi.
Проте вiн вiдчував, що йому бракуе слiв, щоб виявити всi своi почуття та бажання. Це ще пiдсилило його поганий настрiй, i вiн раптом вигукнув роздратовано:
– Та хiба ж ти зрозумiеш мене?!.. Не така ти, щоб зрозумiла! Ти – дiвча! Тобi подобаеться бути чепурненькою, усiм на зразок, панночкою й носити додому зi школи найвищi бали. Тебе не вабить щось надзвичайне: небезпека, пригоди тощо… Тобi не до вподоби тi хлопцi, яких захоплюе бурхливе життя; вони, на твою думку, брутальнi, мугиряки; твое око тiшать примазанi й випрасованi маруди в бiлих комiрцях, слухнянi хлопчики, що запобiгають ласки у вчителiв i на перервах навертаються iм на очi, щоб почути вiд них вихвали своiх успiхiв. Цi хорошi, вихованi хлопчики, о, вони нiколи не встрявають у небезпечну пригоду: у думцi iм лише прогулянки з квiточками та снiданочками в товариствi чемненьких дiвчаток!.. Я добре знаю таких типикiв, якi лякаються власноi тiнi й скидаються на баранцiв! Вони таки й е баранцi!.. Ну, а я тобi не баранець! От тобi й уся моя мова!.. І на прогулянцi вашiй я бути не хочу й не буду!..
Сльози проступили на карих оченятках Бессiних, вуста затремтiли… Це ще дужче роздратувало Джо: «І чого вони вартi тi дiвчата? Тiльки на те й здатнi, щоб совати свого носа, куди не треба, скiмлити, ображатися. Їм, певне, таки бракуе чогось у головi!..»
– Слова не можна тобi сказати, щоб ти не зарюмсала, – замирливо промовив вiн. – Я ж таки не мав намiру образити тебе, сеструню! Слово честi, що так. Я…
Вiн безпорадно урвав i глянув на неi. Вона хлипала й уся здригалася, силкуючись подолати ридання… Сльози, одна одну побиваючи, котилися iй по щiчках.
– Ох, цi менi… дiвчата!.. – гукнув вiн i сердито попростував геть iз кiмнати.
II. Драконовi закони
Трохи згодом Джо, усе ще роздратований, сiдав обiдати. Вiн уперто мовчав за iжею, попри те, що батько, мати й сестра весь час весело одне до одного балакали. Уперто втопирившись у свою тарiлку, Джо люто звiряв iй своi спостереження: «Ось то якi ми! Допiру дрiбними вмивалися, а по хвилинцi не то всмiхаемося, ба й регочемо!.. Нi, наш брат не такий. Будьте певнi, що якби хлопчину щось спромоглося довести до розпачливих слiз, то за кiлька день не забув би цього. А у цих дiвчат, то в них просто вдача така нещира: плачуть, а не вiдчувають i сотоi частки тоi образи, на яку скаржаться. Запевне це так!.. Рюмсають, мабуть, тому, що це iм до вподоби!.. Та ще й до вподоби iм робити комусь на капость, надто нам, хлопцям!.. Отже, й утручаються в усi нашi справи!..»
Отак мудро мiркуючи, Джо разом iз тим усмак працював коло своеi тарiлки.
Де ж пак не набути доброго апетиту, прогнавши велосипедом через довженний парк вiд Клiф-Гауса й аж до самiсiнького Захiдного передмiстя?!
Батько iнодi скоса зиркав на сина. Стривожено, але лагiдно. Джо не помiчав того, але Бессi добренько завважила це.
Мiстер Бронсон був чоловiк середнього вiку, доладно сформований, кремезний та негладкий. Обличчя мав енергiйне, риси гострi, клинуватi, пiдборiддя квадратне й уперте… Проте добрi очi i якiсь зморшки в кутиках бiля рота виявляли не суворiсть, а нахил до гумору.
Батько й син були страшенно подiбнi один до одного, це враз впадало в око. Обидва мали широке чоло, мiцнi випнутi щелепи, а що вже очi в обох, то – урахувавши рiзницю в лiтах – були вони такi однаковiсiнькi, мов двi пари горошин, що вилущено iх з одного стручка.
– Ну, а як ти, Джо? Чи все гаразд? – запитав нарештi мiстер Бронсон.
Обiдати скiнчили, й усi пiдвелися зi своiх мiсць.
– А не знаю, – безжурно вiдповiв Джо, а далi додав. – Завтра iспити, то там буде видко!
– Ти куди? – спитала його мати, як вiн пiшов уже до дверей.
Це була висока, струнка жiнка з такими ж карими очима, як у Бессi, i так само гнучка та пластична в рухах.
– Іду до себе! – вiдповiв Джо i додав. – Вчитися!
Мати нiжно схилилася до нього, пестливо пригладила йому чуприну й поцiлувала. Мiстер Бронсон усмiхнувся, ухвалюючи синiв намiр, i Джо побiг сходами на другий поверх, твердо налаштувавшись уп’ястися у книжки й скласти завтрашнього iспиту, хоч там що.
Опинившись у себе в кiмнатi, вiн замкнув дверi й умостився бiля бюро, де було геть усе, що потрiбно школяревi пiд час навчальноi працi.
Перебiг очима по книжках своiх. Насамперед Джо взявся до пiдручника iсторii, бо iспити мали початися саме з неi. Розгорнувши книжку на закладенiй сторiнцi, почав читати:
«Зараз по тому, як набули чинностi Драконовi закони, мiж Атенами та Мегарою спалахнула вiйна, бо обидвi республiки хотiли володiти островом Саламiном».
Ну, це зовсiм легко запам’ятати! Але що воно саме за закони Драконовi? Треба прочитати про них.
І Джо уважно заходився перегортати та перечитувати попереднi сторiнки пiдручника, аж доки очi його, якось випадково спорснувши з рядкiв та лiтер, не натрапили на маску й рукавицю, що валялися на стiльцi. Це були приладдя до бейсболу[1 - Бейсбол – американська гра в м’яча, обшитого шкiрою. Вiдбуваеться вона на 2 партii по 9 учасникiв у кожнiй.].
– Нiколи у свiтi ми не програли б партii на тому тижнi, якби не Фред! Вiн таки роззява! Де ж пак?! То йому за виграшку пiймати хоч сотню найнезручнiших м’ячiв, а то у критичний момент маху дае. Доведеться ставити його на «поле», а його мiсце доручити Джонзовi. Коли ж той Джонз надто вже гарячкуе пiд час гри. Вiн нiколи у свiтi не дасть обмаху, ловлячи м’ячi, навiть у найкритичнiший момент, але що вiн далi робитиме, пiймавши м’яча, то цього напевне нiколи не можна вгадати!..
Раптом Джо схаменувся… Оце так! Ладненького вiн добрав способу вивчати iсторiю!
Вiн знову зосередив пильну увагу на книжцi.
«Зараз по тому, як набули чинностi Драконовi закони…», – тричi перечитав вiн цю фразу й аж тодi пригадав, що так-таки нiчого ще не довiдався про те, якi вони саме, тi закони…
У дверi постукали, але вiн завзято шарудiв, перегортаючи сторiнки, й не озивався. Постукали знову, й з-поза дверей учувся тоненький Бессiн голосочок:
– Джо, любий!..
– Чого тобi треба? – i не чекаючи на вiдповiдь, додав враз. – Не можна! Менi часу бракуе!..
– Я хотiла довiдатися, чи не змогла б я чим стати тобi в пригодi… – благально линуло з-за дверей. – Адже я вже скiнчила все й гадала…
– Ну, звiсно, ти вже все скiнчила!.. – пробурмотiв вiн. – Адже ти завжди вчасно з усiм упораешся!..
Джо охопив голову обома руками, щоб не вiдривати очей од книжки. Але ця маска там, на стiльцi, просто таки дражнила його.
Що пильнiше силкувався вiн зосередити думки на iсторичних подiях, то настирливiше вдиралася у мозок ота нахаба маска, а разом iз нею i всi бейсбольнi партii, де вона вiдiгравала свою роль.
– Нiчого iнакше не вдiеш!.. – Вiн обережненько поклав пiдручника обкладинкою догори на бюро, пiшов до стiльця, де лежали маска й рукавиця, i так рiшуче замiрився на них та жбурнув пiд лiжко, що маска, миттю дiставши стiни, аж вiдскочила вiд неi.
«Зараз по тому, як набули чинности Драконовi закони, мiж Атенами й Мегарою спалахнула вiйна…»
«Маска вiдскочила вiд стiнки… Цiкаво, де ж воно саме? Чи не викотилася знову на видне?.. Подивитися б!.. Нi, нi, Джо цього не зробить… Це не обходить його, бо не стосуеться до iсторii!.. Ну, а таки…»
Вiн поглянув поверх сторiнок… Отже, вiн так i знав, що вона визирае з-пiд лiжка… Нi, так не можна. Доки ця маска бовванiтиме тут на очах, йому несила вчитися!..
